Постанова

від 08.12.2021 по справі 359/1780/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

03110, м. Київ, вул. Солом`янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua

Єдиний унікальний номер справи № 359/1780/20 Головуючий у суді першої інстанції - Журавський В.В. Номер провадження № 22-ц/824/13154/2021 Доповідач в суді апеляційної інстанції - Яворський М.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2021 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді: Яворського М.А.,

суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,

за участю секретаря - Владімірової О.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року у справі за позовом Бориспільської місцевої прокуратури, в інтересах держави в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, державного підприємства Бориспільське лісове господарство , до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю Індустрія Розваг , ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2020 року керівник Бориспільської місцевої прокуратури, діючи в інтересах держави, в особі Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства та ДП Бориспільський лісгосп , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила витребувати на користь держави, в особі ДП Бориспільський лісгосп , із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 10,0000 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463, яка розташована на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

В обґрунтування позовних вимог прокурор вказував на те, що відповідно до державного акту серії ЯЗ №348153 від 28 червня 2008 року ОСОБА_2 набув право власності на земельну ділянку площею 11,0000 га з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташовується в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30 квітня 2009 року ОСОБА_2 відчужив частину земельної ділянки площею 10,0000 га, яка була частиною земельної ділянки площею 11,0000 га з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташовується в адміністративних межах Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області, на користь ТОВ Індустрія Розваг .

28 липня 2009 року ТОВ Індустрія Розваг також відчужило вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу. На підставі вище вказаного договору ОСОБА_1 17 серпня 2009 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №322669 відносно земельної ділянки площею 10,0000 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463.

Позивач вказував, що спірна земельна ділянка розташовується у кварталі 79 Київського лісництва та накладається на землі, які належать ДП Бориспільський лісгосп на праві постійного користування та яке не надавало погодження на вилучення вказаної земельної ділянки зі складу державного лісового фонду, а також не погоджувало межі такої земельної ділянки як суміжний землекористувач.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що спірна земельна ділянка перебуває у приватній власності ОСОБА_1 всупереч положенням ЗК України та ЛС України та, як наслідок, підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року позовні вимоги Бориспільської місцевої прокуратури задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави, в особі ДП Бориспільське лісове господарство земельну ділянку площею 10,0000 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташовується на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Київської області сплачений судовий збір в розмірі 6 416,34 грн.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 08 липня 2021 року залишено без задоволення заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, яку мотивує тим, що при прийнятті даного рішення судом неправильно застосовані норми матеріального права та порушено норми процесуального права, з огляду на наступне.

Так, апелянт вказує, що всупереч вказаному в рішенні, він не був повідомлений про розгляд справи, судові повістки ним не отримувались, адже в період з 01 лютого 2021 року по 10 квітня 2021 року він за місцем реєстрації не проживав, оскільки доглядав за хворим батьком за місцем його проживання, що підтверджується довідкою, наданою головою правління ОСББ Партизанська, 18 та яка була долучена ним до заяви про перегляд заочного рішення.

Відтак, ОСОБА_1 зазначає, що він не міг скористатись своїм правом подати відзив, скористатись правовою допомогою, надати суду свої пояснення та докази, що мають істотне значення для справи.

Посилаючись на невірне тлумачення норм матеріального права, ОСОБА_1 вказує, що вимога про зобов`язання повернення земельної ділянки є негаторним позовом, а тому суд мав би застосувати до таких правовідносин положення ст. 391 ЦК України та/або ч. 2 ст. 152 ЗК України, а не положення ст. 387, 388 ЦПК України.

Крім того, зазначає, що питання про наявність у діях власника волі на передачу спірної земельної ділянки не досліджувалось, не було встановлено чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який вказує на порушення його прав як власника, судом не досліджувалась землевпорядна документація та розпорядження, на підставі яких земельна ділянка вибула з державної власності та була передана в приватну власність.

ОСОБА_1 вказує, що прокурор у позові, а суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні, не посилається на розпорядження на підставі якого спірна земельна ділянка вибула з державної власності, а лише обмежуються посиланнями на договори купівлі-продажу. При цьому, не було враховано, що розпорядження та договори ніким не оскаржувались та не визнавались судом недійсними.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просить апеляційний суд скасувати заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Відзив на апеляційну скаргу на адресу апеляційного суду не надходив.

При апеляційному перегляді рішення суду представник прокуратури Київської області Підяш О.С. заперечив щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

При цьому зазначив, що при підготовці позову прокурором досліджувалися обставини на які посилається апелянт і не було встановлено, що уповноваженими державними органами ухвалювалося рішення чи розпорядження щодо передачі у власність за рахунок земель лісового фонду, зокрема кварталу 79 Київського лісництва та накладається на землі, які належать ДП Бориспільський лісгосп земельної ділянки фізичним чи юридичним особам. Також не виявлено і відповідних рішень щодо зміни цільового призначення вказаної земельної ділянки із земель лісу на ведення особистого селянського господарства. Первісним документом щодо набуття у власність спірної земельної ділянки є державний акт виданий ОСОБА_2 у 2008 році. Разом із тим, із відомостей, які були отримані прокуратурою вбачається, що бланк, на якому виготовлений державний акт на право власності на земельну ділянку, щодо права власності ОСОБА_2 за даними ГУ Держгеокадастру у Київській області не обліковувався, та за даними Управління земельних ресурсів у Бориспільському районі не видавався. Згідно до відомостей Головний управлінь юстиції у Київській та Одеській областях за місцем розташування земельної ділянки та місцем проживання ОСОБА_2 договори купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки не укладалися та нотаріусами не посвідчувалися. Відповідачами у вказаній справі дані обставини належними та допустимими доказами не спростовані. Тому вище вказані обставини, на думку прокурора, свідчать про незаконність оформлення ОСОБА_2 права власності на спірну земельну та протиправність вибуття вказаної земельної ділянки із власності держави та володіння ДП Бориспільського лісового господарства .

Представник ДП Бориспільське лісове господарство , адвокат Бобровська А.О. заперечила щодо доводів, викладених в апеляційній скарзі ОСОБА_1 , та просила залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

При цьому зазначила, що ДП Бориспільське лісове господарство будучи згідно Державного акту на право користування земельною ділянкою належним користувачем земельною ділянкою лісового призначення згоди на її вилучення чи зміну цільового призначення не надавало, більш того продовжує її обслуговувати. Разом з тим, право власності на неї оформлено в супереч діючого законодавства України за відповідачем.

Відповідач у справі ОСОБА_1 будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи повторно не з`явився на розгляд вказаної справи до суду апеляційної інстанції, причини зазначені відповідачем судом визнані не поважними.

Треті особи у справі будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи на апеляційний не з`явилися та заяв про відкладення розгляду справи з причин, які б могли бути визнанні поважними не подавали, тому колегія суддів розглянула справу у їх відсутність у відповідності до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, учасників справи що з`явилися на розгляд справи, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, суд першої інстанції при розгляді вказаної справи встановив, що 28 червня 2008 року ОСОБА_2 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №348153, виданий Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі, а саме на земельну ділянку площею 11,0000 га з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області (а.с.25).

30 квітня 2009 року між ОСОБА_2 та ТОВ Індустрія Розваг було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений Сікорською Н.І., приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрований в реєстрі за №713 (а.с.27-31). За умовами вказаного договору ОСОБА_2 відчужив на користь ТОВ Індустрія Розваг земельну ділянку площею 10,0000 га із загальної площі 11,0000 га, з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області.

На підставі цього договору ТОВ Індустрія Розваг отримало державний акт на право власності на земельну ділянку, що підтверджується копією державного акту серії ЯЖ №912235, виданого 20 липня 2009 року Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі (а.с.32-33).

В подальшому, ТОВ Індустрія Розваг відчужило земельну ділянку площею 10,0000 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 з цільовим призначенням для ведення підсобного сільського господарства, яка розташована на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області, на користь ОСОБА_1 , згідно копії договору купівлі-продажу земельної ділянки від 28 липня 2009 року, посвідченого Мургою С.Г., приватним нотаріусом Бориспільського районного нотаріального округу Київської області, зареєстрованого в реєстрі за №2283 (а.с.34-37).

На підставі вказаного договору ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯД №322669, виданий 17 серпня 2009 року Управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі (а.с.38-39).

Вирішуючи вказаний спір та задовольняючи позовні вимоги прокурора суд першої інстанції зазначив, що спірна земельна ділянка площею 10,0000 га з кадастровим номером 32220882900:05:008:0463 з цільовим призначення для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Головурівської сільської ради Бориспільського району, безпідставно та неправомірно вибула із володіння держави, в особі ДП Бориспільський лісгосп . Тому право власності держави, в особі ДП Бориспільський лісгосп підлягає захисту шляхом витребування спірної земельної ділянки з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 .

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно ч.ч.1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції про задоволення позову прокурора відповідає з огляду на наступне.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Перевіряючи доводи апелянта в частині права власності держави та права користування ДП Бориспільське лісове господарство на земельну ділянку яка є предметом спору колегія суддів виходить із наступних обставин.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтею 19 Земельного кодексу України визначено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України).

Земельні відносини, що виникають при використанні лісів, регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України (частина друга статті 3 ЗК України).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт е частини першої статті 19 ЗК України).

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.

Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 23 грудня 2015 року № 6-377цс15.

Відповідно до статей 56, 57 Земельного кодексу України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання із лісокористуванням.

Ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів (стаття 63 ЛК України).

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт ґ частини четвертої статті 84 ЗК України).

Частиною другою статті 5 ЛК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Згідно з пунктом 5 розділу VIII Прикінцеві положення ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 21 Закону України Про місцеві державні адміністрації , пункту 5 частини першої статті 31 ЛК України до повноважень державних адміністрацій у сфері лісових відносин належить, зокрема, передання у власність земельних лісових ділянок площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території.

Планування використання земель лісогосподарського призначення здійснюється головним чином у формі лісовпорядкування, яке, зокрема, передбачає складання проектів організації і розвитку лісового господарства та здійснення авторського нагляду за їх виконанням (пункт 13 статті 46 Лісового кодексу України).

Згідно зі статтею 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За статтею 13 ЗК України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (стаття 27 ЛКУкраїни, тут і далі в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Так, суд першої інстанції дійшов до правомірного висновку про задоволення позовних вимог позивача, оскільки як вбачається із наданих прокурором письмових доказів, зокрема Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №152512 виданого 20 червня 2006 року ДП Бориспільське лісове господарство є користувачем земельної ділянки площею 3634,487 га на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області з цільовим призначенням для ведення лісового господарства (а.с. 44-45).

Вказаний документ підтверджує факт належності спірної земельної ділянок до земель лісогосподарського призначення й вказані докази є належними і допустимими, оскільки стосуються предмета доказування, надані уповноваженими суб`єктами, які безпосередньо володіють необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів, підписані керівниками органів, із зазначенням дати та вихідним номером.

Також із матеріалів справи вбачається, що згідно до фрагменту з публічної кадастрової карти України належна відповідачу ОСОБА_1 земельна ділянка площею 10,0000 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 накладається на земельну ділянку кварталу АДРЕСА_1 , що перебуває у користуванні ДП Бориспільське лісове господарство відповідно до Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ №152512 виданого 20 червня 2006 року (а.с. 48,49).

При цьому згідно листа першого заступники начальнику Управління Київського обласного та по місту Києву лісового господарства №04-48/595 від 25 березня 2019 року Управління згоди на вилучення та зміну цільового призначення земельної лісової ділянки з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 не надавало ( а.с. 46).

Відповідно до листа заступника Державного секретаря Кабінету Міністрів України №17692/0/2 від 30 серпня 2019 року вбачається, що Кабінет Міністрів України у порядку визначеному ст. 13 ЗК України та ст. 8 ЛК України не ухвалював рішення щодо вилучення та погодження зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровими номерами 3220882900:05:008:0463 та 3220882900:03:002:0012 (а.с. 50)

Із листа начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області №1480-4-8/4/1 від 23 квітня 2019 року слідує, що договір купівлі-продажу земельної ділянки за №36 від 21 травня 2008 року, який значиться у Державному акті на право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку серії ЯЗ №348153 нотаріусами Київської області не посвідчувався ( а.с. 51).

Із листа начальника Головного територіального управління юстиції у Одеській області №07-18/7328 від 27 серпня 2019 року слідує, що договір купівлі-продажу земельної ділянки за №36 від 21 травня 2008 року, який значиться у Державному акті на право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку серії ЯЗ №348153 нотаріусами Одеської області ( за місцем реєстрації ОСОБА_2 ) не посвідчувався ( а.с. 51).

Також із листа заступника начальника Головного управління Держгеокадастру у Київській області №10-10-0.222-8083/2-19 від 18 червня 2019 року слідує, що відповідно до Книг про запис про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі запис про реєстрацію державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №348153 не обліковується, та інформація про отримання управлінням земельних ресурсів у Бориспільському районі бланків державних актів на право власності на земельну ділянку серію ЯЗ №348153 у відділі відсутня (а.с. 53). Разом із тим саме Управління земельних ресурсів у Бориспільському районі вказане таким, що видало 23 червня 2008 року державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ №348153 ОСОБА_2 , що суперечить відомостям зазначеним у вказаному листі. Відповідачем та третіми особами зазначені відомості не спростованні.

Вище вказаними доказами підтверджуються вимоги позивача про неналежне оформлення права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 11 га. з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 на території Головурівської сільської ради Бориспільського району та фактичне заволодіння земельною ділянкою лісового призначення у спосіб, що не передбачений чинним законодавством України.

Відповідно до положень статті 76 ЦПК України (в редакції на час ухвалення рішення) доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Допустимими є докази, що одержані з дотриманням порядку, встановленого законом (стаття 78 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч.1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Разом з тим, відповідно до положень ч. 4 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частинами першою та третьою статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Так, відповідач у справі ОСОБА_1 , подаючи 03 квітня 2021 року заяву про перегляд заочного рішення у вказаній справі в супереч положенню п.4 ч.2 ст. 285 ЦПК України не зазначив посилань на докази, які б спростували обставини, що викладені у позові прокурора.

Не містять таких доказів та посилань на них і апеляційна скарга, подана апелянтом.

Вирішуючи по суті позов прокурора суд першої інстанції обґрунтовано враховував, що із доказів, наданих позивачем та наявних в матеріалах справи, вбачається, що спірна земельна ділянка має статус земельної ділянки лісогосподарського призначення та належить до земель лісництва та перебуває в постійному користуванні ДП Бориспільський лісгосп .

Оскільки придбана у приватну власність ОСОБА_1 земельна ділянка відноситься до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку не вилучалися у законного користувача - ДП Бориспільське лісове господарство , цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства у встановленому законом порядку не змінювалось, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про витребування її з власності ОСОБА_1 у власність держави та на користь володільця.

Ухвалюючи вказане рішення суд першої інстанції дотримався вимог норм матеріального права.

За правилом статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16.

Належних та допустимих доказів щодо відчуження державою права власності на вказану земельну ділянку у спосіб, визначений ст. 13 ЗК України та ст. 8 ЛК України ні відповідачем ОСОБА_1 , ні третіми особами: ОСОБА_2 , ТОВ Індустрія розваг до суду першої інстанції у спосіб та строки, визначенні ЦПК України, подано не було.

Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави та користувача вказаним майном ДП Бориспільське лісове господарство поза їх волею, а тому земельна ділянка може бути витребувана на підставі ст. 388 ЦК України.

Подібний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року № 6-2161цс16.

Перевіряючи доводи апелянта та рішення суду в частині правомірності набуття права власності відповідачем ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку та його добросовісності при цьому, суд апеляційної інстанції також враховує, що відповідно до плану площ земельної ділянки, яка відображена в Державному акті на право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 3220882900:03:002:0012 ( а.с. 26) форма земельної ділянка мала форму квадрату із сторонами від А-Б 390,64 м., Б- А 224,89 м. -325,12 м.,- 41.35 м.-57,98 м. - 18,84 м. - 139,18 м.- 111,37 м. , в той час як земельна ділянка згідно Державного акту на право власності ТОВ Індустрія розваг виданого 20 липня 2009 року має зовсім іншу геометричну форму та розміри земельної ділянки, які не співпадають із попередніми та не можуть бути її частиною.

Також відповідно до відкритих даних, що містяться в Публічній кадастровій карті України, що земельна ділянка із кадастровим номер 3220882900:03:002:0012 має площу 2 га. та розташована на значній відстані від земельної ділянки з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 площею 10 га., що робить неможливим виділення останньої як частини земельної ділянки ОСОБА_2 як за сукупністю площ земельних ділянок, так і за місцем їх розташування, що свідчить про сумнів у реальності виконання п.1 договору купівлі-пролажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ Індустрія розваг від 30 квітня 2009 року.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині обрання прокурором неефективного способу захисту порушеного права колегія суддів виходить із наступного.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) вказано, що "завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зазначено, що "серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. […] Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння. […] Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16 (провадження № 14-499цс19) вказано, що "враховуючи підстави позову, наведені позивачем у позовній заяві та в додаткових поясненнях, а також заперечення відповідача, позивач у цій справі наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок".

Як встановлено судом першої інстанції відповідач у справі оформивши на себе відповідне право власності на земельну ділянку площею 10.00 га з кадастровим номером 3220882900:05:008:0463 на території Головурівської сільської ради Бориспільського району Київської області із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства згідно до Державного акту на право власності на земельну ділянку фактично до її використання не приступив, дана земельна ділянка і до цього часу зайнята лісовими насадженнями, тому посилання апелянта на необхідність було позивачу звернутися до суду із негаторним позовом, а не віндикаційним є безпідставним.

Перевіряючи доводи апелянта та предмет законного втручання в право ОСОБА_1 на мирне володіння майном колегія суддів враховує наступне.

У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах Рисовський проти України (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), Кривенький проти України (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого Протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

З урахуванням наведеного, а також застосувавши частину першу статті 83, частину першу статті 84, статті 122 ЗК України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Апеляційний суд приймає до уваги правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18). У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. З огляду на викладене загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні земельної ділянки у власності.

Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням.

Апеляційний суд виходить з того, що повернення у державну власність земельної ділянки, відчуженої фізичній особі незаконно, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна в інтересах народу України, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням.

Апеляційний суд враховує, що у матеріалах справи не має інформації, що на земельних ділянках, належних відповідачам, знаходиться майно. Більш того, із пояснення прокурора та представника ДП Бориспільське лісове господарство на зазначеній земельній ділянці відповідачем господарської чи іншої діяльності, яка б свідчила про її використання не здійснювалося та не здійснюється.

Право держави витребувати земельну ділянку з огляду на доведену незаконність і безпідставність набуття права власності на неї фізичною/юридичною особи передбачене у законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

При розгляді справи було встановлено, що власник волю на відчуження земельних ділянок взагалі не виявляв. З урахуванням викладеного Київський апеляційний суд доходить висновку, що майно (земельні ділянки)? ?вибуло з володіння власника без його волі, а тому власник має право на його витребування. З урахуванням викладеного апеляційний суд вважає рішення суду першої інстанції про задоволення позову прокурора законним та обґрунтованим.

Натомість, ст. 661 ЦК України чітко регламентовано, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, саме продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Тому з врахуванням вище вказаних норм права, відповідач ОСОБА_1 не позбавлений можливості захистити своє право на повернення сплачених ним коштів за відповідним правочином.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що апелянт ОСОБА_1 був позбавлений права на участь у розгляді справи, а оскаржуване рішення було прийнято у його відсутність, то апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що в матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про направлення судом на адресу, за якою відповідач зареєстрований в АДРЕСА_2 (а.с.64) та повернення до суду відповідних відправлень з відміткою про те, що адресат за вказаною адресою відсутній (а.с. 103,127), що відповідно до положень п.4 ч.7 ст.128, ч.4 ст.130 ЦПК України є підтвердженням належного повідомлення учасника справи про дату, час та місце розгляду справи.

Посилання апелянта ОСОБА_1 на довідку ОСББ Партизанська 18 не може бути підставою для висновку про те, що він не повідомлявся судом про розгляд справи належним чином, оскільки зазначена довідка містить відомості лише за період з 01 лютого 2021 року по 10 квітня 2021 року, а розгляд справи здійснювався судом з 13 березня 2020 року, про що ОСОБА_1 і направлялися відповідні повідомлення за адресою, де він зареєстрований.

Таким чином, вказані доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 належним чином повідомлявся судом першої інстанції про розгляд даної справи, за вказаними повідомленнями до відділення поштового зв`язку не з`являвся. Щодо поважності не явки до суду в період з березня 2020 року до лютого 2021 року доказів подано не було.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд доходить висновку, що заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду від 22 березня 2021 року відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 41 Конституції України, ст. 319, 321, 388 ЦК України, ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року залишити без задоволення.

Заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 10 грудня 2021 року.

Головуючий суддя : М.А.Яворський

Судді: Т.Ц.Кашперська

В.О.Фінагеєв