Постанова

від 26.01.2022 по справі 520/9414/21

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2022 р.Справа № 520/9414/21 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Григорова А.М. , Бартош Н.С. ,

за участю секретаря судового засідання Дуднєва М.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021, головуючий суддя І інстанції: Мар`єнко Л.М., м. Харків, повний текст складено 30.09.21 по справі № 520/9414/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "РВ-Агро"

до Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "РВ-АГРО" звернулось до суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Харківській області, в якій просить визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 17.03.2021 року №0033270724 форми "Р"; визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 17.03.2021 року №0033270724 форми "В4".

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "РВ-АГРО" задоволено. Визнано протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 17.03.2021 року №0033270724 форми "Р". Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 17.03.2021 року №0033270724 форми "В4". Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Харківській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "РВ-АГРО" судовий збір у розмірі 3114,00 грн.

Головне управління ДПС у Харківській області, не погодившись з рішенням суду першої інстанції , подало апеляційну скаргу , вважає неправильним застосування судом положень ст. 134 та ст. 198 Податкового кодексу України, ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та п. 11 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» , затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.12.1999 № 318; порушення судом першої інстанції вимог ч. 3 ст. 90 КАСУ, ч. 5 ст. 242 КАСУ, оскільки судом першої інстанції не було враховано висновків Верховного Суду щодо застосування норм права в аналогічних справах. Вказує , що фактичною підставою для прийняття оскаржуваних у цій справі податкових ловідомлень-рішень стало дослідження господарських взаємовідносин ТОВ РВ-Агро щодо: придбання у Товариства з обмеженою відповідальністю «Мілл-Агро» товарно-матеріальних цінностей, а саме: Ультрасил ДУО, ТН (5л); Матадор, ТН (5л); Добриво комплексне мінеральне "Авангард", PK (NPK+M/E Старт) /5л/; Паскаль, ТН /5л/; Добрива гранульовані комплексні мінеральні NPK 16:16:16, біг-бег 820 кг; Пшениця, на загальну суму ПДВ 209 003,90 гривень; придбання послуг у Інституту овочівництва і баштанництва Національної академії аграрних наук України на загальну суму ПДВ 173 221,67 гривень. Досліджуючи обставини взаємовідносин ТОВ РВ-Агро з ТОВ Мілл-Агро , суд не врахував низки обставин, які свідчать про відсутність фактичного здійснення таких операцій. Звертає увагу на низку недоліків у первинних документах з Інститутом овочівництва і баштанництва НААН України, які свідчать про фіктивний характер документально оформленого правочину. Просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Сторони про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином.

Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст. 229 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції , що ТОВ "РВ-Агро" перебуває на обліку в контролюючих органах з 28.10.2020 року №202320247479, станом на 16.02.2021 року перебуває на обліку в ГУ ДПС у Харківській області.

ГУ ДПС проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ "РВ-Агро з питань правомірності визначення суми від`ємного значення з податку на додану вартість, відповідно до податкової декларації з ПДВ за грудень 2020 року, результати якої зафіксовано актом від 01.03.2021 № 3341/20-40-07-24-09/43889474.

Перевіркою встановлені наступні порушення вимог абз. "а", п.198.1, абз.1 та 2 п.198.3, п.198.6 ст.198, п.200.1, п.200.2, п.200.4 ст.200 ПК України, що призвело до завищення податкового кредиту на суму 382226 грн. за грудень 2020 року.

В результаті чого занижено суму ПДВ, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України, в сумі 174667,00 грн., за грудень 2020 року, та завищено суму від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду всього у сумі 207559,00 грн. за грудень 2020 року.

На підставі висновків акту перевірки ГУ ДПС прийнято податкові повідомлення-рішення від 17.03.2021:

- № 0033270724 форми В4, яким визначено суму завищення від`ємного значення, що зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду в розмірі 207 559,00 гривень;

- № 0033270724 форми "Р" на загальну суму 218 333,75 гривень, у тому числі за податковим зобов`язанням - 174 667,00 гривень, за штрафними санкціями - 43 666,75 гривень.

Позивач не погодився із вказаними рішеннями про застосування штрафних санкцій та звернувся до суду із зазначеною позовною заявою.

Задовольняючи позовні вимоги , суд першої інстанції виходив з того , що надані позивачем документи підтверджують взаємовідносини позивача з контрагентом, містять всі обов`язкові реквізити, що передбачені для даного виду господарських операцій, містять необхідні відомості про господарську операцію, підтверджують реальність руху активів учасників правовідносин, а відтак є первинними в розумінні закону.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.

Податковий кодекс України є спеціальним законом з питань оподаткування та установлює порядок погашення зобов`язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов`язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків, визначені заходи, які вживаються контролюючим органом з метою погашення платниками податків податкового боргу.

Відповідно до положень пп. 14.1.36 ст. 14 ПК України, господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Так, відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1. статті 14 ПК України податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Об`єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об`єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов`язує виникнення у платника податкового обов`язку (п. 22.1 ст. 22 ПК України).

Згідно п.п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 ПК України, об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу.

Приписами п. 187.1 ст.187 Податкового Кодексу України встановлено, що датою виникнення податкових зобов`язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку. За операціями з виконання підрядних будівельних робіт суб`єкти підприємницької діяльності можуть застосовувати касовий метод податкового обліку відповідно до підпункту 14.1.266 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу.

Відповідно до п. 198.1 ст.198 Податкового Кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу; ґ) ввезення товарів та/або необоротних активів на митну територію України.

Водночас згідно п. 198.3 ст. 198 Податкового Кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з придбанням або виготовленням товарів та наданням послуг, придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), ввезенням товарів та/або необоротних активів на митну територію України.

Нарахування податкового кредиту здійснюється незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах провадження господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

В пункті 198.6 статті 198 Податкового кодексу України зазначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними у абзаці першому цього пункту документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Положеннями п. 200.1. ст.200 Податкового Кодексу України сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов`язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду.

Згідно вимог п.200.2. ст.200 вказаного Кодексу при позитивному значенні суми, розрахованої згідно з пунктом 200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом.

Пунктом 201.10 ст.201 ПК України визначено, що податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Якщо надіслані податкові накладні/розрахунки коригування сформовано з порушенням вимог, передбачених п. 201.1 та/або п. 192.1 ПКУ, а також у разі зупинення реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування відповідно до п. 201.16 ПКУ, протягом операційного дня продавцю/покупцю надсилається квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі про неприйняття їх в електронному вигляді або зупинення їх реєстрації із зазначенням причин.

Якщо протягом операційного дня не надіслано квитанції про прийняття або неприйняття, або зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування, така податкова накладна вважається зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Верховним Судом у постанові від 20 червня 2018 року у справі №819/1383/17 викладено висновок про те, що відсутність квитанцій про неприйняття податкових накладних свідчать про наявність у позивача підстав для формування сум податкового кредиту за такими податковими накладними.

Тобто, при реєстрації податкової накладної контролюючий орган здійснює масштабну перевірку. Якщо контролюючий орган в ході перевірки не знаходить порушень і податкова накладна не відповідає критеріям оцінки ступеня ризиків господарської операції та оцінки ступеня ризиків платника податків, серед яких є і перевірка номенклатури товарів, в такому випадку податкова накладна приймається до реєстрації та реєструється, а платнику податків надсилається засобами електронного зв`язку підтвердження про реєстрацію - квитанція. Платник податків, якому надіслано Квитанцію, як підтвердження реєстрації податкової накладної, фактично пройшов перевірку законності формування податкового зобов`язання ним, як продавцем, та законність формування податкового кредиту його контрагентом- покупцем, який зазначений у зареєстрованій податковій накладній, а отже, неможливо припускати, що має місце незаконність дій або підміна номенклатури у платника податків, якого контролюючий орган вже перевірив та підтвердив законність цієї дії.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

З огляду на викладені положення, для отримання права сформувати податковий кредит із сум ПДВ, сплачених в ціні придбаного товару (робіт, послуг), платник ПДВ повинен мати податкові накладні, видані на реально отриманий товар (роботи, послуги), призначений для використання у власній господарській діяльності.

Таким чином, правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на податковий кредит можуть мати лише реально вчинені господарські операції з придбання товарів, послуг чи основних фондів із метою використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності, а не саме лише оформлення відповідних документів або рух грошових коштів на поточних рахунках платників податку.

У відповідності до пункту 44.1 статті 44 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 р. №996-XIV (далі - Закон України №996-XIV), господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію; фінансова звітність - звітність, що містить інформацію про фінансовий стан та результати діяльності підприємства.

Згідно до ст. 3 Закону України №996-XIV, метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства.

Бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Статтею 9 Закону України № 996-XIV визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Тобто, документальному підтвердженню підлягає одна із вищезазначених подій, і якщо дана подія оформлена первинним документом, що містить усі обов`язкові реквізити, визначені ч. 2 ст. 9 Закону України № 996-XIV, то дана обставина є належним доказом реальності господарської операції.

Відповідно до вимог п. 2.1 ст.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.1995 р. за № 168/704 (в редакції, яка діяла на час спірних правовідносин), первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов`язань і фінансових результатів.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичне здійснення господарської операції відсутнє, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені законодавством.

З урахуванням викладеного для підтвердження даних податкового обліку можуть братися до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

Верховний Суд неодноразово (зокрема, у постановах від 19.04.2019 у справі №803/236/15-а, від 21.10.2019 у справі №0540/7843/18-а, від 09.10.2020 у справі №826/11085/18) зазначав, що мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податків, які є формою здійснення господарської діяльності, то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податку та лише за таких умов платник має право на врахування в податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Зміст поняття розумної економічної причини (ділової мети) передбачає обов`язкову спрямованість будь-якої операції платника на отримання позитивного економічного ефекту, тобто на приріст (збереження) активів платника (їх вартість), а так само створення умов для такого приросту (збереження) в майбутньому.

З матеріалів справи вбачається , що у грудні 2020 року податковий кредит з ПДВ у розмірі 382226,00 гривень було сформовано позивачем за рахунок:

- придбання у Товариства з обмеженою відповідальністю Мілл-Агро (далі - ТОВ "Мілл-Агро") Ультрасил ДУО, ТН (5л); Матадор, ТН (5л); Добриво комплексне мінеральне "Авангард", РК (NРК+М/Е Старт) /5л/; Паскаль, ТН /5л/; Добрива гранульовані комплексні мінеральні NРК 16:16:16. біг-бег 820 кг; Пшениця, на загальну суму ПДВ 209 003,90 гривень;

- придбання послуг (виконання сільськогосподарських робіт) у Інституту овочівництва і баштанництва Національної академії аграрних наук України (далі - Інститут овочівництва і баштанництва НААН України) на загальну суму ПДВ 173 221,61 гривень.

Згідно пунктів 1 та 2 статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні визначено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Згідно з вказаною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Судом встановлено, що між ТОВ РВ-АГРО - зберігач, та ТОВ МІЛЛ-АГРО - поклажодавець, був укладений договір відповідального зберігання № 1 від 30.10.2020.

Факт передачі сировини підтверджується актом приймання-передачі від 09.11.2020 року (а.с.31), видатковою накладною №104 від 01.12.2020 (а.с.32).

В підтвердження господарських відносин між позивачем та ТОВ "МІЛЛ-АГРО" надано податкову накладну №6 від 01.12.2020 року (а.с.33).

Відповідач вказує, що наданий для перевірки примірник договору відповідального зберігання від 30.10.2020 містить недостовірні відомості, оскільки наявна в ньому інформація про реквізити банківського рахунку, а також Індивідуальний податковий номер платника, не існували на момент його укладання.

Як встановлено в ході розгляду справи - дана ситуація склалася помилково під час копіювання та формування копії договору відповідального зберігання від 30.10.2020 та замість останньої сторінки зазначеного договору на якій викладено реквізити ТОВ РВ-АГРО , які існували на момент укладення договору - 30.10.2020, позивачем було покладено останню сторінку іншого договору між тими самими юридичними особами ТОВ МІЛЛ-АГРО та ТОВ РВ-АГРО , який був укладений пізніше у часі та відповідно містив інформацію про банківський рахунок та індивідуальний податковий номер ТОВ РВ-АГРО .

До матеріалів справи надано належним чином завірену копію договору відповідального зберігання від 30.10.2020 року з правильними реквізитами.

Стосовно ненадання актів виконаних робіт за договором відповідального зберігання № 1 від 30.10.2020 суд зазначає, що такий акт складається відповідно до п. 4.1 у випадку повернення майна з відповідального зберігання протягом 10 днів.

В даному випадку майно, що було передано на зберігання ТОВ РВ-АГРО не було повернуто ТОВ МІЛЛ-АГРО , а було придбано у останнього, що підтверджується видатковою накладною № 104 від 01.12.2020, у зв`язку із чим такий акт наданих послуг не складався.

Судом встановлено, що місце зберігання ТМЦ було - 62420, Харківська область, Харківський р-н, с. Селекційне, де ТОВ РВ-АГРО зберігав сировину відповідно до договору №1 від 30.10.2020 року, де здійснює свою діяльність Інститут овочівництва і баштанництва НААН України, між яким позивачем було укладено договір підряду на виробництво сільськогосподарської продукції з давальницької сировини №129 від 09.11.2020.

Щодо твердження відповідача про ненадання документів, що підтверджують доставку ТМЦ до місця зберігання судом встановлено, що ТМЦ отриманні ТОВ РВ-АГРО від ТОВ МІЛЛ-АГРО на момент їх передання на зберігання ТОВ РВ-АГРО вже знаходилися за адресою Харківська область, Харківський р-н, с. Селекційне та були доставлені та розвантажені ТОВ МІЛЛ-АГРО у зв`язку із чим фактичне транспортування та розвантаження ТМЦ при їх передачі від ТОВ РВ-АГРО до ТОВ МІЛЛ-АГРО не відбувалося.

Щодо акту приймання-передачі сировини складений 09.11.2020 на виконання договору відповідального зберігання з правом викупу №1 від 30.10.2020, який на ствердження відповідача не містить даних щодо подальшого викупу, суд зазначає, що така інформація не існувала та не могла існувати на момент складання такого акту, оскільки викуп (придбання у власність ТОВ РВ-АГРО ) відбувся пізніше у часі - на підставі накладної № 104 від 01.12.2020, що була підписана між ТОВ РВ-АГРО та ТОВ МІЛЛ-АГРО .

Таким чином, ТМЦ, які були передані на зберігання ТОВ РВ-АГРО , на момент їх придбання відповідно до видаткової накладної № 104 від 01.12.2020 перебували за адресою їх місця зберігання Харківська область, Харківський р-н, с. Селекційне.

Також, слід зазначити щодо посилання відповідача на недостовірність даних в реквізитах акту, а саме індивідуального податкового номеру зберігача ТОВ РВ-АГРО є помилковим, оскільки дана обставина зумовлена технічною помилкою при копіювання відповідного акту.

В ході розгляду справи підтверджено, що позивач взятий на облік, як платник податків за основним місцем обліку 28.10.2020 року за номером 202320247479.

Щодо посилання відповідача на відсутність станом на 01.12.2020 документів, що підтверджують перехід прав власності від ТОВ МІЛЛ-АГРО до ТОВ РВ-АГРО , суд вважає за необхідне зазначити, що таким документом є видаткова накладна №104 від 01.12.2020 та відповідна зареєстрована у Єдиному реєстрі податкових накладних податкова накладна № 6 від 01.12.2020.

Крім того, право викупу ТМЦ, що передавалося на зберігання ТОВ РВ-АГРО , також передбачалось п. 2.3. вищезазначеного договору.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем ТОВ РВ-АГРО та Інститутом овочівництва і баштанництва НААН України було укладено договір підряду на виробництво сільськогосподарської продукції з давальницької сировини №129 від 09.11.2020 (а.с.31).

В підтвердження виконання господарських операцій позивачем надано технологічні карти (а.с.35-37), акт приймання-передачі давальної сировини від 10.11.2020 року (а.с.38), податкові накладні (а.с.39-41), рахунок №187 від 01.12.2020 року, №197 від 04.12.2020, №204 від 15.12.2020, виписки з рахунків.

Відповідно до акту приймання-передачі від 10.11.2020 - роботи, які є предметом зазначеного договору були виконанні Інститутом овочівництва і баштанництва НААН протягом листопада 2020, акти виконаних робіт складені пізніше у часі, що підтверджується відповідною інформацією наданою Інститутом (а.с.48).

Стосовно передачі ТМЦ від ТОВ РВ-АГРО до Інституту овочівництва і баштанництва НААН України судом встановлено, що відсутність документів щодо навантаження, розвантаження та транспортування ТМЦ зумовлена їх перебуванням за адресою: Харківська область, Харківський р-н, с. Селекційне, де здійснює свою діяльність Інститут овочівництва і баштанництва НААН України та відповідно не було необхідності їх транспортування, навантаження та розвантаження.

Відповідно до пункту 44.3 статті 44 ПК України платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складання якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого дим Кодексом граничного терміну подання такої звітності.

Пунктом 85.2 статті 85 ПК України передбачено, що платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

У разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені у абзаці другом пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадки виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платник податків на час складення такої звітності (пункт 44.6 статті 44 ПК України).

Згідно частини першої статті 9 Закону України Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій є підставою для бухгалтерського обліку. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

У свою чергу, слід враховувати, що норми податкового законодавства не обмежують період подання платником необхідних первинних документів лише часом проведення податкової перевірки, оскільки положення пункту 44.6 статті 44 ПК України визначають статус показників податкової звітності, які не підтверджені необхідними документами під час перевірки, однак не обмежують право платника довести у судовому процесі обставини, на яких ґрунтуються його вимоги, поданням виключно тих доказів, що надавались ним під час проведення податкової перевірки. Право надавати заперечення щодо висновків податкового органу та долучати до матеріалів справи докази на підтвердження таких заперечень надається платнику як на усіх стадіях податкового контролю, так і на стадіях судового процесу, на яких допускається подання учасником процесу нових доказів. В іншому випадку, обмеження судом предмету дослідження призвело би до неповноти дослідження та порушення справедливого судового розгляду.

Таким чином ненадання під час перевірки окремих документів не свідчить про нереальність господарських операцій позивача.

При цьому з метою повного та об`єктивного розгляду справи позивач звернувся до своїх контрагентів - ТОВ МІЛЛ-АГРО та Інституту овочівництва і баштанництва Національної академії аграрних наук України щодо надання копій документів, що підтверджують реальність господарських операцій у період часу, що перевірявся відповідачем.

Так, в підтвердження транспортування товарно-матеріальних цінностей від постачальника до покупця ТОВ МІЛЛ-АГРО надало копії товарно-транспортних накладних, що підтверджують переміщення таких цінностей на адресу: Харківська область, Харківський р-н, с. Селекційне, які у подальшому були передані на зберігання Інституту овочівництва і баштанництва НААН України.

Також, від Інституту овочівництва і баштанництва НААН України, на вимогу позивача надано звіт про фактичне використання давальницької сировини від 01.12.2020, що підтверджує виконання позивачем умов договору по вирощуванню сільськогосподарської продукції із давальницької сировини №129 від 02.11.2020.

Крім цього, Інститут овочівництва і баштанництва НААН України, як особа уповноважена на складання спеціалізованих форм первинних документів з обліку виробничих запасів в сільськогосподарських підприємствах, складених в порядку визначеному наказом Міністерства аграрної політики України від 21.12.2007 №929.

Вирішуючи справи із застосуванням наведених правових норм, Верховний Суд у постановах від 27 лютого 2020 року (справи № 813/7081/14, № 814/120/15), від 3 жовтня 2019 року (справа № 813/4079/15), від 10 вересня 2019 року (справа №814/2412/17) визнав, що наслідки для податкового обліку створює фактичний рух активів за результатами здійснення господарських операцій, що є обов`язковою умовою для формування податкового кредиту, і вказана обставина є визначальною для дослідження судами.

Реальність здійснення позивачем господарських операцій з його контрагентами підтверджується наявними в матеріалах справи та належним чином дослідженими судом першої інстанцій первинними документами , які також перевірялися відповідачем та за наслідками такої перевірки були винесені спірні повідомлення-рішення.

Колегія суддів звертає уваги, що окремі недоліки документів не можуть свідчити про нереальність господарських операцій.

До аналогічного висновку дійшов і Верховний суд у постанові від 12.04.2018 року у справі №804/698/16 зазначивши, що посилання відповідача на припущення, окремі недоліки в документах, аналітичні узагальнюючі висновки щодо діяльності контрагента, є неприйнятними у якості доказів конкретних податкових правопорушень позивача щодо підстав та порядку формування податкового кредиту, оскільки в основі формування податкового кредиту лежить факт здійснення конкретної господарської операції, який потребує доведення або спростування обставин саме здійснення цієї господарської операції.

Крім того, у відповідності до правової позиції, що міститься у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі № 822/2373/17, від 19.06.2018 року у справі № 808/2447/1, від 28.02.2018 у справі 806/1033/17, неістотні недоліки в первинних документах (описка, помарка, незаповнення окремого реквізиту), які не впливають на можливість ідентифікувати осіб, що брали участь у господарських операціях, їх зміст не свідчать про безтоварність господарських операцій.

При цьому у разі дефектів первинних документів та невизнання стороною (а не податковим органом) факту постачання спірного товару, сторони не позбавлені можливості доводити постачання товару іншими доказами, які будуть переконливо свідчити про фактичні обставини здійснення постачання товару.

Незначні помилки в оформленні окремих документів не є безумовною підставою для висновків про відсутність господарської операції, оскільки досліджені судами первинні документи за своєю формою та змістом відповідають вимогам податкового законодавства та мають необхідні обов`язкові реквізити.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року по справі № 813/947/18.

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог законодавства щодо формування об`єкта оподаткування податком на прибуток та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагентів за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагентів та злагодженість дій між ними.

Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій, враховуючи специфіку таких операцій та договорів, що їх регламентують, Товариство повинно мати відповідні належно оформлені первинні документи, які в сукупності мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення господарських операцій, що є підставою для формування платником податкового обліку.

Зазначена правова позиція також викладена Касаційним адміністративним судом у складі Верховного суду у постанові по справі №820/1124/17 від 05.01.2021.

Таким чином реальність господарських операцій ТОВ РВ-АГРО не може бути поставлено в залежність від технічних помилок при складанні первинних документів, що відображають певні господарські операції за умови, що під час таких операцій відбувся рух актів позивача.

Згідно з Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 №363 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 № 128/2568), ТТН - єдиний для всіх учасників транспортного процесу документ, призначений для обліку товарно-матеріальних цінностей на шляху їх переміщення, розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, та є одним із документів, що може використовуватися для списання товарно-матеріальних цінностей, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, що може бути складений у паперовій та/або електронній формі та має містити обов`язкові реквізити, передбачені цими Правилами.

Сама по собі відсутність або неналежне оформлення ТТН не є достатнім аргументом, який доводить нереальність господарської операції.

Наявність або відсутність товарно-транспортних накладних є лише дотриманням або порушенням правил перевезень автомобільним транспортом, які не пов`язані з дотриманням вимог податкового законодавства.

Зазначене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постановах від 11.09.2018 у справах №804/4787/16, №815/6105/17 та №820/477/18, від 06.04.2021 у справі № 805/2028/16-а.

Таким чином, враховуючи, що транспортною документацією підтверджується операція з надання послуг з перевезення вантажів, а не факт придбання товару, за наявності документів, що підтверджують фактичне отримання товару та його використання у власній господарській діяльності, суд дійшов висновку, що наявність у них певних неточностей не може свідчити про відсутність реального характеру господарських операцій.

Документи на перевезення товарно - матеріальних цінностей з наслідками формування ПДВ не є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами купівлі - продажу чи поставки (достатньо самих видаткових накладних), вони є обов`язковими при оподаткуванні операцій за договорами саме перевезення.

Відповідне положення міститься у постанові КАС ВС від 5 січня 2021 року у справі № 820/1124/17.

Доводи відповідача про відсутність сертифікатів якості на товар не заслуговують на увагу, оскільки відсутність у платника податків сертифікатів якості та сертифікатів походження товару за наявності доказів фактичного отримання товару та його використання в господарській діяльності не може позбавляти такого платника права на формування податкового кредиту за відповідними господарськими операціями. Податкове законодавство не пов`язує таке право з наявністю у платника податку сертифікатів якості й сертифікатів походження товару.

Зазначене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в постанові від 08 липня 2021 року у справі №804/4604/17.

Суд зазначає, що норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування витрат та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагентів за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагентів та злагодженість дій між ними (постанови Верховного суду від 10 вересня 2018 року справа № 826/8016/13-а,адміністративне провадження № К/9901/4058/18, від 10 вересня 2018 року справа № 826/25442/15, адміністративне провадження № К/9901/24925/18, від 11 вересня 2018 року у справі № 810/2677/17, адміністративне провадження № К/9901/47242/18 та ін.).

Тобто, норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності.

Зазначена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду №808/3412/16 від 29.03.2019 року.

Надані до перевірки первинні документи, що підтверджують господарські операції між товариствами, згідно даних акту перевірки, не мають таких дефектів, що свідчили б про нереальність таких операцій. Складені та зареєстровані податкові накладні, що не заперечується відповідачем - відповідають вимогам законодавства.

Колегія суддів звертає увагу на індивідуальний характер відповідальності платника податку. Тобто, позивач не може нести відповідальність за невиконання своїх обов`язків його контрагентом.

У взаємозв`язку з наведеним, колегія суддів зауважує, що здійснення моніторингу відповідності податкових накладних/розрахунків коригування критеріям оцінки ступеня ризиків є превентивним заходом, спрямованим на убезпечення від безпідставного формування податкового кредиту за операціями, що не підтверджені первинними документами або підтверджені платником податку копіями документів, які складені з порушенням законодавства. При цьому здійснення моніторингу не повинне підміняти за своїм змістом проведення податкових перевірок як способу реалізації владних управлінських функцій податкового органу.

Отже, у разі наявності у контролюючого органу інформації, що може свідчити про вчинення позивачем та/або його контрагентом порушень вимог податкового законодавства, такий орган не позбавлений можливості призначити та провести документальну перевірку платника податку, за результатами якої дослідити питання ведення ним господарської діяльності та правомірності відображення її результатів у податковому обліку.

Саме собою невиконання контрагентами своїх податкових обов`язків не може бути безумовним свідченням відсутності ділової мети та/або обізнаність платника податків із протиправним характером діяльності його контрагентів та відповідно недостовірності задекларованих даних податкового обліку платника податків.

Також, норми податкового законодавства не визначають певний обсяг матеріальних та/чи трудових ресурсів у платника податків при здійсненні господарської діяльності як критерій правового статусу платника податків щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту чи наміру платника податків отримати певний результат від здійснення господарської операції (підприємницької діяльності).

Аналогічний правовий висновок містяться в постанові Верховного суду від 12 жовтня 2021 року по справі № 807/3730/14.

Крім того, відсутній обов`язок набувача товарів перевіряти походження придбаного ним товару по ланцюгу аж до виробника, тим паче, будь-яких зауважень до оформлених первинних документів саме з безпосередніми контрагентами, у відповідача відсутні. Крім іншого, чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов`язань, адже поняття «добросовісний платник» , яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

Таким чином, виходячи з принципу індивідуального застосування відповідальності за порушення правил оподаткування, негативні наслідки, зокрема, у вигляді позбавлення права на формування витрат, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, та податкового кредиту можуть бути застосовані саме до того платника податків, який їх припустився, а не до іншої особи.

Норми податкового законодавства не визначають певний обсяг матеріальних та/чи трудових ресурсів у платника податків при здійсненні господарської діяльності як критерій правового статусу платника податків щодо отримання податкової преференції у формі податкового кредиту чи наміру платника податків отримати певний результат від здійснення господарської операції (підприємницької діяльності).

Висновок суду про реальність господарських операцій для цілей податкового обліку, тобто про відповідність даних, зазначених у первинних документах, об`єктивним обставинам вчинення господарської операції, повинен бути результатом належного аналізу зібраних у справі доказів.

Вказане узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 26 січня 2021 року у справі № 826/18485/15.

Верховний Суд неодноразово висловлював позицію, яка врахована судом апеляційної інстанції при розгляді цієї справи про те, що податкова інформація, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно деяких контрагентів позивача по ланцюгах постачання, а також податкова інформація надана іншими контролюючими органами не є носієм доказової інформації щодо порушення вимог податкового законодавства. Належними та допустимими доказами для висновку про нездійснення Товариством господарських операцій, могли б бути відповідні довідки за результатами зустрічних звірок постачальників позивача.

Процес аналізу інформаційних баз даних ДФС України та ЄРПН є формальним рівнем податкового контролю, на стадії якого податковий орган фактично порівнює задекларовані контрагентами кореспондуючі суми податкових зобов`язань й податкового кредиту з метою оперативного виявлення платників, що підлягають документальній перевірці.

Зазначений етап контрольно-перевірочної роботи не передбачає здійснення податковим органом оцінки дотримання і аналізу змісту та характеру правовідносин, що стали підставою для формування даних податкового обліку платника, адже питання правильності відображення платником в обліку проведених господарських операцій досліджується податковим органом при проведенні податкової перевірки платника з дослідженням фінансово-господарських документів, пов`язаних з нарахуванням і сплатою податку.

У свою чергу, програмне забезпечення (інформаційні бази контролюючого органу) до первинних або інших документів, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку платника податків не відноситься.

Аналогічний правовий висновок містяться в постанові Верховного суду від 27 травня 2021 року у справі № 808/3513/16.

В силу закону отримання податковим органом податкової інформації, акту перевірки, довідки зустрічної звірки або акту про неможливість проведення зустрічної звірки, в котрих викладені висновки про наявність ознак фіктивної господарської діяльності, відсутність факту реального вчинення господарських операцій, вчинення контрагентом платника податків нікчемного правочину або відображення в звітності показників господарських операцій, які фактично не відбулись, не звільняє такий податковий орган від виконання обов`язку щодо встановлення та доведення факту вчинення конкретним платником податків порушення закону.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що в матеріалах справи відсутня інформація та документи, які б свідчили про проведення перевірки (планової, позапланової або іншої) контрагентів позивача і, як наслідок, відсутнє належне документальне підтвердження відсутності у цих контрагентів трудових та інших ресурсів для виконання робіт та/або іншої негативної інформації про таких контрагентів, на яку податковий орган посилається в акті перевірки.

Аналогічний правовий висновок містяться в постановах Верховного суду від 03 серпня 2021 року у справі №640/13539/19 , від 19 жовтня 2021 року у справі №808/1996/18.

Також, суд зазначає, що, у відповідності до ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що свідчить про те, що, у разі коли контрагент не виконав свого зобов`язання по сплаті податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо неплатника, а не інших осіб, у т.ч. його контрагентів. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на віднесення сплачених ним у ціні товару (послуг) відповідних сум до складу податкового кредиту з ПДВ, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо цього та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Таку ж правову позицію підтримано Верховним Судом у постановах, зокрема, від 24 січня 2018 року у справі №824/942/13, від 14 березня 2018 року у справі №803/1198/16.

Разом з тим, податкова інформація не є самостійною та достатньою підставою для висновку про нездійснення господарських операцій платників податків та про порушення саме позивачем податкового законодавства.

Отже, суд не може покласти в основу судового рішення документи та обґрунтування контролюючого органу щодо обставин нереальності господарських операцій, оскільки такі ґрунтуються виключно на припущеннях і у своїй сукупності не можуть беззаперечно підтверджувати такі обставини.

Суд апеляційної інстанції не приймає доводи апелянта з посиланням на наявну податкову інформацію про непідтвердження операцій за ланцюгом постачання, так само як і податкову інформацію про інші порушення податкової дисципліни, допущені контрагентами платника податків або третіми особами у відносинах з контрагентом, оскільки така інформація не є свідченням нереальності господарських операцій, за умови їх підтвердження належними і допустимими первинними документами, як підставами формування бухгалтерського обліку.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 803/1712/13-а (провадження № К/9901/27172/18).

Дефектність та навіть фіктивність контрагента платника податків не свідчить про те, що платник податків, який укладав договори з таким контрагентом, знав про протиправний характер діяльності свого контрагента. Отже, аргументи податкової стосовно фіктивності контрагента не є вичерпним доказом нереальності операцій.

Також, колегія суддів зазначає, що позивач є відокремленою юридичною особою від своїх контрагентів, а тому не може нести податкову відповідальність за відсутності вини, оскільки це б порушувало конституційний принцип індивідуального характеру відповідальності.

Крім того, чинне станом на час виникнення спірних правовідносин законодавство не покладає на платника податків обов`язку перевіряти безпосереднього контрагента на предмет виконання ним вимог податкового законодавства перед тим, як відносити відповідні суми ПДВ до податкового кредиту та заявляти відповідні суми до бюджетного відшкодування, чи формувати валові витрати.

Колегія суддів зазначає, що чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів.

Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов`язань, адже, поняття добросовісний платник , яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу.

Суд зазначає, що на момент здійснення спірних господарських операцій позивач та його контрагенти були належним чином зареєстровані як юридичні особи та установчі документи недійсними в судовому порядку не визнавались.

Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Статтею 204 Цивільного кодексу України та статтею 207 Господарського кодексу України закріплено принцип презумпції правомірності правочину, згідно якого будь-який правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Контролюючим органом не надано до матеріалів справи доказів на підтвердження того, що позивач діяв без належної обачності та обережності та, що йому було відомо про порушення, які допускали його контрагенти або, що єдиною метою здійснення господарських операцій було одержання необґрунтованої вигоди.

Неприпустимість притягнення до відповідальності однієї компанії, у випадку за неправомірні дії іншої компанії підтверджується практикою Європейського суду з прав людини. Так, в пункті 71 рішення у справі "Булвес" АД проти Болгарії" ЄСПЛ дійшов такого висновку: "... Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов`язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності".

Отже, Європейський суд з прав людини чітко визначає правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто, добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через порушення з боку його контрагента.

Таку ж правову позицію підтримано Верховним Судом у постановах, зокрема, від 24 січня 2018 року у справі №824/942/13, від 14 березня 2018 року у справі №803/1198/16.

Порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту та інших податкових зобов`язань, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Будь-яка податкова інформація, що наявна в інформаційно-аналітичних базах відносно контрагентів суб`єкта господарювання по ланцюгах постачання, а також податкова інформація, надана іншими контролюючими органами, в тому числі і складена з причин неможливості проведення документальних перевірок, носить виключно інформативний характер та не є належним доказом в розумінні процесуального Закону.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суди повинні врахувати, що відповідно до вимог статті 77 КАС України, обов`язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб`єктом владних повноважень покладається на суб`єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка передбачає економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Втім відповідачем не подано жодних доказів на підтвердження недобросовісності позивача як платника податку або можливої фіктивності його безпосередніх контрагентів (вироків по кримінальній справі щодо контрагентів позивача, в якому досліджувались господарські операції позивача вищенаведеними контрагентами , не наведено будь-яких доводів щодо здійснення позивачем операцій за відсутності розумних економічних причин (ділової мети) та наміру одержати економічний ефект або інших відомостей, які можуть бути визначені як підстави та докази укладення угод з метою, що порушує публічний порядок.

Щодо посилань відповідача в апеляційній скарзі на рішення Верховного Суду, в даному випадку, з урахуванням предмету позову, підлягає застосуванню постанови Верховного Суду зазначені судом вище.

Таким чином, враховуючи вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідачем не надано належних доказів на обґрунтування правомірності винесення відносно позивача податкових повідомлень-рішень від 17.03.2021р. №0033270724 форми "Р" та №0033270724 форми "В4".

Отже, аналізуючи наведені контролюючим органом доводи у їх сукупності, суд вважає, що такі не свідчать про нереальність (безтоварність) господарських операцій позивача з контрагентами, а наведені позивачем аргументи та докази, надані на їх підтвердження спростовують висновки контролюючого органу, покладені в основу оскаржуваних в цій справі податкових повідомлень-рішень.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач, відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірність винесених податкових повідомлень- рішень належним чином в суді не довів, у зв`язку з чим оскаржувані податкові повідомлення - рішення підлягають скасуванню, а позовні вимоги є правомірними, обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги є безпідставними , не впливають на правомірність висновків суду, оскільки в апеляційній скарзі зазначено лише те, що постанова суду першої інстанції є незаконною, підлягає скасуванню у зв`язку із ненаданням судом належної правової оцінки обставинам справи та невірним застосуванням норм матеріального та процесуального права, зміст апеляційної скарги , який повністю дублює заперечення на позов, подані до суду першої інстанції , містить виключно суб`єктивне бачення апелянта обставин справи, які розглянуто судом першої інстанції та надано належну правову оцінку, апелянтом у скарзі абсолютно не зазначено в чому ж конкретно виявилося ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки обставинам справи, тобто які з них випали з поля зору суду, а які було досліджено невірно, а також не зазначено того, які ж висновки, натомість, повинні були б бути зроблені судом та не обґрунтовано в чому полягає невірність застосування судом норм матеріального права, які саме норми та яким чином було порушено чи неправильно застосовано та яких процесуальних норм адміністративного судочинства не було дотримано судом під час розгляду даної адміністративної справи, а також не зазначено які з поданих доказів суд дослідив неправильно або неповно, а відповідно і підстави для скасування постанови суду першої інстанції відсутні.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

При цьому, у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд зазначає, що доводи апеляційної скарги є ідентичними тим, які були висловлені в суді першої інстанції та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надав оцінку встановленим обставинам справи, інших обґрунтувань в апеляційній скарзі наведено не було.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2021 по справі № 520/9414/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді (підпис) (підпис) А.М. Григоров Н.С. Бартош Повний текст постанови складено 07.02.2022 року