Рішення

від 09.03.2022 по справі 752/1415/22

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/1415/22

Провадження № 2/752/5062/22

РІШЕННЯ

Іменем України

10.03.2022 року Голосіївський районний суд м. Києва

в складі головуючого судді Чередніченко Н.П.

з участю секретаря Литвиненко Ю.С.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Закладу дошкільної освіти № 372 Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в:

в грудні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до відповідача Закладу дошкільної освіти № 372 Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову зазначено, що відповідно до наказу № 14-к від 29.01.2021 року позивач була прийнята на роботу вихователем за строковим трудовим договором до Закладу дошкільної освіти № 372. 10.11.2021 року позивачу повідомленням № 61 було попереджено про обов`язкове профілактичне щеплення проти Ковід-19 із 08.11.2021 року на період дії карантину. 29.11.2021 року директором Закладу дошкільної освіти № 372 було видано наказ № 144-к, яким було відсторонено від роботи позивача із 29.11.2021 року без збереження заробітної плати від виконання обов`язків за посадою вихователя до усунення причин, що зумовили відсторонення. Позивач зазначає, що ні в трудовому контракті, ні в посадовій інструкції не передбачено такого зобов`язання з боку позивача, так як і не передбачено повноваження відповідача на відсторонення. Позивач вважає такий наказ незаконним з підстав того, що виключно Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановлюється перелік обов`язкових щеплень, натомість в такому переліку відсутнє щеплення від Ковід-19. Позивач зазначає, що на сьогодні не встановлено окремого порядку на законодавчому рівні про відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності у них щеплення від ковіду. Посилаючись на викладене, позивач вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав із даним позовом, та просить суд визнати зазначений наказ незаконним та скасувати його, а також стягнути із відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва від 25.01.2022 року, у справі було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

В лютому 2022 року до суду від представника відповідача Закладу дошкільної освіти № 372 надійшов відзив на позовну заяву, в якому сторона відповідача просила суд відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що з огляду на низку нормативно - правових актів, пов`язаних зі щепленням проти коронавірусної хвороби, відсторонення від роботи є своєрідне призупинення трудових правовідносин, та є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках, і має за мету відвернення та/або попередження негативних наслідків. На період відсторонення робоче місце за працівником зберігається, трудовий договір не припиняється, а тому право на працю, визначене Конституцією України, не було порушене, а відатк позов задоволенню не підлягає.

Позивач після відкриття провадження з будь-якими клопотаннями до суду не зверталась. Відповідач, надіславши до суду відзив на позов, з будь-якими лопотаннями до суду не звертався.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження на підставі доказів, які містяться в матеріалах справи.

Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов підлягає частковому задоволенню за наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч. 1 ст. 4 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

За правилами ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як визначено в ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Частиною першою та другою статті 24 Основного Закону України встановлюють норми конституційного права, згідно з якими громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України (МОЗ) від 04.10.2021 № 2153, відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», п. 8 Положення про МОЗ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (КМУ) від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови КМУ від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Згідно цього Переліку до нього увійшли працівники: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності

Судом встановлено, позивач ОСОБА_1 , відповідно до наказу № 14-к від 29.01.2021 року, була прийнята на роботу вихователем за строковим трудовим договором до Закладу дошкільної освіти № 372.

10.11.2021 року позивача повідомленням було попереджено про обов`язкове профілактичне щеплення проти Ковід-19 із 08.11.2021 року на період дії карантину.

29.11.2021 року директором Закладу дошкільної освіти № 372 було видано наказ № 144-к, яким було відсторонено від роботи позивача із 29.11.2021 року без збереження заробітної плати від виконання обов`язків за посадою вихователя до усунення причин, що зумовили відсторонення.

Із зазначеного наказу вбачається, що з огляду на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від Ковід-19 від 10.11.2021 року, та наявність нормативно-правових актів, були наявні підстави для відсторонення позивача від виконання нею роботи.

Оскаржуваний наказ було винесено директором дошкільного навчального закладу, керуючись статтею 46, 94 Кодексу законів про працю України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», ч. 1 ст.1 Закону України «Про оплату праці», частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», п. 41 постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», що вбачається із самого наказу.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» обов`язковими профілактичними щепленнями в Україні є щеплення проти: дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу і включені до Календаря профілактичних щеплень в Україні (Календар щеплень), затверджений наказом МОЗ 16.09.2011 року за № 595, в редакції наказу МОЗ від 11.08.2014 р. за №551, зареєстрований в Міністерстві юстиції України (МЮУ).

Календар щеплень встановлює перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення.

В той же час, Календар щеплень серед переліку обов`язкових щеплень, які можуть бути введені за епідеміологічними показаннями, не передбачає щеплення проти ГРВІ COVID-19.

Отже, така підстава для відсторонення від роботи, як відмова/ухилення від проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, що зазначена в оспорюваному наказі неспроможна, оскільки не передбачена нормативно-правовим актом, який регулює такі правовідносини (ГРВІ COVID-19 не внесена в Календар щеплень, як хвороба проти якої обов`язково слід робити щеплення).

Обов`язковою та єдиною підставою для визначення додаткових профілактичних щеплень є діяльність, яка може призвести до зараження працівників та/або поширення ними інфекційних хвороб (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Із оскаржуваного наказу № 144-к не вбачається, що діяльність відповідача та відповідно позивача відноситься до діяльності, яка може призвести до зараження інших осіб.

Так само наказ МОЗ від 04.10.2021 р. № 2153 не встановлює та не передбачає, що діяльність осіб, що перелічені в наказі може призвести до їх зараження та/або поширенню ними інфекційних хвороб.

Крім того, згідно зі статтею 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», підприємства, установи і організації зобов`язані (поміж іншого) усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Крім цього, під час винесення оскаржуваного наказу № 144-к відповідачем порушена процедура відсторонення позивача від роботи. Тобто в даному випадку відсторонення позивача від роботи, за наказом роботодавця, мало б бути оформлено на підставі подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про таке усунення (відсторонення).

Однак, в матеріалах справи такий документ відсутній, та стороною відповідача, останній, надано не було.

Статтею 46 КЗпП України визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Під визначеними «передбачених законодавством» випадками слід розуміти: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови КМУ, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Тобто прийняті постанови, укази, накази, тощо, не повинні суперечити Конституції та законам України (див. рішення Конституційного Суду України від 09.07.1998 р. № 12-рп/98, щодо офіційного тлумачення терміну «законодавство»).

Якщо підзаконні нормативні акти суперечать актам вищої юридичної дії, застосуванню та виконанню підлягають останні.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії (ст. 8 Конституції України).

В зазначених тезах узагальнений зміст верховенства права, яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Відповідно до ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України.

Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави, крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України). Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

За змістом ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

За статтею 2-1 КЗпП забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Статтею 43 Основного закону кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відсторонення від роботи - це певна санкція, застосовувана роботодавцем до працівника, за порушення ним трудової дисципліни, зумовлених певними (навмисними, свідомими) діями останнього.

До того ж відсторонення від роботи не є обов`язковою мірою, а лише передбачає таку можливість.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ч. 2 ст. 28 Конституції).

Відповідно до п. 3 ст. 281 ЦК України, медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.21р. за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування» та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Так, зокрема, у даній резолюції ПАРЄ зазначено: «Вакцини проти СОVID-19: етичні, правові і практичні питання»: «Забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7.3.1); «Гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров`я або небажання пройти вакцинацію» (ст. 7.3.2).

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст.ст. 42, 43 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта.

Відтак, в розумінні ст.ст. 3, 28 Конституції України, клінічні випробування на громадянах лікарських засобів без їх вільної згоди з застосуванням будь-яких засобів примусу є протизаконним.

Отже виходячи із наведених норм національного законодавства, актів міжнародного права та здорового глузду слід дійти висновку, що право працівника на працю є домінантним над не обов`язковою вакцинацією.

Враховуючи викладене, суд вважає, що підстав для відсторонення позвиача, в розумінні статті 46 КЗпП України, немає, позаяк така підстава як: не вакцинація особи від ГРВІ COVID-19, яка до того ж не є обов`язковою - не передбачена чинним трудовим законодавством, а тому наказ про відсторонення є незаконним та підлягає скасуванню, в зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

В частині позовної вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно із п. 9 ст. 10 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

За змістом ч. 2 ст. 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Враховуючи ту обставину, що трудовим законодавством не врегульовано порядок відновлення права працівника у зв`язку з незаконним відстороненням та компенсації у зв`язку з цим втраченої частини заробітної плати, суд приходить до висновку, що в даному випадку є всі підстави для застосування аналогії закону та вирішити питання поновлення порушеного права та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним відсторонення без збереження заробітної плати, застосовуючи порядок визначений в ст. 235 КЗпП України.

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України).

Відповідно до змісту ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення із відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 29.11.2021 року по дату прийняття судом рішення про допущення до роботи.

Відповідно до Довідки про доходи позивача від 13.12.2021 року виданої Управлінням освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації вбачається, що виплату заробітної плати позивача проводить Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, а тому середній заробіток за час вимушеного прогулу має виплачуватися саме Управлінням освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації.

Разом з тим, позивачем пред`явлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до Дошкільного навчального закладу № 372, тобто до неналежного відповідача.

Будь-яких клопотань про залучення Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації до участі в розгляді даної справи в якості співвідповідача, стороною позивача заявлено не було.

Згідно із ч. 2 ст. 51 ЦПК України, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Відповідно до п. 3 ч. 5 ст. 12 ЦПК України, суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій.

Клопотання до суду про залучення до участі у справі співвідповідача, позивачем подано не було.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що відповідач є неналежним відповідачем за позовними вимогами в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Суд роз`яснює позивачу, що вона не позбавлена права вимоги в цій частині в порядку, визначеному чинним законодавством до належного відповідача.

В порядку ст. 141 ЦПК України, із відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 908,00 грн., оскільки, суд прийшов до висновку про задоволення лише однієї позовної вимоги.

Разом з тим, у стягненні із відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу в сумі 5000,00 грн. слід відмовити, оскільки стороною позивача не надано суду достатніх доказів того, що зазначена сума була фактично перерахована позивачем адвокату, та отримана, останнім, відповідно.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 2, 46, 235 КЗпП України, ст. ст. 15, 16, 286 ЦК України, ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19,76-81, 141, 263-265, 267, 273, 274, 354, 355 ЦПК України, суд, -

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до Закладу дошкільної освіти № 372 Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Закладу дошкільної освіти № 372 від 29.11.2021 року № 144-К «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

В решті позовних вимог, - відмовити.

Стягнути із Закладу дошкільної освіти № 372 Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 908 (дев`ятсот вісім) грн. 00 коп.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повні ім`я та найменування сторін:

позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою АДРЕСА_1 ;

відповідач Заклад дошкільної освіти № 372 Управління освіти Голосіївської районної в м. Києві державної адміністрації, ЄДРПОУ 22879843, адреса: м. Київ, вул. Заболотного, 114-а.

Головуючий Н.П. Чередніченко