Рішення

від 20.01.2022 по справі 749/938/21

ЩОРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 749/938/21

Номер провадження 2/749/66/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" січня 2022 р. м. Сновськ

Щорський районний суд Чернігівської області в складі:

головуючого судді: Шаповал З.О.

за участю секретаря: Мирошниченко А.М.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2 ,

представника третіх осіб Уманського В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Сновськ цивільну справу №749/938/21 за позовом ОСОБА_1 до СНОВСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СНОВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ, СІМ`Ї, МОЛОДІ ТА СПОРТУ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ КОРЮКІВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ та Сновська міська рада Корюківського району Чернігівської області, про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду позовом до СНОВСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СНОВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ в якому просить:

визнати незаконним та скасувати наказ № 103 від 08.11.2021 року відповідача про відсторонення від роботи позивача;

зобов`язати відповідача допустити позивача до роботи.

стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08.11.2021 року по день ухвалення рішення судом у даній справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що позивач є вчителем англійської мови в СНОВСЬКІЙ ГІМНАЗІЇ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СНОВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ. 04.11.2021 року отримав повідомлення Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 за № 163 від 04.11.2021 року. У повідомленні вказано, що з 08.11.2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення проти COVID-19 є обов`язковим для працівників дошкільного закладу. Запропоновано надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затверджених наказом МОЗ від 16.09.2011 року № 595. У повідомленні зазначено, що якщо до 05.11.2021 року позивач не надасть одного з зазначених документів, то 08.11.2021 року його відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП України та статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб від 06.04.2000 року № 1645-ІІІ. 08.11.2021 року наказом №105 позивача відсторонено від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19.

Позивач вважає його відсторонення незаконним, з огляду на наступне:

Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб щеплення від COVID-19 не значиться як обов`язкове, отже відсторонення працівника від роботи з посиланням на ч. 2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб на думку позивача є незаконним;

на даний час жодним законом України не передбачено правової можливості відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у такого працівника щеплення проти COVID-19;

Перелік професій і виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням згідно наказу МОЗ № 2153 від 04.10.2021 року, на думку позивача суперечить ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , оскільки є не законом, а підзаконним актом;

позивачу незрозуміло на підставі чого директором закладу зроблено висновок, що позивач ухиляється або відмовляються від щеплення тоді як згідно ст. 39-1 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я та ст. 286 ЦК України це є медичною таємницею;

оскільки надзвичайний стан в Україні не введено у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню, а всі обов`язкові санітарні та протиепідемічні заходи обмежують права громадян, а тому прямо суперечать і не відповідають статті 64 Конституції України;

звертає суд увагу на те, що у резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) № 2361 (2021) від 27.01.2021 р. (Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування), зазначено, що вакцинація від COVID-19 не є обов`язковою;

З зазначених мотивів, позивач вважає наказ про його відсторонення незаконним, а тому просить його скасувати, допустити позивача до роботи та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою суду від 15.11.2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження з повідомленням та викликом сторін (а.с.28).

30.11.2021 року до суду надійшов відзив представника відповідача Амельченко Л.М.., який обґрунтовується тим, що Постановою КМУ від 09.12.20 р. № 1236 на території України продовжено дію карантину, під час якого діє ряд обмежень та визначено обов`язок відстороняти працівників обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили таке відсторонення. Наказом МОЗ від 04.10.21 р. № 2153 затверджено Перелік професій до якого віднесені працівники закладів вищої, післядипломної, фахової перед вищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. На даний час, як і на день відсторонення позивача від роботи, Наказ МОЗ № 2153 є чинним, а відповідно до положень Конституції України, Закону Про освіту , Про центральні органи виконавчої влади та інші - обов`язковим до виконання. Зауважує, що посилання позивача на відсутність в документі переліку саме професій є маніпуляцією, оскільки назва Переліку передбачена Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб", а законом не визначено необхідності обов`язкового перерахування і професій, і виробництв і організацій. На думку представника відповідача, наявність чітко визначеного переліку організацій, працівники яких підлягають обов`язковому щепленню, дає достатні підстави для однозначного трактування кола осіб, на кого поширюються вимоги даного Переліку.

Таким чином, представник відповідача вважає, що наказ від 08.11.2021р. № 103 є таким, що відповідає вимогам чинного законодавства (а.с.34-41).

03.12.2021 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив , яка вмотивована тим, що:

на даний час жодним законом України не передбачено правової можливості відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у такого працівника щеплення проти COVID-19;

кожному усуненню працівника від роботи повинно передувати подання інспектора державної санітарно-епідеміологічної служби, а не власна воля керівника закладу, проте була порушена процедура визначена п.5 ч.1 ст. 7 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та Інструкції Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності затверджена Наказом №66 від 14.04.1995 року Міністерством охорони здоров`я України;

Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб та в Календарем профілактичних щеплень України, щеплення від COVID-19 не значиться як обов`язкове;

Наголошує на тому, що було порушено право позивача на працю в частині збереження за позивачем заробітної плати за два місяці згідно ст. 29 Закону України Про оплату праці та повідомленням позивача за два місяці згідно ч.3 ст. 32 КЗпП України.

08.12.2021 року від представника відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив, яке вмотивоване тим, що законність винесеного наказу на думку представника відповідача цілком обгрунтована у відзиві на позовну заяву. Вказує на те, що відсторонення позивача від роботи не є погіршенням умов праці. Наголошує на тому, що Інструкції Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності , що затверджена Наказом №66 від 14.04.1995 року Міністерства охорони здоров`я України прийнята з метою забезпечення реалізації положень Закону України "Про

забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", яким не передбачено відсторонення, а передбачено усунення працівників за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи.

Ухвалою суду від 10.12.2021 року залучено до участі у справі №749/938/21 УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ, СІМ`Ї, МОЛОДІ ТА СПОРТУ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ КОРЮКІВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ та Сновську міську раду Корюківського району Чернігівської області в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Своїм правом на подання письмових пояснень залучені треті особи не скористались.

Ухвалою суду від 19.01.2022 року відмовлено у задоволенні клопотання представника третіх осіб про зупинення провадження у справі.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав викладених у позові.

Представник відповідача у судовому засіданні відсутній, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Представник третіх осіб у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позовних вимог з мотивів викладених у відзиві відповідача та запереченні.

Суд, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та письмові пояснення по суті справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 (далі Позивач) перебуває у трудових відносинах з СНОВСЬКОЮ ГІМНАЗІЄЮ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СНОВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ та працює вчителем англійської мови (а.с.17-19).

Згідно із повідомленням №163 від 04.11.2021 року позивача попереджено про можливе відсторонення від роботи у разі неподання ними у строк до 05.11.2021 документів, які підтверджують наявність профілактичного щеплення від респіраторної хвороби "COVID-19", або які підтверджують наявність медичних протипоказань проти щеплення. Позивача було повідомлено про можливе майбутнє відсторонення від роботи з 08.11.2021 року, без збереження заробітної плати. Зазначене повідомлення Позивач отримав 04.11.2021 року та з ним не погодився, про що чітко зазначив на вказаному повідомленні (а.с.20,47).

02.11.2021 року Позивач звернувся до Відповідача із заявою про заборону збирати, обробляти, зберігати, використовувати та передавати його персональні медичні дані (а.с.49), що не заперечується учасниками цивільного процесу.

На підставі Наказу Міністерства охорони здоров`я №2153 від 04.10.2021 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" та п. 41-6 Постанови КМУ №1096 від 20.10.2021 року, яка внесла зміни та доповнення до Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 року Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , у відповідності до статті 46 КЗПпР та ч.2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , наказом директора Гімназії Амельченко Л.М. від 08.11.2021 року №103 було відсторонено від роботи Позивача. Відсторонення застосовано до часу усунення причин, що зумовили відсторонення. Підставою відсторонення позивача зазначено - акт комісії від 08.11.2021. З наведеним наказом Позивач не погодився, що підтверджується записом зробленим позивачем на вказаному наказі (а.с.22).

Надаючи правову оцінку наведеним обставинам, суд зазначає наступне.

Стаття 46 Кодексу законів про працю України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством. Саме такий випадок і передбачений частиною 2 ст. 12 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб .

Згідно зі статтею 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та статтею 27 Закону України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.

При цьому передбачається, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. (ч.2 ст.12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб ).

Таким чином, посилання сторони позивача на те, що в ст. 12 ЗУ Про захист населення від інфекційних хвороб чітко визначено перелік інфекційних хвороб, які підпадають під обов`язкове щеплення, до яких не відноситься COVID-19, суд вважає необґрунтованими, оскільки частина друга цієї ж статті передбачає обов`язкове профілактичне щеплення також проти інших відповідних інфекційних хвороб.

У свою чергу Центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я є Міністерство охорони здоров`я України (МОЗ), згідно п.1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України , що затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 р. № 267.

Наказом МОЗ від 04.10.2021 №2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням" на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники:

центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів;

місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів;

закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595 , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019 року № 2070 ).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції Право на повагу до приватного і сімейного життя , а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 № 731).

Зважуючи на те, що необхідну процедуру введення в дію наказ МОЗ № 2153 пройшов, у суду не виникає сумнівів щодо його законності, а факт його оскарження в адмінпорядку не свідчить про його незаконність.

Якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище Переліку, що затверджений наказом МОЗ № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень .

Відповідно до п.1 Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень , затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595, (Далі Перелік 595) абсолютні протипоказання - стан, за якого існує чітко визначена ймовірність виникнення серйозної побічної реакції на введену вакцину для реципієнта вакцини, а ризики від проведення вакцинації значно перевищують переваги від проведення щеплення. Абсолютні протипоказання можуть бути постійними й тимчасовими. Постійні протипоказання - протипоказання до щеплень, що мають постійний пожиттєвий характер та ймовірно не будуть зняті впродовж життя. Тимчасові протипоказання - протипоказання, які безпосередньо наявні в момент вирішення питання щодо проведення щеплення, мають тимчасовий характер та зникають з часом.

Відповідно до п.4 Переліку 595, абсолютні протипоказання до введення вакцини є:

1) наявність в анамнезі анафілактичної реакції на попередню дозу вакцини;

2) вагітність - протипоказано введення живих вакцин;

3) тяжка імуносупресія/імунодефіцит - протипоказано введення живих вакцин;

4) гострі захворювання з підвищенням температури вище 38,0 °C - протипоказання для рутинної вакцинації.

Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтерміновання через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Позивач суду не надала доказів, що вона має абсолютні протипоказання , що є перешкодою для вакцинування.

Відповідач видавши оспорюваний наказ застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено на рівні законодавства. Так, зокрема, відповідно до постанови КМУ № 1236 (в редакції постанови № 1096 від 20.10.2021 року) саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу , крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України Про оплату праці та частини третьої статті 5 Закону України Про державну службу ;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Розглядаючи цю справу, суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст.8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим відповідно до закону і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони виправданими в демократичному суспільстві .

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08.04.2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі , а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом є Закон України Про захист населення від інфекційних хвороб .

Що стосується мети за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ у на веденному рішенні зазначив, що вона переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення . Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 . (п. 272).

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

п.285 наведеного рішення говорить проте, що хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я . Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань . У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань (п.288).

ЄСПЛ в рішенні від 15.03.2012 року у справі Соломахін проти України (заява №24429/03) сформулював висновок, що обов`язкове щеплення, як примусовий медичний захід, є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров`я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно порушення прав на працю в тому числі збереження за позивачем заробітної плати за два місяці згідно ст. 29 Закону України Про оплату праці , ч.3 ст. 32, ст.. 103 КЗпП України, про що зазначає позивач, який відмовився від щеплення, суд зазначає, що заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу ( ч.1 ст. 1 Закону України Про оплату праці), тоді як позивач з 08.11.2021 року не працював, а згідно ч.4 ст. 113 КЗпП України, час простою з вини працівника не оплачується. При цьому, ЄСПЛ у тому ж рішенні Вавржичка та інші проти Чеської Республіки у п.306 зазначив, що суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком рішення Позивача, його свідомим поглядом обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

Верховний Суд в постанові від 17.04.2019 року у справі №682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим.

ВС у своїй постанові від 10.03.2021 року (справа № 331/5291/19) також зробив висновок, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими , однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.

Отже, право позивача на працю у шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач відмовився від обов`язкового щеплення.

Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Позивач є працівником закладу освіти, а отже безпосередньо контактує з дітьми, що вже передбачає підвищені вимоги до нього як до працівника, оскільки діти є найбільш вразливою верствою населення та потребують підвищеного захисту з боку держави. Тому цілком логічно, що серед Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, є працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Допущення до роботи з дітьми осіб, які не мають обов`язкових щеплень, проведених з встановленою періодичністю медичних оглядів є незаконним та просто неприпустимим з огляду на необхідність забезпечення захисту і здоров`я дітей як майбутнього нашої України.

Крім того, ст. 43 Конституції України передбачає право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Відсутність обов`язкового щеплення вже порушує права осіб, з якими працює позивачка, на належні, безпечні і здорові умови праці. Один із відомих висловів у правовій системі говорить, що право однієї особи закінчується там, де починається право іншої особи. Отже, в цій ситуації можна стверджувати, що право особи вирішувати вакцинуватися їй чи ні порушує права інших осіб, зокрема на безпечні умови праці, шкодить здоров`ю інших осіб. Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником закладу освіти протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, батьків та їх дітей, які відвідують такий заклад освіти. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями 3 , 27 та 49 Конституції України .

Таким чином суд вважає, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу , з урахуванням вимог статті 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , ст. 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивача.

Згідно з ст. 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Невиконання керівником навчального закладу вказаної Постанови КМУ та МОЗ України свідчило б про неналежне виконання таким керівником своїх службових обов`язків, що потягнуло б за собою відповідальність встановлену законом, зокрема за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення Порушення правил щодо карантину людей .

Посилання сторони позивача на те, що порушується право на таємницю про стан свого здоров`я, суд також визнає необґрунтованим, оскільки інформація про проходження щеплень не належить до переліку відомостей, що становлять лікарську таємницю, оскільки не містять ні діагнозу, ні факту звернення за медичною допомогою, ні методи лікування, що чітко вбачається з ст. 39-1 Закону України Основи законодавства України про охорону здоров`я та ст. 286 ЦК України.

Що стосується посилання сторони позивача на те, що при відстороненні позивача була порушена процедура визначена Законом України Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення та Інструкції Про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності , що затверджена Наказом №66 від 14.04.1995 року Міністерства охорони здоров`я України, суд зауважує, що наведені Закон та Інструкція встановлюють порядок внесення посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності на підставі ч.3 та ч. 4 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб , тоді як в даному випадку позивача відсторонили на підставі ч.2 ст. 12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб .

Дійсно, обмеження прав громадян, зокрема права на працю, на яке посилалася позивач, можливе лише в умовах військового чи надзвичайного стану та мають встановлюватися виключно законом, ухваленим ВРУ. Однак в цьому випадку, обов`язкова вакцинація позивача, як працівника закладу освіти з подальшим його відстороненням у разі відсутності щеплення тимчасово обмежило його право на працю з огляду на суспільні інтереси. Суд зазначає, що згідно з ст. 43 КУ право на працю включає в себе можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, тому позивач не позбавлений можливості обирати чим заробляти собі на життя, у тому числі обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації. В цьому випадку обов`язкове щеплення слід розцінювати як одну з вимог при прийнятті на певну роботу, яка встановлюється залежно від специфіки праці.

Суд також відмовляє в задоволенні вимог позивача про поновлення на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вони є похідними від вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу № 103 від 08.11.2021 року відповідача про відсторонення від роботи позивача, у задоволені якої судом було відмовлено.

Відповідно до ч. 3 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справ керується принципом верховенства права.

Згідно з ч. ч. 1 - 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 79 ЦПК України , достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин справи, всебічно та повно з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони справи як на підставу своїх вимог, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів окремо кожного, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Суд зауважує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України вказує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до положень ст.141ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, відповідно до ст.141 ЦПК України, витрати зі сплати судового збору та витрати пов`язані з отриманням правничої допомоги з відповідача стягненню не підлягають.

На підставі викладеного, керуючись ст. 76-81, 128, 130, 141, 259, 263-265, 268, 294, 315, 319, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до СНОВСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ СНОВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ, СІМ`Ї, МОЛОДІ ТА СПОРТУ СНОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ КОРЮКІВСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ та Сновська міська рада Корюківського району Чернігівської області, про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано . У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його (проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження , якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Чернігівського апеляційного суду у зазначений вище строк.

Повний текст рішення складено 25.01.2022 року.

Суддя З.О.Шаповал