Рішення

від 15.12.2021 по справі 120/11182/21-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2021 р. Справа № 120/11182/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши в місті Вінниці за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

13.09.2021 до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Шаргородської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення 13 позачергової сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 14.07.2021 за № 295 "Про відмову у наданні дозволу на виготовлення проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок та у затвердженні проєктів землеустрою", яким позивачці відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області за кадастровим номером 0525384800:05:002:0095, та зобов`язання відповідача затвердити такий проект.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 16.06.2021 позивачка звернулася до відповідача з клопотанням, у якому просила затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за кадастровим номером 0525384800:05:002:0095 на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області. Рішенням 13 позачергової сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 14.07.2021 за № 295 відповідач надав відмову, посилаючись на те, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ про надання позивачці дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки прийнятий з порушенням після передачі земель державної власності сільськогосподарського призначення у комунальну власність за актом приймання-передачі від 10.12.2020. Крім того, відповідач зазначив, що рішенням 9 сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 27.04.2021 за зазначеним місцем розташуванням надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки іншій особі.

Позивачка з рішенням відповідача не погоджується та вважає його незаконним, а тому за захистом своїх прав та інтересів вирішила звернутися до суду.

Ухвалою суду від 20.09.2021 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та постановлено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).

19.10.2021 поштою до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач зазначає, що в силу приписів чинного законодавства орган місцевого самоврядування при вирішенні питання про надання громадянам дозволів на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність повинен з`ясувати, чи є бажані для громадян земельні ділянки вільними і чи не перебувають вони у власності або користуванні інших осіб. Водночас під час розгляду клопотання позивачки про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у приватну власність міською радою з`ясовано, що рішенням 9 сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 27.04.2021 за № 207 на земельну ділянку, на яку претендувала позивачка, надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою іншому громадянину, що, на думку відповідача, свідчить про неможливість затвердження проєкту, розробленого позивачкою.

Крім того, відповідач вважає, що позивачці було незаконно надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою. При цьому відповідач звертає увагу, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області на час прийняття відповідного наказу від 24.03.2021 № 2-363/15-21-СГ вже не мало повноважень на розпорядження ряду земель, у тому числі бажаної для позивачки земельної ділянки, оскільки згідно з актом приймання-передачі від 10.12.2020 № 39-ОТГ вони були передані з державної у комунальну власність.

Насамкінець відповідач зазначає, що, на його думку, цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосується правовідносин, які виникають між розпорядником землі в особі територіальної громади та фізичною особою щодо виникнення, зміни, припинення права на земельну ділянку, тобто цивільних правовідносин. Відтак дана справа має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

29.10.2021 поштою до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивачка заперечує доводи відповідача, наведені у відзиві, та просить суд позов задовольнити з підстав, вказаних у позові.

Позивачка наголошує на незаконності підстав, з яких відповідач відмовив у затвердженні проєкту землеустрою, а також зауважує, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ був прийнятий на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду у справі № 152/1055/20.

У відповіді на відзив позивачка також просить суд стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в розмірі 10000,00 грн за невиконання обов`язків, покладених на орган місцевого самоврядування законом. Як зазначає позивачка, моральна шкода полягає у тому, що надана Шаргородською міською радою незаконна відмову у затвердженні проетку землеустрою та боротьба за свої права виснажує позивачку, завдає їй душевних страждань та викликало у позивачки стан знервованості, дискомфорту, почуття безперспективності, тощо.

Наведене суд розцінив як подання позивачкою заяви про зміну предмета позову відповідно до положень ст.ст. 44, 47 КАС України.

Ухвалою суду від 15.12.2021 відмовлено у прийнятті заяви позивачки про зміну предмета позову.

Заперечення від відповідача до суду не надходили.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Оцінивши наведені сторонами доводи та надані ними докази, суд при вирішенні справи керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За визначенням, наведеним у пункті 7 частини першої статті 4 КАС України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визнання предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

При цьому частиною десятою статті 118 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Конституційний Суд України в рішенні від 01.04.2010 №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України вирішив, що положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України в частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб`єкти владних повноважень.

Судом встановлено, що спір між сторонами виник на етапі затвердження відповідачем, як уповноваженим органом місцевого самоврядування, розробленого позивачкою проєкту землеустрою щодо відведення у її власність земельної ділянки комунальної власності для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Шаргородської міської ради.

Між тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про набуття третіми особами права власності або користування на зазначену земельну ділянку.

Отже, розгляд та вирішення даної справи належить до юрисдикції адміністративних судів, а доводи відповідача про наявність у даному випадку цивільного спору суд вважає безпідставними та до уваги не бере.

При цьому враховуються висновки, наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 536/233/16-ц, від 30.05.2018 у справі № 127/16433/17, від 28.11.2018 у справі №820/4219/17, від 16.01.2019 у справі № 361/2562/16-а та від 22.01.2019 у справі №371/957/16-а.

Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких належать, зокрема, землі сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

В силу вимог п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, закон гарантує громадянам України право на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Згідно з пунктами "а", "б" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Як визначено пунктом "б" частини першої статті 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Частинами другою статті 116 ЗК України передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України).

Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 23.07.2020 № 2-12468/15-20-СГпозивачці було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки із земель державної власності сільськогосподарського призначення.

У зв`язку з наданням такої відмови виник спір, який вирішено у судовому порядку.

Так, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 15.01.2021 у справі № 152/1055/20 вищевказаний наказ визнано протиправним та скасовано, а Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області зобов`язано надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,00 га із земель державної власності сільськогосподарського призначення, на території Лозівської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Вказане судове рішення набуло статусу остаточного та виконане Головним управлінням Держгеокадстру у Вінницькій області у спосіб видання наказу від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ про надання позивачці дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки.

При цьому суд зауважує, що частиною сьомою статті 118 ЗК України передбачено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Такими підставами є невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Більше того, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 360/2334/17.

Отже, враховуючи те, що судовим рішенням орган влади зобов`язано видати наказ про надання позивачці дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність і такий наказ було видано, суд доходить висновку, що наведені вище підстави не можуть бути застосовані при вирішенні питання про затвердження розробленого позивачкою проєкту землеустрою, адже необхідно вважати, що правову оцінку наявності або відсутності цих підстав вже надано рішенням суду, яке набрало законної сили.

Відповідач заперечує правомірність наказу Головного управління Держгеокадстру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ, вважаючи його незаконним і таким, що виданий з перевищенням повноважень.

Однак суд такі доводи відповідача відхиляє.

По-перше, зазначений наказ не скасований та, відповідно вважає чинним. Крім того, виходячи з презумпції правомірності він вважається законним доки не буде доведено іншого у встановленому законом порядку.

По-друге, відповідач не наділений повноваженнями робити висновки про неправомірність рішень інших органів влади, тоді як самостійно або через прокурора (за наявності для цього підстав) не оскаржував зазначений наказ до суду, якщо вважає його незаконним і таким, що зачіпає інтереси Шаргородської міської ради.

По-третє, наказ виданий на виконання остаточного судового рішення, а згідно із ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання і держава забезпечує виконання судового рішення.

Відповідач також зазначає, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ про надання позивачці дозволу на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки був прийнятий вже після передачі земель державної власності сільськогосподарського призначення у комунальну власність за актом приймання-передачі від 10.12.2020.

Проте суд вважає ці доводи помилковими, оскільки сам по собі факт підписання вказаного акта не надає відповідним землям статусу комунальних, а є лише підставою для державної реєстрації права комунальної власності на них. Про це зазначено як в акті приймання-передачі від 10.12.2020, так і в наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 10.12.200 № 39-ОТГ "Про передачу земельних ділянок державної власності в комунальну власність"

Відтак право комунальної власності на відповідні землі, а отже і право на розпорядження ними, виникає з моменту державної реєстрації цього права та його оформлення відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Натомість відповідач, ставлячи під сумнів повноваження Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на розпорядження бажаною для позивачки земельною ділянкою, не надав суду жодних доказів, які б підтверджували те, що на час його видання ця земельна ділянка вже перебувала у комунальній власності.

Крім того, суд зазначає, що 27.05.2021 набрав чинності від 28.04.2021 № 1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин".

Серед іншого вказаним Законом розділ X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено пунктом 24, згідно з яким:

"З дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель …

… Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом …

… З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Надані до дня набрання чинності цим пунктом рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які відповідно до цього пункту переходять у комунальну власність, є чинними. Особи, які отримали такі дозволи, а також органи, що їх надали, зобов`язані повідомити про це протягом місяця відповідні сільські, селищні, міські ради з дня набрання чинності цим пунктом. Рішення про затвердження такої документації, що не була затверджена на день набрання чинності цим пунктом, приймають сільські, селищні, міські ради …".

Аналіз наведених правових норм дає можливість дійти висновку про те, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області втратило право на розпорядження земельними ділянками державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, з 27.05.2021. Водночас видані до цього дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які переходять у комунальну власність, зберігають свою чинність, а рішення про затвердження розробленої на їх підставі документації приймають відповідні сільські, селищні, міські ради.

Як видно з матеріалів справи, на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ за замовленням позивачки було розроблено проект землеустрою щодо відведення у її власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області. Відомості про земельну ділянку внесено до Державного земельного кадастру, ділянці присвоєно кадастровий 0525384800:05:002:0095.

16.06.2021 позивачка звернулась до відповідача з клопотанням про затвердження вказаного проєкту та передачу відповідної земельної ділянки у власність позивачки.

Оскаржуваним рішенням № 295 від 14.07.2021 відповідач надав відмову, посилаючись на те, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 24.03.2021 за № 2-363/15-21-СГ прийнятий з порушенням вимог закону, а рішенням 9 сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 27.04.2021 за зазначеним місцем розташуванням надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки іншій особі.

Надаючи оцінку вказаному рішенню, суд зазначає таке.

Відповідно до абз. 3 ч. 7 ст. 118 ЗК України проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

В силу приписів ч. 9 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, будучи уповноваженим органом місцевого самоврядування на розпорядження бажаної для позивачки земельної ділянки, відповідач був зобов`язаний у двотижневий строк з дня отримання належним чином розробленого та погодженого у встановленому законом порядку проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивачки земельної ділянки, був зобов`язаний прийняти рішення про затвердження такого проєкту та передачу у власність позивачки відповідної земельної ділянки.

При цьому важливо зазначити, що перевірка на відповідність проєкту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проєкту. Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 818/1903/17 та від 16 листопада 2020 року справа № 640/5615/19.

Натомість відповідач з непередбачених законом підстав надав позивачці відмову, навіть не обґрунтувавши її з посиланням на підстави, визначені у ч. 7 ст. 118 ЗК України, як-от: невідповідність проєкту вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Щодо посилань відповідача в оскаржуваному рішенні на неправомірність наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області № 2-363/15-21-СГ від 24.03.2021, то мотиви щодо їх безпідставності наведено судом вище.

Відповідач також вказує на те, що рішенням 9 сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 27.04.2021 за № 207 на земельну ділянку, на яку претендувала позивачка, надано дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою іншому громадянину, що, на думку відповідача, свідчить про неможливість затвердження проєкту, розробленого позивачкою.

Однак суд зауважує, що надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає прийняття в подальшому суб`єктом владних повноважень позитивного рішення щодо відведення земельної ділянки у власність.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 545/808/17, від 10 липня 2018 року у справі № 806/3095/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 826/5737/16, від 26 лютого 2019 року у справі № 802/721/18-а, від 5 березня 2019 року у справі № 2040/6320/18, від 5 березня 2019 року у справі № 360/2334/17, від 22 квітня 2019 року у справі №263/16221/17, від 7 червня 2019 року у справі № 826/17196/17, від 11 червня 2019 року у справі № 826/841/17, від 30 вересня 2019 року у справі № 818/1760/17, від 28 січня 2020 року у справі № 2240/2962/18 та від 28 лютого 2020 року у справі № 806/3304/18.

Зміст статті 79-1 ЗК України свідчить, що метою надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок є формування земельної ділянки, яке полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Таким чином, надання дозволу на розробку проєкту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. При цьому не суттєво за чиїм замовленням такий проект буде розроблено. Закон не виключає ситуації, коли проекти одночасно розробляються різними замовниками. Надання дозволу на розробку проєкту відведення не означає, що проект буде обов`язково затверджено.

Такий правовий висновок відповідає позиції Верховного Суду, наведеній у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № 461/1257/17.

Крім того, аналіз статей 116, 118 ЗК України вказує на те, що орган виконавчої влади або місцевого самоврядування немає права визначати пріоритетність того чи іншого заявника на стадії надання дозволу на розробку проєкту землеустрою на одну й ту ж саму земельну ділянку. У даному випадку надання такого дозволу вказує про відсутність обтяжень щодо бажаної земельної ділянки і ще не означає позитивного рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки після виготовлення проєкту землеустрою.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року № 463/3375/15-а, від 27 лютого 2020 року у справі № 120/1491/19-а та від 22 липня 2021 року у справі № 320/1177/19.

Більше того, суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року № 826/5735/16 дійшла висновку, що отримання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного вирішення питання про надання її у власність, а тому не створює правових наслідків, крім тих, що пов`язані з неправомірністю прийняття рішення органом місцевого самоврядування.

Рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою є одним з етапів процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. Відтак правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц).

З огляду на викладене суд вважає, що відповідач не мав права відмовляти позивачці у затвердженні проєкту землеустрою з тих підстав, що на ту ж саму земельну ділянку надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою іншому громадянину.

Тим самим відповідач діяв упереджено щодо позивачки, фактично надавши неправомірну перевагу іншій особі.

Суд зазначає, що виходячи з аналізу статті 118 ЗК України та інших пов`язаних з нею норм цього Кодексу, можна дійти висновку, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, процедура безоплатного отримання земельних ділянок громадянами чітко регламентується законом. Така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо вирішення "земельного" питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання зазначеними органами встановленої законом процедури є обов`язковим.

В рішенні у справі № 805/4508/16-а Верховний Суд зазначав, що стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus) заява № 32181/04); пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus) заява № 32181/04; пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria) заява № 38780/02).

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішення було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. У рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, ЄСПЛ вказує на те, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Втім, оскаржуване рішення наведеним критеріям обґрунтованості не відповідає та прийняте з непередбачених законом підстав.

Суд також враховує, що порушення органом місцевого самоврядуванням процедури передачі земельних ділянок у власність, з огляду на дотримання позивачами визначених законодавством вимог, є порушенням конституційного принципу належного урядування, що знайшов закріплення, зокрема у статті 6 (органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України), статті 8 (в Україні визнається і діє принцип верховенства права), статті 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) Конституції України.

Крім того, згідно зі статтями 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16 вересня 2014 року) зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.

В рішенні у справі "Рисовський проти України" ЄСПЛ вказав на те, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 наголошено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

Суд також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади "правової процедури", яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правова процедура ( fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19.

Суд також зазначає, що у сталій практиці ЄСПЛ принцип легітимних очікувань пов`язаний з розширеним тлумаченням поняття "майно". Зокрема, ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що поняття "майно" має автономне значення, яке є незалежним від офіційної класифікації у національному законодавстві і не обмежується правом власності на фізичні товари; деякі інші права та інтереси, які складають активи, також можуть розглядатися як "права на майно", і таким чином, як "майно"; питання, яке необхідно розглянути в кожному випадку, полягає в тому, чи обставини справи, якщо їх розглядати в цілому, надавали заявникові право власності на матеріально-правові інтереси, захищені статтею 1 Першого протоколу.

Так, у справі "Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium" (заява № 17849/91, п. 31) ЄСПЛ зазначив, що поняття "майно" (possessions) може означати "існуюче майно" (existing possessions) або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" на отримання можливості ефективно здійснити майнове право.

У рішенні у справі "Kopecку v. Slovakia" (заява № 44912/98, п. 52) ЄСПЛ узагальнив висновок про належне правове підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування у наступний спосіб: якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. також рішення у справах: "Vilho Eskelinen and Others v. Finland", п. 94, заява № 63235/00 [25]; "Haupt v. Austria", п. 47, заява № 9816/82 [26]; "Radomilja and Others v. Croatia", п. 142, заява № 25376/06 [27]; "Draon v. France", п. 65, заяви № 1513/03, №11810/03 [28] та ін.).

Правова позиці ЄСПЛ щодо наявності достатнього правового підґрунтя для виникнення в особи легітимних очікувань неодноразово була застосована у національній судовій практиці.

Наприклад, у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 Велика палата Верховного Суду зауважила, що особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має легітимне очікування успішної реалізації її права вимоги у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що відповідач неправомірно відмовив позивачці у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в порядку безоплатної приватизації.

При цьому суд зважає підхід Верховного Суду до вирішення спорів у подібних правовідносинах, що викладений у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 160/5982/19.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що рішення 13 позачергової сесії 8 скликання Шаргородської міської ради № 295 від 14.07.2021 про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивачки земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області є протиправним і підлягає скасуванню.

Одночасно із скасуванням оскаржуваного рішення відповідача, позивачка просить суд захистити її порушені права шляхом зобов`язання відповідача затвердити відповідний проект землеустрою.

Оцінюючи позовні вимоги в цій частині, суд зазначає, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

За наслідками аналізу вказаних положень суд зазначає, що дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість у спірних правовідносинах повноваження відповідача не можуть вважатися дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву громадянина про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви можуть бути лише визначені законом обставини. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Отже, зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, але завжди з урахуванням фактичних обставин справи.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 2 липня 2020 року у справі № 825/2228/18 та від 31 липня 2020 року у справі № 810/2474/18.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003) .

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

У рішенні від 10 квітня 2008 року "Вассерман проти Росії" ЄСПЛ вказав, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством.

Відтак, оскільки відповідач з незаконних підстав відмовив позивачці у затвердженні проєкту землеустрою, хоча був зобов`язаний прийняти відповідне рішення у двотижневий строк з дня надходження до нього відповідного проєкту, а під час розгляду справи не встановлено будь-яких інших обставин, що безпосередньо впливають на позитивне вирішення питання про затвердження розробленого позивачкою проєкту землеустрою, суд приходить до переконання, що обраний позивачкою спосіб захисту порушених прав не суперечить вимогам закону та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

При цьому враховується правовий висновок, наведений у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 160/5982/19.

Відповідно до ч. 6 ст. 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення.

Оскільки ухвалене судом рішення у цій справі має зобов`язальний характер, з метою ефективного захисту прав позивачки та уникнення невиправданих затримок у виконанні судового рішення, суд доходить висновку про необхідність покладення на відповідача обов`язку прийняти рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивачки земельної ділянки за кадастровим номером 0525384800:05:002:0095 на найближчому пленарному засіданні після набрання рішенням суду законної сили.

І хоча закон зобов`язує орган місцевого самоврядування прийняти відповідне рішення у двотижневий строк з дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд вважає наведене вище формулювання порядку і строку виконання судового рішення більш прийнятним, адже зважаючи на особливості діяльності Шаргородської міської ради як колегіального органу, виконання судового рішення у двотижневий строк може виявитися ускладеним чи навіть неможливим.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В силу положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Перевіривши основні доводи учасників справи, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, у зв`язку із задоволенням позову, на користь позивачки необхідно стягнути витрати зі сплати судового збору в розмірі 908,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 134, 139, 143, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення 13 позачергової сесії 8 скликання Шаргородської міської ради від 14.07.2021 за № 295 "Про відмову у наданні дозволу на виготовлення проєктів землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок та у затвердженні проєктів землеустрою" про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області, кадастровий номер земельної ділянки 0525384800:05:002:0095.

Зобов`язати Шарогородську міську раду на найближчому пленарному засіданні після набрання рішенням суду законної сили затвердити проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Шаргородської міської ради Шаргородського району Вінницької області, кадастровий номер земельної ділянки 0525384800:05:002:0095.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 908,00 грн (дев`ятсот вісім гривень нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Шаргородської міської ради.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивачка: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) відповідач: Шаргородська міська рада (код ЄДРПОУ 04326253, місцезнаходження: вул. Героїв Майдану, 224, м. Шаргород, Вінницька область, 23500).

Повне судове рішення складено 15.12.2021.

Суддя Сало Павло Ігорович