Рішення

від 05.05.2022 по справі 556/202/22

ВОЛОДИМИРЕЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа 556/202/22

Номер провадження 2/556/206/2022

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06.05.2022 року. Володимирецький районний суд Рівненської області в складі:

головуючого судді - Котик Л.О.,

при секретарі - Соловей Г.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Володимирець цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробтку за час вимушеного прогулу,-

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтуванняпозовних вимогвказує,що вінпрацює вчителемфізики таматематики вРудківському закладізагальної середньоїосвіти Вараськоїміської радиРівненської області. 01.11.2021 ОСОБА_1 отримав персональнепопередження проможливе відстороненнявід роботи,без збереженнязаробітної плати,зі збереженнямробочого місця, увипадку,якщо останнійвідмовиться абобуде ухилятисявід проведенняобов`язкового профілактичногощеплення проти гостроїреспіраторної хвороби «COVID-19».У випадкунаявності абсолютнихпротипоказань допроведення такогощеплення проти«COVID-19», ОСОБА_1 необхіднобуло надатимедичний висновок,виданий закладомохорони здоров"я.Позивач відмовивсяпідписати данеперсональне попередження,про щосвідчить складенийАкт провідмову підписувід 01.11.2021. Наказом№91-к/трвід 05.11.2021, ОСОБА_1 -вчителя фізикиз 08.11.2021відсторонено відроботи,у зв"язкуіз ухиленнямвід проведенняобов`язкового профілактичногощеплення проти гостроїреспіраторної хвороби «COVID-19»до моментуусунення причин,що зумовиливідсторонення відвиконаних посадовихобов`язків,без збереженнязаробітної платита зізбереженням робочогомісця. Даний наказяк ісаме відстороненнявважає незаконним,дискримінаційним татаким,що порушуєйого права,в томучислі правона працю,оскільки вінпозбавлений роботита заробітноїплати.Крім того,відсторонення відроботи суперечитьвимогам чинногозаконодавства,в томучислі КонституціїУкраїни,ст.46КЗпП України, ЗаконуУкраїни «Прозахист населеннявід інфекційниххвороб» та ряду міжнародних нормативних актів, які визнала Україна. Зазначений наказ вважає незаконним з таких підстав:

1. Оскаржуваний наказ є протиправний, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави, адже ст.46 КЗпП України містить вичерпний перелік підстав для відсторонення. Підстава як в інших випадках, передбачених законодавством , не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки

- наказ МОЗ України № 2153 від 04.10.2021 року не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених в ній працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, тому підстави для відсторонення, що передбачені в ст. 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" - відсутні;

- щеплення від гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками;

- в порушення ст. 7 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", не було надано єдиним компетентним органом для встановлення факту ухилення - посадовою особою державної санітарно-епідеміологічної служби відповідного подання про усунення особи від роботи;

2. Оскаржуваний наказ є протиправним, оскільки прийнятий за відсутності визначеного законом порядку відсторонення, так як:

- cт. 46 КЗпП України та cт. 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" не містять порядку для відсторонення працівників, які не щеплені проти СOVID-19;

- норма п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України №1236, яка містить вимогу про взяття до відома не містить імперативних приписів про порядок здійснення відсторонення працівників, а лише вказує на рекомендації до усвідомлення інформації, висловленої Кабінетом Міністрів України;

- норма cт. 12 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" вимагає, щоб відсторонення відбувались в порядку, встановленому законом, постанова Кабінету Міністрів України №1236 законом не являється та не може собою його підміняти;

- Конституція України не визначає серед випадків обмеження права на працю, обмеження пов`язане із щепленням проти CОVID-19, встановлення ж такого обмеження підзаконним актом суперечить Конституції України, як це було встановлено рішенням Конституційного Суду України №10-р 2020 від 28.08.2020 року.

З урахуванням правових підстав та доводів, викладених у позовній заяві, просив задовольнити позов.

Вказаний позов надійшов до суду 01 лютого 2022 року.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 03 лютого 2022 року залишено позовну заяву без руху та надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Володимирецького районного суду від 21 лютого 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в справі в порядку загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Володимирецького районного суду Рівненської області від 08 квітня 2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судове засідання позивач не з`явився, надав заяву про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує частково, просить скасувати наказ про відсторонення його від роботи та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Належним чином повідомлений представник відповідача в судове засідання не з`явився, причину неявки суду не повідомив.

А як зазначено в ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання учасників справи не перешкоджає розгляду справи по суті, оскільки вони належним чином повідомлені про дату, час і місце засідання, тому суд вважає за можливе розглянути справу у відсутності сторін і ухвалити рішення на підставі наявних у справі доказів.

Розгляд справи здійснюється за відсутності сторін, без фіксування судового засідання технічними засобами, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Суд, дослідивши та оцінивши письмові докази у справі, приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Позивач ОСОБА_1 працює вчителем фізики та математики Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області, що стверджується записами в трудовій книжці ОСОБА_1 , серії НОМЕР_1 .

Згідно персонального попередження про можливе відсторонення від роботи, виданого директором Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області, ОСОБА_1 повідомлено про те, що йому необхідно надати документ, який підтверджуватиме наявність щеплення проти COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання щодо такого щеплення. В разі ненадання таких документів, ОСОБА_1 буде відсторонена від роботи, а також повідомлено, що у період відсторонення працівника, заробітна плата не нараховується.

Як вбачається із Акту про відмову підпису в персональному попередженні про можливе відсторонення від роботи від 01.11.2022, ОСОБА_1 відмовився підписуватися в персональному попередженні про можливе відсторонення від 01.11.2021.

З 08.11.2022 позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи на підставі наказу директора Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області №91к від 05.11.2021 у зв"язку з ухиленням від проведення обов"язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, до усунення причин, що зумовили відсторонення від виконання посадових обов`язків, без збереження заробіної плати та зі збереженням робочого місця.

Згідно акту про відмову підпису від 08.11.2021, ОСОБА_1 відмовився підписуватися в наказі за №91к/тр від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи». Зміст даного акту підтверджується підписами членів комісії - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Аналізуючи встановлені судом обставини та правові норми, якими позивач обґрунтовує свої позиції, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення його від роботи необгрунтованими та безпідставними.

Також відсутні підстави для задоволення похідної вимоги про виплату середнього заробітку за час відсторонення позивача від роботи.

При цьому суд відхиляє доводи ОСОБА_1 з таких підстав.

На думку позивача, оскаржуваний ним наказ є протиправним, оскільки в ньому, зокрема, відсутні належні правові підстави. ОСОБА_1 також вказує, щост. 46 КЗпП Українимістить вичерпний перелік підстав для відсторонення.

Відповідно до ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»,

профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводиться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення.

Як зазначено в ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються. Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Наказом Міністерства охорони здоров`я №2153 від 04.10.2021, затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим

- профілактичним щепленням. Зі змісту вказаного нормативно-правового акту вбачається, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

07.10.2021 наказ Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021, зареєстрований в Мін`юсті за №1306/36928 та 08 листопада 2022 року набрав законної сили. Вказаний нормативно-правовий акт, яким встановлено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є самостійним актом зобов`язального характеру, його ухвалення Міністерством охорони здоров`я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, відповідає положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

З цього приводу суд бере до уваги, що постанова Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236, у редакції чинній на 08.11.2021, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 46 КЗпП України, неконституційними не визнавались, є чинними, у зв`язку з викладеним підлягають застосуванню.

Отже, з 08.11.2021 працівників Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області віднесено до категорії осіб, що підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Відповідно до ст.46 КЗпП України, відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Отже, вказана норма передбачає можливість відсторонення працівника від роботи і в інших, прямо не передбачених у ній, випадках, за умови встановлення таких випадків законодавством.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.07.1998 у справі № 12-рп/98 за

конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного

тлумачення ч.3 ст.21 КЗпП України (справа про тлумачення терміну «законодавство»),

прийшов до висновку, що термін «законодавство», що вживається у ч.3 ст.21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

З огляду на галузь, при аналізі якого Конституційним Судом України надано тлумачення терміну «законодавство», - трудове законодавство, суд вважає релевантним наведене у вказаному рішенні тлумачення терміну «законодавство» і до положень ст.46 КЗпП України.

Підпунктом 2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236

визначено обов`язок керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій забезпечити відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до ст.46 Кодексу законів про працю України, ч.2 ст.12 Закону України Про захист населення від інфекційних хвороб та ч.3 ст.5 Закону України Про державну службу, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації, виданий закладом охорони здоров`я.

Таким чином, зазначеною нормою чітко визначено інший, прямо не передбачений у

ст.46 КЗпП України випадок відсторонення працівника від посади: за умови його відмови або ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19.

При цьому цей інший випадок не є тотожним іншому випадку, встановленому у ст. 27 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», що вимагає подання відповідних посадових осіб державної санітарно - епідеміологічної служби для ухвалення адміністрацією підприємства наказу на відсторонення.

Відповідно до ст.30 Закону України «Основи законодавства України про охорону

здоров`я», держава забезпечує планомірне науково обгрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Кабінетом Міністрів України у порядку, встановленому законом можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

Обов`язковість вакцинації проти хвороби COVID-19, для окремих професій, виробництв та організацій передбачена наказом Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021). При цьому, як зазначалось вище, встановлення обов`язковості профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, саме Міністерством охорони здоров`я України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, цілком відповідає як положенням ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», так і положенням ч.З ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Разом з тим, обов`язковість профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що встановлена вищезазначеним наказом Міністерства охорони здоров`я України, у розумінні ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є щепленням проти інших, прямо не встановлених ч. 1 цієї норми інфекційних хвороб, і не є тотожною випадку, передбаченому ч. 1 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», що вимагає включення такого заходу до календаря щеплень.

Таким чином, відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував у порядку, передбаченому законом (ст.46 КЗпП України), відсторонення від роботи позивача ОСОБА_1 , оскільки це прямо передбачено законодавством п.3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236, що і є одним з інших випадків, передбачених законодавством, встановлених у ст.46 КЗпП України.

Відсторонення від роботи означає тимчасове увільнення працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і, в свою чергу, тимчасове увільнення роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою, створювати умови для її виконання та сплачувати йому заробітну плату. При цьому таке тимчасове увільнення працівника від виконання обов`язків за своєю суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом. Застосовується такий захід у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне їх припинення, на період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Як вже встановлено судом, відсторонення позивача відбулось з 08.11.2021 року на підставі наказу директора Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області № 91к/тр, на час відсутності профілактичного щеплення.

При цьму, суд також враховує, що пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» на керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій покладено саме обов`язки забезпечити контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена відповідним Переліком, а також відсторонення від роботи (виконання робіт) таких працівників та державних службовців, які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Тобто дискреційних повноважень у вирішенні цього питання керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій не мали.

Суд також вважає необхідним зазначити, що статтею 44-3 КУпАП передбачено

адміністративну відповідальність за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, у тому числі і керівників державних органів (державної служби), керівників підприємств, установ та організацій.

Позиція позивача про те, що підстава відсторонення працівника від роботи, передбачена ст. 46 КЗпП України, а саме в інших випадках, передбачених законодавством, не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки щеплення від гострої респіраторної хвороби CОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не передбачено Календарем профілактичних щеплень, як єдиним нормативним актом, який встановлює види обов`язкових щеплень в Україні, в тому числі, і за епідемічними показниками також є безпідставною.

Суд виходив з того, що за визначенням п. 1 Календаря профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України 16.09.11 № 595, календар профілактичних щеплень в Україні - це нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення. Суд звертає увагу, що наказом не визначено, що це єдиний нормативно-правовий акт, яким встановлюється перелік таких щеплень або те, що іншими нормативно-правовими актами заборонено встановлювати обов`язкові профілактичні щеплення.

Відхиляються судом і твердження позивача про порушення вимог ст.92

Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Те, що обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших

інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, і групи населення та категорії таких працівників визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я - Міністерством охорони здоров`я України, передбачено законом - як ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», так і ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

При цьому, саме на положення ст.12 Закону України «Про захист населення від

інфекційних хвороб» міститься посилання як у наказі Міністерства охорони здоров`я України № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами), так і у п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2» (з наступними змінами).

Окремою підставою позову ОСОБА_1 зазначає про те, що у зв`язку з відстороненням від роботи через відсутність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», він був підданий дискримінації, що заборонено КЗпП України, Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Загальною декларацією прав людини.

Відповідно до визначення, що міститься у ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Частиною 3 статті 6 вищезазначеного Закону передбачено, що не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необгрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

На переконання суду, відсторонення позивача від роботи є встановленим законодавством наслідком його свідомого рішення та ненадання ним роботодавцю документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації, за встановлення обов`язковості такого щеплення у зв`язку з перебуванням на посаді, яку він обіймає, і охоплюється передбаченим у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» випадком, коли до вимог, що висуваються для будь-якого працівника, що обіймає посаду як у позивача чи претендує на неї, встановлено особливу, додаткову вимогу - надання документу про вакцинацію від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», або про наявність абсолютних протипоказань до такої вакцинації. На думку суду, це і є встановлена у ст.6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» особлива вимога, передбачена законом, щодо реалізації окремого права осіб, що не вважається дискримінацією.

Доказів у підтвердження вчинення відповідачем дій, що охоплювалися би ст.1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», - обмеження у реалізації прав і свобод за відсутності правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, - суду не надано. Відтак, суд прийшов до висновку, що у даному випадку не мала місце дискримінація позивача за ознакою стану здоров`я, медичною чи будь-якрю іншою ознакою.

Аналізуючи підстави позову ОСОБА_1 в частині протиправного втручання

відповідача у право позивача на працю, незабезпечення державою права на працю ОСОБА_1 , суд враховує наступне.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає

можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно

погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Разом з тим, згідно зі ст.З Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тому, вирішуючи питання співвідношення норм ст.ст.3, 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на роботу, яку вона обирає.

Вільний вибір та вільну згоду громадянина на працю можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість самому розпоряджатись своїми здібностями до праці та

самостійно приймати рішення відмовитись від певної роботи у разі, якщо її умови його не влаштовують. Разом з тим, законодавством України не встановлено обов`язок роботодавця чи держави забезпечити громадянина роботою з такими умовами, які він вимагає чи які відповідають його морально-етичним, релігійним чи іншим переконанням.

Згідно ч.2 ст.2 КЗпП України, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці. За змістом ст.153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, крім випадків укладення між працівником та власником або уповноваженим ним органом трудового договору про дистанційну роботу.

Зважаючи на це, завданням держави та роботодавця є забезпечення дотримання

оптимального балансу між реалізацією права людини на працю та інтересами інших людей. У справі, яка розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, іншим членам трудового колективу, у тому числі тих, які за станом здоров`я не можуть отримати щеплення. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано ст.ст.3, 27, 49 Конституції України.

Верховний Суд у постанові від 10.03.2021 у справі № 331/5291/19 висловив позицію про те, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Отже, у даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Відповідно до ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини висловлював думку, що обов`язкове щеплення є

втручанням у гарантоване п.1 ст.8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи. Для визначення законності такого втручання Європейський суд з прав людини вказує на те, що аби визначити, що це втручання не потягнуло за собою порушення ст.8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті, тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону», чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Досліджуючи питання наявності закону, Європейський суд з прав людини неодноразово стверджував, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного життя має здійснюватися у відповідності до закону. Цей вираз не лише вимагає дотримання внутрішнього законодавства, але також має відношення до якості цього закону, вимагаючи його сумісності з принципом верховенства права («Наїїогсі проти Сполученого Королівства», § 49). Національне законодавство повинно бути чітким, передбачуваним та адекватно доступним («8і1уєг і інші проти Сполученого Королівства», § 87). Це включає в себе достатню передбачуваність того, що особи можуть діяти відповідно до закону, а також чітке розмежування обсягу дискреційних повноважень державних органів.

У даному випадку, як проаналізовано вище, втручання у права позивача було здійснене відповідно до ст.46 КЗпП України, пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», наказу Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Усі вищезазначені норми викладені чітко і однозначно, їх зміст був доведений відповідачем до позивача ОСОБА_1 . Відтак, суд встановив, що втручання у приватне життя позивача ґрунтувалось на законі.

Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов`язок робити

щеплення, законною, Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) навів наступні аргументи (п.272): «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкова вакцинація, метою відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8 Конвенції».

У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини прийшов до висновку про

відповідність такого втручання критерію необхідності в демократичному суспільстві,

зазначивши, що хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, у питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу (п.285).

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом. Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні органи влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань.

Отже, право позивача на працю у навчальному закладі, було тимчасово обмежено у зв`язку з відмовою від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Однак втручання у вказані права позивача ґрунтується на законі і є необхідним для охорони здоров`я інших осіб. Досягнення цієї мети є пріоритетним та виправдовує втручання у право ОСОБА_1 на повагу до приватного життя та право на працю. Таким чином, втручання у права позивача ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Суд цілком погоджується з доводами сторони позивача про те, що вакцинація осіб від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не є обов`язковою, і ніхто не може зазнавати примушення до її проведення проти власної волі. В законодавстві України відсутня норма, яка б дозволяла таку примусову вакцинацію, саме тому законодавством встановлений механізм відсторонення працівників від роботи на посадах, включених до переліку таких, що вимагають наявність обов`язкових щеплень.

Це твердження не суперечить ані пп.2 п.41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних

протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої

респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», ані наказу

Міністерства охорони здоров`я № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (з наступними змінами). Разом з тим, наявність вакцинації від цієї хвороби, за умови відсутності документально підтверджених протипоказань до її проведення, передбачена вищезазначеними нормативно-правовими актами як умова роботи на посаді, яку обіймає позивач.

Вимога про обов`язковість вакцинації від гострої респіраторної хвороби COVID-19,

спричиненої коронавірусом «SARS-CoV-2», для осіб певних професій та підприємств, не може вважатися примушуванням працівників до вакцинації, як стверджує позивач,

оскільки фактично у даному випадку особа, яка обіймає відповідну посаду, постає перед

вибором - вакцинуватися і продовжувати роботу або, керуючись власними переконаннями, відмовитися від вакцинації і бути відстороненою від посади.

Відтак, відмова від вакцинації є цілком правомірною, але у такому випадку працівник свідомо допускає настання для себе наслідків у вигляді відсторонення від роботи, адже така відмова не повинна ставити під загрозу здоров`я інших осіб.

Варто зазначити, що відсутність вакцинації є перешкодою реалізації прав осіб і в інших сферах суспільного життя, зокрема, може мати наслідком обмеження відвідування

розважальних закладів, торгових центрів, закладів громадського харчування тощо.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, примусова вакцинація - як примусове медичне лікування - означає втручання в право на повагу до приватного життя, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (див. Сальветті проти Італії, № 42197/98, 9 липня 2002 р., та Маттер проти Словаччини, № 31534/96, 5 липня 1999 р.)

Водночас, Європейський суд з прав людини висловлював думку, що порушення фізичної недоторканості заявника можна вважати виправданим дотриманням цілей охорони здоров`я населення та необхідністю контролювати поширення інфекційного захворювання (параграф 33, 36 рішення у справі "Соломахін проти України" від 15 березня 2012 року).

Верховний Суд у своїй Постанові від 17.04.2019 № 682/1692/17 вказав, що не лише вакцинація, а й вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Верховний Суд вказав, що в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави - тобто було виправданим.

З огляду на зазначене правове регулювання та судову практику національного касаційного суду та ЄСПЛ, при розгляді даної справи суд вказує, що вимога відносно позивача щодо необхідності вакцинації від коронавірусної хвороби (COVID-19) є втручанням у його приватне життя.

Однак, у ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, обов`язок позивача, як особи, яка працює у освітній сфері, пройти профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, був чітко передбачений національним законом.

Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на працю. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров`я його громадян.

Таким чином, обов`язкова вакцинація для позивача ОСОБА_1 з подальшим його відстороненням від роботи через відсутність щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань до такої вакцинації ґрунтується на законі, має законну, об`єктивно обґрунтовану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві, тому не є проявом дискримінації у розумінні пункту два частини першої статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Позивач є працівником закладу освіти та контактує з дітьми. Допущення до роботи з дітьми осіб, які не мають обов`язкових щеплень, є неприпустимим з огляду на необхідність забезпечення захисту і здоров`я дітей. Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником закладу загальної середньої освіти протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, дітей, які відвідують цей заклад. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та здоров`я, що гарантоване статтями 3, 27, 49 Конституції України.

Твердження позивача про те, що жодна вакцина в світі від коронавірусної хвороби не завершила повний цикл клінічних випробувань, є небезпечною, її застосування має бути виключно добровільним, судом не аналізуються, оскільки в суді не знайшов свого підтвердження факт примусу позивача до проведення вакцинації, а тому вирішення цих питань перебуває за межами предмету позову.

Щодо доводів позивача про незаконність вимог відповідача - Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області про надання документу на підтвердження наявності обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 або довідки про протипоказання до вакцинації проти COVID-19, суд зазначає таке.

Згідно з частиною 1 статті 286 ЦК України фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Відповідно до частини 2 цієї статті забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Разом з тим, інформації про сертифікат вакцинації від COVID-19 та щеплення в переліку інформації, що підпадає під поняття лікарської таємниці в розумінні ч.1 ст.286 ЦК України, немає.Такий сертифікат підтверджує лише певний факт, а саме факт вакцинації.

Крім того, згідно з пунктом 9 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №028-1/о Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 , затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02.11.2021 №2394, анамнестичні дані та/або встановлений діагноз, що визначають протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зазначаються у додатку до форми №028-1/о. Додаток до форми №028-1/о не є обов`язковим до пред`явлення за вимогою.

Із зазначеного слід дійти висновку, що лише додаток до довідки про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття лікарської таємниці, проте він не є обов`язковим до пред`явлення за вимогою.

Таким чином, вимога відповідача до позивача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, зокрема, сертифікат або довідку про абсолютні протипоказання до такого щеплення, яка викладена у повідомленні від 05.11.2021, не порушує права позивача на таємницю про стан його здоров`я.

Як вбачається зі змісту статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав, зокрема і право на працю, із зазначенням строку дії цих обмежень.

Однак, в даному випадку обов`язкова вакцинація для позивача ОСОБА_1 , з подальшим його відстороненням у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань для такої вакцинації, тимчасово обмежила його право на працю з огляду на суспільні інтереси.

Крім того, згідно зі статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, яке включає в себе можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Отже, позивач ОСОБА_1 , не позбавлений можливості обирати професію чи заняття, які не вимагають обов`язкової вакцинації.

Європейський суд з прав людини в ухваленому 08.04.2021 рішенні у справі "Вавржичка та інші проти Чеської Республіки" (заява № 47621/13) зазначає - Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я .

У постанові Верховного Суду від 10.03.2021 у справі №331/5291/19 вказано, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим. Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.

В цій же постанові Верховного Суду зазначено, що вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 53 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини над правом на освіту, а право дитини позивачки на освіту в шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси.

В даному випадку суд вважає, що відсутнє порушення права позивача ОСОБА_1 на працю, передбачене ст.43 Конституції України, оскільки трудові відносини між ОСОБА_1 та Рудківським закладом загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області не припинені, а обмеження цього права було законним та відповідало пріоритету забезпечення життя, здоров`я і безпеки людини.

Відповідно до ч.3ст. 26 Закону України «Про освіту», керівник закладу освіти в межах наданих йому повноважень сприяє здоровому способу життя здобувачів освіти та працівників закладу освіти.

В даному випадку індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, іншим членам трудового колективу, які провели у встановленому державою порядку щеплення, дітей та інших учасників навчального процесу. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров`я, що гарантовано статтями3,27та49 Конституції України. Встановивши відсторонення педагогічних працівників, які не мають профілактичного щеплення, від виконання обов"язків, держава реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу.

Відповідно до ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Статтею 2-1 КЗпП України проголошено рівність трудових прав громадян України та заборону будь-якої дискримінації у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників.

Статтею 3 КЗпП України визначено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Як зазначено вище у відповідності до ст.46 КЗпП України, роботодавець може відсторонити працівника від роботи, якщо працівник: з`явився на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;відмовляється або ухиляється від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. До інших випадків, передбачених законодавством належить, зокрема відмова або ухилення від профілактичних щеплень працівників професій, виробництв та організацій, для яких таке щеплення є обов`язковим.

Тобто, так як ОСОБА_1 є вчителем державного навчального закладу, не пройшов обов`язкове профілактичне щеплення проти СОVID-19, не має протипоказань до вакцинації, керівник відповідача зобов`язаний був, відповідно до діючого законодавства, відсторонити позивача від роботи.

Треба зазначити, що тимчасове увільнення працівника від виконання ним його трудових обов`язків в порядку відсторонення від роботи (на умовах та підставах встановлених законодавством) за своєю суттю не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом. Застосовується такий захід у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. Призупинення трудових відносин в такому випадку не тягне за собою обов`язкове припинення самих трудових відносин. На період усунення від роботи за працівником зберігається його робоче місце.

Відповідно до частини четвертої ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19) зазначено, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що рішення відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи є обґрунтованим, містить належні посилання на норми чинного законодавства, що дають підстави для відсторонення позивача від роботи.

У позовній заяві містяться також інші аргументи позивача, які не потребують детального аналізу та не мають будь-якого вирішального значення в цій справі. При цьому суд зазначає, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 6 §1 Конвенції про захист прав і основоположних свобод зобов`язує суди надавати підстави для винесення рішень, однак не передбачає детальної відповіді на кожний аргумент (VandeHurk v. theNetherlands, 19 April 1994, §61), проте з рішення має бути ясно зрозуміло, що головні проблеми, порушені у даній справі, були вивчені (Boldea v. Romania, 15 February 2007§30). При цьому міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі RuizTorija v. Spain від 09 грудня 1994 року, № 303-A, §29; рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04, §58).

Виходячи з викладеного, суд вважає необґрунтованими вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу директора Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " від 08 листопада 2021 року №71-к/тр, оскільки підстав для визнання його незаконним та скасування судом не встановлено.

З урахуванням відсутності підстав для визнання незаконним та скасування наказу директора Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області "Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 " від 08 листопада 2021 року №71-к/тр, вимоги про стягнення середнього заробітку за час відсторонення також не підлягають задоволенню.

За таких обставин у задоволенні позову ОСОБА_1 до Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення коштів необхідно відмовити повністю.

Окрім того, 01 березня 2022 року набрав чинності наказ МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380. Цей наказ до завершення воєнного станузупинив дію наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153, який передбачав відсторонення нещеплених працівників від роботи.

Мінекономіки у роз`ясненніщодо сфери трудових відносин в умовах воєнного стану наголосив на тому, що всі накази про відсторонення працівників у зв`язку з відмовою або ухиленням від вакцинації повинні бути визнані такими, що втратили чинність з 01 березня 2022 року та до завершення воєнного стану. Тому всі відсторонені особи допускаються до виконання завдань за посадою.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як розподілити судові витрати між сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Враховуючи, що підстави для задоволення позову відсутні, то судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, покладаються на позивача і не підлягають стягненню з відповідача.

Беручи до уваги викладене, керуючись ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»,ст. 286 ЦК України,ст. 26 Закону України «Про освіту»,ст. 46 КЗпП України,ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст.ст.12,13,81,141,258,259, 263-265 ЦПК України, суд,-

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Рудківського закладу загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області про скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Рівненського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. У відповідності до п.15.5) розділу Х111 Прикінцеві положення, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються до або через Володимирецький районний суд Рівненської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином.

Повний текст рішення проголошено 13 травня 2022 року.

Суддя: Л.О.Котик

Учасники процесу:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , житель АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .

Відповідач: Рудківський заклад загальної середньої освіти Вараської міської ради Рівненської області, місцезнаходження: с. Рудка, вул. Шкільна, 4, Вараський район, Рівненська область, код ЄДРПОУ:22563778.