Рішення

від 02.05.2022 по справі 240/9696/20

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 травня 2022 року м. Житомир справа № 240/9696/20

категорія 111060000

Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Шимоновича Р.М., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський" про визнання протиправною та скасування вимоги,

встановив:

До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом, у якому просив: визнати протиправною та скасувати вимогу №Ф-7210-52У від 08.11.2019 року, винесену Головним управлінням Державної податкової служби у Львівській області щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь держави боргу (недоїмки) в сумі 26 539,26 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що відповідачем всупереч вимогам чинного законодавства безпідставно винесено спірну вимогу про сплату боргу №Ф-7210-52У від 08.11.2019 року на суму 26 539,26 грн.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року передано адміністративну справу №240/9696/20 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський" про визнання протиправною та скасування вимоги на розгляд Львівському окружному адміністративному суду.

Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23.04.2021 року ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року скасовано. Справу направлено до Житомирського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 29.06.2021 року продовжено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження. Призначено відкрите судове засідання у справі з викликом сторін на 04 серпня 2021 року 11:00.

27 липня 2021 року на адресу суду надійшла заява позивача про відвід судді Шимоновичу Р.М.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 29.07.2021 року визнано необгрунтованою заяву ОСОБА_1 про відвід судді Шимоновичу Р.М. в адміністративній справі №240/9696/20. Адміністративну справу №240/9696/20 передано на автоматизований розподіл для визначення судді, який вирішуватиме питання про відвід в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 03.08.2021 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Шимоновича Р.М.

04.08.2021 року судове засідання не відбулось у зв`язку з неявкою відповідача. Наступне судове засідання призначено на 11.08.2021 року о 12:45.

11.08.2021 року у судове засідання з`явився позивач, представник відповідача у судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив. Оголошено перерву у судовому засіданні до 22.09.2021 року 12:30.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог. Обгрунтовано позицію тим, що у зв`язку з невиконанням позивачем обов`язку щодо сплати єдиного соціального внеску винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7210-52У від 08.11.2019 року у сумі 26 539,26 грн., яка включає нарахування за 2018 рік, 2019 рік.

22.09.2021 року у судове засідання з`явився позивач та представник позивача, представник відповідача не з`явився, хоча був повідомлений належним чином завчасно.

Представник позивача просив задовольнити позовні вимоги, а також долучити до матеріалів справи заяву про витрати на правову допомогу.

Протокольною ухвалою суду від 22.09.2021 року подальший розгляд справи вирішено здійснювати у порядку письмового провадження.

Дослідивши письмові докази, суд встановив такі обставини та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 з 21.07.2011 року є співвласником та працівником - директором Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський".

Починаючи з 21.07.2011 року позивач виконує обов`язки кервника Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський", основним видом діяльності якого є діяльність у сфері права (код КВЕД 69.10).

Товариством за нього сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а тому позивач вважає, що у нього відсутній обов`язок щодо сплати єдиного внеску.

08.11.2019 року ГУ ДПС у Львівській області в автоматичному режимі сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-7210-52У на суму 26 539,26 грн.

Не погодившись з вказаною вимогою, позивач звернувся до суду з цим позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та відповідним доводам сторін, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 67 Конституції України встановлений обов`язок кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.

Основи законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування відповідно до Конституції України визначають принципи та загальні правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування громадян в Україні.

Частиною першою статті 7 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначені особи, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, а частиною другою цієї статті встановлено, що перелік, доповнення та уточнення кола осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, а також конкретних видів загальнообов`язкового державного соціального страхування, до яких належать особи, визначаються законами України за видами.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 2464-VI).

За змістом статті 1 Закону № 2464-VI, єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Пунктом 14.1.195 пункту 14.1. статті 14 ПК України визначено, що "працівник" - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:

- застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;

- страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до абзацу другого пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску, є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Отже, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Тобто, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Судом встановлено, що в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутня інформація про позивача, як особи, що має або мала статусу фізичної особи - підприємця.

Доказів на спростування вказаної обставини відповідачем до суду не надано.

Як вже зазначалось, що з 21.07.2011 року позивач виконує обов`язки керівника Товариства з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський", основним видом діяльності якого є діяльність у сфері права (код КВЕД 69.10).

Факт сплати роботодавцем страхових внесків з 2018 по 2019 роки за застраховану особу ОСОБА_1 підтверджується витягами з електронного кабінету платника податків щодо сплати ЄСВ за 2018 та 2019 роки.

Таким чином, у зв`язку із відсутністю доказів на підтвердження здійснення позивачем підприємницької діяльності, отримання він неї доходу, а також беручи до уваги нарахування та сплату роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску, суд вважає, що у останнього відсутній обов`язок щодо сплати єдиного соціального внеску як фізичною особою-підприємцем.

Суд відмічає, що покладення на позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску згідно оскаржуваної вимоги буде надмірним тягарем та фактично подвійним обкладенням єдиного соціального внеску.

Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 02 квітня 2020 року (справа №620/2449/19), постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18).

У даному випадку, позивач є учасником системи загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманий працівник, та як вже встановлено судом, саме на роботодавця покладено обов`язок щодо сплати єдиного внеску з його заробітної плати.

Враховуючи викладене, суд вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню.

Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Виходячи з системного аналізу положень законодавства України та наявних в матеріалах справи доказів, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840,80 грн. за подання позовної заяви належить стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Щодо відшкодування витрат на сплату судового збору за подання апеляційної скарги на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень вказаного Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи встановлено, що за подання апеляційної скарги на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року у справі №240/9696/20 позивач сплатив судовий збір у розмірі 2102,00 грн., що підтверджується квитанціями від 01.12.2020 року №0.01926491609.1, від 10.03.2021 року №0.02045031268.1.

Зважаючи на викладені обставини, враховуючи положення частини першої статті 139 КАС України, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача судового збору у розмірі 2102,00 грн. за подання апеляційної скарги на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 11.11.2020 року

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з наступного.

Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Зазначені положення кореспондуються із пунктом 14 Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо шляхів полегшення доступу до правосуддя № R (81) 7, яким передбачено, що за винятком особливих обставин, сторона, що виграла справу, повинна в принципі отримувати від сторони, що програла відшкодування зборів і витрат, включаючи гонорари адвокатів, які вона обґрунтовано понесла у зв`язку з розглядом.

За змістом пункту 1 частини 3 статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Частиною 4 статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною 5 статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано: акт здачі - приймання наданих послуг від 21.09.2021 року, заключна виписка за період з 21.09.2021 року по 21.09.2021 року.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04.02.2020 у справі №280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), акт наданих послуг (виконаних робіт), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У даному випадку, заявлені витрати на правову допомогу документально не підтверджені та не доведені у встановленому законом порядку, оскільки позивачем не надано: договір про надання юридичних послуг, підтверджуючі документи, що містять детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З огляду на викладене, підстави для стягнення на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу відсутні.

Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 255, 258 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Львівській області (вул. Стрийська, 35, м. Львів, 79003, ЄДРПОУ: 43143039), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Юридична компанія "Костюкевич і Тарнавський" (вул. Домбровського, 30 кв. 6, м. Житомир, 10029, ЄДРПОУ: 37808874) про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 08.11.2019 року №Ф-7210-52У.

Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп. та 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 03 травня 2022 року.

Суддя Р.М.Шимонович