Рішення

від 17.04.2022 по справі 211/8026/21

ДОВГИНЦІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КРИВОГО РОГУ

Справа № 211/8026/21

Провадження № 2/211/1722/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2022 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Сарат Н.О.

секретаря Зоріної С.М.

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Кривого Рогу цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсація моральної шкоди-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Комунального закладу дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсація моральної шкоди. В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона працює інструктором з фізичної культури в Комунальному закладі дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради. 05.11.2021 року відповідачем було видано наказ № 66-к/тр від 05.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1» та яким її відсторонено від роботи 08 листопада 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19, без збереження заробітної плати на підставі постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 та на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19.

Вважає, що відсторонення від роботи відбулось з порушенням її конституційних прав, у зв`язку з чим наказ № 66-к/тр від 05.11.2021 року підлягає скасування, а її поновлення на роботі. Також з відповідача підлягає стягненню невиплачений розмір заробітної плати в сумі 8308,40 грн. ( тобто з 08 листопада-3 грудня включно 2021 року). Крім того незаконне відсторонення від роботи, призвело до втрати нормальних життєвих зв`язків, та вимагання додаткових зусиль для організації свого життя, чим спричинено їй моральні страждання, моральну шкоду оцінює в розмірі 19500,00 грн., яку просить стягнути з відповідача на свою користь.

Ухвалою суду від 14 грудня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження, призначено судове засідання для розгляду справи по суті в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

12 січня 2022 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на наступне. Зі змісту позовної заяви і доданих до неї документів слідує, що відповідно до повідомлення № 117 від 29.10.2021 року, позивача повідомлено, що їй необхідно надати до 08.11.2021 року один з таких документів: документ, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації, або міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію від СОVID-19 однією дозою однодомної вакцини або двома дозами дводозної вакцини ( зелені сертифікати), які включені ВООЗ до перліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях, або негативний результат тестування методом полімерної ланцюгової реакції, або довідку про одужання від зазначеної хвороби, чинність якої підтверджена за допомогою Єдиного електронного веб-порталу електронних послуг, або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень.

У повідомленні також зазначено, що без надання одного з цих документів до 08.11.2021 року, керівництво, керуючись ст. 46 КЗпП та ст. 12 ЗУ «Про захист від інфекційних хвороб», має право відсторонити її від роботи без врахування часу відсторонення до страхового стажу для призначення пенсії та оплати тимчасової непрацездатності.

Відповідно до Наказу № 66-к/тр від 05.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », остання відсторонена від роботи з 08.11.2021 року на час відсутності щеплення від СОVID-19, так як не надала документу щодо щеплення.

ва позивача не було звільнено з роботи, а лише відсторонено від неї. Свої позовні вимоги З метою зменшення розповсюдження інфекційної хвороби COVID-19 забезпечення епідемічного благополуччя населення України МОЗ України, посилаючись на ст. 10 ЗУ Основи законодавства про охорону здоров`я», ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» - 04.10.2021 року видав наказ № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». В самому переліку зазначено, що Обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COV1D-19, на період дії карантину та з метою запобігання поширення та території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, підлягають працівники: пункт 3. Закладів вищої, післядипломної, фахової перед вищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Позивач входить до вказаного переліку, а тому відсторонення є законним.

При відстороненні трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються. Однак, при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків. У зв`язку з чим вимога позивача щодо поновлення на роботі є необґрунтованою.

Також необґрунтована вимога, щодо стягнення середнього заробітку з відповідача, оскільки заробітна плата нараховуються та виплачується Відділом освіти виконкому Довгинцівської районної в місті ради, а не відповідачем.

Щодо заподіяння позивачу моральної шкоди в заявленому розміру, жодними доказами не підтверджено та підтверджені понесені позивачем витрати на правову допомогу. У зв`язку з вище викладеним, просили в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

У судове засідання сторони не з`явилися.

Представник позивача адвокат Сліпенький Р.С. до суду надав поясненні, які просив врахувати при винесенні рішення та просив справу розглянути без участі позивача та його представника на підставі наявних в матеріалах справи документів.

Відповідно до ч. 2ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні, дійшов наступного висновку.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до положень ст. ст. 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Як визначено в ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

В силу ст. 129 Основного Закону України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Судом встановлено наступні фактичні обставини.

Позивач ОСОБА_1 в період часу з 2021 року по теперішній час працює у КЗ ДНЗ ( ясла-садок) № 204 КТ КМР та займає посаду інструктора з фізкультури. 05.11.2021 року відносно неї винесено наказ № 66-к/тр за підписом директора Хроленко Т. «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1» без збереження заробітної плати з 08 листопада 2021 року до усунення причин, що його зумовили (надання документу, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від СОVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого МОЗ від 16 вересня 2011 року № 596). З посиланням на статтю 46 КЗпП, частину 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказ МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 №2153 та пункт 41-6 постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 ( а.с. 10).

При вирішенні даного спору суд перевіряє на відповідність законодавству оспорюваного наказу про відсторонення від роботи працівника закладу загальної середньої освіти й правомірності невиплати відповідному працівникові заробітної плати.

Вирішуючи позовні вимоги, суд керується Конституцією України, КЗпП, Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а також підзаконними нормативно-правовими актами.

Стаття 3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Стаття 49 Конституції України встановлює, що держава, зокрема, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Трудові відносини в Україні врегульовані КЗпП України(ст. 1).

Статтею 21КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема, й обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Як визначено в ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є вичерпним; в той же час підстави для відсторонення працівника від роботи мають бути визначені виключно актами законодавства України.

Згідно з ч. 1 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

В той же час, ч. 2 ст. 12 вказаного Закону, на яку відповідач посилається в наказі, як на підставу відсторонення позивачки від роботи, передбачає, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Таким чином, статтею 12 Закону обов`язковими визначено щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону до переліку обов`язкових не віднесено. В той же час, ч. 2 ст. 12 Закону визначає, що вказаний перелік хвороб, щеплення від яких можуть бути визнані обов`язковими для певного кола працівників, може бути розширений, а відмова чи ухилення працівника від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, є підставою для його відсторонення від роботи. З аналізу вказаних норм слідує висновок, що підставою для відсторонення працівника від роботи є його ухилення чи відмова не від будь-якого щеплення, а лише від обов`язкового профілактичного щеплення для даного кола працівників.

Крім того, порядок відмови особи від обов`язкового медичного щеплення визначений ч. 6-7 ст. 12 Закону, якими визначено, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків; відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів.

Так, перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення визначаються відповідним календарем, що встановлено статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Норми вказаного Календаря, який затверджений наказом МОЗ України, також визначають, що саме цей календар встановлює перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Розділ IV вищевказаного Календаря визначає конкретний перелік захворювань та відповідних категорій осіб за віком чи видом роботи, які підлягають щепленням на ендемічних територіях та за епідемічними показаннями.

Однак, захворювання COVID-19 та щеплення проти нього відсутні у будь-якому із розділів Календаря профілактичних щеплень, у зв`язку з чим щеплення проти такого захворювання не набуває статусу обов`язкового профілактичного згідно з вимогами Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, пунктом 3 якого до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 віднесено працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів Українивід 09.12.2020№ 1236 «Про встановленнякарантину тазапровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу), передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12Закону України«Про захистнаселення відінфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Наказ охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 набрав чинності 07.11.2021 року. Отже відповідачем 05.11.2021 року було винесено наказ про відсторонення від роботи позивача з посиланням на наказ, який станом на 05.11.2021 року був не чинний, хоча саме відсторонення відбулося з 08.11.2021 року коли наказ вже діяв.

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.

Пунктом 1статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Конституційний Суд України у рішенні №10-р/2020 від 28.08.2020 р. зазначає, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України; обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Таким чином, відповідно до пункту 2статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, в тім, цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

З оглядну на викладене, суд прийшов до висновку, що незважаючи на те, що посада позивача, хоч і віднесена до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, однак, саме щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 законодавством України не віднесено до переліку обов`язкових, а відтак, відсутність у позивача даного щеплення не є підставою для її відсторонення від роботи.

Таким чином, суд констатує, що відсторонення позивача від роботи є втручанням її у право на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, що не ґрунтується на законі, а відтак, оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від роботи підлягає скасуванню.

Отже, по-перше, статтею 46 Кодексу законів про працю України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством, а саме: у випадках, перелічених у статті 46 Кодексу законів про працю України або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом.

По-друге, у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року №1645-III як обов`язкові і такі, що включені до календаря щеплень, визначені профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу.

При цьому у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Тобто відмова цих працівників від обов`язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у тій же самій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» у частині шостій, де зазначено, якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження відмови особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

Враховуючи наведене вище, посилання відповідача в оскаржуваному наказі як на підставу для відсторонення позивачки від роботи на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 03.11.2021, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року №1645-III.

І навпаки, оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від виконання роботи не містить відомостей на підтвердження відмови позивачки здійснити щеплення у порядку, встановленому частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Наведені обставини також свідчать про те, що відповідачем не дотримано порядку відмови від профілактичного щеплення від COVID-19, яке не є обов`язковим у розумінні статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року №1645-III.

По-третє, у пункті 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 (в редакції, визначеній постановою від 20 жовтня 2021 року №1096, яка діяла на час виникнення спірних відносин) «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено забезпечення: 1) контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Тобто така редакція постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 набрала чинності з 08 листопада 2021 року, оскаржуваний наказ про відсторонення позивача від 05.11.2021 року.

Варто звернути увагу на те, що відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

По-четверте, за Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 року №2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Сам наказ МОЗ України від 04.10.2021 №2153, який набрав чинності 07.11.2021 року, не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Обов`язковість профілактичних щепленнь проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Як зазначалось вище, відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Тобто, фактично з прийняттям відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов`язковими не змінилось, а відтак відсторонення працівника, який і входить до переліку затвердженого наказом МОЗ України від 04.10.2021 №2153 є незаконним, оскільки саме до компетенції МОЗ України входить повноваження визначати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, що відповідно і зобов`язує МОЗ самостійно визначати відповідні хвороби та інфекції.

Положення п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до п.4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене Наказом Міністерства охорони здоров`я України 16.09.2011 №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 11.08.2014 №551) щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 №595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.08.2014 №551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до 05.11.2021 є незаконним.

Варто зазначити, що за результатами 5-го засідання Парламентської Асамблеї Ради Європи, на якому було заслухано звіт Комітету з соціальних питань, охорони здоров`я та сталого розвитку,і прийнято Резолюцію №2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», основними тезами якої стало: п.7.3.1 забезпечити, щоб громадяни були поінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не зазнає політичного, соціального чи іншого тиску на вакцинацію, якщо вони цього не хочуть. п. 7.3.2 забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації у зв`язку з тим, що він/вона не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися; п.7.5.2 використовувати свідоцтва про вакцинацію виключно за призначенням для моніторингу ефективності вакцини, потенціальних побічних ефектів та небажаних явищ.

В демократичному суспільстві імунізація має бути доступною, але не примусовою, оскільки найвищою цінністю є здоров`я та захист прав учасників освітнього процесу.

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

В даній справі, суд вважає, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами.

Разом з тим, Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.

Конституція України (статті 32 і 34) та статті 285 і 286 Цивільного кодексу України гарантують ці ж права на національному рівні.

Конституція України у статті 19 визначає, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

За таких обставин, вимога відповідача до позивачки надати відомості, що стосуються наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, є грубим порушенням вимог статті 19 Конституції України, права позивачки на конфіденційність та повагу до її приватного життя.

Крім того в Україні довідки про наявність протипоказань до вакцинації від COVID-19 почали видавати з 08 листопада 2021 року. Пункт 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 також набрав чинності 08 листопада 2021 року.

В п.п.3.2 п.3 Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 в справі №1-14/2020(230/20), констатовано, що згідно зі статтею 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

Конституційний Суд України наголошує, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Ураховуючи всі встановлені в судовому засіданні обставини, порушення порядку відсторонення від виконання посадових обов`язків, встановленого Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», прав позивачки на працю, приватне життя, суд вважає вимоги позивачки правомірними та такими, що підлягають задоволенню в частині визнання незаконним та скасування наказу № 66-к/тр від 05.11.2021 про її відсторонення від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 та допуску її до виконання посадових обов`язків.

Щодо вимог про поновлення на роботі, то при відсторонення, трудові відносини працівника з роботодавцем не припиняються. Однак, при цьому працівник тимчасово не допускається до виконання своїх трудових обов`язків. ОСОБА_1 не звільняли з роботи, у зв`язку з чим, вимога про поновлення на роботі задоволенню не підлягає.

Стосовно вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає, що згідно із поданою позивачем довідкою про доходи, заробітна плата позивачу нараховується та виплачується Відділом освіти виконавчого комітету Довгинцівської районної в місті Кривий Ріг ради, а не відповідачем Комунальним закладом дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 КМР, отже, у задоволенні вимог про стягнення з відповідача середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу слід відмовити, оскільки ці вимоги пред`явлені до неналежного відповідача.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь моральної шкоди, яку позивач оцінив в 19500 грн. суд зазначає таке.

Згідно з ч.1-2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав, яка полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я та у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

На підтвердження своїх вимог позивач посилається на обставини заподіяння їй моральної шкоди внаслідок відсторонення від роботи, що призвело до моральних страждань, втрати життєвих зв`язків.

Згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

В п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (з відповідними змінами) роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.

Враховуючи те, що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, то суд визначає розмір цієї шкоди залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.

Разом з тим, виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, позивач має довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

Як роз`яснено Верховним Судом України, вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, судам необхідно враховувати роз`яснення, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної /немайнової/ шкоди».

Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 N 4 визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Однак, позивачем не надано належного обґрунтування підстав для відшкодування моральної шкоди та її розміру, не надано жодних доказів щодо визначення такого розміру моральної шкоди в 19500 грн., тоді як відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії спричинила моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань, тому суд доходить висновку про необґрунтованість позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, а тому позов в цій частині задововенню не підлягає.

Суд, вирішуючи питання про стягнення з відповідача судових витрат зі сплати судового збору керується ч. 1 ст. 141 ЦПК України, згідно з якою судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.3 ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.

Згідно з ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів. Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі, або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів сторона зробила про це відповідну заяву.

В силу положень статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата ВС в постанові по справі №755/9215/15-ц 19.02.2020 висловилася, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі ж критерії застосовує ЄСПЛ у своїх рішеннях.

Позивач сплатила судовий збір 1816,00 грн. та на юридичну допомогу позивачем витрачено 5000,00 грн.

Оцінюючи обґрунтованість витрат на правничу допомогу та пропорційність до предмету позову з урахуванням значення справи для сторін, беручи до уваги часткове задоволення позову суд дійшов висновку про наступний розподіл судових витрат, а саме вважає можливим стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, а саме судовий збір пропорційно задоволених позовних вимог в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 копійок та витрати на юридичну допомогу в розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

Керуючись ст. ст. 259, 263-265, 268, 272, 273 ЦПК України,-

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_1 до Комунального закладу дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсація моральної шкоди - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 66-к/тр від 05.11.2021 року, винесений за підписом директора Комунального закладу дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради Т. Хроленко «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1». Допустити ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , до виконання своїх посадових обов`язків.

Стягнути з Комунального закладу дошкільної освіти ( ясла-садок) комбінованого типу № 204 Криворізької міської ради, код ЄДРПОУ 26368200, на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень 00 коп. та витрати на юридичну допомогу в розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

В решті позову відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 18.04.2022 року.

Суддя: Н. О. Сарат