Рішення

від 11.05.2022 по справі 157/1610/21

КАМІНЬ-КАШИРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 157/1610/21

Провадження №2/157/98/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2022 рокумісто Камінь-Каширський

Камінь-Каширський районний суд Волинської області

в складі: головуючого судді Гамули Б.С.,

з участю: секретаря судового засідання Семенюк О.В.,

позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області, Сошичненської сільської ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області, Сошичненської сільської ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачка працює технічним працівником в ЗЗСО «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області. Після 04 жовтня 2021 року вона була неодноразово попереджена в усній формі, а 05 листопада 2021 року в письмові формі повідомлена керівником навчального закладу про намір відсторонити її від роботи у зв`язку з тим, що вона відмовляється вакцинуватися проти коронавірусної інфекції COVID-19, викликаної вірусом SARS-CoV-2. Позивачка інформувала керівника навчального закладу про свою відмову від вакцинації в усній формі, оскільки вакцина від COVID-19 не є традиційною вакциною та перебуває на стадії клінічного випробування. На сьогоднішній день вакцинація проти коронавірусної інфекції, викликаної вірусом SARS-CoV-2, є примусовим медичним експериментом, оскільки відповідно до Закону України № 4613 «Про лікарські засоби», який спрощує процедуру реєстрації та використання вакцин від COVID-19 в Україні від 29.01.2021 року допущена прискорена процедура реєстрації вакцин від коронавірусу, при якій дозволено в надзвичайних ситуаціях (або для їх запобігання) реєструвати препарати на основі неповних даних клінічних досліджень та до завершення клінічних випробувань. Без цього законопроекту уряд не мав би права реєструвати вакцини від коронавірусу тому, що жодна з них не пройшла четвертої фази досліджень вивчення побічних ефектів і протипоказань. Наказом Міністерства охорони здоров`я № 2164 від 6 жовтня 2021 року «Про проведення клінічного випробування та затвердження суттєвих поправок до протоколів клінічних випробувань лікарських засобів, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання, виникнення та поширення, локалізацію та ліквідацію коронавірусної хвороби COVID-19» дозволено проведення клінічного випробування лікарських засобів, призначених для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникнення та поширенню, локалізацію та ліквідацію коронавірусної хвороби COVID-19. Ні виробник вакцини, ні держава не дає гарантій відсутності будь-яких ускладнень або негативних наслідків після щеплення, а також не несуть відповідальності за здоров`я і життя пацієнта. Вказана інформація дає підстави позивачці не довіряти запровадженій в Україні вакцинації проти коронавірусної інфекції, викликаної вірусом SARS-CoV-2, та відмовлятися від будь-яких медичних втручань. Статтею 64 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Згідно зі статтями 1, 8, 9 Нюрнберзького кодексу 1947 року абсолютно необхідною умовою проведення експерименту над людиною є добровільна згода останньої. В ході проведення експерименту випробовуваний повинен мати можливість зупинити його. Ніякі національні закони або підзаконні акти не можуть применшувати чи скасовувати гарантії, викладені в даному кодексі. Таким чином, згідно з чинним законодавством України і нормам міжнародного права примус до експериментального медичного втручання є неприпустимим. Відповідна відмова від участі в медичних експериментах не може бути підставою для відсторонення від роботи та/або позбавлення заробітної плати. Наказом керівника ЗЗСО «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області № 43 К/тр від 08 листопада 2021 року позивачка відсторонена від виконання обов`язків із 8 листопада 2021 року на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати. Даний наказ ОСОБА_1 вважає незаконним, таким, що прийнятий без додержання усіх норм законодавства, внаслідок чого порушено її право на працю, а також таким, який прийнято керівником безпідставно. Підстави відсторонення працівника від роботи, однією з яких є інші випадки, передбачені законодавством, передбачені в ст. 46 КЗпП України. Перелік інфекційних хвороб, щеплення проти яких є обов`язковими, встановлено ст. 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб». Подібний перелік приводиться у ст. 27 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Дані переліки не доповнені інфекційною хворобою COVID-19. Також зазначила, що подання відповідних санітарних служб про усунення її від роботи, яке слугує підставою відсторонення від роботи працівника, за умови відсутності обов`язкового щеплення, передбаченого календарем щеплення, на адресу керівника не надходило. Повідомлення керівника про відсторонення позивачки від роботи це фактично повідомлення останньої про зміну істотних умов праці, що повинно бути зроблено не пізніше ніж за два місяці. Вказала також, що вказаним вище наказом порушено її право не лише на працю, але й право на таємницю про стан здоров`я. Вимога керівника надати інформацію про вакцинацію або протипоказання до вакцинації проти COVID-19 є незаконною. Позивачка вважає, що відомості про вакцинацію, що стосується стану її здоров`я, є персональними даними, така інформація не може розголошуватися будь-яким способом. Дане право закріплено в ст. 2 Закону України «Про захист персональних даних». Обмеження права на працю без вакцинації проти коронавірусної інфекції, викликаної вірусом SARS-CoV-2 це пряма дискримінація. Таким чином, оскаржуваний наказ є дискримінаційним щодо реалізації права позивачки на працю, а тому суперечить національному та міжнародному законодавству. Зазначила, що будь-яка дискримінація є неприпустимою і прямо порушує Конституцію України, а також не відповідає резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи. Керівник навчального закладу, приймаючи наказ про відсторонення позивачки від роботи, керувався підзаконним нормативно-правовим актом наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 4 жовтня 2021 року № 2153, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 №595, ст. 46 КЗпП України, що є неприпустимим та суперечить Конституції України, законам України, міжнародним правовим актам. Крім цього, Дорожньою картою з упровадження вакцинації від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні в 2021-2022 роках, що затверджена наказом Міністерства охорони здоров`я від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 9 лютого 2021 року №213) встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби СОVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Вакцинація від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, є правом, а не обов`язком. Оскільки в Україні вакцинація проти СОVID-19 є добровільною, а нормами ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачено обов`язкового щеплення від даної хвороби, такої підстави відсторонення, як відмова від проходження профілактичного щеплення проти СОVID-19, нормами статті 46 КЗпП України не передбачено. Вважає, що примусове проведення вакцинації проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 суперечить чинному законодавству України.

Посилаючись на викладені обставини, позивачка просить суд визнати незаконним і скасувати наказ № 43 К/тр «Про відсторонення від виконання роботи ОСОБА_2 », поновити техпрацівника /двірника/ гімназії с. Личини Сошичненської сільської ради Волинської області ОСОБА_1 у виконанні трудових обов`язків та допустити її до роботи, а також стягнути з відповідачів на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 08 листопада 2021 року по дату ухвалення рішення суду включно та судові витрати по справі.

Ухвалою судді від 06 грудня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, постановлено справу розглядати у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін у судове засідання.

Позивачка ОСОБА_1 у судовому засіданні позовні вимоги підтримала повністю. Пояснила, що 05 листопада 2021 року на робочому місці їй було вручено повідомлення про необхідність обов`язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19. Згодом, 08 листопада 2021 року, директор ЗЗСО «Гімназія с. Личини» Олещук Н.П. ознайомила її з наказом №43 К/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 » та роз`яснила, що з цього дня вона відсторонена від роботи до пред`явлення сертифікату про вакцинацію. Позивачка підтвердила, що до цього часу в медичному закладі не обстежувалася та щеплення не отримала.

Представник відповідача ЗЗСО «Гімназія с. Личини» Олещук Н.П. у судове засідання не з`явилася, подала заяву про розгляд справи за її відсутності, в якій зазначила, що позовні вимоги не визнає.

Представник відповідача Сошичненської сільської ради Волинської області Волосюк І.В. у судове засідання не з`явився, подав заяву про розгляд справи за його відсутності, свою позицію щодо позовних вимог не висловив.

Заслухавши пояснення позивачки, проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позов до задоволення не підлягає з таких підстав.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У відповідності до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 1 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Суд встановив, що з 31 січня 1997 року позивачка ОСОБА_1 призначена на посаду двірника закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області.

Директором ЗЗСО «Гімназія с. Личини» Олещук Н.П. 08 листопада 2021 року винесено наказ №43 К/тр «Про відсторонення від роботи ОСОБА_2 », згідно з яким позивачку з 08 листопада 2021 року відсторонено від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати (підстава: повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від 01 листопада 2021 року № 2).

Із вказаним наказом позивачка ОСОБА_1 була ознайомлена під підпис, що встановлено з її пояснень та вбачається зі змісту самого наказу.

Передувало оскаржуваному наказу повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 № 26, яке було вручено позивачці на робочому місці та з яким вона ознайомилася 05 листопада 2021 року.

Стаття 46 Кодексу законів про працю України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статтею 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.

Водночас передбачено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Міністерством охорони здоров`я України (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Наразі наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності. Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу МОЗ України від 11.10.2019 року №2070).

Міністерство юстиції України зареєструвало наказ МОЗ №2153, а отже погодилося, що він відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини.

Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 №731). Тож у разі виникнення недовіри до вказаного наказу МОЗ та питань щодо його законності, не має бути таких сумнівів, зважаючи на те, що необхідну процедуру введення його в дію він пройшов.

Таким чином, якщо ставити питання обов`язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу МОЗ №2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень. Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтермінування через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Позивачка не надала суду доказів, що вона має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування, крім того, в судовому засіданні вказала, що не зверталася в медичний заклад для обстеження з метою виявлення в неї протипоказань до щеплення.

Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивачки від роботи, оскільки це прямо передбачено на рівні законодавства. Так, відповідно до постанови КМУ №1236 (в діючій редакції) саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 4 жовтня 2021 року №2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, частини 1 статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей», яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.

Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 2 КЗпП).

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними в пункті 10 Постанови від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).

У законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому в разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Водночас, такі втручання цілком припустимі. Для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13), яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266): «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №28859/11 і №28473/12, § 167, 15 листопада 2016 року, з додатковим посиланням).» ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому в цьому немає порушень. В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272): «Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

У відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації ЄСПЛ наводить такі доводи: «285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав ЄСПЛ визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

Щодо доводів позивачки про сумнівність ефективності вакцини, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те, що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров`я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів».

Відносно порушення прав на працю, про що зазначає позивачка, яка відмовилася від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке: «306. Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я».

Верховний Суд цілком послідовно стверджує наступне (постанова від 10.03.2021 у справі №331/5291/19): «Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей. Отже, право позивачки на працю у шкільному навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка відмовилася від обов`язкового щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, суд вважає, що керівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки всіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення позивачки від виконання посадових обов`язків.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд на підставі ч. 1 ст. 141 ЦПК України покладає на позивачку витрати на сплату судового збору.

Керуючись статтями 12, 81, 89, 141, 263-265 ЦПК України, суд

ухвалив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до закладу загальної середньої освіти «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області, Сошичненської сільської ради Волинської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, зобов`язання допустити до роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування, ім`я, місцезнаходження, місце проживання, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ, реєстраційний номер облікової картки платника податків, номер і серія паспорта сторін: позивач ОСОБА_1 , с. Личини, Камінь-Каширський район, Волинська область, 44544, НОМЕР_1 ; відповідач заклад загальної середньої освіти «Гімназія с. Личини» Сошичненської сільської ради Волинської області, вул. Незалежності, 2, с. Личини, Камінь-Каширський район, Волинська область, 44542, код ЄДРПОУ 25086706; третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Сошичненська сільська рада Волинської області, с. Сошичне, Камінь-Каширський район, Волинська область, 44543, код ЄДРПОУ 04333135.

Головуючий: Б. С. Гамула