Рішення

від 31.01.2022 по справі 760/12541/21

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/12541/21

2/760/257/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2022 року Солом"янський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді- Шереметьєвої Л.А.

за участю секретаря- Фареник А.О.

позивача- ОСОБА_1

представника позивача- ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним шлюбного договору та визнання квартири особистою приватною власністю, суд

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до суду з позовом і просить визнати частково недійсним шлюбний договір, укладений з відповідачкою, а саме:

- п.3 наступного змісту: «єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності»;

- у п.11 наступну умову:» за виключенням квартири, вказаної в п.3 цього договору»;

- визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.

Посилається в позові на те, що на даний час у провадженні Солом`янського районного суду м. Києва розглядається справа за позовом ОСОБА_4 до нього про виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності.

13 листопада 2018 року між ним та відповідачкою був укладений шлюбний договір, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрат Н.Л. за № 938.

Йому на праві власності належить двокімнатна квартира загальною площею 49,10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , яка була ним придбана на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 2007 року, посвідченому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. за реєстровим №4788.

Спірна квартира була придбана за його особисті грошові кошти, тому він має правові підстави для визнання за ним права індивідуальної власності на цей об`єкт нерухомості.

Як убачається з п. 3 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, які були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбане та/або зареєстровано. Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається. Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я гр. ОСОБА_1 , в подальшому буде належати гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до п. 11 шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, залишаються тому з подружжя, на чиє ім`я вони придбані та/або зареєстровані, за виключенням квартири, вказаної у п. 3 цього договору.

Зазначає, що він не дарував і будь-яким іншим шляхом не відчужував на користь відповідачки частку в спірній квартирі.

Право власності на спірну квартиру зареєстроване за ним і придбана за його особисті грошові кошти.

Вважає, що положення шлюбного договору щодо того, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя ставить його у надзвичайно невигідне становище, порушуючи його права та інтереси, у зв`язку з чим він має право вимагати визнання цього положення шлюбного договору недійсним.

Зазначає, що з метою придбання квартири АДРЕСА_1 він 25 травня 2007 року продав власну квартиру загальною площею 59,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 .

Зазначена квартира належала йому на праві особистої приватної власності з 23 жовтня 2002 року на підставі договору дарування.

Купівля спірної квартири була здійснена за 641 350,00 грн., них 186 850,00 грн. були його особистими приватними коштами, отриманими, від продажу власної квартири у м. Володимир-Волинському, а залишок у розмірі 454 500,00 грн. був взятий ним у кредит, що підтверджується Договором про іпотечний кредит № 11172705000, укладеним з Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсіббанк» 21 червня 2007 року.

Відповідно до п. 1.2. кредитного договору кредит надавався строком погашення не пізніше 21 червня 2037 року на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу №3048 від 21 червня 2007 року.

Крім того, між ним та банком 21 червня 2007 року був укладений іпотечний договір №57337, за умовами якого в забезпечення виконання умов кредитного договору квартира була передана банку в іпотеку.

Починаючи з 2007 року і до 2014 року він самостійно виконував кредитні зобов`язання перед банком.

Відповідно до п. 9 шлюбного договору зобов`язання, що виникають під час одержання одним з подружжя грошової позики (кредиту) у фізичних та юридичних осіб, є особистими зобов`язаннями того з подружжя, на кого вони оформлені та вважаються такими, що беруться не в інтересах сім`ї подружжя. Під час оформлення таких зобов`язань згода другого з подружжя не вимагається.

Таким чином, положення п. 3 і 11 шлюбного договору щодо того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя суперечать п. 9 цього ж договору, відповідно до якого кредитні зобов`язання є особистими зобов`язаннями того з подружжя, на якого вони оформленні.

Вважає, що є несправедливим те, що один з подружжя за власні кошти купує нерухоме майно, багато років несе кредитний тягар, у той час як інший з подружжя набуває лише тільки права. Крім того, наголошує на тому, що вартість квартири, на яку зараз претендує відповідачка, є значною, і ця квартира є єдиним для нього житлом, в якому він фактично проживає.

Стверджує, що положення шлюбного договору щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що є єдиним виключенням з загального правила про те, що майно є особистою приватною власністю того з подружжя, на кого воно оформлене, ставить його у невигідне становище, є несправедливим та допускає нерівність сторін у правах та обов`язках, чим суттєво порушує його права та інтереси.

Враховуючи вищезазначене, просить задовольнити позов.

Ухвалою від 27 липня 2021 року в справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Сторонам було направлено копію ухвали про відкриття провадження, відповідачу копію позовної заяви з додатками.

Відповідно до ст. 178 ЦПК України, відповідачу був наданий строк для надання суду відзиву на позовну заяву.

09 вересня 2021 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідачки, в якому остання проти позову заперечує.

Посилається на те що, 12 травня 2007 року між сторонами був укладений шлюб, а 21 червня 2007 року була придбана спірна квартира, яка була зареєстрована на позивача.

Відповідно до іпотечного договору подружжя 21 червня 2007 року взяло кредит на придбання даної квартири.

Відповідно до п. 18 Договору купівлі-продажу квартири від 21 червня 2007 року відповідачка надала свою згоду на купівлю даної квартири.

Спростовуючи доводи позивача про те, що квартира фактично придбана за його кошти, посилається на те, що відповідачка зареєстрована як ФОП ОСОБА_4 , з 2006 року має значні прибутки від підприємницької діяльності і також приймала участь у формуванні бюджету на придбання спірної квартири.

Продаж квартири позивача в м. Новоград-Волинському вчинено за 21 497, 00 гр., а не 186 850, 00 гр., різницю між вартістю проданої та придбаної в м. Києві квартири було надано саме нею, оскільки вона мала більший прибуток.

Крім того, вона постійно працювала та працює, має стабільний прибуток і також надавала кошти на виплату кредиту за сімейну квартиру .

В пункті 15 шлюбного договору зазначено, що нотаріус роз`яснив їх права та наслідки такого договору, сторони розуміли зміст укладеної угоди тощо. Більше того, станом на 06 вересня 2021 року шлюбний договір від 13 листопада 2018 року в судовому порядку не визнано незаконним, його не розірвано, а дію не припинено.

Про законність шлюбного договору свідчить і той факт, що відповідачем до моменту подання нею позову про виділення ідеальної частки договір ним визнавався та не оскаржувався.

22 вересня 2021 року на адресу суду надійшла відповідь позивача на відзив, в якому посилається на те, що заявляючи про існування прибутків у неї та відсутність у нього грошей, відповідачка не надає жодних доказів цьому.

Окрім цього, вважає, що відповідачка голослівно заперечує факти, які підтверджені ним належними доказами, зокрема банківськими документами, які підтверджують знаходження на його рахунку з дня продажу його власної квартири у м. Володимир-Волинський 25 травня 2007 року до дня придбання спірної квартири у м. Києві - 21 червня 2007 року (трохи більше ніж через місяць після реєстрації шлюбу) грошової суми у розмірі 42 000, 00 доларів США.

Вважає, що надані відповідачкою копії звітів суб`єкта малого підприємництва фізичної особи - платника єдиного податку за 4 квартал 2007 року та 4 квартал 2008 року не є належними доказами в справі.

Так, звіт за 2008 рік не є належним доказом, оскільки спірна квартира придбана у 2007 році, тому розмір виручки відповідачки у 2008 році не входить до предмету доказування.

Податковий звіт суб`єкта малого підприємництва щодо обсягу виручки за 4 квартал 2007 року також не є доказом її прибутків, тому що не є первинним бухгалтерським документом щодо доходів суб`єктів підприємництва та не відображає витрати при здійсненні підприємницької діяльності.

Тобто з наданого суду звіту неможливо отримати інформацію про розмір її чистого прибутку.

Проте з наданого звіту вбачається, що у середньому її виручка у 2007 році складала 4 662, 10 гр. на місяць без врахування витрат підприємця.

Тому вважає, що твердження відповідачки про великі прибутки не підтверджуються, а навпаки спростовуються.

Стверджує, що з вересня 2005 року також є фізичною особою-підприємцем і має відповідні заробітки.

Наголошує на тому, що відповідачка не надала підтвердження передачі йому її власних коштів для придбання спірної квартири, навіть не зазначила про які суми йдеться, коли і як надавалися.

Зазначає, що вартість квартири в м.Новоград-Волинський, яка вказана в тексті договору купівлі-продажу від 25 травня 2007 року, є значно заниженою і не відповідає дійсній вартості двокімнатної квартири в даній місцевості.

Стверджує, що саме в день продажу квартири, тобто 25 травня 2007 року, у банківській установі він відкрив рахунок, на який поклав 42 000, 00 доларів США.

З огляду на те, що ні до, ні після продажу квартири на його рахунках більше не з`являлося такої значної суми, є очевидний причинний зв`язок між продажем його квартири та виникнення в нього значної грошової суми.

Зазначає, що будь-яких доказів того, що відповідачка має відношення до 42 000, 00 доларів США, які з`явилися у нього на рахунку в день продажу його власної квартири, не існує.

З огляду на те, що у кожного з подружжя був окремий бюджет, всі платежі по кредитному договору, який був укладений для придбання спірної квартири, були здійснені ним особисто із власного бюджету, вважає несправедливим те, що за умовами шлюбного договору від 13 листопада 2018 року його кредитні зобов`язання є його особистими зобов`язаннями, а відповідачка отримала лише право на нерухомість.

Просить задовольнити позов.

02 листопада до суду надійшли додаткові пояснення представника відповідача, у яких остання зазначає, що категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України.

Вважає, що позивач, намагаючись визнати шлюбний договір в частині рівності часток на квартиру сам ставить її в край невигідне становище, оскільки сторони перебували у шлюбі 13 років, вели спільне господарство, мали спільний бюджет і відповідно до шлюбного договору розподілили спільне сумісне майно - лише квартиру, в рівних частках, відійшовши від презумпції рівності часток кожного з подружжя.

На підставі вищевикладеного, просить відмовити у задоволенні позову.

29 листопада 2021 року представник позивача подав до суду заперечення проти додаткових пояснень відповідача.

Зазначає, що відповідач не обґрунтувала необхідність подання додаткових пояснень до заяв по суті справи, суд від неї таких пояснень не вимагав.

Стверджує, що спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки хоча і набута за час шлюбу сторін, але за кошти, які належали позивачу особисто, посилаючись на п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України та пункти 5, 9, 10 шлюбного договору.

Наголошує на тому, що у сторін були відсутні спільне господарство та спільний бюджет.

Зазначає, що за час шлюбу сторони мали окремі бюджети і кожен відповідав за обумовлені статті витрат їхньої сім`ї.

Вважає, що положення шлюбного договору, яке оспорюється, суперечить ч. 5 ст. 93 СК України.

Просить врахувати ці заперечення при розгляді справи.

Позивач та його представник у судовому засіданні позов підтримали.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала.

Заслухавши пояснення позивача, представників сторін, свідка, дослідивши матеріали справи, суд не знаходить підстав для задоволення вимог позивача, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони повинні усвідомлювати, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Тобто сторони, які укладають правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину такого виду.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ч. 1 ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

Згідно з ч. 1 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.

Відповідно до ст. 103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

За правилами ч.ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання договору недійсним, необхідним є встановлення наявності тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону, додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони тощо.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Судом встановлено, що сторони з 12 травня 2007 року перебували в шлюбі.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 18 вересня 2020 року шлюб сторін був розірваний.

21 червня 2007 року був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано за позивачем.

Згідно з п. 18 договору він укладений за згодою дружини покупця - відповідачки, викладеної у вигляді заяви-згоди на купівлю квартири, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_5 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 21 червня 2007 року.

/ т. 1, а.с. 11 - 11а; 58 /

13 листопада 2018 року між сторонами був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрат Н.Л.

Відповідно до п. 3 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, що були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбано та/або зареєстровано.

Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається.

Зокрема, на момент підписання цього договору, у власності подружжя є автомобіль RENAULT KANGOO 1.5 СDІ, 2010 року випуску, який зареєстрований і в подальшому буде належати ОСОБА_6 на праві особистої приватної власності.

Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я гр. ОСОБА_1 , в подальшому буде належати гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.

У 11 пункті договору зазначено, що у випадку розірвання шлюбу будь - яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, залишаються тому із подружжя, на чиє ім`я вони придбані та/або зареєстровані, за виключенням квартири, вказаної у п. 3 цього договору.

Будь - яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу як спільна часткова власність, розподіляються між подружжям відповідно до часток, визначених у відповідних договорах.

Згідно з п. 15 шлюбного договору зміст шлюбного договору, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, відповідальність, права ті обов`язки, а також зміст ст.ст. 9, 92-103 Сімейного кодексу України подружжю нотаріусом роз`яснено.

/ т. 1, а.с. 9 - 10 /

Позивач даних обставин у судовому засіданні не спростовував.

Відповідно до ч.ч.1, 9 ст.7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у ч.2 ст.7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Так, ч.3 ст. 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Отже, принцип свободи договору відповідно до ст.ст. 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Виходячи зі змісту шлюбного договору та оспорюваних позивачем пунктів суд вважає, що договір відповідає вимогам закону, укладений за взаємною згодою сторін, діє тривалий час та не оспорювався жодною із сторін до виникнення спору між сторонами з приводу спірної квартири в суді.

Що стосується посилання позивача на ту обставину, що укладенням шлюбного договору та оспорюваними пунктами він поставлений у невигідне становище, дані умови є несправедливим та допускають нерівність сторін у правах та обов`язках, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Тобто, при зверненні з позовом до суду на позивача покладений тягар доведення обставин заявлених вимог.

Натомість відповідач повинен довести саме свої заперечення проти доводів позивача.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

За змістом ч.4 ст.93 СК України шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Відповідно до постанови Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 755/19197/18 категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом у відповідності до норм цивільного процесуального законодавства.

Звертаючись до суду, позивач в обґрунтування підстав позову характеризує спосіб життя між ним та відповідачкою, як подружжя, а також джерело походження коштів на придбання квартири.

В той же час суд зважає на те, що пункт 11 договору в частині належності квартири, придбаної в шлюбі, сторонам на праві спільної сумісної власності, відповідає домовленості сторін та не суперечить вимогам ст.60 СК України, а також принципу свободи договору, визначеному в ст.ст.6, 627 ЦК України.

Підписуючи договір, позивач підтвердив обізнаність з вимогами закону, які регулюють дані правовідносини, та не заперечив відповідність укладеного договору його інтересам.

Крім того, суд враховує, що шлюбний договір укладений сторонами через 11 років після реєстрації шлюбу та усталеного побуту сторін, як подружжя, на який посилався позивач в обґрунтування підстав позову.

Суд вважає, що приведені позивачем в обгрунтування даної обставини доводи не є такими з точки зору закону, були відомі при підписанні договору та додатково роз`яснені нотаріусом при його підписанні, що підтверджено підписом позивача.

Крім того, суд також зважає на те, що даний позов виник у суді після звернення відповідачки до суду про виділ частки в квартирі з спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до позиції Верховного Суду, висловленої 25 вересня 2019 року в справі № 757/10715/17-ц шлюбний договір не може містити умови, які ставлять одного з подружжя у вкрай несприятливе становище (передбачити договором, що все нажите в шлюбі майно і доходи стають власністю лише одного з подружжя).

Шлюбний договір має складну правову природу, врегульований нормами сімейного і цивільного законодавства та містить елементи міжгалузевого договору, оскільки перебуває у сфері цивільно-правового регулювання та повинен відповідати таким вимогам цивільного законодавства, як дієздатність його сторін, вільне волевиявлення, відповідність закону та дотримання встановленої форми.

Його належність до сфери сімейного права проявляється в особливостях суб`єктного складу цього договору, а також особливістю предмета договірного регулювання, тобто визначенні його сторонами своїх прав та обов`язків саме як подружжям (майбутнім подружжям).

З урахуванням цього та викладеного вище, суд вважає, що укладений між сторонами шлюбний договір відповідає вимогам закону, в тому числі свободі договору, його умови, з точки зору закону, не є такими, що ставлять позивача у вкрай несприятливе становище, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

Керуючись ст.ст. 60, 63, 68, 69, 70, 92-103 Сімейного кодексу України, ст.ст. 6, 15, 16, 203, 215, 627 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4, 5, 12, 13, 76 - 82, 259, 263 - 265, 268, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В :

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання частково недійсним шлюбного договору та визнання квартири особистою приватною власністю відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 11 травня 2022 року.

Суддя Л.А.Шереметьєва