Рішення

від 17.12.2021 по справі 120/11302/21-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 грудня 2021 р. Справа № 120/11302/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши в місті Вінниці за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Погребищенської міської ради про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

14.09.2021 до суду надійшла позовна заява за підписом гр. ОСОБА_2 , подана від імені та в інтересах позивача ОСОБА_1 до Погребищенської міської ради про:

- визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо розгляду клопотання позивача про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки площею 2,0 га (кадастровий номер 0523486400:01:000:0052) для ведення особистого селянського господарства, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області;

- зобов`язання відповідача затвердити проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки та передати у власність позивача земельну ділянку площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області, кадастровий номер 0523486400:01:000:0052.

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що позивач звернувся до відповідача з клопотанням, в якому просив затвердити проєкт землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки зі зміною цільового призначення для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за кадастровим номером 0523486400:01:000:0052 на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області.

Відповідач вказане клопотання розглянув на черговій сесії міської ради, однак проєкт позитивного рішення не був підтриманий більшістю голосів депутатів, про що позивача повідомлено листом від 02.06.2021 за № 4355.

Позивач вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, оскільки згідно з вимогами чинного законодавства був зобов`язаний у двотижневий строк з дня отримання погодженого проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки прийняти рішення про його затвердження та надання земельної ділянки у власність позивача.

Відтак за захистом своїх порушених прав та інтересів позивач звертається до суду.

Ухвалою суду від 17.09.2021 відкрито провадження у справі за вказаним позовом та вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).

04.10.2021 поштою до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач зазначає, що 27.05.2021 на розгляд 10 сесії 8 скликання Погребищенської міської ради було винесено та розглянуто проєкт рішення "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ", але такий проєкт не отримав достатньої кількості голосів депутатів ради. Отже, Погребищенська міська рада у встановленому законом порядку розглянула заяву позивача та прийняла рішення, користуючись дискреційними повноваженнями. Відтак, на думку відповідача, протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень у даному випадку відсутня і доводи позивача в цій частині є безпідставними.

Також відповідач звертає увагу, що рішення щодо безоплатної передачі земельної ділянки комунальної власності у приватну власність приймається не менш як двома третина голосів депутатів від загального складу ради. При цьому депутати за будь-яке рішення голосують на власний розсуд, керуючись своїми власними переконаннями і правосвідомістю, на які вплинути неможливо. Тому позивач неправомірно ставить імперативну вимогу про зобов`язання міської ради прийняти рішення щодо затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Крім того, відповідач вважає, що цей спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, оскільки стосується цивільного права та має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Інших заяв по суті справи до суду не надходило.

Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Оцінивши наведені сторонами доводи та надані ними докази, суд при вирішенні справи керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За визначенням, наведеним у пункті 7 частини першої статті 4 КАС України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визнання предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

При цьому частиною десятою статті 118 ЗК України передбачено, що відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду.

Конституційний Суд України в рішенні від 01.04.2010 №10-рп/2010 у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України вирішив, що положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України в частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього Кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб`єкти владних повноважень.

Судом встановлено, що спір між сторонами виник на етапі затвердження відповідачем, як уповноваженим органом місцевого самоврядування, розробленого позивачем проєкту землеустрою щодо відведення у його власність земельної ділянки комунальної власності для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області.

Між тим, у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про набуття третіми особами права власності або користування на зазначену земельну ділянку.

Отже, розгляд та вирішення цієї справи належить до юрисдикції адміністративних судів, а доводи відповідача про наявність у даному випадку цивільного спору суд вважає безпідставними та до уваги не бере.

При цьому враховуються висновки, наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.03.2018 у справі № 536/233/16-ц, від 30.05.2018 у справі № 127/16433/17, від 28.11.2018 у справі №820/4219/17, від 16.01.2019 у справі № 361/2562/16-а та від 22.01.2019 у справі №371/957/16-а.

Вирішуючи позовні вимоги по суті, суд зазначає таке.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких належать, зокрема, землі сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

В силу вимог п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, закон гарантує громадянам України право на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Згідно з пунктами "а", "б" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Як визначено пунктом "б" частини першої статті 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Частинами другою статті 116 ЗК України передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України).

Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Судом встановлено, що на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 10.11.2020 за № 2-16088/15-20-СГ за замовленням позивача було розроблено проєкт землеустрою щодо відведення у його власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області. Відомості про земельну ділянку внесено до Державного земельного кадастру, ділянці присвоєно кадастровий 0523486400:01:000:0052.

27.05.2021 набрав чинності Закон України від 28.04.2021 № 1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин".

Серед іншого вказаним Законом розділ X "Перехідні положення" Земельного кодексу України доповнено пунктом 24, згідно з яким:

"З дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель …

… Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.

Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом …

… З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними.

Надані до дня набрання чинності цим пунктом рішеннями Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів виконавчої влади дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які відповідно до цього пункту переходять у комунальну власність, є чинними. Особи, які отримали такі дозволи, а також органи, що їх надали, зобов`язані повідомити про це протягом місяця відповідні сільські, селищні, міські ради з дня набрання чинності цим пунктом. Рішення про затвердження такої документації, що не була затверджена на день набрання чинності цим пунктом, приймають сільські, селищні, міські ради …".

Аналіз наведених правових норм дає можливість дійти висновку, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області втратило право на розпорядження земельними ділянками державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад. Водночас видані до цього дозволи на розроблення документації із землеустрою щодо земельних ділянок державної власності, які переходять у комунальну власність, зберігають свою чинність, а рішення про затвердження розробленої на їх підставі документації приймають відповідні сільські, селищні, міські ради.

Відтак позивач звернувся до відповідача з клопотанням про затвердження розробленого проєкту землеустрою, погодженого у встановленому законом порядку, та передачу відповідної земельної ділянки у власність позивача.

27.05.2021 на розгляд 10 сесії Погребищенської міської ради 8 скликання винесений проєкт рішення ради "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ", що підтверджується відповідним витягом з протоколу сесії ради.

За результатами голосування за вказаний проєкт проголосували "за" - 2 депутатів, "проти" - 0, "утримались" - 20, "не голосували" - 1. Рішення не прийнято.

Підсумки голосування відображено у відомості про поіменне голосування від 27.05.2021.

Листом Погребищенської міської ради від 02.06.2021 № 4355 позивача повідомлено, що на засіданні сесії ради, яке відбулося 27.05.2021, серед інших питань розглядався проєкт рішення "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ". Однак такий проєкт рішення не підтриманий більшістю голосів депутатів від загального складу ради.

Позивач вважає, що тим самим відповідач допустив протиправну бездіяльність, оскільки не прийняв рішення за результатами розгляду його клопотання про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за кадастровим номером 0523486400:01:000:0052.

Втім, під час розгляду справи суд встановив, що відповідач не допустив бездіяльність, яку позивач оскаржує та яку вважає протиправною.

Так, згідно з ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Правовий статус відповідних рад визначається Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР).

Відповідно до п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Частинами першою та другою статті 59 Закону № 280/97-ВР установлено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, аналізуючи в сукупності норми ч. 9 ст. 118 ЗК України та ч. 1, 2 ст. 59 Закону № 280/97-ВР, суд зазначає, що при вирішенні клопотання громадянина про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у приватну власність земельної ділянки із земель комунальної власності, у місцевої ради виникає обов`язок розглянути таке клопотання у передбачений законом строк (протягом двох тижнів з дня отримання проєкту) і прийняти одне з наступних рішень: 1) про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність; 2) про відмову у передачі земельної ділянки у власність; 3) про залишення відповідного клопотання без розгляду.

Водночас рішення про затвердження проєкту землеустрою вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість депутатів від загального складу ради і, в такому разі, викладається у формі окремого документа.

Натомість проєкт рішення, який не отримав необхідної кількості голосів депутатів на свою підтримку, вважається відхиленим та не викладається у формі окремого документу про відмову у задоволенні клопотання, а відповідний результат голосування фіксується у протоколі, що ведеться на пленарному засіданні ради.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 09.12.2020 у справі № 300/178/20.

Судом встановлено, що 27.05.2021 на розгляд 10 сесії Погребищенської міської ради 8 скликання було винесено та розглянуто проєкт рішення сесії міської ради "Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ", який передбачав затвердження поданого позивачем проєкту землеустрою та передачу у його власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, кадастровий номер 0523486400:01:000:0052, на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області.

Разом з тим вказаний проєкт рішення не був підтриманий депутатами: "за" - 2, "проти" - 0, "утримались" - 20, "не голосували" - 1.

Відсутність необхідної кількості голосів для прийняття рішення є засвідченням факту відмови органу місцевого самоврядування у затвердженні проєкту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність громадянина.

Тобто у даному випадку клопотання позивача вважається відхиленим, а рішення ради не повинно викладатися у формі окремого документу, а фіксується в протоколі пленарного засідання ради.

Отже, беручи до уваги обставини розгляду клопотання позивача, суд доходить висновку про відсутність у діянні Погребищенської міської ради пасивної поведінки, яка б проявлялася у неприйнятті рішення. Адже внаслідок не набрання проєктом рішення за результатом голосування 27.05.2021 необхідної кількості голосів депутатів, вважається, що позивачу відмовлено у затвердженні проєкту землеустрою та передачі у його власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га за кадастровим номером 0523486400:01:000:0052 на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області.

З огляду на викладене безпідставними є доводи позивача щодо неправомірної бездіяльності відповідача, яка, на думку позивача, полягає у не розгляді Погребищенською міською радою вищезазначеного клопотання про затвердження проєкту землеустрою.

Тому суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання протиправною бездіяльність відповідача.

Разом з тим суд вважає, що у даному випадку невірно обраний позивачем спосіб захисту своїх порушених прав та інтересів у сфері публічно-правових відносин не може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову, оскільки така відмова у наданні судового захисту не буде узгоджуватися із завданнями адміністративного судочинства та принципом верховенства права.

Особливо суд зважає на те, що рішення відповідача про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивача земельної ділянки не обґрунтовується жодними правовими підставами та обумовлене не є якимось об`єктивними перешкодами, а винятково небажанням депутатів голосувати за його прийняття.

Суд не ставить під сумнів право будь-якого депутата Погребищенської міської ради утриматись під голосування за конкретний проєкт рішення ради, оскільки це є його законним правом.

Між тим, суд зауважує, що не набрання проєктом рішення необхідної кількості голосів свідчить про відмову ради у затвердженні проєкту землеустрою та вважається рішенням суб`єкта владних повноважень, яке відповідно до положень ч. 10 ст. 118 ЗК України та ст.ст. 5, 19 КАС України може бути оскаржене до суду.

Водночас таке рішення органу місцевого самоврядування має ґрунтуватися на підставах, визначених законом, та відповідати критеріям правомірності, що передбачені частиною другою статті КАС України.

Відтак, утримуючись під голосування за позитивний проєкт рішення ради про затвердження проєкту землеустрою, депутат ради повинен усвідомлювати, що у даному випадку така його поведінка матиме конкретні юридичні наслідки у разі не набрання рішенням достатньої кількості голосів, а саме наслідки у вигляді рішення ради про відмову у затвердженні проєкту землеустрою, яке може бути предметом оцінки судом та апріорі вважатиметься невмотивованою відмовою у наданні такого дозволу, оскільки це рішення не буде обґрунтовуватися жодними підставами для його прийняття.

Наведене додатково підтверджується й тим, що на розгляд сесії ради виноситься проєкт, попередньо погоджений профільною комісією ради, яка вивчає відповідне питання на предмет наявності/відсутності законних підстав для прийняття того чи іншого рішення.

Отже, сам факт винесення на голосування депутатів проєкту рішення ради про затвердження проєкту землеустрою є свідченням того, що законних підстав для відмови у затвердженні проєкту немає.

Тому голосування за такий проєкт рішення в спосіб "утримуюсь", з одного боку, не забороняється, але з іншого - може мати описані вище правові наслідки у вигляді рішення ради про відмову у затвердженні проєкту землеустрою, яким порушуються законні права та інтереси особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч. 3 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд).

Так, у справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71, Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Відтак за обставин, коли позивач дотримався встановленої законом процедури та подав на затвердження Погребищенської міської ради погоджений проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а відповідач, будучи уповноваженим органом влади, без наведення жодних мотивів відмовив у його затвердженні, то, на переконання суду, негативні наслідки від такої поведінки органу влади не можуть перекладатися на приватну особу.

Окрім цього, суд враховує, що прийняте відповідачем рішення про відмову у затвердженні проєкту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність, безсумнівно, має наслідком втручанням у право позивача на мирне володіння майном. Відтак ця справа охоплюється предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Водночас у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" мас широке значення (рішення у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права ситуацію, за якої відповідач відмовляє позивачу у затвердженні розробленого та погодженого у встановленому законом порядку проєкту землеустрою не з посиланням на визначені законом підстави для цього, а лише тому, що позитивний проєкт відповідного рішення не був підтриманий більшістю голосів депутатів від загального складу ради.

Відтак втручання у майнові права позивача за встановлених обставин, на думку суду, не може вважатися пропорційним та становить "індивідуальний та надмірний тягар" для позивача.

Згідно з ч. 2 ст. 9 КАС України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як роз`яснив Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення", вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.

Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов:

- лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача;

- повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач; повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав;

- вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

З огляду на викладене та враховуючи очевидність протиправної поведінки відповідача, якою порушуються основоположні права позивача, суд вважає можливим вийти за межі пред`явлених позовних вимог з метою ефективного захисту прав позивача у спірних публічно-правових відносинах та надати оцінку рішенню рішення 10 сесії 8 скликання Погребищенської міської ради, зафіксованому у протоколі пленарного засідання ради від 27.05.2021, про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області.

При цьому, на переконання суду, прийняття у даній адміністративній справі рішення про відмову у задоволенні позову лише з мотивів невірного обрання позивачем способу захисту своїх порушених прав та інтересів, коли наявні у справі докази дають можливість вирішити спір по суті, буде свідчити про надмірний формалізм та обмеження права особи на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Європейської конвенції з прав людини.

Відповідно до абз. 3 ч. 7 ст. 118 ЗК України проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

В силу приписів ч. 9 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, будучи уповноваженим органом місцевого самоврядування на розпорядження бажаної для позивача земельної ділянки, відповідач був зобов`язаний у двотижневий строк з дня отримання належним чином розробленого та погодженого у встановленому законом порядку проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивача земельної ділянки прийняти рішення про затвердження такого проєкту та передачу у власність позивача відповідної земельної ділянки.

Водночас перевірка на відповідність проєкту землеустрою вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів має здійснюватися саме на етапі погодження такого проєкту.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 818/1903/17 та від 16 листопада 2020 року справа № 640/5615/19.

Натомість відповідач з непередбачених законом підстав надав позивачу відмову, навіть не обґрунтувавши її з посиланням на підстави, визначені у ч. 7 ст. 118 ЗК України, як-от невідповідність проєкту вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, документації із землеустрою або містобудівній документації.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні").

В силу приписів ст. 6 Закону № 5207-VI відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Статтею 5 Закону № 5207-VI визначені такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

За змістом пункту 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

ЄСПЛ указує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява № 36042/97, пункт 48).

У рішенні від 7 листопада 2013 року у справі "Пічкур проти України" (заява № 10441/06) ЄСПЛ з посиланням на свою попередню практику зазначив, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо "користування правами та свободами", що гарантуються цими основними положеннями. Застосування статті 14 Конвенції необов`язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією. Необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили "до сфери застосування" однієї або більше статей Конвенції (пункт 39 вказаного рішення).

Таким чином, заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати пункт 40 зазначеного рішення).

В контексті розгляду цієї справи суд зазначає, що Земельний кодекс України гарантує усім громадянам України право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності.

Водночас відповідач, хоч і уповноважений на передачу земельних ділянок у приватну власність із земель комунальної власності відповідної територіальної громади, однак не наділений повноваженнями щодо зменшення або звуження вказаного права, зокрема шляхом визначення осіб, які мають першочергове право на його реалізацію або надання окремим громадянам чи категоріям осіб переваг у його реалізації, зокрема за місцем проживання/реєстрації.

Тому суд не бере до уваги доводи відповідача, наведені у відзиві на позовну заяву, про те, що депутати утрималися під час голосування за позитивний проєкт рішення про передачу земельної ділянки у власність позивача, оскільки останній за географічним місцем проживання не поєднаний з територією Погребищенської громади.

До того ж вказані доводи взагалі не були підставою для прийняття оскаржуваного рішення, а отже відповідач неправомірно посилається на них під час судового розгляду справи.

Суд зазначає, що виходячи з аналізу статті 118 ЗК України та інших пов`язаних з нею норм цього Кодексу, можна дійти висновку, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Таким чином, процедура безоплатного отримання земельних ділянок громадянами чітко регламентується законом. Така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо вирішення "земельного" питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання зазначеними органами встановленої законом процедури є обов`язковим.

В рішенні у справі № 805/4508/16-а Верховний Суд зазначав, що стосовно судового контролю за дискреційними адміністративними актами суб`єктів владних повноважень Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus) заява № 32181/04); пункт 44 рішення у справі "Брайєн проти Об`єднаного Королівства" (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі "Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру" (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus) заява № 32181/04; пункти 47-56 рішення у справі "Путтер проти Болгарії" (Putter v. Bulgaria) заява № 38780/02).

Принцип обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішення було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. У рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, ЄСПЛ вказує на те, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Втім, оскаржуване рішення наведеним критеріям обґрунтованості не відповідає, жодним чином не вмотивоване та прийняте без посилання на передбачені законом підстави.

Суд також враховує, що порушення органом місцевого самоврядуванням процедури передачі земельних ділянок у власність, з огляду на дотримання позивачами визначених законодавством вимог, є порушенням конституційного принципу належного урядування, що знайшов закріплення, зокрема у статті 6 (органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України), статті 8 (в Україні визнається і діє принцип верховенства права), статті 19 (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України) Конституції України.

Крім того, згідно зі статтями 3 та 4 Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (ратифіковано згідно із Законом № 1678-VII від 16 вересня 2014 року) зміцнення поваги до демократичних принципів, верховенства права та доброго (належного) врядування, прав людини та основоположних свобод відносяться до головних ціннісних орієнтирів для взаємовідносин між Сторонами.

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).

Окремі аспекти принципу належного врядування також були зазначені ЄСПЛ у справах "Армазова проти Республіки Молдова" (Arzamazova v. The Republic of Moldova, заява №38639, п.52), "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia, заява №32457/05, п. 40), "Графов проти України" (заява № 4809/10), "Чакаревич проти Хорватії" (Сakareviс v. Croatia, заява № 48921/13), з аналізу яких можна дійти висновку, що у рішеннях ЄСПЛ сформувалась стала практика щодо розуміння принципу належного урядування, до змісту якого можна включити п`ять головних складових елементів: 1) покладення на суб`єктів владних повноважень зобов`язання запроваджувати внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок; 2) якщо діяльність суб`єкта владних повноважень впливає на основоположні права людини, такі суб`єкти повинні діяти вчасно, в належний і якомога послідовніший спосіб; 3) ризик будь-якої помилки суб`єкта владних повноважень повинен покладатися на такого суб`єкта, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються; 4) застосування принципу належного урядування, як правило, не повинно перешкоджати суб`єкту владних повноважень виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість; 5) потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій суб`єкта владних повноважень.

У постанові Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 наголошено, що принцип належного урядування має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу належного урядування забезпечує прийняття суб`єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип належного урядування підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.

Суд також враховує, що відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 року, верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. При цьому справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Отже, ця юридична позиція Конституційного Суду України поширюється і на необхідність врегулювання органами публічної влади "правової процедури", яка визначає критерії справедливого ставлення органів публічної влади до особи.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 13 червня 2019 року № 5-р/2019, Конституція України містить низку фундаментальних положень щодо здійснення державної влади, передбачених статтями 3, 5, 6, 8, 19 Основного Закону. Названі конституційні приписи перебувають у взаємозв`язку, відображають фундаментальне положення конституціоналізму щодо необхідності обмеження державної влади з метою забезпечення прав і свобод людини та зобов`язують наділених державною владою суб`єктів діяти виключно відповідно до усталених Конституцією України цілей їх утворення.

Тому, коли йдеться про реалізацію компетенції у межах дискреції суб`єктом владних повноважень, такі суб`єкти зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Правова процедура встановлює межі вчинення повноважень органом публічної влади і, в разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Установлена правова процедура як складова частина принципу законності та принципу верховенства права є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Ця правова процедура спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності, складовою якої є принцип легітимних очікувань як один з елементів принципу верховенства права.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18 та від 8 липня 2021 року у справі № 160/674/19.

Суд також зазначає, що у сталій практиці ЄСПЛ принцип легітимних очікувань пов`язаний з розширеним тлумаченням поняття "майно". Зокрема, ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що поняття "майно" має автономне значення, яке є незалежним від офіційної класифікації у національному законодавстві і не обмежується правом власності на фізичні товари; деякі інші права та інтереси, які складають активи, також можуть розглядатися як "права на майно", і таким чином, як "майно"; питання, яке необхідно розглянути в кожному випадку, полягає в тому, чи обставини справи, якщо їх розглядати в цілому, надавали заявникові право власності на матеріально-правові інтереси, захищені статтею 1 Першого протоколу.

Так, у справі "Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium" (заява № 17849/91, п. 31) ЄСПЛ зазначив, що поняття "майно" (possessions) може означати "існуюче майно" (existing possessions) або активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" на отримання можливості ефективно здійснити майнове право.

У рішенні у справі "Kopecку v. Slovakia" (заява № 44912/98, п. 52) ЄСПЛ узагальнив висновок про належне правове підґрунтя для виникнення в особи легітимного очікування у наступний спосіб: якщо суть вимоги особи пов`язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має "легітимне очікування", якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (див. також рішення у справах: "Vilho Eskelinen and Others v. Finland", п. 94, заява № 63235/00 [25]; "Haupt v. Austria", п. 47, заява № 9816/82 [26]; "Radomilja and Others v. Croatia", п. 142, заява № 25376/06 [27]; "Draon v. France", п. 65, заяви № 1513/03, №11810/03 [28] та ін.).

Правова позиці ЄСПЛ щодо наявності достатнього правового підґрунтя для виникнення в особи легітимних очікувань неодноразово була застосована у національній судовій практиці.

Наприклад, у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 Велика палата Верховного Суду зауважила, що особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має легітимне очікування успішної реалізації її права вимоги у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що відповідач неправомірно відмовив позивачу у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність в порядку безоплатної приватизації.

При цьому суд зважає на підхід Верховного Суду до вирішення спорів у подібних правовідносинах, сформульований у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 160/5982/19.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що рішення 10 сесії 8 скликання Погребищенської міської ради, зафіксоване у протоколі пленарного засідання ради від 27.05.2021, про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області (за межами населеного пункту), є протиправним і підлягає скасуванню.

Оцінюючи позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача затвердити відповідний проєкт землеустрою, суд зазначає, що поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проєктом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проєктах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

За наслідками аналізу вказаних положень суд зазначає, що дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість у спірних правовідносинах повноваження відповідача не можуть вважатися дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву громадянина про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви. Підставою для відмови у задоволенні заяви можуть бути лише визначені законом обставини. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Отже, зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту, застосовується лише за наявності необхідних підстав, але завжди з урахуванням фактичних обставин справи.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 2 липня 2020 року у справі № 825/2228/18 та від 31 липня 2020 року у справі № 810/2474/18.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі "Гарнага проти України" (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

У рішенні від 10 квітня 2008 року "Вассерман проти Росії" ЄСПЛ вказав, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством.

Відтак, оскільки відповідач без законних підстав відмовив позивачу у затвердженні проєкту землеустрою, жодним чином не вмотивувавши своє рішення, хоча був зобов`язаний прийняти рішення про затвердження проєкту землеустрою у двотижневий строк з дня надходження до нього відповідного проєкту, а під час розгляду справи не встановлено будь-яких інших обставин, що безпосередньо впливають на позитивне вирішення питання про затвердження розробленого за замовленням позивача проєкту землеустрою, суд приходить до переконання, що обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не суперечить вимогам закону та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.

При цьому враховується правовий висновок, наведений у постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2021 року у справі № 160/5982/19.

Факультативно суд враховує, що за обставин коли позитивний проєкт рішення ради про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивача земельної ділянки не був підтриманий більшістю голосів депутатів без жодних пояснень щодо прийняття такого рішення та без посилання на наявність законних підстав для незатвердження проєкту, або ж наявність інших об`єктивних перешкод для прийняття позитивного рішення, суд вважає, що покладення на відповідача обов`язку повторно розглянути клопотання позивача про затвердження проєкту землеустрою буде неефективним, не захистить порушених прав позивача та не вирішить існуючий між сторонами публічно-правовий спір, а лише надалі продовжить невизначеність у правовідносинах між сторонами.

Відповідно до ч. 6 ст. 246 КАС України у разі необхідності у резолютивній частині рішення суду також зазначаються порядок і строк виконання судового рішення.

Оскільки ухвалене судом рішення у цій справі має зобов`язальний характер, з метою ефективного захисту прав позивача та уникнення невиправданих затримок у виконанні судового рішення, суд доходить висновку про необхідність покладення на відповідача обов`язку прийняти рішення про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення у власність позивача земельної ділянки за кадастровим номером 0523486400:01:000:0052 на найближчому пленарному засіданні після набрання рішенням суду законної сили.

І хоча закон зобов`язує орган місцевого самоврядування прийняти відповідне рішення у двотижневий строк з дня отримання проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суд вважає наведене вище формулювання порядку і строку виконання судового рішення більш прийнятним, адже зважаючи на особливості діяльності Погребищенської міської ради як колегіального органу, виконання судового рішення у двотижневий строк може виявитися ускладненим чи навіть неможливим.

Оскільки в силу приписів закону рішення органу місцевого самоврядування про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки обов`язково супроводжується рішення про надання відповідної земельної ділянки у власність, суд не вбачає необхідності конкретизувати це в судовому рішенні.

Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

В силу положень ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Перевіривши основні доводи учасників справи, оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити частково, а саме визнати протиправним та скасувати рішення 10 сесії 8 скликання Погребищенської міської ради, зафіксоване у протоколі пленарного засідання ради від 27.05.2021, про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області (за межами населеного пункту), кадастровий номер земельної ділянки 0523486400:01:000:0052, та зобов`язати Погребищенську міську раду на найближчому пленарному засіданні після набрання рішенням суду законної сили затвердити проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 вказаної земельної ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України у разі задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (ч. 3 ст. 139 КАС України).

Отже, у зв`язку з частковим задоволенням позовних вимог немайнового характеру та беручи до уваги неможливість арифметичного визначення частки (пропорції) задоволених позовних вимог, на користь позивача належить стягнути половину понесених ним судових витрат зі сплати судового збору, тобто 454,00 грн, за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 134, 139, 143, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення 10 сесії 8 скликання Погребищенської міської ради, зафіксоване у протоколі пленарного засідання ради від 27 травня 2021 року, про відмову у затвердженні проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області (за межами населеного пункту), кадастровий номер земельної ділянки 0523486400:01:000:0052.

Зобов`язати Погребищенську міську раду на найближчому пленарному засіданні після набрання рішенням суду законної сили затвердити проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,0 га, розташованої на території Спичинецької сільської ради Вінницького (Погребищенського) району Вінницької області (за межами населеного пункту), кадастровий номер земельної ділянки 0523486400:01:000:0052.

В решті позову відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 454,00 грн (чотириста п`ятдесят чотири гривні нуль копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Погребищенської міської ради.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) представник позивача: Заморняк Микола Васильович (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса для листування: с. Зозівка, Вінницький район, Вінницька область, 22521);

3) відповідач: Погребищенська міська рада (код ЄДРПОУ 03772654, місцезнаходження: вул. Богдана Хмельницького, 77, м. Погребище, Вінницька область, 22200).

Повне судове рішення складено 17.12.2021.

Суддя Сало Павло Ігорович