Постанова

від 12.04.2022 по справі 907/735/20

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" квітня 2022 р. Справа №907/735/20

Західний апеляційний господарський суд, в складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Малех І.Б.,

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

розглянув апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства Готельно-туристичний комплекс Інтурист-Закарпаття за № 42 від 09.11.2021

на рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.08.2021 суддя: Пригара Л.І. м. Ужгород, повний текст рішення складено 20.09.2021

у справі № 907/735/20

за позовом Департаменту міського господарства Ужгородської міської ради,

м. Ужгород

до відповідача публічного акціонерного товариства Готельно-туристичний комплекс Інтурист-Закарпаття, м. Ужгород

про стягнення 152 955 грн. 42 коп. заборгованості по сплаті орендної плати

ВСТАНОВИВ:

рішенням Господарського суду Закарпатської області від 31.08.2021 у справі №907/735/20 позов задоволено частково. Стягнуто з публічного акціонерного товариства Готельно-туристичний комплекс Інтурист-Закарпаття - 148 677 грн. 30 коп. заборгованості по сплаті орендної плати, а також суму 2 230 грн. 16 коп. на відшкодування витрат по сплаті судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що матеріалами справи належним чином доведено факт укладення договору оренди та відсутність оплати за спірний період.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням публічне акціонерне товариство Готельно-туристичний комплекс Інтурист-Закарпаття оскаржило таке в апеляційному порядку.

Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального права. На думку апелянта, поділ об`єкту оренди та присвоєння йому інших кадастрових номерів призводить до автоматичного припинення землекористування, проте суд першої інстанції не взяв це до уваги. Окрім того, апелянт зазначає, що на орендованій ним земельній ділянці знаходиться будівля, яка належить на праві приватної власності ТОВ «Комплекс «Закарпаття». Також, апелянт вказує, що боргові зобов`язання в період з жовтня 2017 по грудень 2018 року не підлягають задоволенню, оскільки такі мали бути заявлені в межах справи № 907/1125/15 про банкрутство ПАТ ГТК Інтурист-Закарпаття.

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач заперечив проти її задоволення, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін. При цьому вказав, що договір оренди землі від 30.03.2011 року № 211010004000007 є розірваним чинним.

Суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи в порядку ч. 10 ст.270 ГПК України. та в межах доводів апеляційної скарги.

Апеляційний господарський суд, розглянувши наявні в справі докази, давши належну оцінку доводам та запереченням, які містяться в апеляційній скарзі, дійшов висновку, що рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

30.03.2011 року між Управлінням майном Ужгородської міської ради, правонаступником якого є Департамент міського господарства Ужгородської міської ради, (орендодавцем, позивачем у справі) та відкритим акціонерним товариством Готельно туристичний комплекс «Інтурист Закарпаття» (орендарем, відповідачем у справі) укладено договір оренди земельної ділянки б/н (надалі Договір), згідно умов якого орендодавець (позивач) зобов`язався передати орендареві у строкове платне користування, а орендар прийняти земельну ділянку (кадастровий номер 2110100000:15:001:0016) площею 14 918 кв.м. для обслуговування майнового комплексу, яка знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Кирила і Мефодія, 5 та зобов`язався сплачувати орендну плату на умовах, визначених Договором.

За умовами п. 3.1. Договір оренди між сторонами укладено строком до 11.02.2021 року.

Розмір орендної плати та порядок її сплати сторони погодили в розділі 4 Договору та встановили, що орендна плата визначається в розмірі 4 227 грн. 39 коп. на місяць, яка вноситься щомісячно до 10 числа поточного місяця з урахуванням індексу інфляції, визначеного Державним комітетом статистики.

Невиконання відповідачем умов Договору в частині сплати орендної плати, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 152 955 грн. 42 коп., стало підставою звернення позивача до суду з позовом про стягнення з відповідача зазначеної суми боргу з орендної плати в примусовому порядку за період з 01.10.2017 року по вересень 31.09.2020 рік.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що однією із підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Згідно з ст. 204 Цивільного кодексу України договори, укладені між сторонами по справі, як цивільно правові правочини, є правомірними на час розгляду справи, якщо їх недійсність прямо не встановлено законом, та вони не визнані судом недійсними, тому, зобов`язання за цими договорами мають виконуватися належним чином.

Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Нормою ст. 193 Господарського кодексу України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

У відповідності до ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Статтею 286 Господарського кодексу України передбачено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Статтею 792 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Згідно статтею 2 Закону України "Про оренду землі", відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

За змістом статті 1 Закону України "Про оренду землі", оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Статтею 13 цього Закону передбачено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (стаття 206 Земельного кодексу України).

Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі", орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони уклали Договір оренди землі строком дії до 11.02.2021 року.

Впродовж 2013-2014 років, Ужгородською міською радою було прийнято рішення та затверджено технічну документацію про розподіл земельної ділянки площею 1,4918 га (кадастровий номер 2110100000:151:001:0016) на земельні ділянки площею 1,3857 га (кадастровий номер 2110100000:15:001:0166) та площею 0,1061 га (кадастровий номер 2110100000:15:001:0158) на пл. Кирила і Мефодія, 5, з подальшою передачею в оренду.

Судами встановлено, що між сторонами не укладено договору оренди зазначених вище земельних ділянок, як і не укладено будь яких угод щодо припинення дії договору оренди землі б/н від 30.03.2011 року.

Згідно зі ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Частинами 3 та 4 ст. 31 Закону України « Про оренду землі», зокрема, передбачено, що відповідний договір може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом, його розірвання в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або договором.

Розділом 11 Договору визначено порядок його припинення та зміни умов. Пунктами 11.2, 11.3 Договору передбачено, що договір може бути припинений достроково за взаємною згодою сторін або на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законодавством України та цим договором.

Як правильно встановлено суд першої інстанції, положення вищевказаних пунктів Договору погоджено сторонами на власний розсуд, такі не суперечать загальним засадам цивільного законодавства, не змінені та не визнані недійсними, а тому є обов`язковими для виконання сторонами правочину.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) вказала, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Також слід зазначити, відповідно до п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України 17.10.2012 року № 1051, у разі поділу чи об`єднання земельній ділянці присвоюється новий кадастровий номер. При цьому, попередній кадастровий номер відображаються на кадастровій карті в архівному шарі даних геоінформаційної системи.

Таким чином, поділ об`єкту оренди та присвоєння інших кадастрових номерів не призводить до зміни меж чи площі земельної ділянки, котру відповідач отримав в оренду на підставі Договору оренди землі б/н від 30.03.2011 року.

Окрім того, поділ ділянки відбувся в 2013-2014 роках, а стягнення відбувається за 2017-2020, отже фактично апелянт визнає, що користувався даною земельною ділянкою після її поділу. Також в матеріалах справи відсутні будь які докази, що спростовували б користування земельною ділянкою протягом спірного періоду.

З приводу твердження апелянта, про автоматичне припинення землекористування поділу об`єкту оренди та присвоєння йому інших кадастрових номерів не містить під собою жодного правового підґрунтя. Наведена апелянтом постанова Верховного суду № 910/5963/17 від 21.03.2018 року винесена за кардинально інших обставин і взагалі не є аналогічною правовою позицією.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, та відхиляє твердження відповідача щодо неможливості здійснення орендної плати за Договором, у зв`язку з тим, що земельна ділянка під кадастровим номером 2110100000:15:001:0016 перестала існувати як об`єкт цивільних прав.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем порушено умови Договору оренди землі б/н від 30.03.2011 року у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість у розмірі 152 955 грн. 42 коп. з жовтня 2017 по вересень 2020 року включно. Розрахунок розміру орендної плати наведений позивачем і доданий до матеріалів справи, судами перевірений.

Апелянт вважає частину боргу, що виникла в період з жовтня 2017 по грудень 2018 року, погашеною на підставі ухвали Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2018 року по справі № 907/1125/15.

Вказує, що ухвалою господарського суду від 11.11.2015 року у справі № 907/1125/15 було порушено провадження у справі про банкрутство ПАТ ГТК «Інтурист-Закарпаття», оголошено мораторій на задоволення вимог кредиторів боржника та введено процедуру розпорядження майном боржника.

В подальшому, на підставі ухвали Господарського суду Закарпатської області від 06.12.2018 року закрито провадження у справі № 907/1125/15 про банкрутство ПАТ ГТК «Інтурист-Закарпаття».

Відповідно до пункту 3 резолютивної частини вказаної ухвали, вимоги конкурсних кредиторів, які не були заявлені в установлений строк відповідно до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" або відхилені господарським судом, судом постановив визнані погашеними, а виконавчі документи за відповідними вимогами визнані такими, що не підлягають виконанню.

З урахуванням наведеного, апелянт вважає, що боргові зобов`язання в період з жовтня 2017 по грудень 2018 року не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом" в редакції станом на дату виникнення спірних правовідносин, сторонами в справі про банкрутство є конкурсні кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут).

Кредитор юридична або фізична особа, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які мають підтверджені у встановленому порядку документами вимоги щодо грошових зобов`язань до боржника; конкурсні кредитори кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство і виконання яких не забезпечено заставою майна боржника; поточні кредитори кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство; забезпечені кредитори кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя).

Згідно з положеннями статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом" конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Відлік строку на заявлення грошових вимог кредиторів до боржника починається з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає. Особи, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, не є конкурсними кредиторами, а їх вимоги погашаються в шосту чергу в ліквідаційній процедурі.

Поточні кредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, можуть пред`явити такі вимоги після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. До визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

З нормативного підходу до розуміння положень статті 23 Закону України "Про відновлення платоспроможності або визнання боржника банкрутом" випливає, що критерієм поділу кредиторів на конкурсних та поточних, є час виникнення вимоги щодо грошового зобов`язання боржника відносно ухвали господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство. Якщо вимоги до боржника виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та не є забезпеченими заставою майна боржника, такий кредитор набуває статусу конкурсного, якщо після поточного. Відповідний правовий висновок наведений Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 28.10.2020 року у справі № 904/1693/19 (провадження № 12-77гс20), який суд приймає до уваги.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимоги про стягнення орендної плати за період з жовтня 2017 року по грудень 2018 року не є погашеними відповідно до ухвали господарського суду від 06.12.2018 року у справі № 907/1125/15, оскільки такі виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, а тому, за своєю природою є поточними.

Відповідно до ст.ст.73, 74 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 ст.77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст.78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно з ч.1 ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч.2 ст.79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ч.5 ст.236 ГПК України, обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006р. у справі Проніна проти України, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах Трофимчук проти України, Серявін та інші проти України обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків щодо відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.

Судові витрати, в силу ст.129 ГПК України, покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 86, 255, 269, 275, 276, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства Готельно-туристичний комплекс Інтурист-Закарпаття за № 42 від 09.11.2021 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Закарпатської області від 31.08.2021 у справі №907/735/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Порядок та строки оскарження постанов апеляційного господарського суду до суду касаційної інстанції визначені ст. ст. 287-289 ГПК України.

Головуючий -суддяБойко С.М.

СуддяБонк Т. Б.

СуддяМалех І. Б.