Рішення

від 30.03.2022 по справі 130/280/22

ЖМЕРИНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

2/130/501/2022

130/280/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" березня 2022 р.

Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області,

в складі: головуючого судді Верніка В.М.

із участю - секретаря Штойко О.Ю.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м. Жмеринка справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Жмеринська лікарня відновного лікування Вінницької обласної Ради" про оскарження наказу, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати,

ВСТАНОВИВ :

01.02.2022 року ОСОБА_1 звернулась до Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області з позовом до КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" із вимогами скасувати наказ КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 31.01.2022 року №14-ос про відсторонення її від роботи; поновити її на посаді; стягнути з КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" заробітну плату за весь період відсторонення від робити. В обґрунтування заявлених позовних вимог вказала, що вона працює на посаді сестри медичної з дієтичного харчування з 1993 року. Її трудовий страж роботи у лікарні становить близько 36 років, за цей період до неї не було жодних претензій. 14.01.2022 року її ознайомили з повідомленням про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19. Робити відповідне щеплення вона відмовилась, вважала, що такі вимоги порушують її право на працю, а сам наказ про її відсторонення від роботи у зв`язку із відмовою робити щеплення проти COVID-19 є протиправним. На думку позивача, незаконність оскарженого наказу обумовлюється тим, що норми Конституції України мають пріоритет щодо застосування норм іншого законодавства, а конституційні права та свободи людини не можуть бути звужені іншими законами та підзаконними нормативними актами; не була дотримана процедура продовження карантину в Україні; щеплення проти COVID-19 не є обов`язковим, а людина має право на відмову від здійснення вакцинації; роботодавець вимагав від неї надання персональної медичної інформації, що є неправомірним; вакцинація проти COVID-19 має експериментальний характер. Оскільки її незаконно відсторонено від роботи, вона підлягає поновленню на посаді, а з відповідача підлягає стягненню на її користь заробітна плата за час відсторонення від роботи (а.с.1-10).

Ухвалою судді Жмеринського міськрайонного суду від 03.02.2022 року відкрито провадження в цій справі, визначено її розгляд провести за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами. Одночасно роз`яснено учасникам справи їх право на звернення до суду із клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін, встановлено відповідачу 15-денний строк з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі для подачі до суду відзиву на позовну заяву. Роз`яснено відповідачу, що у разі ненадання відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами. Встановлено сторонам 5-денний строк з дня вручення цієї ухвали для подання заперечень проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Сторонами не подано заперечень щодо вказаного порядку розгляду справи, клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін не заявлено.

22.02.2022 року на адресу суду представником відповідача КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" - Б.Боровським подано відзив на позовну заяву, в якому просить у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на те, що, здійснюючи відсторонення позивача від роботи, відповідач діяв відповідно до законодавства. Підставою для відсторонення ОСОБА_1 є її дії, які полягають у відмові або ухиленні від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. У позивача немає та не було наміру проходити вакцинацію, доказів наявності у неї абсолютних протипоказань для вакцинації не надано. Допущення позивача до роботи у лікарні, де перебувають важкохворі пацієнти, інші працівники, враховуючи те, що позивач працює на посаді сестри медичної з дієтичного харчування та має контакт з харчоблоком лікарні, їжею, яка надається хворим, є небезпечним та неприпустимим з огляду на необхідність забезпечення захисту і здоров`я пацієнтів та інших працівників лікарні. Конституційне право на працю позивача не порушено, оскільки вона з роботи не звільнена та має право повернутись до праці за умови проходження вакцинації проти COVID-19. Право на працю не може мати пріоритету над необхідністю забезпечення життя та здоров`я інших осіб, зокрема, працівників лікарні та пацієнтів. Вказане право позивача фактично було тимчасово обмежене з метою забезпечення суспільних інтересів (а.с.35-41).

01.03.2022 року на адресу суду позивачем ОСОБА_1 подано відповідь на відзив. На думку позивача, усі нормативно-правові акти, які регламентують процес вакцинації проти COVID-19, передбачають, що ці процедури є добровільними. Вакцинація - це право, а не обов`язок особи, роботодавець жодним чином не може примушувати чи наполягати на її проведенні. Також позивач послалась на норми резолюції парламенської асамблеї Ради Європи від 27.01.2021 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні прав (а.с.63).

Суд згідно з ч.5 ст.279 ЦПК України розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Вивчивши доводи сторін, викладені у позовній заяві, відзиві, відповіді на відзив, дослідивши надані письмові докази, судом встановлено наступні юридичні факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до копії трудової книжки позивач ОСОБА_1 працює у КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування", де з 20.04.2016 року переведена на посаду сестри медичної з дієтичного харчування харчоблоку лікарні (а.с.27-28).

Згідно довідки КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 01.02.2022 року №66 за вказаним місцем роботи позивачу ОСОБА_1 нараховано заробітну плату за період з серпня 2021 року до січня 2022 року включно в сумі 52843,23 грн (а.с.29).

Відповідно до повідомлення КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 14.01.2022 року №4 про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 позивачу ОСОБА_1 вказаного дня доведено до відома, що їй необхідно надати документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або ж довідку про абсолютні протипоказання щодо вакцинації. Крім того попереджено, що у випадку ненадання до 27.01.2022 року одного із зазначених документів, 31.01.2022 року її буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати (а.с.17).

14.01.2022 року позивач подала роботодавцю заяву, у якій викладено заперечення щодо повідомлення (розпорядження) про надання документа, що підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19 або ж довідки про абсолютні протипоказання щодо вакцинації. Зазначено, що незаконні вимоги КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" порушують її право на працю (а.с.18).

Згідно з листом КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 25.01.2022 року №50 позивача ОСОБА_1 повідомлено, що роботодавець не порушує гарантоване право позивача на працю, а діє на підставі, у межах та в порядку законодавства України. Відсторонення від роботи працівників закладів охорони здоров`я державної або комунальної форми власності через їх відмову або ухилення від проходження вакцинації від коронавірусної хвороби COVID-19 на строк до усунення причин такого відсторонення та ненадання відповідних медичних довідок щодо наявності абсолютних протипоказань вважає правомірним та таким, що узгоджується з вимогами трудового законодавства (а.с.19-21).

Відповідно до акта від 28.01.2022 року про відмову сестри медичної з дієтичного харчування харчоблоку лікарні ОСОБА_1 надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідку форми 028-1/о зафіксовано факт відмови позивача надати вказані документи (а.с.23).

Згідно з оскаржуваним наказом КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 31.01.2022 року №14-ос, виданого на підставі вимог ст.46 КЗпП України, ч.2 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", пункту 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236, наказу МОЗ України від 04.10.2021 року №2153 "Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням", наказу МОЗ України від 30.11.2021 року №2664 "Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням", позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 31.01.2022 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати (а.с.22).

Вказані докази суд приймає до уваги, так як вони представлені із дотриманням вимог закону, не суперечать доводам позивача та ніким не оскаржуються.

Суд не приймає до уваги представлені стороною відповідача протоколу чергового засідання обласної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій Вінницької облдержадміністрації від 16.11.2021 року, а також винесений на його підставі наказ КНП "Жмеринська лікарня відновного лікування" від 23.11.2021 року №85-АТ, оскільки серед решти вказівка за змістом п.5 зазначеного протоколу керівникам територіальних органів центральних органів виконавчої влади довести рівень охоплення обов`язковими щепленнями проти COVID-19 відповідних працівників до 100% має заздалегідь рекомендаційний характер (а.с.42-45,46).

Відповідно до ст.1 Конституції України, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права.

Трудові відносини в Україні врегульовані статтею 1 КЗпП України. Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Згідно ст.46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Так, відповідно до ст.10 Закону України "Про Основи законодавства України про охорону здоров`я" встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких зокрема передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Згідно ч.1,2 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153, відповідно до ст.10 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я", ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", п.8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 року №267, та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено "Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням".

Станом на день прийняття оспорюваного наказу до вказаного переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; а також підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року №83; органів місцевого самоврядування; закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності; комунальних підприємств, установ та організацій.

Сам наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує "Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням".

Обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності, і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Тобто, фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише "Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням".

Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Отже, фактично з прийняттям відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов`язковими, не змінилось, а відтак відсторонення працівника, який входить до переліку, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 року №2153, є незаконним, оскільки саме до компетенції Міністерства охорони здоров`я України входять повноваження визначати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, що відповідно і зобов`язує Міністерство охорони здоров`я України самостійно визначати відповідні хвороби та інфекції.

Відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року №595, щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами, згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року №595, та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування стороною відповідача необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є незаконним. Сама й по собі вимога відповідача надання позивачем доказів проведення відносно неї якихось медичних маніпуляцій, тобто проведення щеплень, є неправомірною.

Вказаний висновок суду ґрунтується та тому, що згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно ч.1 ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ч.1,2 ст.32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно положень ст.286 ЦК України фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов`язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків або з інших джерел.

Фізична особа може бути зобов`язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством. Тобто, вимога відповідача до позивача щодо надання конфіденційної інформації без її згоди була незаконною, а відтак правомірно відхилена позивачем.

Положення п.5 ч.1 ст.7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Враховуючи відсутність в оспорюваному наказі посилання, як на підставу його винесення, подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи, він безумовно є безпідставним, свавільним та підлягає скасуванню судом.

Крім того, вказана норма права передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом п.п.1,2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (в редакції станом на 09.11.2021 року) передбачено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 04.10.2021 року №2153, відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" та частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу", крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Відповідно до ч.2 ст.113 Конституції України, Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. Відтак пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року №1236 слід розуміти не як надання повноважень для відсторонення працівників, а як наголошення необхідності дотримання закону, зокрема, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", яка і регулює процедуру такого відсторонення. В іншому випадку, з метою правової визначеності та враховуючи принцип належного урядування, Кабінет Міністрів України у вказаній постанові мав би зазначити про це.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (рішення Конституційного Суду України від 04.09.2019 року № 6-р(II)/2019).

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції України, включено до розділу ІІ Конституції України і належить до основних прав і свобод людини та громадянина. За статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. Зокрема, пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

У п.3.2. рішення від 28.08.2020 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України « Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" Конституційний Суд України наголосив, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України; обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Конституційний Суд України констатував, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать постанова Кабінету Міністрів України і наказ Міністерства охорони здоров`я.

Згідно ст.76 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України.

Відповідно до п.2 ст.116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Положеннями ч.2,3,6 ст.10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі постанови Кабінету Міністрів України та в спосіб, що не відповідає вимогам п.1 ст.92 Конституції України та статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", й поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд доходить висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень постанови Кабінету Міністрів України та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які безпосередньо передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Суд також враховує, що у резолюції парламенської асамблеї Ради Європи від 27.01.2021 року "Вакцини проти COVID-19: етичні, правові і практичні питання", а саме у положеннях її пунктів 7.3.1, 7.3.2, 7.5.2, безпосередньо передбачено необхідність забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншому тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі, а також гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти вакцинацію; використовувати свідоцтва про вакцинацію виключно за призначенням для моніторингу ефективності вакцини, потенціальних побічних ефектів та небажаних явищ.

Крім цього, судом встановлено, що преамбула оскаржуваного наказу відповідача від 31.01.2022 року №14-ос, окрім переліку положень нормативно правових актів, не містить вказівки про певні неправомірні дії/бездіяльність власне ОСОБА_1 , а також не має чіткого визначення причин, що зумовили прийняття цього наказу.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу відповідача від 31.01.2022 року №14-ос про відсторонення її від роботи є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимог про поновлення на роботі та стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивача від роботи, суд вважає необхідним зазначити таке.

За змістом ст.5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 15.11.1996 року в справі Чахал проти Сполученого Королівства (п.145) визначено, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Також у рішенні від 05.04.2005 року в справі Афанасьєв проти України (п.75) ЄСПЛ зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Відповідно до п.4 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення.

Кодексом законів про працю України не врегульоване питання про відновлення становища, яке існувало до порушення права працівника у зв`язку з його незаконним відстороненням від роботи. Іншого способу захисту цивільних прав, як поновлення на роботі, даний Кодекс не містить.

Відповідно до ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням принципу верховенства права та правової визначеності, з метою ефективного захисту порушених прав позивача, виконуючи завдання цивільного судочинства щодо справедливого вирішення справ по суті, за умови відсутності у наказі відповідача від 31.01.2022 року №14-ос кінцевого терміну його дії, поєднання умов повернення позивача до виконання трудових обов`язків із фактом здійснення нею щеплення проти респіраторної хвороби COVID-19, від якого позивач на підставі статті 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" має право відмовитись на законних підставах, у зв`язку з чим її відсторонення від роботи може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним звільненню, суд у даному цивільному спорі вважає потрібним за аналогією закону застосувати положення ст.235 Кодексу законів про працю України. Таким чином, враховуючи незаконність звільнення, позивач підлягає поновленню на роботі.

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними у п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП)

Згідно ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Суд вважає необхідним стягнути з на користь позивача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення останньої від роботи 31.01.2022 року до часу фактичного виконання судового рішення, обрахованої відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Згідно п.2,5,8 вказаного Порядку середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочих (календарних) днів на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

За наведеного, виходячи з розмірів нарахованої позивачу за останні два місяці до її відсторонення заробітної плати, середньоденного заробітку позивача в розмірі 370,24 грн ((6085,59 грн + 10206,50 грн) / (22+22)), за час вимушеного прогулу в період з дня неправомірного відсторонення від роботи 31.01.2022 року до дня постановлення даного рішення суду (станом на 31.03.2022), що включає 43 робочих дні, стягненню з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток в сумі 15920,32 грн (370,24 грн х 43 дні).

Згідно вимог п.2,4 ч.1 ст.430 ЦПК України, ст.235 КЗпП України суд вважає за необхідне допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення за один місяць середньої заробітної плати.

Враховуючи, що позивач при подачі позову, в силу п.1.ч.1.ст.5 Закону України "Про судовий збір" звільнена від сплати судового збору, пропорційно задоволеним позовним вимогам витрати по сплаті судового збору відповідно до п.1.ч.1 ст.141 ЦПК України підлягають стягненню з відповідача на користь держави в сумі 908 грн з розрахунку ставки судового збору за вимогами немайнового характеру фізичної особи, з огляду також на те, що вимога стягнення середнього заробітку є похідною від первісної вимоги поновлення на роботі.

Враховуючи викладене, на підставі Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", керуючись ст.2, 4, 13, 19,23, 76-80, 141, 258-259, 263-265, 268, 273- 279 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

Позов задоволити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства "Жмеринська лікарня відновного лікування Вінницької обласної Ради" від 31.01.2022 року № 14-ос "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ".

Поновити ОСОБА_1 з 31.01.2022 року на роботі у Комунальному некомерційному підприємстві "Жмеринська лікарня відновного лікування Вінницької обласної Ради" на посаді сестри медичної з дієтичного харчування харчоблоку лікарні.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства "Жмеринська лікарня відновного лікування Вінницької обласної Ради" (м.Жмеринка Вінницької області, вул. Добролюбова, 2, код ЄДРПОУ 39875078) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт НОМЕР_1 , мешканки АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 15920 (п`ятнадцять тисяч дев`ятсот двадцять) гривень 32 копійки, та на користь держави (отримувач коштів: ГУК у м.Київ/м.Київ/22030106, код ЄДРПОУ 37993783, банк отримувача Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача UA908999980313111256000026001, код класифікації доходів бюджету 22030106) судовий збір в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень.

Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць - допустити до негайного виконання.

Рішення суду набуває законної сили, якщо протягом строків, встановлених Цивільним процесуальним кодексом України, не подано апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, до Вінницького апеляційного суду через Жмеринський міськрайонний суд Вінницької області.

Суддя Вернік В.М.