Ухвала

від 09.02.2022 по справі 915/1221/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 лютого 2022 року

м. Київ

cправа № 915/1221/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Уркевича В. Ю.,

секретар судового засідання - Брінцова А. М.,

розглядаючи у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 15.10.2020 у справі

за позовом Прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до відповідачів: 1. Миколаївської міської ради; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Югстройкомплект"; 3. Приватного підприємства "Югстройкомплект", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство" про визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору оренди, повернення земельної ділянки,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Шекшеєва В. С. (прокурор),

позивача - Верницький Ю. С. (в порядку самопредставництва),

відповідача-1 - не з`явилися,

відповідача-2 - не з`явилися,

відповідача-3 - не з`явилися,

третьої особи - не з`явилися,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. У квітні 2019 року Прокуратура Миколаївської області звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Югстройкомплект" (далі - ТОВ "Югстройкомплект"), Приватного підприємства "Югстройкомплект" (далі - ПП "Югстройкомплект") за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Державного підприємства "Миколаївське лісове господарство" (далі - ДП "Миколаївське лісове господарство") про:

- визнання незаконними та скасування пунктів 30, 30.1 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 14.09.2007 № 14/43, якими затверджено проект землеустрою та надано в оренду на 1 рік ТОВ "Югстройкомплект" земельну ділянку площею 18 736 м 2 , кадастровий номер 4810137200:10:001:0019, вздовж вулиці Північної, між вулицями Бузькою та Врожайною у місті Миколаєві для будівництва 1-ї черги комплексної житлової забудови;

- визнання незаконним та скасування пункту 4 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 30.11.2007 № 18/33, яким викладено в новій редакції пункт 30.1 рішення від 14.09.2007 № 14/43 та зазначено, що земельна ділянка площею 18 736 м 2 передається товариству в оренду строком на 10 років для будівництва 1-ї черги комплексної житлової забудови;

- визнання недійсним укладеного між Миколаївською міською радою та ТОВ "Югстростройкомплект" договору оренди землі від 10.06.2008, зареєстрованого у Миколаївській регіональній філії ДП "Центр ДЗК", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 18.06.2008 № 040800100685 та в книзі реєстрів договорів оренди за № 5727;

- визнання незаконними та скасування пунктів 65, 65.5 розділу 1 рішення Миколаївської міської ради від 30.12.2010 № 2/26, яким затверджено технічну документацію із землеустрою та надано в оренду ПП "Югстройкомплект" земельну ділянку площею 18 736 м 2 на вулиці Північній, між вулицями Бузькою та Урожайною у місті Миколаєві для будівництва 1-ї черги комплексної житлової забудови;

- визнання недійсним укладеного між Миколаївською міською радою та ПП "Югстройкомплект" договору оренди землі від 12.05.2011 № 8082, зареєстрованого в Управлінні Держкомзему у місті Миколаєві, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 24.05.2011 № 481013724000028;

- повернення ПП "Югстройкомплект" Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 18 736 м 2 , кадастровий номер 4810137200:10:001:0019, вартістю 8 970 138,42 грн вздовж вулиці Північної, між вулицями Бузькою та Врожайною у місті Миколаєві.

2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду; її правовий режим підтверджується матеріалами лісовпорядкування; вилучення земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення для несільськогосподарских потреб здійснюється виключно Кабінетом Міністрів України; при наданні спірної земельної ділянки в оренду погодження Кабінету Міністрів України надано не було; оскаржувані пункти рішень Миколаївської міської ради прийняті всупереч вимогам земельного і лісового законодавства, із перевищенням компетенції міської ради, а тому як і укладені на їх підставі договори підлягають визнанню недійсними як незаконні.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 17.09.2019 позов задоволено повністю.

4. Суд першої інстанції виходив з того, що спірні пункти рішень Миколаївської міської ради та укладений на їх підставі договір оренди земель суперечать законодавству України, спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, розпорядження якими згідно зі статтею 122, 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) здійснює Кабінет Міністрів України.

5. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.10.2020 рішення суду першої інстанції частково скасовано, викладено резолютивну частину в іншій редакції та позов прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задоволено частково, зобов`язано ПП "Югстройкомплект" повернути Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 18 736 м 2 , кадастровий номер 4810137200:10:001:0019 вартістю 8 970 138,42 грн вздовж вулиці Північної, між вулицями Бузькою та Врожайною у місті Миколаєві. В решті позовних вимог відмовлено.

6. Короткий зміст касаційної скарги

7. Заступник керівника Одеської обласної прокуратури у касаційній скарзі просить постанову апеляційної інстанції скасувати, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

8. Скарга з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивована неправильним застосуванням та порушенням судом апеляційної інстанції норм чинного законодавства, зокрема статей 256, 261, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), положень ГПК України та прийняттям апеляційною інстанцією постанови у справі без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування вказаних норм права.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

9. Відзивів від інших учасників справи не надходило.

Позиція Верховного Суду

10. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

11. Висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин), викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32), від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38), від 11.04.2018 у справі № 910/12294/16 (пункт 16), від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40), у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15, від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16, від 13.09.2017 у справі № 923/682/16 тощо).

12. Висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 373/1281/16-ц, від 16.05.2018 у справі № 760/21151/15-ц, від 29.05.2018 у справах № 305/1180/15-ц і № 369/238/15-ц (реєстровий номер 74842779), від 06.06.2018 у справах № 308/6914/16-ц, № 569/1651/16-ц та № 372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц, від 31.10.2018 у справі № 648/2419/13-ц, від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11, від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц тощо).

13. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала висновки щодо визначення подібності правовідносин та зазначила, що конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

14. Суд апеляційної інстанції, приймаючи оскаржувану постанову, виходив з того, що згідно із частиною 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

15. За змістом статті 122 цього Кодексу вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, через які також згідно зі статтями 83, 84 ЗК України набувається та реалізується право комунальної власності на землю та право державної власності на землю. Комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; в державній власності перебувають усі землі, крім земель комунальної та приватної власності.

16. Статтею 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

17. Згідно із частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

18. Відповідно до частин 1-5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

19. Згідно із частинами 2 та 3 статті 1, частинами 1 та 2 статті 7 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

20. За змістом статті 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

21. За нормами статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

22. Статтею 55 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

23. Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення (стаття 56 зазначеного Кодексу).

24. Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів щодо охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

25. Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт "б" частини 1 статті 164 ЗК України).

26. Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання із лісокористуванням.

27. Згідно із частиною 7 статті 122 ЗК України Кабінет Міністрів України надає земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у випадках, визначених статтями 149, 150 цього Кодексу.

28. За положеннями частини 9 статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

29. Відповідно до частини 2 статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

30. Отже, ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою, надання та вилучення земель державного лісового фонду площею понад 1 га належить до виключних повноважень Кабінету Міністрів України.

31. Судом апеляційної інстанції встановлено, що спірна земельна ділянка належить до земель державного лісового фонду, а матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про належне її вилучення у ДП "Миколаївське лісове господарство", а також доказів прийняття Кабінетом Міністрів України будь-яких рішень щодо вилучення спірної земельної ділянки і передачі її суб`єкту господарювання для забудови житловими будинками, як це встановлено законодавством.

32. Суд зазначив, що, прийнявши спірні рішення та уклавши оспорюваний договір, Миколаївська міська рада незаконно розпорядилась землями державної власності, які належать до земель державного лісового фонду, за відсутності доказів відмови від земельної ділянки її землекористувача.

33. Між тим суд дійшов висновку, що задоволення позову в частині визнання незаконними та скасування рішень Миколаївської міської ради та визнання недійсним договорів оренди унеможливлюється спливом позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачами у даній справі.

34. Позовну вимогу про повернення спірної земельної ділянки Кабінету Міністрів України суд задовольнив з огляду на те, що ще до звернення прокурора до суду із відповідним позовом, а саме 18.06.2018 дія спірного договору припинилася, а тому відповідна земельна ділянка не має користувача, оскільки відповідач як орендар зобов`язаний повернути її орендодавцю.

35. У справі № 372/1684/14-ц, на яку міститься посилання у касаційній скарзі, розглядався позов про визнання незаконними та скасування рішень сільської ради в частині передачі земельних ділянок відповідачам, а також витребування з незаконного володіння на користь держави цих земельних ділянок, оскільки сільська рада розпорядилася землями, які знаходяться поза її межами та є землями водного фонду.

36. У справах № 487/10128/14-ц, № 487/10132/14-ц, на які є посилання у касаційній скарзі, розглядалися позови про визнання незаконними та скасування окремих пунктів рішень Миколаївської міської ради, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та повернення земельної ділянки, подані з підстав того, що оскаржені рішення у відповідній частині прийняті, а державні акти видані з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірні земельні ділянки належать до комунальної власності та знаходяться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману.

37. У справі № 504/2864/13-ц, на яку посилається скаржник, розглядався позов про визнання недійсними протоколу аукціону з продажу об`єкта земельних торгів, договорів купівлі-продажу, міни та про повернення земельної ділянки, обґрунтований тим, що під час проведення земельних торгів з продажу земельної ділянки були допущені порушення вимог земельного законодавства, оскільки земельна ділянка на час продажу перебувала у межах прибережної захисної смуги Григорівського лиману.

38. Таким чином, у зазначених справах розглядалися позови стосовно земельних ділянок, які відносяться до земель водного фонду, тоді як у справі, яка переглядається, позовні вимоги стосуються законності прийняття рішень та укладення договорів стосовно земельної ділянки лісового фонду та її повернення, а отже, правовідносини у цих справах не є подібними.

39. У касаційній скарзі скаржник, посилаючись на необхідність самостійної кваліфікації судом спірних правовідносин (як про це зазначила Велика Палата Верховного Суду у справах № 265/6582/16-ц, № 487/10128, № 487/10132/14-ц, № 924/1473/15) наголошує на помилковості висновку суду апеляційної інстанції про застосування позовної давності та відмову у задоволенні позову прокурора щодо визнання незаконними рішень міської ради та недійсними договорів оренди, що, на думку скаржника, не відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3449/17, № 911/3310/17.

40. У зазначених справах розглядалися вимоги про витребування земельних ділянок та наведено висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

41. Висновки у наведених вище справах стосовно того, що позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки, стосуються вимоги про витребування/повернення земельної ділянки, а не оскарження рішення міської ради або визнання недійсним договору. Водночас, задовольняючи вимогу про повернення земельної ділянки у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції наслідки спливу позовної давності не застосовував.

42. Колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц відступила від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04.02.2020 у справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

43. Водночас Велика Палата Верховного Суду погодилася по суті з висновком, викладеним у цих постановах, про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

44. При цьому Велика Палата Верховного Суду нагадала, що відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати), означає відступлення від аналогічних висновків, сформульованих раніше в інших постановах Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду чи Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати).

45. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

46. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

47. Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема, й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

48. Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

49. Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваним для учасників судового процесу, виходячи із наведених вище норм ГПК України.

50. У зв`язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судовий збір за розгляд касаційної скарги покладається на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягає.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Південно - західного апеляційного господарського суду від 15.10.2020 у справі № 915/1221/19 закрити.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Г. М. Мачульський

Суддя В. Ю. Уркевич