Постанова від 08.11.2021 по справі 759/14212/19

Постанова

Іменем України

08 листопада 2021 року

м. Київ

справа № 759/14212/19

провадження № 61-18561св20

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 червня 2020 року в складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Сержанюка А. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про встановлення порядку користування садибою, вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні власністю.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на підставі рішення суду є власником 7/100 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями, спорудами та земельної ділянки, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Співвласниками іншої частини вказаного будинку та земельної ділянки є відповідачі: ОСОБА_2 , якій належить 14/100 частки у праві власності на будинок та земельну ділянку, ОСОБА_3 - 7/100 часток у праві власності, ОСОБА_4 - 55/100 часток у праві власності, ОСОБА_5 - 17/100 часток у праві власності. Відповідач ОСОБА_2 чинить позивачу та членам його родини перешкоди у доступі та проживанні в будинку, обмежує в доступі до надвірних будівель та споруд, частини земельної ділянки, що знаходиться у спільному користуванні, і це призводить до конфліктних ситуацій, які в добровільному порядку сторони не можуть вирішити. Вказані обмеження вказують на порушення прав позивача як власника частини спірного майна, а сторони не можуть дійти взаємної згоди щодо встановлення порядку користування будинком, надвірними спорудами та земельною ділянкою. У зв`язку із такими обставинами позивач був змушений звернутися до суду із цим позовом.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 30 червня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Виділено ОСОБА_6 у користування житлову кімнату 2-6, площею 23,9 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишено у спільному користуванні ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 приміщення коридору 2-4, площею 3,9 кв. м, коридору 2-9, площею 4,1 кв. м, кухні 2-10, площею 6,5 кв. м, гараж під літ. Ж , коридор 2-1, площею 3,2 кв. м, санвузол 2-2, площею 2,9 кв. м, кладову 2-3, площею 5,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишено у спільному користуванні ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до частки кожного зі співвласників.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_6 у вселенні, користуванні в житловому будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 23,9 кв. м, приміщенням коридору 2-4, площею 3,9 кв. м, коридору 2-9, площею 4,1 кв. м, кухнею 2-10, площею 6,5 кв. м, гаражем під літ. Ж , коридором 2-1, площею 3,2 кв. м, санвузлом 2-2, площею 2,9 кв. м, кладовою 2-3, площею 5,1 кв. м та земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до частки ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 14 серпня 2020 року виправлено описку у тексті рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 червня 2020 року, зазначивши правильно адресу земельної ділянки, а саме: АДРЕСА_1 , замість неправильної АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, суд першої інстанції виходив з того, що правовий режим спільної часткової власності визначається Главою 26 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з урахуванням інтересів усіх її учасників; володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Суд вважав, що наявний у справі висновок експерта ОСОБА_8 за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 21 квітня 2020 року № 03/20 є належним, допустимим доказом, оскільки експертиза проведена уповноваженою особою, при проведенні експертного дослідження визначено усі можливі варіанти виділення позивачу житлових приміщень, заперечень з приводу даного висновку від відповідачів не надходило. Враховуючи обставини фактичного користування сторонами будівлями і спорудами, земельною ділянкою, інтереси сторін, суд вважав, що саме у варіанті висновку № 1 визначено найбільш прийнятний для обох сторін варіант виділення у користування позивачу приміщень житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами. Також суд вважав обґрунтованими вимоги щодо зобов`язання відповідача ОСОБА_2 не чинити перешкоди позивачу у вселенні та користуванні майном, яке підлягає виділенню. Земельна ділянка на думку суду першої інстанції підлягає залишенню у спільному користуванні всіх співвласників. В іншій частині вимоги позивача визнані необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про встановлення порядку користування садибою, вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні власністю, задоволено частково.

Виділено ОСОБА_6 у користування житлову кімнату 2-6, площею 23,9 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишено у спільному користуванні ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 приміщення коридору 2-4, площею 3,9 кв. м, коридору 2-9, площею 4,1 кв. м, кухні 2-10, площею 6,5 кв. м, гараж під літ. Ж , коридор 2-1, площею 3,2 кв. м, санвузол 2-2, площею 2,9 кв. м, кладову 2-3, площею 5,1 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Залишено у спільному користуванні ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до частки кожного зі співвласників.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити перешкод ОСОБА_6 у вселенні, користуванні в житловому будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 23,9 кв. м, приміщенням коридору 2-4, площею 3,9 кв. м, коридору 2-9, площею 4,1 кв. м, кухнею 2-10, площею 6,5 кв. м, гаражем під літ. Ж , коридором 2-1, площею 3,2 кв. м, санвузлом 2-2, площею 2,9 кв. м, кладовою 2-3, площею 5,1 кв. м та земельною ділянкою, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до частки ОСОБА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм процесуального права, а саме, розглянуто справу за відсутності відповідача, щодо якого відсутні відомості про належне його повідомлення. За вказаних обставин апеляційний суд вважав, що наявні підстави для обов`язкового скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення по справі.

Разом із цим, колегія суддів апеляційного суду погодилася із висновком суду першої інстанції про необхідність задоволення позову частково, оскільки перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважала що суд першої інстанції правильно встановивши обставини спору, вірно застосував норми матеріального права у спірних правовідносинах. Будь-яких обставин, які б свідчили про необхідність виходу за межі апеляційної скарги під час перегляду справи апеляційним судом також встановлено не було.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 грудня 2020 року ОСОБА_2 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить суд касаційної інстанції скасуватирішення Святошинського районного суду м. Києва від 30 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 30 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року; витребувано справу із суду першої інстанції.

Аргументи учасників справ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказує, що докази, висновок експерта, заява про зміну предмету позову, подані позивачем з порушенням статті 83 ЦПК України, а тому неправомірно прийняті судом першої інстанції; суди не взяли до уваги відзив на позовну заяву. Суд першої інстанції розглянув справу у відсутність відповідача, про якого були відсутні відомості щодо належного повідомлення про дату та час розгляду справи. Зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень згідно статті 411 ЦПК України та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позиції інших учасників

26 січня 2021 року ОСОБА_1 надіслав до суду відзив на касаційну скаргу, просивши суд поновити строк на його подання, оскільки копію ухвали про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги його представник ОСОБА_9 отримав 11 січня 2021 року, однак у період з 08 січня 2021 року до 17 січня 2021 року ОСОБА_1 перебував на санітарно-курортному лікуванні, а тому із зазначеними документами він ознайомився 18 січня 2021 року. Позивач не мав змоги подати відзив на касаційну протягом десяти днів після отримання копії касаційної скарги його представником, однак він подав відзив протягом десяти днів після ознайомлення із касаційною скаргою особисто. Із цих підстав просив суд поновити строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Як видно із матеріалів справи, в ухвалі про відкриття провадження встановлено строк для подання відзиву - до 02 лютого 2021 року, але який не може перевищувати десяти днів з дня вручення цієї ухвали. Копію цієї ухвали представник позивача отримав 11 січня 2021 року, однак відзив на касаційну скаргу був надісланий до суду 26 січня 2021 року, тобто з пропуском встановленого строку і при цьому до нього не було додано доказів на підтвердження неможливості його подання представником позивача ОСОБА_9 у встановлений в ухвалі строк, тобто до 22 січня 2021 року. При цьому суд враховує, що до відзиву додано копію договору про надання правничої допомоги та ордер. У зв`язку із викладеним відсутні підстави для поновлення строку на подання відзиву, а тому ураховуючи вищезазначене та керуючись статтями 126, 127, 395 ЦПК України відзив ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 19 квітня 2011 року, яке набрало законної сили, визнано за ОСОБА_1 право власності на 7/100 часток у праві власності на житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , після смерті ОСОБА_10 .

Право власності позивача на 7/100 часток у праві власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001 зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 02 березня 2015 року

Право власності на 7/100 часток у праві спільної часткової власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 274,3 кв. м, житловою площею - 145,8 кв. м під літ. А , сарай під літ. Б , гараж під літ. Ж , зареєстровано за позивачем 13 червня 2016 року.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 13 лютого 2015 року, загальна площа земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , становить 0,0977 га. Відповідачу ОСОБА_4 належить 165/300 часток у праві власності на цю ділянку; ОСОБА_2 - 14/100 часток у праві власності, ОСОБА_11 - 17/100 часток у праві власності, ОСОБА_10 - 14/100 часток у праві власності.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_11 помер.

Відповідно до спадкової справи щодо майна померлого ОСОБА_11 , спадкоємцем є його донька ОСОБА_5 , яка в установленому законом порядку звернулась до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини.

04 грудня 2019 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 17/100 часток у праві власності на земельну ділянку, кадастровий номер 8000000000:75:274:0001. У видачі свідоцтва про право на спадщину на частку у праві власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 відмовлено.

Згідно із технічним паспортом від 10 жовтня 2014 року на садибний (індивідуальний) житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 : житловий будинок знаходиться під літ. А , 1959 року побудови; прибудова під літ. а 1959 року, прибудова під літ. а2 1959 року, прибудова під літ а3 1967 року, прибудова під літ. під а4 1979 року, погріб під літ. а4 1959 року, прибудова під літ. а5 1987 року, прибудова під літ. а6 1968 року, прибудова під літ. а7 1999 року, надбудова під літ. а8 1967 року, мансарда під літ. над А 1959 року, сарай під літ. З 1999 року сарай під літ. Б 1961 року, гараж під літ. Ж 1979 року, оглядова яма під літ. під Ж 1979 року, погріб під літ. під Ж 1979 року, гараж під літ. К 2002 року, оглядова яма під літ. під К 2002 року, погріб під літ. під К 1960 року, гараж під літ. Л 2000 року, споруди, огорожа, ворота, вимощення № 1-3. Самочинним будівництвом є сарай під літ. З , площею 60,2 кв. м; прибудова під літ. а7 , площею 14,6 кв. м; гараж під літ. К , площею 36,9 кв. м; гараж під літ. Л , площею 11,6 кв. м.

Відповідно до експлікації приміщень, будинок складається з квартири АДРЕСА_4 , квартири АДРЕСА_5 та квартири АДРЕСА_6 . Квартира АДРЕСА_4 складається з: веранди, загальною площею 15,7 кв. м; санвузла - 3,5 кв. м, тамбура - 5,2 кв. м, житлової кімнати - 8,8 кв. м, коридора - 7,1 кв. м, кухні - 5,6 кв. м, житлової кімнати - 24,6 кв. м, передпокою - 4,4 кв. м, житлової кімнати - 20,3 кв. м, житлової кімнати - 12,1 кв. м, коридора - 4,6 кв. м, кухні - 11,9 кв. м, санвузла - 3,6 кв. м. Загальна площа квартири АДРЕСА_4 - 127,4 кв. м, житлова площа - 65,8 кв. м, допоміжна площа - 61,6 кв. м. Квартира № 2 складається з: коридора, загальною площею 3,2 кв. м, санвузла - 2,9 кв. м, кладової - 5,1 кв. м, коридора - 3,9 кв. м, житлової кімнати - 9,8 кв. м, житлової кімнати - 23,9 кв. м, житлової кімнати - 13,7 кв. м, житлової кімнати - 6,2 кв. м, коридору - 4,1 кв. м, кухні - 6,5 кв. м, коридора - 2,6 кв. м, кладової - 4,9 кв. м, кладової - 11,3 кв. м, кладової - 12,6 кв. м. Загальна площа квартири АДРЕСА_5 - 110,7 кв. м, житлова площа - 53,6 кв. м, допоміжна площа - 57,1 кв. м. Квартира № 3 складається з: коридора, загальною площею 3,5 кв. м, кухні - 8,0 кв. м, санвузла - 2,8 кв. м, житлової кімнати - 13,7 кв. м, житлової кімнати - 12,7 кв. м, кладової - 6,7 кв. м. Загальна площа квартири № 3 - 47,4 кв. м, житлова площа - 26,4 кв.м, допоміжна площа - 21,0 кв. м.

Загальна площа житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , становить 285,5 кв. м., житлова площа - 145,8 кв. м, допоміжна площа - 139,7 кв. м.

Відповідно до висновку судового експерта Свериди О. М. за результатами проведення судової будівельно-технічної експертизи від 21 квітня 2020 року № 03/20 визначено варіанти виділення у користування позивачу ОСОБА_1 приміщень житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , з урахуванням порядку користування будинком попередніми власниками.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України, оскаржуються на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України ).

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (частина перша статті 356 ЦК України).

У частинах першій, третій статті 358 ЦК України зазначено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними (частина перша статті 367 ЦК України).

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

Отже, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування майном, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

Оскільки учасники спільної часткової власності мають рівні права щодо спільного майна пропорційно своїй частці в ньому, то, здійснюючи поділ майна в натурі (виділ частки), суд повинен передати співвласнику частину нерухомого майна, яка відповідає розміру й вартості його частки, якщо це можливо, без завдання неспівмірної шкоди господарському призначенню майна.

Якщо в результаті поділу (виділу) співвласнику передається частина нерухомого майна, яка перевищує його частку, суд стягує з нього відповідну грошову компенсацію і зазначає в рішенні про зміну часток у праві власності на це майно.

Таку правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України від: 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15, 16 листопада 2016 року у справі № 6-1443цс16.

У статті 87 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) зазначено, що право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає: а) при добровільному об`єднанні власниками належних їм земельних ділянок; б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами; г) за рішенням суду.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки - вимагати відповідної компенсації. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки (частини перша, третя четверта статті 88 ЗК України).

У частині четвертій статті 120 ЗК України вказано, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Статтею 78 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи встановлені належним чином апеляційним судом фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, зокрема, обставини фактичного користування сторонами будівлями і спорудами, земельною ділянкою , суд дійшов правильного висновку про виділення у користування позивачу приміщень житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, а саме: житлової кімнати 2-6, площею 23,9 кв. м та залишення у спільному користуванні: коридору 2-4, площею 3,9 кв. м, коридору 2-9, площею 4,1 кв. м, кухні 2-10, площею 6,5 кв. м, гаража під літ. Ж , коридора 2-1, площею 3,2 кв. м, санвузла 2-2, площею 2,9 кв. м, кладової 2-3, площею 5,1 кв. м, а також і спірної земельної ділянки. При цьому судом також обґрунтовано встановлено зобов`язання для відповідача ОСОБА_2 не чинити перешкоди позивачу у вселенні та користуванні відповідним майном.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що в цій справі оскаржуване рішення ухвалене з дотриманням висновків рішень судів касаційної інстанції щодо застосування відповідних норм матеріального та процесуального права в спірних правовідносинах.

Верховний Суд не може прийняти до уваги доводи касаційної скарги в частині неправомірності рішення суду першої інстанції, оскільки, як зазначено вище, оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить про правомірність скасування рішення районного суду апеляційним судом у цій справі та вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті в касаційному порядку.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Інші аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд апеляційної інстанції надав належну оцінку і його висновки є достатньо аргументованими. У зв`язку із цим Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії , §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії ).

ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа Пономарьов проти України (CASE PONOMARYOV v. UKRAINE ), рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року).

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для їх скасування.

Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 , 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук