Постанова

від 28.09.2021 по справі 910/10932/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/10932/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Волковицька Н. О., Могил С. К.,

за участю секретаря судового засідання - Мазуренко М. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Київської міської ради

на рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2019 (суддя Лиськов М. О.)

і постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 (головуючий суддя Шаптала Є. Ю., судді Куксов В. В., Яковлєв М. Л.)

у справі № 910/10932/17

за позовом Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Товстар",

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - 1) Державна архітектурно-будівельна інспекція України, 2) Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), 3) Департамент міського благоустрою виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) і 4) Публічне акціонерне товариство "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики ім. Г. І. Петровського",

про звільнення самовільно зайнятої ділянки

(у судовому засіданні взяли участь представник позивача - Перепелицін К. М., відповідача - Гетіков В. М., третьої особи 3 - Демеденко О. О.)

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У липні 2017 року Київська міська рада (позивач) звернулася до Господарського суду Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Товстар" (відповідач) про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки (код ділянки: 88:129:007) орієнтовною площею 0,0060 га по вул. Кирило-Мефодіївській, 14/2, у Шевченківському районі м. Києва та повернення її Київській міській раді, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд.

2. Позов обґрунтовано тим, що відповідач без оформлення документів щодо права користування земельною ділянкою звів прибудову ресторану до фасадної стіни багатоповерхового житлового будинку. Позов подано на підставі 125, 212. Земельного кодексу України, статті 376 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст судових рішень

3. Справа розглядалась судами неодноразово. За наслідками нового розгляду справи, рішенням Господарського суду міста Києва від 04.12.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 у справі № 910/10932/17 у задоволенні позову відмовлено повністю.

4. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, вказав, що враховуючи те, що акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10 не може бути належним доказом на підтвердження здійснення відповідачем самочинного будівництва, беручи до уваги, що за відповідачем у встановленому законом порядку зареєстровано право власності на нерухоме майно, яке розташоване на спірній земельній ділянці, що виключає можливість звільнення спірної земельної ділянки під будівлею з посиланням на її самовільне зайняття, інших доказів на підтвердження здійснення відповідачем самочинного будівництва матеріали справи не містять, суди дійшли висновку, що позивачем не доведено здійснення відповідачем самочинного будівництва на спірній земельній ділянці, в зв`язку з чим підстави для задоволення позову відсутні, а зобов`язання відповідача в даному випадку в примусовому порядку звільнити спірну земельну ділянку, привівши її у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель та споруд, фактично означає знесення належного ТОВ "Товстар" на праві власності майна, що є порушенням його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

5. Разом з тим, місцевий господарський суд, долучив до матеріалів справи подані позивачем додаткові докази, проте не врахував їх під час ухвалення судового рішення, зокрема через необґрунтованість підстав подання таких доказів саме під час нового розгляду справи.

6. Також, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання позивача та не прийняв до уваги докази, які були подані останнім до апеляційного господарського суду 21.10.2020, а саме паперові носії електронних доказів, які містяться серед документів реєстраційної справи №661406080000, з огляду на відсутність обґрунтування позивачем неможливості подання документів, які він просить долучити до матеріалів справи, з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

7. Київська міська рада подала касаційну скаргу, в якій просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021, а матеріали справи № 910/10932/17 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу (узагальнено)

8. Позивач не погоджується з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій, зазначаючи, що судами було порушено норми матеріального і процесуального права, оскільки не було надано належної правової оцінки усім обставинам справи та доказам у їх сукупності.

9. Зокрема скаржник зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали жодної належної оцінки доказам, які були подані позивачем до суду, а саме договору купівлі-продажу нежитлового приміщення з технічним паспортом на приміщення громадського призначення.

10. Скаржник також зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.07.2019 у цій справі, які слугували підставою для скасування попередніх судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

11. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 12.02.2019 у справі № 911/414/18, від 26.03.2019 у справі № 922/980/18 та від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, а також постановах Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 910/1546/19, від 14.07.2020 у справі № 908/3748/13, від 18.02.2020 у справі № 908/807/18, від 27.08.2019 у справі № 916/569/18 та від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17.

12. Окрім того, у своїй заяві про усунення недоліків касаційної скарги, Київська міська рада зазначила про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування приписів статті 212 Земельного кодексу України у подібних правовідносинах.

Позиція інших учасників справи

13. Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому не погоджується з доводами касаційної скарги, вважає їх безпідставними і необґрунтованими, зазначаючи, що рішення місцевого господарського суду та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені в результаті повного дослідження обставин справи та є законними, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити.

14. При цьому зазначає, що докази, про не дослідження судами яких зазначає позивач, були подані останнім більше ніж через два роки після відкриття провадження у справі за відсутності мотивованого обґрунтування неможливості їх подання разом з позовною заявою.

15. Також відповідач стверджує, що ним не здійснювалась прибудова до житлового будинку, в якому розміщене спірне приміщення, всі будівельні роботи щодо спірного приміщення здійснювались у межах існуючих фундаментів та без зміни зовнішньої конфігурації та функціонального призначення.

16. Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчий орган Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (третя особа 2) подав пояснення на касаційну скаргу, які просив врахувати під час перегляду справи в суді касаційної інстанції.

17. Інші учасники справи не надали відзивів на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

18. Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було здійснено обстеження земельної ділянки (код ділянки 88:129:007) за адресою: м. Київ, вул. Кирило-Мефодіївська, 14/2.

19. За твердженнями позивача, в ході обстеження було встановлено, що на частині земельної ділянки (код 88:129:007) орієнтовною площею 0,0060 га за вказаною адресою Товариством з обмеженою відповідальністю "Товстар" зведено прибудову ресторану до фасадної стіни багатоповерхового житлового будинку. Документи, що посвідчують право власності чи право користування зазначеною земельною ділянкою, згідно вимог статті 126 Земельного кодексу України в Департаменті земельних ресурсів станом на 31.12.2012 не зареєстровані.

20. Вказані порушення були зафіксовані в акті обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10, складеному головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради.

21. Зазначаючи, що земельна ділянка (код 88:129:007) площею 0,0060 га на вул. Кирило-Мефодіївській, 14/2 у Шевченківському районі міста Києва не була відведена у відповідності до чинного законодавства для будівництва об`єктів нерухомого майна, позивач стверджує, що таке майно підлягає знесенню, як самочинно збудоване. Як на підставу для задоволення позову позивач посилається на норми статті 376 ЦК України, згідно якої позивач, як власник земельної ділянки, має право вимагати знесення самочинного будівництва та на акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10, складений головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради як на доказ самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки та здійснення самочинного будівництва.

22. Позивач стверджує, що відповідачем була проведена реконструкція об`єкту нерухомості та органом Держархбудконтролю зареєстрована Декларація про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ 143152381835 від 26.08.2015.

23. При цьому, позивач звертає увагу, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.08.2017 № 95055971 міститься інформація про реєстрацію об`єкта нерухомого майна 18.06.2015. Проте, позивач не вказує чітко, що саме доводить, чи спростовує вказаний факт.

24. Натомість, відповідач зазначає, що право власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлові приміщення в літері "А" (група приміщень № 1) за адресою: місто Київ, вулиця Кирило-Мефодіївська, 14/2, приміщення № 1) виникли у Відповідача саме 18.06.2015 17:03:14 (дата державної реєстрації права на нерухоме майно відповідача), номер запису про право власності: 10095860.

25. Даний факт також підтверджується іншими матеріалами справи, а саме Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 43434764 від 08.09.2015 10:20:15.

26. Проте, позивач не вказує той факт, що згідно з наведеної ним інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.08.2017 № 95055971, підставою виникнення права власності є свідоцтво про право власності, серія та номер: 43434489 виданий 08.09.2015, видавник Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві. Вказане підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 43434764 від 08.09.2015 10:20:15.

27. З наявних у справі документів чітко вбачається, що підставою внесення запису є Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 22198044 від 18.06.2015 17:14:19.

28. Судом встановлено, що зазначені факти свідчать про наступну хронологію подій:

- 18.06.2015 - виникнення у відповідача права власності на об`єкт нерухомого майна (нежитлові приміщення в літері "А" (група приміщень № 1) за адресою: місто Київ, вулиця Кирило-Мефодіївська, 14/2, приміщення № 1);

- 21.07.2015 - реєстрація органом Держархбудконтролю Декларації про початок виконання будівельних робіт № КВ 083152020332;

- 26.08.2015 - реєстрація органом Держархбудконтролю Декларації про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ 143152381835;

- 08.09.2015 - відповідач реєструє право власності на нежитлове приміщення в літері "А" (група приміщень № 1) за адресою: м. Київ, вулиця Кирило-Мефодіївська, будинок 14/2, приміщення 1. Підтвердження - свідоцтво про право власності індексний номер - 43434489. Підстава даної реєстрації (видачі свідоцтва) є саме зареєстрована органом Держархбудконтролю Декларація про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ 143152381835 (відповідно до ч.2 ст.5 Закону України "Про реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та абз.11 п.49 Порядку державної реєстрації на нерухоме майно та ї обтяжень, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2013 № 868 (в редакції чинній момент здійснення реєстраційних дій).

29. Як вбачається з матеріалів справи, як на доказ здійснення самочинного будівництва позивач посилається на акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10, який складений головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради.

30. Стосовно належності акта обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10 як доказу здійснення самочинного будівництва суд апеляційної інстанції зазначив таке.

31. На Департамент з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) покладено функції здійснення заходів державного архітектурно-будівельного контролю щодо дотримання суб`єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил під час виконання підготовчих та будівельних робіт на території міста Києва щодо об`єктів незначного (CCI) та середнього (СС2) класу наслідків (відповідальності); надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, на території міста Києва, незначного (CCI) та середнього (СС2) класу наслідків (відповідальності).

32. Суд першої інстанції дослідив Акт від 30.10.2015 року № 731/10, на який посилається позивач, однак критично оцінив такий доказ, який складений головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Ліневичем П. Л. Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), та яким встановлено, що за результатами обстеження вбачаються ознаки самовільного зайняття земельної ділянки та ознаки самовільного будівництва.

33. За висновками судів, у вказаного спеціаліста були відсутні повноваження та професійні знання для встановлення таких порушень містобудівного законодавства, як самочинне будівництво в акті обстеження земельної ділянки, адже такий факт до 11.10.2016 міг бути встановлений виключно за результатами проведення відповідної перевірки Державною архітектурно-будівельною інспекцією України, яка була уповноваженим органом державного архітектурно-будівельного контролю, а після 11.10.2016 - Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), а Департамент земельних ресурсів КМДА таким органом не є.

34. Наведеним спростовуються доводи позивача про те, що акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10, який складений головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради як доказ здійснення самочинного будівництва є належним доказом, оскільки повноваження здійснення контролю щодо дотримання суб`єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, стандартів і правил відносяться до повноважень Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), у той час як вказаний акт складений головним спеціалістом відділу землеустрою та моніторингу земель Шевченківського району Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради.

35. Разом з цим, у матеріалах справи відсутні докази проведення такої перевірки чи то ДАБІ України, чи то Департаментом з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) після початку своєї роботи, і встановлення відповідних фактів за результатами перевірки.

36. За висновками суду апеляційної інстанції Акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 року № 731/10 не може бути належним га допустимим доказом того, що ТОВ "Товстар" самовільно зайняло земельну ділянку та здійснило самочинне будівництво, оскільки він складений органом, який не наділений повноваженнями щодо встановлення самочинного будівництва, а відтак такий акт обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10 не може бути належним доказом на підтвердження здійснення відповідачем самочинного будівництва. Суд апеляційної інстанції також посилався на положення статті 79-1 Земельного кодексу України.

37. ТОВ "Товстар" є власником об`єкту нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення в літері "А" (група приміщень № 1) площею 319,6 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Кирило-Мефодіївській, 14/2, приміщення 1, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності; Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності; Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно.

38. Водночас, суди критично оцінили твердження позивача, що відповідачем було здійснено реконструкцію у формі прибудови без документів, що підтверджують право користування земельною ділянкою, з огляду на таке:

- на вимогу суду відповідач надав пояснення та відповідні підтверджуючи документи, що ним не була здійснена прибудова, з огляду на що у відповідача не виникало обов`язку звернення до відповідних органів за наданням (передачею) спірної земельної ділянки в користування (власність). Документ, який давав право на виконання будівельних робіт з реконструкції саме наявних на праві власності Відповідача нежитлових приміщень, був отриманий відповідачем в тому числі на підставі ч.4 ст.34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", згідно з якою реконструкція об`єктів будівництва без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані можуть здійснюватися за відсутності документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою;

- відповідач, маючи у власності нежитлові приміщення, здійснив їх реконструкцію саме без зміни зовнішніх геометричних розмірів фундаментів у плані цих нежитлових приміщень, що, відповідно, підтверджується проектною документацією, що наявна в матеріалах справи.

39. Позивач, здійснюючи самоврядний контроль у 2015 році, здійснив його після введення в експлуатацію, а саме 30.10.2015, тоді як об`єкт введено в експлуатацію 26.08.2015.

40. Суд апеляційної інстанції врахував твердження відповідача, що оцінити, як саме здійснювалася реконструкція, а саме в межах фундаменту чи ні позивач фактично не міг, тоді як проектну документацію позивач не витребував і як наслідок не досліджував, оскільки в акті від 30.10.2015 позивач зробив припущення про прибудову (адже тільки здійснив візуальний огляд без дослідження проектної документації, дозвільної документації, документації, що посвідчує введення в експлуатацію).

41. За твердженням відповідача, котре не спростоване позивачем, фактично відбулася заміна даху на вхідній групі та літньому навісі (існуючому до реконструкції), влаштування вікон в існуючому навісі, та облаштування фасаду (утеплення) (існуючого навісу до реконструкції). Проект реконструкції нежитлових приміщень, за яким здійснювалися будівельні роботи не передбачав влаштування фундаменту (робіт викопування траншеї під фундамент, безпосереднє влаштування фундаменту, тощо) та влаштування інших огороджувальних конструкцій для прибудови.

42. Судами встановлено, що відповідачем не були виконані та не виконувалися роботи з прибудови, а роботи виконані виключно з реконструкції власних нежитлових приміщень без зміни зовнішніх геометричних розмірів їхніх фундаментів у плані. Дані роботи дозволено згідно з ч.4 ст.34 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виконувати саме без документу, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою.

43. У матеріалах справи не міститься доказів, що спростовували би твердження відповідача про факт виконання будівельних робіт в межах існуючого фундаменту наявних у нього на праві власності нежитлових приміщень, а також відсутні будь-які докази (відомості), що спростовують твердження відповідача про відсутність факту зміни зовнішньогеометричних розмірів нежитлових приміщень.

44. ТОВ "Товстар" була проведена реконструкція вище вказаного об`єкту нерухомості та Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції зареєстрована Декларація про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ143152381835 від 26.08.2015.

45. Отже, Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ143152381835 від 26.08.2015 зареєстровано уповноваженим органом, який здійснює контроль за дотриманням суб`єктами містобудування вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм.

46. Суд апеляційної інстанції наголосив, що на момент розгляду справи реєстрація Декларації про готовність об`єкта до експлуатації за № КВ143152381835 від 26.08.2015 не скасована та ніким не оспорюється, що спростовує твердження позивача відносно здійснення самочинного будівництва.

47. Разом з тим, матеріали справи не містять доказів формування спірної земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номеру.

48. В акті обстеження земельної ділянки від 30.10.2015 № 731/10, на підставі якого заявлено позовні вимоги, зазначено: "Відповідно до даних міського земельного кадастру, земельна ділянка площею 0,3737 га (обліковий код 88:129:007) на вул. Кирило-Мефодіївській, 14/2, у Шевченківському районі міста обліковується за публічним акціонерним товариством "Науково-виробниче об`єднання "Київський завод автоматики ім. Г. І. Петровського" (ЄДРПОУ 14309356)".

49. Також в матеріалах справи міститься витяг із бази даних міського земельного кадастру станом на 14.12.2015, з якого вбачається, що користувачем спірної земельної ділянки є відкрите акціонерне товариство "Науково-виробничий комплекс "Київський завод автоматики ім. Г. І. Петровського".

50. На вимогу суду позивач надав пояснення, в яких вказав, що спірна земельна ділянка не має кадастрового номера, оскільки не зареєстрована у Державному земельному кадастрі у відповідності до вимог чинного земельного законодавства, а має лише обліковий код (88:129:007), а тому і цільове призначення земельної ділянки не встановлено. Відповідно до даних міського земельного кадастру спірна земельна ділянка обліковується за ВАТ "Науково-виробничий комплекс "Київський завод автоматики ім. Г. І. Петровського" (код ЄДРПОУ 14309356), ТОВ "Інвестеційна група "Навігатор" (код ЄДРПОУ 32799462), ТОВ "Товстар" (код ЄДРПОУ 39831491) на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування земельної ділянки 88:129:007. Київською міською радою рішення про затвердження такої документації та надання (передачу) земельної ділянки в користування (власність) не приймалося. Документи, що посвідчують право власності чи право користування зазначеної земельної ділянки, згідно вимог статті 126 Земельного кодексу України в Департаменті земельних ресурсів не зареєстровані.

51. Одночасно з цим, матеріалами справи підтверджено, що ТОВ "Товстар" є власником об`єкту нерухомого майна, а саме нежитлового приміщення в літері "А" (група приміщень № 1) площею 319,6 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Кирило-Мефодіївська, 14/2, приміщення 1, яке знаходиться на першому поверсі багатоквартирного житлового будинку.

52. Як вбачається з Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, долученої до позовної заяви, право власності на нежилі приміщення (в літ. А) загальною площею 286,10 кв. м в м. Києві, по вул. Кирило-Мефодіївська, буд.14/2 на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 28.04.2007 у справі № 9 набуло ТОВ "Інвестиційна група Навігатор", в подальшому право власності на нежиле приміщення в літері А (група приміщень № 1), за адресою: м. Київ, вул. Кирило-Мефодіївська, буд.14/2, приміщення 1 перейшло до ТОВ "Товстар".

53. Разом з тим, судом першої інстанції враховано, що в матеріалах справи міститься копія акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства № 56/10 від 15.09.2017, складеного посадовою особою Департаменту земельних ресурсів. У процесі перевірки було встановлено, що приміщення, яке розташоване на першому поверсі житлового будинку та в якому знаходиться заклад громадського харчування "Фішер" загальною площею 319,6 кв. м перебуває у власності ТОВ "Товстар" (свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 08.09.2015 № 4344489); земельна ділянка використовується за відсутності відповідних документів на право власності чи користування земельною ділянкою, передбачені ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України.

54. 15.09.2017 посадовою особою Департаменту земельних ресурсів складено вказівку Товариству з обмеженою відповідальністю "Товстар" за № 45/10 про усунення порушення земельного законодавства - оформити відповідні документи на право власності чи користування земельною ділянкою в десятиденний термін.

55. Суди першої та апеляційної інстанції також дійшли висновку, що даний акт не є належним доказом на підтвердження здійснення відповідачем самочинного будівництва, оскільки у вказаному акті зафіксоване порушення щодо використання ТОВ "Товстар" спірної земельної ділянки за відсутності відповідних документів на право власності чи користування земельною ділянкою, передбачені ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України, що не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття.

56. Відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції

57. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

Щодо суті касаційної скарги

58. Як зазначалося у пункті 11 цієї постанови, підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

59. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

60. При цьому, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де аналогічними (тотожними, аналогічними, подібними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 по справі № 372/4583/14-ц).

61. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

62. Таким чином, обґрунтовуючи доводи своєї касаційної скарги (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України) скаржник повинен довести неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

63. У касаційній скарзі скаржник посилається на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 27.08.2019 у справі № 916/569/18, від 18.12.2019 у справі № 910/1546/19, від 18.02.2020 у справі № 908/807/18 та від 14.07.2020 у справі № 908/3748/13, у яких Верховний Суд навів такі загальні правові висновки:

"Водночас, рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або такими, що не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України".

64. З цього приводу колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

65. У частині третій статті 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

66. В силу принципів рівності, змагальності та диспозитивності (статті 7, 13, 14 ГПК України), обов`язок з доведення обставин, на які посилається сторона, покладається на таку сторону.

67. Відповідно до частин третьої-четвертої статті 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

68. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

69. При цьому відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

70. Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

71. Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

72. Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

73. Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

74. Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

75. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

76. Верховний Суд також зазначає, що у пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

77. При цьому, колегія суддів зазначає, що наведенні вище правові висновки узгоджуються з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 29.01.2021 у справі № 922/51/20, від 04.03.2021 у справі № 908/1879/17 та від 21.04.2021 у справі № 910/701/17.

78. Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що місцевий та апеляційний суди надавали оцінку вагомим і ключовим доводам сторін у справі, якими вони обґрунтовували наявність чи відсутність підстав для задоволення позову, а також вказівкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 24.07.2019 у цій справі, так само, судом апеляційної інстанції надавалась оцінка висновкам місцевого господарського суду, які були покладені в основу для відмови у задоволенні позову (що відображено у пунктах 18-57 цієї постанови).

79. Доводи касаційної скарги не дають підстав стверджувати про те, що наведені судами першої та апеляційної інстанції мотивування є необґрунтованими, позаяк правильність цих тверджень напряму випливає із матеріалів цієї справи, обставин спору та норм чинного законодавства.

80. Дотримуючись приписів статті 86 ГПК України, місцевий та апеляційний господарський суд всебічно, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності (з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.07.2019 у цій справі), дав вірну юридичну оцінку обставинам справи.

81. При цьому колегія суддів не вбачає невідповідність висновків судів попередніх інстанцій загальним правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 27.08.2019 у справі № 916/569/18, від 18.12.2019 у справі № 910/1546/19, від 18.02.2020 у справі № 908/807/18 та від 14.07.2020 у справі № 908/3748/13.

82. Що стосується посилань скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17, в частині належності та допустимості як доказу, складеного працівниками Департаменту земельних ресурсів акту обстеження земельної ділянки, Суд зазначає таке.

83. У справі № 910/22093/17 розглядались позовні вимоги Київської міської ради до ФОП Гарькавого А. Б. про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та повернення її позивачу, шляхом приведення у придатний для використання стан та звільнення від будівель і споруд. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позовних вимог, зокрема з мотивів безпідставності доводів позивача щодо самовільного зайняття земельної ділянки.

84. Верховний Суд залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, при цьому у постанові від 21.01.2019 зазначив, що судами встановлено, що в обґрунтування своїх вимог міська рада послалася на встановлення факту самовільного зайняття ФОП Гарькавим А. Б. земельної ділянки, на підтвердження чого надала акт обстеження земельної ділянки від 10.10.2017 № 17-1588-02. При цьому судами було відхилено наведений доказ з огляду не те, що із зазначеного акта не вбачається, що належні Гарькавому А. Б. будівлі СТО розташовано саме на земельній ділянці орієнтовною площею 0,1650 га, а також не вбачається, що нерухоме майно (будівлі та тимчасові споруди для охорони та господарських потреб), як це зазначено в акті обстеження земельної ділянки, належать саме відповідачеві. Також Верховний Суд зазначив, що заявлені позивачем вимоги стосуються площі земельної ділянки більшої, аніж площа встановлена у наданих доказах. Верховний Суд у цій постанові послався на положення Земельного кодексу України, зокрема статтю 79, а також зазначив, що позивач у цій справі не довів фактичних меж такої ділянки з її точними координатами, точним розташуванням і точним розміром.

85. При цьому у наведеній постанові міститься посилання на те, що позивачем, окрім акта обстеження земельної ділянки від 10.10.2017 № 17-1588-02 (який судами було визнано неналежним доказом підтвердження позовних вимог, з чим погодився Верховний Суд) також було надано акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 01.12.2017 № 17-0108-02, тобто фактично позивачем у справі № 910/22093/17 було вчинено більше дій (зібрано більше доказів) на підтвердження своїх позовних вимог, проте суди дійшли висновків недоведеності позивачем, зокрема площі спірної земельної ділянки.

86. Таким чином, Верховний Суд у наведеній постанові, по-перше, не формулював висновку щодо належності чи неналежності відповідних актів у якості доказів (якому (висновку), на переконання скаржника, суперечать висновки в оскаржуваних рішеннях), по-друге, не поклав такі докази в основу своїх висновків (залишив без змін судові рішення про відмову у позові позивачу, який на такі докази посилався в обґрунтування своїх вимог)..

87. З огляду на наведене у пунктах 83-86 цієї постанови Суд зазначає, що (безвідносно до неподібності цих справ в частині встановлених у них обставин і доказів, що досліджувалися) висновки судів попередніх інстанцій щодо відхилення акту обстеження земельної ділянки, складеного працівниками Департаменту земельних ресурсів, як доказу самовільного зайняття відповідачем спірної земельної ділянки не суперечать правовим висновкам, викладеним Верховним Судом у постанові від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17.

88. Стосовно посилань скаржника на судові рішення Верховного Суду в підтвердження неправильного застосування судами попередніх інстанцій статей Цивільного кодексу України, колегія суддів зазначає, що встановлені у цій справі обставини / зроблені на їх підставі висновки (зокрема, пункти 41-43 цієї постанови; і їх неспростування позивачем (зокрема, пункти 5 і 6 цієї постанови)) свідчать про неподібність правовідносин, в яких такі справи виникли (судами у наведених вище справах ухвалювались різні по суті рішення з огляду на різні встановлені обставини).

89. Так, постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 ухвалена у спорі за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області до Публічного акціонерного товариства "Туристично-виробнича фірма "Чорне море", про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду, а саме приміщення паркінгу. Прокурор обґрунтовував позовні вимоги тим, що відповідач розпочав будівельні роботи без відповідного дозволу та оформлення документів на будівництво, а виданий Інспекцією дозвіл від 29.12.2007 № 583/07 є незаконним, оскільки стосується будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини готелю з надбудовою поверху, у той час як за цією адресою знаходиться двоповерховий житловий будинок з квартирами приватної власності, власники яких не надавали згоду на будь-яку реконструкцію; земельна ділянка, на якій самочинно споруджено будівлю, на момент початку робіт не була передана ні у власність, ні в користування відповідача. При цьому відповідач 20.12.2001 уклав договір оренди земельної ділянки, умовами якого встановлено обмеження з використання земельної ділянки у вигляді заборони будівництва на ній. Спірними спорудами, які знаходяться впритул до п`яти житлових будівель, зайнято ділянку, необхідну для їх належного обслуговування та експлуатації. Самовільно побудована відповідачем споруда функціонує, проте не прийнята в експлуатацію в порядку, визначеному чинним законодавством.

90. Рішенням місцевого господарського суду, яке було частково скасоване судом апеляційної інстанції (в частині позовних вимог Прокуратури в інтересах держави в особі Інспекції рішення суду першої інстанції скасовано, провадження в цій частині вимог закрито, у решті рішення залишено без змін) у задоволенні позову відмовлено. Суди визнали факт набуття відповідачем права власності на об`єкт нерухомого майна після закінчення його будівництва та, посилаючись на встановлений факт, вказали про неможливість знесення об`єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів, зазначивши, що задоволення позову про знесення самовільно побудованої споруди з урахуванням визнання державною права власності особи на це нерухоме майно матиме наслідком втручання у право на майно і таке втручання зумовить порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на останнього, а відтак буде непропорційним і становитиме порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950.

91. Велика Палата Верховного Суду постановою від 07.04.2020 скасувала рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову та направила справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

92. Так колегія суддів у наведеній постанові, зокрема зазначила, що вказуючи про порушення гарантованого Конституцією права власності, суди разом з тим не врахували відомостей щодо документа державної реєстрації такого права в порушення умов надання в користування землі, на якій здійснено забудову, встановлених договором обмежень щодо її забудови та передбачених законодавством правил і порядку здійснення такої забудови не змінюють режиму такого об`єкта та не виключають застосування правових наслідків щодо такого будівництва. Водночас суди, приймаючи рішення у справі, не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об`єкта (приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору.

93. Суд зазначає, що саме не встановлення судами попередніх інстанцій на підставі наявних у справі доказів ознак самочинності будівництва або їх відсутності та недослідження усіх доказів у їх сукупності і слугувало підставою для направлення справи № 916/2791/13 на новий розгляд до суду першої інстанції, разом з тим, направлення справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі, адже за результатами такого розгляду мають бути встановлені обставини та досліджені докази, які не були, відповідно, встановлені та досліджені під час попереднього судового розгляду, що вплине і на правові висновки судів у такій справі.

94. Верховний Суд також відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, оскільки вони є нерелевантними до спірних правовідносин, зокрема з огляду на те, що предмет і підстави позову, фактичні обставини, які формують зміст спірних правовідносин та матеріально-правове регулювання правовідносин у зазначеній справі та справі, яка переглядається є різними, враховуючи різні обставини і підстави для набуття права власності у цих справах, що виключає подібність правовідносин. Більше того, у пункті 111 постанови від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що з огляду на те, що позивач не є і не була власником жодної із зазначених квартир (№ 237 та № 237/1), на які просить визнати право власності, а також не надала доказів, що є власником майнових прав на ці квартири, то суд першої інстанції правильно вважав, що позивач безпідставно звернувся із позовом з такими вимогами. Крім того, у справі № 522/1029/18 розглядалося питання набуття права власності на новозбудоване майно за умови пайової участі у будівництві, чого не мало місця у справі, яка переглядається.

95. Разом з тим, колегія суддів відхиляє посилання скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі № 911/414/18, від 26.03.2019 у справі № 922/980/18 та від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 з огляду на те, що Великою Палатою Верховного Суду у наведених постановах вирішувалось питання юрисдикції відповідних спорів, що не є предметом розгляду у справі, яка переглядається.

96. Що стосується доводів касаційної скарги, викладених у заяві про усунення недоліків касаційної скарги, стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування приписів статті 212 Земельного кодексу України у подібних правовідносинах, Суд (безвідносно до викладеного у пунктах 41-43 цієї постанови) зазначає, що наведений висновок міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 902/889/16, від 20.03.2019 у справі № 910/6186/17 та від 26.09.2019 у справі № 910/17433/18, у зв`язку з чим колегією суддів відхиляються доводи касаційної скарги у цій частині.

У цій частині Суд також звертається до висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду від 15.12.2020 у справі № 906/1098/18.

97. Додатково колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що знесення самочинного будівництва є крайньою мірою, яка передбачена законом, і є можливою лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

Аналогічний правовий висновок сформульовано Верховним Судом у постанові від 06.09.2021 у справі № 465/7206/18, ухваленій після подання касаційної скарги у цій справі (подібні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 17.08.2018 у справі № 820/3183/16, від 31.07.2018 у справі № 813/6426/14, від 06.03.2019 у справі № 814/2645/15, від 15.05.2019 у справі № 813/6423/14 та від 06.09.2021 у справі № 465/7206/18.

98. Так, оскільки під час здійснення касаційного провадження у цій справі Верховним Судом не було встановлено допущених судами першої та апеляційної інстанції порушень норм матеріального чи процесуального права з наведених у касаційній скарзі мотивів, відповідно, підстави касаційного оскарження є необґрунтованими, а відтак і підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення у касаційного суду немає.

99. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.

100. З урахуванням наведеного, колегія суддів зазначає, що інші доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, (1) не обґрунтовані підставами, передбаченими частиною другою статті 287 ГПК України, (2) не доводять порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального чи процесуального права, а (3) направлені на переоцінку доказів та обставин справи, що були предметом розгляду та їм була надана належна правова оцінка, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, а тому відхиляються Судом (касаційний розгляд здійснюється в межах, передбачених статтею 300 ГПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

101. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішенні судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

102. Згідно положень статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

103. Звертаючись із касаційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків судів попередніх інстанцій та не довів неправильного застосування ними норм матеріального і процесуального права, як необхідної передумови для скасування прийнятих у справі судових рішень.

104. За таких обставин, касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення, а оскаржувані рішення місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Розподіл судових витрат

105. Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржувані судові рішення, відповідно до статті 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Cуд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 04.12.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.04.2021 у справі № 910/10932/17 залишити без змін

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Н. О. Волковицька

С. К. Могил