Постанова

від 14.02.2022 по справі 909/1386/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м. Львів, вул. Личаківська, 81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"14" лютого 2022 р. Справа № 909/1386/19

Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді: Марка Р.І.,

суддів: Плотніцького Б.Д.,

Скрипчук О.С.,

розглянувши матеріали апеляційної скарги в порядку спрощеного письмового провадження Приватного підприємства Вторпласт+ , б/н від 21.10.2021 (вх. № 01-05/3543/21 від 25.10.2021)

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 21.09.2021 (повний текст рішення складено 05.10.2021, м. Івано-Франківськ, суддя О.В. Рочняк)

у справі № 909/1386/19

за позовом: Приватного підприємства Вторпласт+ , м. Долина Долинського району Івано-Франківської області

до відповідача: Колективного підприємства Завод Нафтохім , м. Івано-Франківськ

про стягнення заборгованості по відшкодуванню збитків завданих внаслідок незбереження майна в сумі 105402,67 грн та неустойки в сумі 15810,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року Приватне підприємство Вторпласт+ звернулось до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Колективного підприємства Завод Нафтохім про стягнення заборгованості по відшкодуванню збитків завданих внаслідок незбереження майна в сумі 105402,67 грн та неустойки в сумі 15810,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не збережено майно, яке було передано останньому за договором зберігання, а тому позивач просить стягнути з відповідача вартість втраченого майна та відшкодувати неустойку.

В процесі розгляду справи в суді першої інстанції, позивачем подано заяву вх. № 9592/20 від 07.07.2020 про зменшення позовних вимог. Ухвалою суду від 22.07.2020 відмовлено в її задоволенні, мотивуючи тим, що по своїй суті вказана заява є заявою про зміну предмету позову, відповідно до ч. 3 ст. 46 ГПК України, зміна предмета або підстави позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого засідання.

Слід зазначити, що позивачем, ухвала суду від 22.07.2020 у встановленому законом порядку не оскаржувалася.

Крім того, відповідачем будо подано клопотання вх. № 9599/20 від 08.07.2020 про призначення судово-технічної експертизи та клопотання вх. № 5703/21 від 20.04.2021 про зміну експертної установи. Відповідними ухвалами суду клопотання були задоволенні, однак, судова експертиза не була проведена, відтак, рішення прийнято за наявними в матеріалах справи документами.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 21.09.2021 справі № 909/1386/19 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення мотивоване ст. ст. 937, 956, 957 Цивільного кодексу України, ст. ст. 2, 9 Закону України Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва , ст. 4, 17, 33 Закону України Про відходи . Місцевий суд дійшов висновку, що відповідач на момент укладення спірного договору не був сертифікованим товарним складом, у зв`язку з чим на нього не поширюються положення Закону України Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва . Також суд встановив, що в актах прийому-передачі на які покликається позивач, зазначено ТМЦ - відходи поліетилену, відходи поліпропілену, відходи АБС, відповідно у відповідача повинен бути спеціальний паспорт на зберігання відходів або дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, однак, матеріали справи не містять даних документів.

Суд розцінив надані позивачем акти прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 не належними доказами, що підтверджують передачу на зберігання відходів у встановленому законом порядку. До того ж, ні у договорі зберіганні, ні у актах прийому-передачі ТМЦ взагалі не визначено місце зберігання товару, а наявні в матеріалах справи накладні про купівлю позивачем у третьої особи ТМЦ не є доказом на передачу вказаних ТМЦ відповідачу та може свідчити лише про факт набуття права власності позивачем на зазначену продукцію, а не про прийняття її відповідачем на зберігання.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Приватне підприємство Второпласт+ оскаржило рішення суду в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції помилково дійшов висновку, що матеріали справи не містять ані спеціальних паспортів на зберігання відходів, ані дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами у відповідача та визначення місця такого зберігання, оскільки, на думку скаржника, обов`язок виготовлення спеціальних паспортів чи дозволів покладається саме на відповідача, так як він брав на зберігання майно.

Також не вірним є твердження суду, що ні у договорі зберігання, ні у актах прийому-передачі ТМЦ взагалі не визначено місце зберігання товару, так, як договір зберігання і акти прийому-передачі містять всі реквізити, в тому числі і адреси сторін, відомості: хто передав, хто прийняв. Більше того, позивачем долучено до матеріалів справи товарно-транспортні накладні, в яких зазначено вантажовідправника та вантажоотримувача, а також вказано пункти завантаження та розвантаження, додані документи, підписані та засвідчені печатками обох сторін, однак, суд не взяв їх до уваги.

Крім того, в матеріалах справи містяться докази придбання позивачем у ТОВ Електролюкс Україна відходів, які передані на зберігання відповідачу, в підтвердження вказаних господарських операцій позивачем надано докази реєстрації ТОВ Електролюкс Україна податкових накладних.

Щодо тверджень відповідача, що договір зберігання, акти приймання-передачі, товарно-транспортні накладні є підробленими, скаржник вважає їх голослівними, оскільки, судом двічі було задоволено клопотання відповідача про проведення судово-технічної експертизи даних документів, однак, перша призначена ухвалою суду експертиза не була проведена через відсутність оплати зі сторони відповідача, яка як зазначає останній є непомірно великою, а наступна експертиза згідно ухвали суду не була проведена через відсутність фахівця у відповідній галузі.

Разом з тим, скаржник покликається на те, що станом на момент подання апеляційної скарги, договір зберігання від 29.10.2015 судами не визнавався недійсним, а тому відповідач безпідставно ухиляється від його виконання.

У відзиві на апеляційну скаргу Колективне підприємство Завод Нафтохім заперечує доводи апеляційної скарги, зазначивши, що ТМЦ відповідач на зберігання не приймав, оскільки, позивач на той час орендував у відповідача єдине нежитлове приміщення, на підставі договору оренди від 06.08.2015, що встановлено рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 18.12.2019 по справі № 909/976/19. Крім того, у справі № 909/976/19 яке було передано на підставі наказу до виконання, було документально встановлено, що орендоване позивачем у відповідача приміщення перебувало в оплатному безперервному користуванні позивача з 06.08.2015 та звільнено в примусовому порядку 18.03.2020, однак, позивач під час судового розгляду цієї обставини нічим не спростував і не надав доказів в якому саме приміщення і за якою адресою водночас з орендними мали місце договірні відносини зі зберігання вказаних ним відходів.

Щодо не проведеної судово-технічної експертизи відповідач зазначає, що така експертиза не була проведена не з його вини, так, як перша експертиза була непомірно великою по оплаті, а наступна не відбулась через відсутність фахівця у даній галузі, про те, ця обставина не виключає і не перешкоджає правовій оцінці підставності позовний вимог по суті предмета позову.

Крім того, відповідач звертає увагу суду апеляційної інстанції на те, що позивачем у 2015 році використовувалась стара печатка ВТОРОПЛАСТ та містила інші реквізити, відтак, спірний договір не скріплений печаткою, обов`язковість якого закладена в п. 6.1. договору, а тому, договір не набрав чинності та немає юридичної сили. Разом з тим, акти прийому-передачі не містять ні місця (склад, приміщення), ні адреси прийняття на зберігання зазначеного в них переліку відходів, і жоден з цих актів стороною поклажодавця не скріплений печаткою.

Відповідач погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки предметом спору у даній справі є відходи, а тому слід керуватись Законом України Про відходи . Разом з тим, суд в першу чергу керувався положеннями норм Цивільного кодексу України та встановив, що відповідач не здійснює підприємницьку діяльність з надання послуг зі збереження і не є тим товарним складом, за змістом ст. ст. 957, 956 ЦК України.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.10.2021 справу № 909/1386/19 розподілено до розгляду колегії суддів у складі: головуючого судді Марка Р.І., суддів Плотніцького Б. Д. та Скрипчук О.С.

Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 09.11.2021 у справі № 909/1386/19 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного підприємства Вторпласт+ , б/н від 21.10.2021 (вх. № 01-05/3543/21 від 25.10.2021) на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 21.09.2021 у справі № 909/1386/19 та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

За змістом ч. 10 ст. 270 ГПК України, апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Враховуючи те, що ціна позову у вказаній справі становить менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, з урахуванням обставин вказаної господарської справи, а також з огляду на відсутність клопотань учасників справи про розгляд справи з викликом осіб, виклик сторін (учасників справи) колегією суддів не здійснювався.

Разом з тим, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи.

Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до п.10 ч.3 ст.2 ГПК України.

Поняття «розумного строку» не має чіткого визначення, проте, розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, №4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, №№32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07 від 15.03.2012).

Колегія суддів зазначає, що справа розглянута судом протягом «розумного строку» , зважаючи на тимчасову непрацездатність головуючого судді Марка Р.І., перебуванням у відпустці судді Скрипчук О.С. та перебуванням у відрядженні судді Плотніцького Б.Д.

У відповідності до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши апеляційну скаргу, матеріали справи, апеляційним господарським судом встановлено наступне.

Як зазначено позивачем у позовній заяві, 29.10.2015 Приватним підприємством "Вторпласт +" (поклажодавець, позивач у справі) та Колективним підприємством Завод Нафтохім (зберігач, відповідач) було укладено договір зберігання (надалі договір).

Відповідно до п. 1.1 договору, в порядку та на умовах, визначених цим договором, за актами прийому-передачі, які є невід"ємною частиною цього договору, поклажодавець передає, а зберігач приймає на зберігання протягом строку цього договору АБС повністю відновлений, відходи поліетилену в блоках і насипного, відходи плівки поліетиленової, відходи поліетиленової плівки непресованої, відходи поліпропілену сірого облой, в кількості, яка зазначається в актах прийому-передачі (надалі "майно") (п. 1.1).

Згідно п. 1.2 договору зберігання за цим договором є безоплатним.

В розділі 2 договору сторони узгодили права та обов`язки зберігача. Зокрема: нести відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження майна поклажодавця, переданого на зберігання зберігачеві, у відповідності із цим договором та чинним законодавством України з моменту одержання майна від поклажодавця та до моменту його повернення поклажодавцеві (п. 2.1.3); повернути майно поклажодавцеві за першою вимогою останнього (п. 2.1.4).

В розділі 3 договору сторони визначили обов`язки поклажодавця: передати Зберігачеві майно на зберігання не пізніше ніж через 1 календарний день після набрання чинності цим договором (п. 3.1.1); забрати у зберігача майно до закінчення строку цього договору ( п. 3.1.2).

Поклажодавець має право у будь-який час вимагати у зберігача повернення майна, яке знаходиться на зберіганні ( всього або частини) (п. 3.2 договору).

Відповідно до п. 4.2 договору, зберігач несе відповідальність за збереження і цілісність майна з моменту передання майна на зберігання і до моменту його повернення поклажодавцеві. У випадку втрати (нестачі) або пошкодження майна, яке передане на зберігання, або його частини, зберігач повинен відшкодувати поклажодавцеві всі пов`язані з цим збитки.

Згідно п. 4.3 у випадку неповернення майна поклажодавцеві за першою вимогою, зберігач повинен виплатити поклажодавцеві штраф у розмірі 3% від вартості майна за кожен день затримки.

Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін. Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п.6.1 договору та закінчується 29.10.2020. Закінчення строку цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору (п.п. 6.1, 6.2, 6.3 договору).

В підтвердження переданого позивачем на зберігання відповідачу ТМЦ, позивачем додано до матеріалів справи акти прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, від 17.12.2015, від 30.12.2015, від 18.04.2016, від 28.04.2016, на загальну суму 105402,67 грн.

Претензією від 20.11.2019 позивач звернувся до відповідача з вимогою про повідомлення на протязі трьох робочих днів з моменту отримання претензії про можливість отримання переданої на зберігання сировини з переліком згідно актів приймання-передачі. Претензію отримано представником відповідача за довіреністю - 17.12.2019.

У відповідь на претензію № 23-1-12/19 від 23.12.2019 КП "Завод Нафтохім" повідомило ПП Вторпласт+ про те, що адміністрація немає оригіналу договору зберігання та просить ПП Вторпласт+ надіслати якісні копії договору зберігання посвідчені належним чином, копії первинних документів бухгалтерського обліку щодо підтвердження переміщення зазначених товарно-матеріальних цінностей (видаткові накладні, ТТ накладні, доручення на отримання товару).

Дані обставини слугували підставою для звернення позивача до суду з вимогою про стягнення заборгованості по відшкодуванню збитків завданих внаслідок незбереження майна в сумі 105402,67 грн та неустойки в сумі 15810,00 грн.

Окрім наведеного, позивачем до матеріалів справи також додано накладні, відповідно до яких позивач придбав у ТОВ "Електролюкс Україна" товарно-матеріальні цінності, перелік яких значиться в актах прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 КП "Завод Нафтохім".

Разом з тим, позивачем додано товарно-транспортні накладні: № 18/11 від 18.11.2015; № 17/12 від 17.12.2015; № 30/12 від 30.12.2015; № 18/04 від 18.04.2016; № 28/04 від 28.04.2016 та докази реєстрації накладних: № FI2015000641 від 30.09.2015; № FI2015000826 від 18.11.2015; № FI2015000968 від 17.12.2015; № FI2015001041 від 30.12.2015; № FI2016000290 від 18.04.2016; № FI2016000343 від 28.04.2016.

Відповідач заперечує укладення ним вищезазначеного договору та прийняття на зберігання товарно-матеріальних цінностей, які передані згідно актів прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 та припускає можливість підробки вищевказаних документів, про що останнім було заявлено клопотання про призначення судово-технічної експертизи, яка не була проведена з підстав зазначених у відповідних ухвалах місцевого господарського суду.

Крім того, відповідач покликається на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 18.12.2019 у справі № 909/976/19, яким задоволено позов КП "Завод Нафтохім" до ПП "Вторпласт", та вирішено стягнути заборгованість в сумі 61802,54 грн та зобов`язано ПП "Вторпласт" звільнити зайняте приміщення (п.1 договору оренди - площею 378 кв.м., що знаходиться за адресою вул. Пресмашівська, 1 "В", м. Івано-Франківськ.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач звертає увагу суду на те, що у 2015 році позивачем використовувалась стара печатка ВТОРОПЛАСТ яка містила інші реквізити, відтак, спірний договір не скріплений печаткою, обов`язковість якого закладена в п. 6.1. договору, а тому, договір не набрав чинності та немає юридичної сили.

Дослідивши обставини справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, Західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Згідно з статтею 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Відповідно до статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами (статті 626, 627, 628, 629 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За приписами ст.174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір.

Господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (статті 181 Господарського кодексу України).

Судовою колегією встановлено, що договір зберігання від 29.10.2015 (оригінал знаходиться у справі) на який покликається позивач підписаний двома сторонами та містить печатку лишень КП Завод Нафтохім .

Відповідно до п. 6.1 договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками сторін.

Строк цього договору починає свій перебіг у момент, визначений у п.6.1 договору та закінчується 29.10.2020.

З долученої до матеріалів справи претензії вбачається, що позивачем 03.12.2019 надіслано відповідачу претензію від 20.11.2019 з вимогою повернути на протязі трьох робочих днів з моменту отримання даної претензії передані на зберігання сировини з переліком згідно актів приймання-передачі. Претензію отримано представником відповідача за довіреністю - 17.12.2019.

У відповіді на претензію відповідач повідомив позивача про те, що адміністрація немає оригіналу договору зберігання та просить ПП Вторпласт+ надіслати якісні копії договору зберігання посвідчені належним чином, копії первинних документів бухгалтерського обліку щодо підтвердження переміщення зазначених товарно-матеріальних цінностей (видаткові накладні, ТТ накладні, доручення на отримання товару).

В підтвердження переданого позивачем на зберігання відповідачу ТМЦ, позивачем додано до матеріалів справи акти прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, від 17.12.2015, від 30.12.2015, від 18.04.2016, від 28.04.2016, на загальну суму 105402,67 грн.

Окрім наведеного, позивачем до матеріалів справи додано накладні, відповідно до яких позивач придбав у ТОВ "Електролюкс Україна" товарно-матеріальні цінності, перелік яких значиться в актах прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 КП "Завод Нафтохім".

Разом з тим, позивачем додано товарно-транспортні накладні: № 18/11 від 18.11.2015; № 17/12 від 17.12.2015; № 30/12 від 30.12.2015; № 18/04 від 18.04.2016; № 28/04 від 28.04.2016 та докази реєстрації накладних: № FI2015000641 від 30.09.2015; № FI2015000826 від 18.11.2015; № FI2015000968 від 17.12.2015; № FI2015001041 від 30.12.2015; № FI2016000290 від 18.04.2016; № FI2016000343 від 28.04.2016.

Судом досліджено вищезазначені документи та встановлено наступне:

Акти прийому-передачі ТМЦ: від 18.11.2015; від 17.12.2015; від 30.12.2015; від 18.04.2016 та від 28.04.2016 підписані двома сторонами та на них міститься лиш одна печатка КП Завод Нафтохім .

Крім того, вищезазначені акти прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 не можуть бути належними доказами, що підтверджують передачу на зберігання відходів у встановленому законом порядку, оскільки, не містять місце зберігання вищезазначених ТМЦ.

З накладних: № FI2015000641 від 30.09.2015; № FI2015000826 від 18.11.2015; № FI2015000968 від 17.12.2015; № FI2015001041 від 30.12.2015; № FI2016000290 від 18.04.2016; № FI2016000343 від 28.04.2016, які зареєстровані та на які покликається позивач, як на підставу придбання спірних ТМЦ у ТОВ Електролюкс Україна , вбачається, що акту приймання-передачі ТМЦ згідно накладної № FI2015000641 від 30.09.2015 на придбання товару в матеріалах справи немає, такі докази відсутні.

Що стосується долучених до матеріалів справи товарно-транспортних накладних: № 18/11 від 18.11.2015; № 17/12 від 17.12.2015; № 30/12 від 30.12.2015; № 18/04 від 18.04.2016; № 28/04 від 28.04.2016, судова колегія зазначає та звертає увагу на те, що в переліку товарно-транспортних накладних не зазначено водія, який перевозив ТМЦ.

Разом з тим, в графі товарно-транспортних накладних зазначено лиш Пункт розвантаження , яким є: с. Хриплин, Івано-Франківська обл.,вул. Пресмашівська, 1 , в той час, як у актах прийому-передачі та спірному договорі зазначено адресу зберігача: м. Івано-Франківськ, вул. Пресмаш, 1.

Крім того, у витягах з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зазначено місцезнаходження юридичної особи КП Завод Нафтохім : м. Івано-Франківськ, с. Хриплин, вул. Юності, буд. 21А.

До того ж, ні у договорі зберіганні, ні у актах прийому-передачі ТМЦ, ні в товарно-транспортних накладних взагалі не визначено місце зберігання товару.

Враховуючи вищевикладене, позивачем не доведено, що у встановленому порядку ним передано на зберігання відповідачу відходи, а відповідно виникнення між сторонами прав та обов`язків.

Наявні в матеріалах справи накладні про купівлю позивачем у третьої особи ТМЦ не є доказом на передачу вказаних ТМЦ відповідачу та може свідчити лише про факт набуття права власності позивачем на зазначену продукцію, а не про прийняття її відповідачем на зберігання.

Як уже було зазначено вище, відповідач заперечує, щодо укладення ним вищезазначеного договору та прийняття на зберігання товарно-матеріальних цінностей, які передані згідно актів прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016 та припускає можливість підробки вищевказаних документів, про що останнім було заявлено клопотання про призначення судово-технічної експертизи, яка не була проведена з підстав зазначених у відповідних ухвалах місцевого господарського суду.

Крім того, в матеріалах справи наявне рішення суду першої інстанції від 18.12.2019 по справі № 909/976/19, з якого вбачається, що ПП Вторпласт орендував у КП Завод Нафтохім нежитлове приміщення, на підставі договору оренди від 06.08.2015.

Вищезазначеним рішенням задоволено позов КП "Завод Нафтохім" до ПП "Вторпласт", вирішено стягнути заборгованість в сумі 61802,54 грн та зобов`язано ПП "Вторпласт" звільнити зайняте приміщення (п.1 договору оренди - площею 378 кв.м., що знаходиться за адресою вул. Пресмашівська, 1 "В", м. Івано-Франківськ. Кірм того, спірним періодом у справі є серпень 2018 по червень 2019.

Слід зазначити, що у вищезазначеному рішенні стороною у справі є ПП Вторпласт (77500, Івано-Франківська обл., Долинський район, м. Долина, вул. Промислова, 9, ідентифікаційний код 37322439).

З наявних в матеріалах справи витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ПП Вторпласт+ вбачається, що місцезнаходження юридичної особи є: 77500, Івано-Франківська обл., Долинський район, м. Долина, вул. Промислова, 9, та ідентифікаційний код 37322439.

Враховуючи вищенаведене в сукупності, судова колегія приходить до висновку, що спірний договір, акти прийому-передачі ТМЦ, товарно-транспортні накладні та накладні на придбання товару містять розбіжності та суперечності, а тому не є належними доказами в розумінні ст. 76, 77 ГПК України, які підтверджують про передачу на зберігання відповідачу ТМЦ, про що і вірно встановлено судом першої інстанції.

Разом з тим, вірним є висновок суду, що відповідач не є сертифікованим товарним складом.

Згідно ч. 1 ст. 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Відповідно до ч. 1 ст. 937 Цивільного кодексу України договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

За змістом частин 1 та 2 статті 956 Цивільного кодексу України товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов`язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. Товарний склад є складом загального користування, якщо відповідно до закону, інших нормативно-правових актів або дозволу (ліцензії) він зобов`язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи.

Положеннями статті 957 Цивільного кодексу України визначено, що за договором складського зберігання товарний склад зобов`язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.

Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберігання. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (ч. 3 та 4 ст. 294 Господарського кодексу України).

Отже, зберігання на товарному складі врегульовано положеннями § 2 Глави 66 Цивільного кодексу України.

Відповідно до абзацу 1 преамбули Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва", цей Закон регулює правовідносини, пов`язані з оформленням, видачею, погашенням простих і подвійних складських свідоцтв, визначає порядок їх реєстрації та спрямований на створення правових, економічних, організаційних умов функціонування цих документів під час зберігання товарів на товарних складах.

При цьому в абзаці 2 вказаного Закону визначено, що його дія не поширюється на правовідносини, що виникають стосовно об`єктів нерухомості, електроенергетики, а також правовідносини, пов`язані із зберіганням цінних паперів, їх сертифікатів, банківських білетів (банкнот) та монет, які є законним платіжним засобом; тварин; товарів, обтяжених правами застави; товарів, термін придатності яких з дня прийняття на зберігання не перевищує 90 днів, а також товарів, щодо яких порушено судом провадження про витребування з чужого незаконного володіння; товарів, що передані в користування на умовах оренди, лізингу або прокату.

Таким чином, зазначеним Законом врегульовано порядок видачі, оформлення та обіг складських свідоцтв під час зберігання товарів на товарних складах.

Разом з тим, положеннями частини 1 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" визначено терміни, що вживаються у цьому Законі в такому значенні:

товарний склад - організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов`язані із зберіганням, на засадах підприємницької діяльності;

сертифікований товарний склад (далі - сертифікований склад) - товарний склад, який отримав сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання, що дає право видавати прості і подвійні складські свідоцтва на окремі групи товарів, зазначені в сертифікаті про відповідність надання послуг із зберігання;

складські свідоцтва - товаророзпорядчі складські документи на пред`явника або іменні, що посвідчують право власності на товар, який зберігається на сертифікованому складі;

регламент сертифікованого складу - документ, що визначає порядок приймання на зберігання, зберігання та видачі із зберігання товару. Регламент сертифікованого складу розробляється відповідно до чинного законодавства.

Положеннями частини 2 статті 2 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" встановлено, що складські свідоцтва видаються лише сертифікованими складами, які отримали сертифікат про відповідність надання послуг із зберігання.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 9 Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва" сертифікований склад згідно із цим Законом має право видавати складські свідоцтва виключно після одержання сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів і тільки на ті групи товарів, які зазначені в сертифікаті. Сертифікація та позбавлення товарного складу сертифіката про відповідність надання послуг із зберігання товарів здійснюються уповноваженим органом згідно із розробленим ним положенням.

Згідно з частиною 1 статті 1 Закону України "Про технічні регламенти та оцінку відповідності" сертифікація - підтвердження відповідності третьою стороною, яке стосується продукції, процесів, послуг, систем або персоналу; при цьому сертифікат (у тому числі сертифікат відповідності) є документом про відповідність, що підтверджує виконання заданих вимог, які стосуються об`єкта оцінки відповідності.

Відповідно до наведеного, вбачається, що відповідач на момент укладення спірного договору не був сертифікованим товарним складом, у зв`язку з чим на нього не поширюються положення Закону України "Про сертифіковані товарні склади та прості і подвійні складські свідоцтва".

Крім того, в актах прийому-передачі ТМЦ від 18.11.2015, 17.12.2015, 30.12.2015, 18.04.2016, 28.04.2016, зазначено, що серед об`єктів передачі на зберігання значиться відходи поліетилену, відходи поліпропілену, відходи АБС.

Відповідно до ст.4 Закону України "Про відходи", цей Закон регулює відносини, пов`язані з утворенням, збиранням і заготівлею, сортуванням, перевезенням, зберіганням, обробленням (переробленням), утилізацією, видаленням, знешкодженням та захороненням відходів, що утворюються в Україні, перевозяться через її територію, вивозяться з неї, а також з перевезенням, обробленням та утилізацією відходів, що ввозяться в Україну як вторинна сировина.

Згідно з ч.1 ст.17 вказаного Закону, суб`єкти господарської діяльності у сфері поводження з відходами зобов`язані в т.ч.: д) забезпечувати повне збирання, належне зберігання та недопущення знищення і псування відходів, для утилізації яких в Україні існує відповідна технологія, що відповідає вимогам екологічної безпеки; з) не допускати зберігання та видалення відходів у несанкціонованих місцях чи об`єктах.

Стаття 33 Закону України "Про відходи", визначає вимоги щодо зберігання та видалення відходів. Так, зберігання та видалення відходів здійснюються відповідно до вимог екологічної безпеки та способами, що забезпечують максимальне використання відходів чи передачу їх іншим споживачам (за винятком захоронення). На кожне місце чи об`єкт зберігання або видалення відходів складається спеціальний паспорт, в якому зазначаються найменування та код відходів (згідно з державним класифікатором відходів), їх кількісний та якісний склад, походження, а також технічні характеристики місць чи об`єктів зберігання чи видалення і відомості про методи контролю та безпечної експлуатації цих місць чи об`єктів. Зберігання та видалення відходів здійснюються в місцях, визначених органами місцевого самоврядування з врахуванням вимог земельного та природоохоронного законодавства, за наявності дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, в якому визначені види та кількість відходів, загальні технічні вимоги, заходи безпеки, відомості щодо утворення, призначення, методів оброблення відходів відповідно до встановлених умов їх зберігання. Визначені для зберігання та видалення відходів місця чи об`єкти повинні використовуватися лише для відходів, заявлених на одержання дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами.

Матеріали справи не містять ані спеціальних паспортів на зберігання відходів, ані дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами у відповідача та визначення місця такого зберігання.

Разом з тим, з витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичної особи КП Завод Нафтохім вбачається, що останній не займається таким видом діяльності як зберігання, оскільки у графі види діяльності зазначено: 20.59 Виробництво іншої хімічної продукції, н.в.і.у. (основний); 20.59 Виробництво іншої хімічної продукції, н.в.і.у.; 68.20.Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

З урахуванням наведеного, судова колегія приходить до висновку, що наявними у матеріалах справи документами, які подані позивачем, не підтверджено викладене у позовній заяві та апеляційній скарзі, а наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Обов`язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

При цьому відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (стаття 78 ГПК України).

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Зазначений стандарт підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, з`ясування фактичних обставин справи має здійснюватися судом із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у доказів заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо та їх сукупності в цілому.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України").

За приписами ч. 3 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно з ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Скаржником не доведено наявності підстав, визначених ст.280 ГПК України, для скасування рішення та для задоволення апеляційної скарги. Таких підстав апеляційним судом також не встановлено.

Отже, рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, апеляційну скаргу без задоволення.

Судовий збір, сплачений скаржником при поданні апеляційної скарги, на підставі ст. 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 86, 129, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства Вторпласт+ , б/н від 21.10.2021 (вх. № 01-05/3543/21 від 25.10.2021) залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 21.09.2021 у справі № 909/1386/19 залишити без змін.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

4. Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до суду касаційної інстанції визначені ст. ст. 287-289 ГПК України.

Головуючий суддя Марко Р.І.

Суддя Плотніцький Б.Д.

Суддя Скрипчук О.С.