Справа № 157/1549/21
Провадження №2/157/79/22
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 березня 2022 рокумісто Камінь-Каширський
Камінь-Каширський районний суд Волинської області
в складі: головуючого - судді Гамули Б.С.,
з участю секретаря судового засідання Семенюк О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Сошичненська сільська рада Волинської області, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи
встановив:
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка працює вчителем в ЗЗСО «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області. 04 листопада 2021 року їй було вручено наказ №26-к/тр від 04 листопада 2021 року про відсторонення від роботи без збереження заробітної плати в разі непроведення повного курсу профілактичного щеплення від COVID-19. Тобто керівник закладу вимагав пройти повний курс щеплення за 1 день, що неможливо, оскільки таке щеплення проводиться з інтервалом у два-три тижні між кожною процедурою вакцинування. Хоча наказ Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року №2153 вступив у законну дію лише 07 листопада 2021 року (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 року за №1306/36928), відповідач при винесенні наказу керувався ним, як нормативним актом, який ще не вступив у законну дію. Відповідач грубо порушив конституційні права позивачки на працю, вимагаючи в неї на роботі медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та обмежив права працівника щодо повноцінної роботи. Наказ мотивований тим, що оскільки в позивачки відсутнє відповідне щеплення, то відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України відповідач відсторонює її від роботи без збереження заробітної плати. Проте ні в трудовому контракті, ні в посадовій інструкції, ні в будь-якому іншому документі, що підписані між нею та відповідачем, такого зобов`язання з її боку немає, так само, як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення її від роботи з підстав відсутності вищезазначеного щеплення. Вважає наказ про відсторонення її від роботи незаконним і таким, що підлягає скасуванню. Наказ про відсторонення мотивований положенням Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а саме ч. 2 ст. 12, згідно з якою працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб; у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Так, на рівні постанови Кабінету Міністрів України №1236 від 09 грудня 2020 року (в редакції постанови КМУ №787 від 28.07.2021 та №954 від 13.09.2021 та №981 від 22.09.2021) вакцинація від СОVID-19 фактично перетворюється на примусову і обов`язкову, оскільки ставить у пряму залежність до допуску до роботи окремих категорій працівників (освітян, медичних працівників, держслужбовців, військових, співробітників силових структур). Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Виключно цим законом, а не підзаконними актами, встановлюється перелік обов`язкових щеплень і цим законом щеплення від СОVID-19 не встановлено як обов`язкове, а тому відсторонення працівника з посиланням на ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним. На сьогодні законом не встановлено окремого порядку відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19. Відмова працівника від вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни. Наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року №3018 встановлено, що вакцинація від короновірусної хвороби в Україні є добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Крім цього, Дорожньою картою з упровадження вакцинації від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні у 2021-2022 роках, що затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 9 лютого 2021 року № 213) встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби СОVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах військового або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження прав і свобод із зазначенням терміну дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права та свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції. Таким чином, обмеження прав громадян, зокрема, права на працю, можливе лише в умовах військового чи надзвичайного стану, все інше є незаконним. Постанова Кабінету Міністрів України тимчасова і має відповідати ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Конституційний суд у своєму рішенні №10 від 28 серпня 2020 року, у пункті 3.2 мотивувальної частини, зазначає, що такі обмеження конституційних прав можуть встановлюватися виключно Законом, ухваленим Верховною Радою України. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Вказана постанова Кабміну є підзаконним актом і має відповідати закону та Конституції України. Оскільки в Україні не запроваджено військовий чи надзвичайний стан, тому п. 41-6, згідно з яким вимагають сертифікати про вакцинацію та усувають від роботи, суперечить статтям 8, 19, 43, 64 Конституції України. Не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVІD-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушення права, бути адекватним наявним обставинам.
Посилаючись на викладені обставини, позивачка просить суд визнати незаконним та скасувати наказ директора закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» ОСОБА_3 від 04 листопада 2021 року №26 к/тр «Про відсторонення від виконання посадових обов`язків працівників закладу» в частині відсторонення позивачки від виконання посадових обов`язків та зобов`язати відповідача допустити її до роботи, а також стягнути з відповідача судові витрати по справі.
Ухвалою судді від 26 листопада 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судове засідання.
Ухвалою суду від 05 січня 2022 року до участі у справі залучено Сошичненську сільську раду Волинської області як третю особу на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Позивачка ОСОБА_1 , представник позивачки ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилися. Представник позивачки подав до суду заяву, де просив справу розглянути без їх участі, позовні вимоги підтримав повністю.
Представник відповідача ЗЗСО «Гімназія с. Стобихівка» Несторик М.С. у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій зазначив, що позовні вимоги не визнає.
Представник третьої особи на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Сошичненської сільської ради Волинської області Волосюк І.В. у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, в якій вказав, що позовні вимоги визнає.
Проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позов до задоволення не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У відповідності до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною 1 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Суд встановив, що з 15 вересня 1989 року позивачка ОСОБА_1 займає посаду вчителя початкових класів в закладі загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області.
Директором ЗЗСО «Гімназія с. Стобихівка» ОСОБА_3 04 листопада 2021 року винесено наказ №26 к/тр «Про відсторонення від виконання посадових обов`язків працівників закладу», згідно з яким усіх працівників ЗЗСО «Гімназія с. Стобихівка» було зобов`язано надати документ, який підтверджуватиме наявність повного курсу профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застереження до проведення профілактичних щеплень, затверджених наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року №595. В разі невиконання п. 1 даного наказу відсторонити працівників закладу від виконання посадових обов`язків з 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 працівників закладу, серед них і ОСОБА_1 (підстава: повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 №55 від 29 жовтня 2021 року). Цим же наказом також повідомлено працівників закладу освіти, що на час відсторонення їх від виконання посадових обов`язків оплата праці здійснюватиметься з урахуванням ч. 1 ст. 94 КЗпП України та ч. 1 ст. 1 Закону України «Про оплату праці».
Із вказаним наказом позивачка ОСОБА_1 була ознайомлена під підпис 04 листопада 2021 року, про що вона зазначила у позовній заяві.
Передувало оскаржуваному наказу повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 № 55, яке було вручено позивачці на робочому місці та з яким вона ознайомилася 29 жовтня 2021 року.
Стаття 46 Кодексу законів про працю України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статтею 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Водночас передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Міністерством охорони здоров`я України (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Наразі наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу МОЗ України від 11.10.2019 року №2070).
Міністерство юстиції України зареєструвало наказ МОЗ №2153, а отже погодилося, що він відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини.
Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 №731). Тож у разі виникнення недовіри до вказаного наказу МОЗ та питань щодо його законності, не має бути таких сумнівів, зважаючи на те, що необхідну процедуру введення його в дію він пройшов.
Таким чином, якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу МОЗ №2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень. Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.
Позивачка не надала суду доказів, що вона має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування.
Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивачки від роботи, оскільки це прямо передбачено на рівні законодавства. Так, відповідно до постанови КМУ №1236 (в діючій редакції) саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 4 жовтня 2021 року №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, частини 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей», яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 2 КЗпП).
Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними в пункті 10 Постанови від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).
У законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому в разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.
Суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Водночас, такі втручання цілком припустимі. Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13), яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266): «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №28859/11 і №28473/12, § 167, 15 листопада 2016 року, з додатковим посиланням).» ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому в цьому немає порушень. В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272): «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
У відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації ЄСПЛ наводить такі доводи: «285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
З цих підстав ЄСПЛ визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Відносно порушення прав на працю, про що зазначає позивачка, яка відмовилася від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке: «306. Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я».
Верховний Суд цілком послідовно стверджує наступне (постанова від 10.03.2021 у справі №331/5291/19): «Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.
Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Отже, право позивачки на працю у шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
Таким чином, суд вважає, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки всіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від виконання посадових обов`язків.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд на підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України покладає на позивачку витрати на сплату судового збору.
Керуючись статтями 12, 81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд
ухвалив:
У задоволенні позову ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Сошичненська сільська рада Волинської області, про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та зобов`язання допустити до роботи відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування, ім`я, місцезнаходження, місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ, серія та номер паспорта сторін: позивачка ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 ; відповідач заклад загальної середньої освіти «Гімназія с. Стобихівка» Сошичненської сільської ради Волинської області, с. Стобихівка, Камінь-Каширський район, Волинська область, 44575, код ЄДРПОУ 25086818; третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Сошичненська сільська рада Волинської області, с. Сошичне, Камінь-Каширський район, Волинська область, 44543, код ЄДРПОУ 04333135.
Головуючий: Б. С. Гамула
Суд | Камінь-Каширський районний суд Волинської області |
Дата ухвалення рішення | 29.03.2022 |
Оприлюднено | 24.06.2022 |
Номер документу | 103818651 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них |
Цивільне
Камінь-Каширський районний суд Волинської області
Гамула Б. С.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні