Рішення
від 08.02.2022 по справі 509/3012/21
ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/3012/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2022 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарях Задеряка Г.М.

представниці позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3 та його представника адвоката Полякова І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В :

18 червня 2021 р., ОСОБА_1 звернулася до суду з названим позовом, в якому просила суд, здійснити поділ трикімнатної квартири, загальною площею 113,4 кв.м, житловою 49,8 кв.м, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 ; гаражу № 7 , загальною площею 19,2 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 та транспортного засобу - автомобілю марки BMW X 5 д/н НОМЕР_2 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , чорного кольору, визнавши за нею право власності на 1/2 частину вищевказаного нерухомого та рухомого майна, набутого за спільні сумісні кошти з відповідачем в період шлюбу, зареєстрованого між сторонами ВДРАЦС у Київському районі ОМУЮ 22.11.2012 р. (актовий запис № 1760) та розірваного заочним рішенням Київського райсуду м. Одеси від 03.08.2021 р., яке набрало законної сили 03.08.2021 р., в якому у сторін народились двоє малолітніх синів : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які постійно проживають з нею. Позов мотивований тим, що вищевказане нерухоме та рухоме майно було придбано за спільні кошти подружжя в період шлюбу, та було зареєстроване на ім?я відповідача, а тому на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя з рівністю частин кожного. Однак, як стверджується в позові, відповідач в добровільному порядку та мирним шляхом не бажає поділити спірне майно з позивачкою, вважаючи його своєю особистою власністю.

В судовому засіданні, представниця позивачки адвокат повністю підтримала позовні вимоги ОСОБА_1 , які просила задовольнити повністю.

Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні категорично заперечував проти задоволення необґрунтованого позову, пояснивши що спірна квартира була придбана хоча і під час шлюбу з позивачкою, але за кошти його матері ОСОБА_6 , яка надала йому кошти для придбання спірної квартири для нього особисто, а не в інтересах сім?ї з позивачкою. Щодо позовних вимог про поділ гаражу № 7 , загальною площею 19,2 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 та транспортного засобу - автомобілю марки BMW X 5 д/н НОМЕР_2 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , чорного кольору, пояснив суду, що згоден з тим, що вказане спірне майно було придбано у шлюбі, однак, як пояснив його представник в судовому засіданні, не згоден з порядком розподілу часток у вказаному майні, зазначивши більш детально свою правову позицію щодо незнання позову у письмовому відзиві на позовну заяву, на який позивачкою ОСОБА_1 були надані письмові заперечення з приводу їх безпідставності (а.с. 88-91).

Заслухавши думку представників сторін, відповідача, пояснення свідка ОСОБА_6 , дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із ст. 90 ЦПК України, показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини. Якщо показання свідка ґрунтуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. За відсутності можливості допитати особу, яка надала первинне повідомлення, показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо показання не підтверджується іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами цього Кодексу.

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.1 ст. 17 Закону Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі Спорронг і Лоннрот проти Швеції (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми : перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах Іммобіліаре Саффі проти Італії (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі Антріш проти Франції , від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та Кушоглу проти Болгарії (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтовування рішення - може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін прот України п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).

Враховуючи, що згідно зі ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.

Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов?язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір - є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Приписами ст.ст. 717-719 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов?язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов?язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Договір дарування майнового права та договір дарування з обов?язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.

Згідно із ст. 202 ЦК України - правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво - чи багатосторонніми правочинами є погоджена дія двох або більше сторін.

Умовами статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 ЦК України передбачено - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Умовами ст. 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Сторони мають право обирати форму правочину.

Частина 1 п. 3 ст. 208 ЦК України зазначають - у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Стаття 209 ЦК України передбачає, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України - власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правомочність користування означає - передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає - юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Суд вважає, що у сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов`язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов?язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Відповідно до п.п. 1-3,5,9-15,33,34,35,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2014 р. Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав - власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень ст. 13, ч. 3 ст. 16, ст. 319 ЦК України , у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.

Право вибору способу судового захисту - належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

До державної реєстрації права власності за новим набувачем покупець за договором про відчуження майна, виконаним сторонами, не має права розпоряджатися цим майном, оскільки право власності на нього зберігається за продавцем, проте має право на захист свого володіння на підставі статті 396 ЦК. При цьому слід мати на увазі, що після оплати вартості проданого майна і передання його покупцеві, але до державної реєстрації переходу права власності, продавець також не має права ним розпоряджатися, оскільки це майно є предметом виконаного продавцем зобов`язання, яке виникло з договору про відчуження майна (пункт 1 частини першої статті 346 ЦК), а покупець є його законним володільцем. У разі укладення нового договору про відчуження раніше переданого покупцю майна без розірвання попереднього договору чи визнання судом його недійсним продавець несе відповідальність за його невиконання у виді відшкодування збитків новому покупцеві.

Згідно ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 356 ЦК, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, яке становить єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє НЕ часткою майна в натурі, а часткою у праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого або в дробовому вираженні.

Згідно статті 367 ЦК України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

У відповідності до ст.ст. 368,269 ЦК України - спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності - є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Також, стаття 369 ЦК України вказує, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 61 СК України передбачено - об?єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об?єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім?ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором - є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При чому, ст. 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, створює обов?язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім?ї.

Згідно із ст. 68 СК України - розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї.

Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Відповідно до п.п. 22,23,30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя - вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути : квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов?язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов?язаннями, що виникли в інтересах сім?ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім?ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При вирішенні спору про поділ майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України).

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України - сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права - то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3,6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52,53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, частина третя статті 6 ЦК України передбачає - сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору : використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже принцип свободи договору відповідно до статей 6,627 ЦК України - є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Норми СК України у ст.ст. 57,60,61 - на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу - встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими : 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім`єю також поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому у частині другій статті 64 СК України сформульована норма, яка дозволяє укладати між дружиною та чоловіком договори про відчуження одним із них на користь іншого своєї частки у праві спільної сумісної власності, в тому числі і нерухомості, без виділу своєї частки та оформлення права власності.

Відповідно до Правової позиції, висловленої ВСУ у справі № 6-230 цс14 від 28.01.2015 року - поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (ст.ст. 57,60,61,62 СК України) закон у статтях 7,8,9,64,74,93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин.

В судовому засіданні встановлено, що шлюб між сторонами зареєстрований ВДРАЦС у Київському районі ОМУЮ 22.11.2012 р. (актовий запис № 1760), в якому народились двоє малолітніх синів : ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які постійно проживають з позивачкою, був розірваний заочним рішенням Київського райсуду м. Одеси від 03.08.2021 р., яке набрало законної сили 03.08.2021 р. (а.с. 17,71,73,160-161).

З матеріалів позову вбачається, що спірне нерухоме майно у виді трикімнатної квартири, загальною площею 113,4 кв.м, житловою 49,8 кв.м, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 ; гараж № 7 , загальною площею 19,2 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 та рухоме майно у виді транспортного засобу - автомобілю марки BMW X 5 д/н НОМЕР_2 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , чорного кольору було придбано подружжям ОСОБА_1 у період шлюбу та право власності на яке було зареєстроване за відповідачем (а.с. 9-11,94-99,107-110,114-115).

В судовому засіданні відповідач пояснив суду, що визнає той факт, що спірні гараж № 7 , загальною площею 19,2 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 та автомобіль марки BMW X 5 д/н НОМЕР_2 були придбані ним та позивачкою під час їхнього шлюбу та спільні кошти. Однак заперечував проти того, що трикімнатна квартира, загальною площею 113,4 кв.м, житловою 49,8 кв.м, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя з огляду на те, що гроші на придбання майнових прав на вказану квартиру йому особисто надала його матір ОСОБА_6 , яка підтвердила це в судовому засіданні, будучи допитаною у якості свідка, показавши суду, що суму у розмірі 87780,42 дол. США (716463,78 грн. за курсом НБУ станом на 01.09.2014 р.), що є вартістю спірної квартири, вона начебто частково заощадила разом з померлим чоловіком (батьком відповідача) з метою придбання власного житла для сина (відповідача), а частково, шляхом продажу за 65000 дол. США. своєї квартири, адресу місцезнаходження якої та дату продажу вона не пом?ятає.

Суд з?ясував, що відповідно до договору № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 р., між ТОВ Кадор та свідком ОСОБА_6 (матір?ю відповідача) укладено договір про пайову участь у будівництві об`єкту нерухомого майна (а.с. 102-106).

Згідно з умовами даного договору, ТОВ Кадор зобов`язується побудувати та здати в експлуатацію сьому секцію об`єкту будівництва та передати у власність пайовика ОСОБА_6 пай, а саме безумовне майнове право на побудоване майно, що є двокімнатною квартирою, будівельний номер 1075 загальною проектною площею 107 кв.м., що розташована на 15-му поверсі сьомої секції об?єкту будівництва.

Відповідно до додаткової угоди № 1 від 01.09.2014 р. до вищевказаного договору, ОСОБА_6 передала свої права та обов`язки за договором № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 року відповідачеві ОСОБА_3 (а.с. 101).

Пунктом 3 зазначеної угоди передбачено, що розрахунки між пайовиком ОСОБА_6 та пайовиком - 1 ОСОБА_3 та пов`язані із ним наслідки оподаткування визначаються окремим договором між пайовиками без участі підприємства ТОВ Кадор .

Згідно акту прийому-передачі від 16.11.2014 року відповідач ОСОБА_3 , у відповідності до умов договору № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 р. прийняв квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 100).

Вказані документи стали підставою для реєстрації за відповідачем ОСОБА_3 права власності на спірну квартиру 25.02.2015 р. (а.с. 97-99).

Таким чином, на думку суду, відповідачем надано до суду докази набуття ним у період сумісного шлюбу з позивачкою спірної трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

У зв?язку викладеним, суд дійшов висновку, що вказаний спірний об`єкт нерухомості - було придбано за спільні сумісні кошти подружжя та в інтересах, на той час сім`ї ОСОБА_1 , для використання та проживання усіх членів їхньої сім`ї, про що свідчать, у тому числі довідки про реєстрацію у квартирі спільних з відповідачем дітей (а.с. 149,150).

З пояснень представниці позивачки наданих в судових засіданнях вбачається, що тривалий час, а саме з 2015 року по 2021 рік, позивачка разом з відповідачем та двома дітьми проживала у вказаній квартирі. Однак, після розриву шлюбу, у зв`язку із погіршенням особистих стосунків між колишнім подружжям та нестерпними умовами проживання у спірній квартирі, позивачка разом з дітьми була змушена переїхати із до квартири своїх батьків, де проживає до теперішнього часу (а.с. 129).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Такі ж положення містить й норма статті 368 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17 (провадження № 61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок та вказано, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує .

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов?язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ст. 512 ЦК України кредитор у зобов?занні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); правонаступництва; виконання обов`язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов`язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов`язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідачем не було надано суду жодного належних та допустимих документальних доказів, передбачених ст.ст. 76-83 ЦПК України обставин та підстав набуття ним особистих прав на спірну квартиру, які б свідчили про той факт, що це майно є його особистою приватною власністю.

Суд вважає, що наданий відповідачем до суду договір дарування майнових прав на квартиру від 14 червня 2021 року, укладений між ОСОБА_6 (матір?ю відповідача) та відповідачем ОСОБА_3 є фіктивним та нікчемним, через що не може бути визнаний судом як належний та допустимий доказ спростування презумпції спільності права власності подружжя на майно з наступних причин (а.с. 111-113).

Відповідно до п. 1 наданої відповідачем до суду додаткової угоди № 1 від 01.09.2014 року до договору № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 року ОСОБА_6 за згодою сторін з моменту підписання даної додаткової угоди усі права та обов`язки за договором про пайову участь у будівництві об`єкту нерухомості, передала відповідачеві ОСОБА_3 та згідно п. 5 вказаної додаткової угоди вона набирає чинності з моменту ї підписання, тобто з 01.09.2014 р. (а.с. 101).

Згідно п. 3.1. договору № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 р., ТОВ Кадор зобов`язується побудувати та здати в експлуатацію сьому секцію об`єкту будівництва та передати у власність пайовика ОСОБА_6 пай.

Відповідно до п. 2.4. пай - безумовне майнове право на побудоване майно, що, згідно п. 2.2. Договору є трікімнатною квартирою, будівельний номер 1075 загальною проектною площею 107 кв.м., що розташована на 15-му поверсі сьомої секції об`єкту будівництва.

Таким чином, ОСОБА_6 передала свій пай за договором № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 р., у тому числі майнові права на спірну квартиру, АДРЕСА_4 ОСОБА_3 ще 01.09.2014 р., про що підписала відповідну вищевказану угоду.

Окрім того, на підставі акту прийому-передачі від 16.11.2014 р. ОСОБА_3 , у відповідності до умов договору № 15/1075/6-5/7 від 23.05.2013 р. прийняв квартиру АДРЕСА_1 та 25.02.2015 р. отримав свідоцтво про право власності на вказане нерухоме майно. А тому майнові права на квартиру припинилися у зв`язку із реєстрацією права власності на нерухоме майно ще 25.02.2015 р. (а.с. 97-99).

Таким чином, суд дійшов висновку, що на момент укладення фіктивного, нікчемного договору дарування майнових прав на квартиру, тобто станом на 14.06.2021 р., колишній пайовик ОСОБА_6 дарувальник - не мала будь-яких майнових прав на спірну квартиру, АДРЕСА_3 , з підстав передачі цих прав своєму синові ОСОБА_3 ще 01.09.2014 року, підписавши про це відповідну угоду.

Окрім того, на момент укладення фіктивного, нікчемного договору дарування майнових прав на квартиру, а саме на 14.06.2021 р., ці майнові права вже були припинені, шляхом набуття відповідачем ОСОБА_3 права власності на квартиру та за Законом не могли бути подаровані ОСОБА_6 відповідачеві.

Суд звертає увагу на той факт, що свідок ОСОБА_6 та відповідач ОСОБА_3 мають між собою прямий родинний та сімейний зв?язок, а тому на думку суду, ОСОБА_6 , як мати відповідача ОСОБА_3 прямо зацікавлена у захисті особистих інтересів свого сина, тобто у вирішенні даного спору на користь сина, і відповідно, позбавлення своєї колишньої невістки (позивачки) прав на спільну сумісну власність. Окрім того, суд звертає особливу увагу на те, що вищевказаний фіктивний та нікчемний договір дарування майнових прав на квартиру від 14.06.2021 р. не посвідчений нотаріально, та укладений за 4 дні до подачі даного позову до суду - 18.06.2021 р. та в період, коли позивачка вже звернулась до Київського райсуду м. Одеси з позовом про розірвання шлюбу з відповідачем ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), а тому на думку суду, завідомо нікчемний та фіктивний договір дарування майнових прав на квартиру від 14.06.2021 р. був укладений та підписаний ОСОБА_6 та ОСОБА_9 та наданий до суду із єдиною метою - позбавити позивачку законного права на отримання своєї частки у спільному сумісному майні подружжя.

Про вказаний факт, свідчить ненадання суду відповідачем та його представником жодного належного допустимого доказу доходу свідка ОСОБА_6 , яка є пенсіонеркою, достатнього для покупки за такі чималі гроші майнових прав, не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження обставин та умов передачі ОСОБА_6 переуступки прав за договором, сплати обов`язкових податків та платежів сторонами за даними угодами та інших доказів.

З цих підстав суд не приймає до уваги показання свідка ОСОБА_6 , яка є матір?ю відповідача та прямо зацікавлена у вирішенні спору на користь свого сина відповідача ОСОБА_3 , вважаючи їх надуманими та упередженими.

В той же час, суд з?ясував, що відповідач ОСОБА_3 тривалий час працював старшим помічником капітана, а в подальшому капітаном в компанії RAWABI 14 та отримував заробітну плату у розмірі 13000 дол. США щомісячно, яка зараховувалася на рахунок, відкритий на його ім`я в ПАТ Креді Агріколь Банк , і відповідно мав достатні кошти для придбання для проживання своєї сім?ї спірного житла, що не було спростовано ні відповідачем, ні його представником (а.с. 144-148).

Стосовно поділу гаражу АДРЕСА_2 та транспортного засобу марки BMW X5, д/н НОМЕР_2 , суд зауважує, що відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , вимог ст. 71 СК України, ст. 365 ЦК України - вирішуючи питання про поділ майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4,5 ст. 71 СК щодо обов?язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди - присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток - суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

У суду відсутній позов та позовні вимоги сторін, які б гуртувалися на вимогах ст. 365 ЦК України, окрім того, жодною зі сторін не внесено на депозитний рахунок суду відповідну грошову суму.

Таким чином, позовні вимоги щодо ідеальних часток подружжя у вищевказаному спірному майні без його реального поділу і виділення законні і обґрунтовані діючими нормами матеріального закону.

У зв?язку з чим, доводи відповідача та його представника з приводу незгоди з порядком розподілу часток у вказаному майні - є неспроможними та не приймаються судом до уваги.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Згідно з вимогами ч.ч. 1,2,6 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а держава не втручається у здійснення власником права власності.

На підстав викладеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо віднесення вищевказаного спірного майна до спільного сумісного набутого майна подружжям ОСОБА_1 в період шлюбу за спільні кошти подружжя та яке підлягає поділу між ними, шляхом визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину нерухомого та рухомого майна.

Крім цього, в порядку ст. 141 ЦПК України з позивачки ОСОБА_1 в дохід держави слід стягнути суму недоплаченого судового збору у розмірі 10442 грн. (11350 грн. - 908 грн.), якій, ухвалою суду від 16.08.2021 р. було відстрочено сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі (а.с. 1,75-76).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,174,175,177,193,194,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 8,9,60,61,63-65,68-71,93,97 СК України, ст.ст. 3,6,13,183,203-209,215,228,316,317,319,325,328,346,355-358,369,379,627,717-719 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя , ст.ст. 51,52 Конституції України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою ЄСПЛ, суд, -

В И Р І Ш И В :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити ;

2.Визнати за ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_4 ) право власності на 1/2 частину : трикімнатної квартири, загальною площею 113,4 кв.м, житловою 49,8 кв.м, що розташована за адресою : АДРЕСА_1 ; гаражу № 7 , загальною площею 19,2 кв.м, що розташований за адресою : АДРЕСА_2 ; транспортного засобу - автомобілю марки BMW X 5 д/н НОМЕР_2 , номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_3 , чорного кольору ;

3.Стягнути з ОСОБА_3 (ІПН : НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_4 ) судовий збір за забезпечення позову у сумі 454 грн. ;

4.Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_4 ) в дохід держави суму недоплаченого судового збору у розмірі 10442 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 09.02.2022 р.

Суддя Гандзій Д.М.

Дата ухвалення рішення08.02.2022
Оприлюднено16.02.2022

Судовий реєстр по справі —509/3012/21

Ухвала від 22.01.2024

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Драгомерецький М. М.

Ухвала від 11.12.2023

Цивільне

Одеський апеляційний суд

Драгомерецький М. М.

Рішення від 08.02.2022

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Рішення від 08.02.2022

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Ухвала від 29.11.2021

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Ухвала від 27.10.2021

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Ухвала від 16.08.2021

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Ухвала від 01.07.2021

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

Ухвала від 23.06.2021

Цивільне

Овідіопольський районний суд Одеської області

Гандзій Д. М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні