Рішення

від 27.04.2022 по справі 320/11337/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2022 року № 320/11337/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в місті Києві у порядку письмового провадження позовну заяву за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до ТОВ виробничо-комерційне підприємство «Силует» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернулось Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів з позовом, в якому просить стягнути з ТОВ виробничо-комерційне підприємство «Силует» адміністративно-господарські санкції та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 28377,66 грн.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем невиконано вимог статті 20 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні щодо сплати адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу щодо працевлаштування інвалідів у встановлений законодавством строк.

Відповідачем відзиву на позовну заяву до суду не подано.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.11.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Судом встановлено, що ТОВ виробничо-комерційне підприємство «Силует» подано до Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт за формою №10-ПОІ (річна) про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік, згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) 9; кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до 4% нормативу 1 осіб; середньорічна заробітна плата штатного працівника 42300, 00 грн.; сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів 28200, 00 грн.

У зв`язку з несплатою відповідачем адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2019 рік, позивач звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Правові засади соціальної захищеності інвалідів в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, врегульовано Законом України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні (далі по тексту Закон №875-ХІІ).

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону №875-XII, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 19 Закону №875-XII визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, у кількості одного робочого місця (частина перша).

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (частина друга).

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону (частина третя).

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним (частина п`ята).

Згідно приписів частини першої статті 20 Закону №875-XII, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Відповідно до частини другої статті 20 Закону №875-XII, порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Отже, діючим законодавством встановлено обов`язки для підприємств щодо виконання нормативу робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а також передбачено сплату підприємствами адміністративно-господарських санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю.

Згідно частини першої статті 18 Закону №875-XII, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Приписами частини третьої статті 18-1 Закону №875-XII визначено, що Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Таким чином, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування здійснюється двома шляхами: безпосереднє звернення особи з інвалідністю до підприємства або звернення особи з інвалідністю до державної служби зайнятості (з подальшим її направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Суд зауважує, що Законом №875-XII не встановлено способу, якими підприємство зобов`язано самостійно здійснювати пошук осіб з інвалідністю для їх працевлаштування.

Водночас, частиною третьою статті 18 Закону № 875-XII чітко визначено обов`язки підприємства, що використовує найману працю, а саме: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Аналогічну за змістом правову позицію висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 07.02.2018 у справі №П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі №804/8007/16, від 13.06.2018 у справі №819/639/17.

При цьому доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для них, є звіт форми № 3-ПН.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 02.05.2018 у справі №804/8007/16.

За змістом частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення від 05.07.2012 №5067-VІ роботодавці зобов`язані, серед іншого своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 Про затвердження форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) та Порядку її подання, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за №988/23520, визначено, зокрема, що форма №3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв`язку. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником

Аналіз наведених положень законодавства свідчить, що законодавцем визначено обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативу та подавати інформацію про попит на відповідні вакансії до територіального органу Державної служби зайнятості.

Верховним Судом у постанові від 22.10.2020 у справі № 1.380.2019.003187 наголошено, що виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавцем полягає рівною мірою у виконанні ним таких активних дій: виділення та створення робочих місць; надання державній службі зайнятості інформації; звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю. Такі активні дії є обов`язком роботодавця, які мають виконуватись у належний спосіб та у строки, встановлені чинним законодавством.

Як встановлено судом, відповідачем подано до Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт за формою №10-ПОІ (річна) про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік, згідно якого кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до 4% нормативу 1 особа.

На підтвердження обставин щодо відсутності підстав для стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених Законом №875-XII, відповідачем надано до суду звіти форми №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії), які подавались відповідачем щомісячно до районного центру зайнятості протягом 2019 року, згідно яких на підприємстві наявні вільні вакансії в кількості 1 місця за професією швачка. У коментарях до цієї вакансії зазначено про можливість працевлаштування осіб з інвалідністю.

Таким чином, суд констатує вжиття відповідачем передбачених законодавством заходів для працевлаштування інвалідів. При цьому матеріали справи не містять доказів відмови відповідача у працевлаштуванні інвалідів, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування чи направлялись районним центром зайнятості для працевлаштування відповідачу.

Таким чином, в діях відповідача відсутній склад правопорушення, а відтак, застосування до нього адміністративного-господарських санкцій та пені за не працевлаштування інваліда не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Наведені норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.

Належних і достатніх доказів, які б спростовували доводи відповідача, позивачем під час розгляду справи не надано.

З огляду на зазначене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Також суд звертає увагу, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського Суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Оскільки спір вирішено не на користь суб`єкта владних повноважень, в силу вимог статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України питання розподілу судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Лапій С.М.