Постанова

від 10.04.2022 по справі 640/11814/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/11814/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:

Кармазін О.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 квітня 2022 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Костюк Л.О.;

суддів: Бужак Н.П., Степанюка А.Г.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року (розглянута у порядку спрощеного позовного провадження, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - відсутня) у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Н-Бургер» про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2020 року, Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Н-Бургер» (далі - відповідач), в якому просить суд стягнути з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 110570,00 грн. та пеню у розмірі 1 318, 04 грн.

Заявник зазначає, що відповідач подав Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019. Згідно звіту відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників складає 10, відповідно до 4% нормативу на підприємстві має працювати 1 особа з інвалідністю. Однак, відповідачем не працевлаштована жодна особа з інвалідністю.

Таким чином, за висновком позивача, товариством не виконано нормативу призначеного для працевлаштування інвалідів.

Заявник вважає, що товариство не вжило всіх заходів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, наслідком чого, на думку позивача, має бути сплата санкцій, визначених у позові.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове, яким позов задоволити.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, як це передбачено ст. 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, що звітність за формою 3-ПН подається до центрів зайнятості за наявності попиту на робочу силу (вакансії), і лише у разі наявності на підприємстві вільних робочих місць.

З пояснень відповідача встановлено, що у зв`язку з наведеним та необхідністю працевлаштування особи з інвалідністю з січня 2019 товариством регулярно подавались до центру зайнятості відповідні форми звітності № 3-ПН щодо наявності вакансії прибиральника з вказівкою на необхідність працевлаштування особи з інвалідністю. Зокрема, такі запити подавалися у січні, березні, травні, липні, вересні, грудні 2019 року.

Однак, жодна особа з інвалідністю не була направлена для роботи на підприємстві. Водночас, представник підприємства регулярно зв`язувався у телефонному режимі з відповідним інспектором центру зайнятості для уточнення питань працевлаштування осіб

При цьому, відповідач наголошує, що його обов`язок створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати та працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця.

Товариство зазначено, що протягом 2019 року до нього не зверталися особи з інвалідністю для цілей роботи на підприємстві, звернення яких і є підставою для працевлаштування. Відповідно, відсутні відмови товариства щодо працевлаштування таких осіб на підприємство.

Тобто, як зазначено у відзиві, працевлаштування осіб з інвалідністю не відбулось з незалежних від товариства причин. У той же час, товариство вчинило всі залежні від нього дії щодо можливості прийняття на роботу особи з інвалідністю.

Відповідач наголошує також, що навіть за відсутності обов`язку, самостійно додатково вживало заходів щодо пошуку працівників з обмеженими можливостями, розміщуючи на сайтах з пошуку роботи оголошення про потребу у працівника «Член бригади ресторану» для осіб з обмеженими можливостями, що підтверджується відповідними листами та оплатою послуг за розміщення оголошень.

Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон), забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Так, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Частиною 1 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України. Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону України «Про зайнятість населення», наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)».

Зі змісту частини 2 статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Так, відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» у встановлений строк, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,

- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відтак, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості.

В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 2 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня у справі № 819/639/17, від 26 червня 2018 року у справі № 806/1368/17.

При цьому, Законом також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Як вбачається з матеріалів справи, підприємство неодноразово протягом 2019 року зверталось до центру зайнятості стосовно попиту на робочу силу за формою 3-ПН де була вакансія, призначена для особи з інвалідністю.

Крім того, відповідач вживав заходи щодо розміщення відповідних оголошень у мережі Інтернет на профільних сайтах з пошуку роботи (пропозиції вакансій).

Між тим, службою зайнятості до підприємства не направлялись працівники - особи з інвалідністю. При цьому, позивач не довів обставин того, що певні особи з інвалідністю зверталися до підприємства з метою працевлаштування, але їм було безпідставно відмовлено.

Отже, матеріалами справи підтверджується, що підприємство вживало усіх можливих заходів, які передбачені законодавством, а також такі, що не встановлені як обов`язок для підприємства (самостійне розміщення оголошень), спрямовані на забезпечення виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2019 році та недопущення правопорушення у сфері господарювання.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про виконання відповідачем обов`язків, визначених профільним законодавством та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є необґрунтованим.

В той же час, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що відповідачем не виділено та не створено робоче місце для працевлаштування особи з інвалідністю, а також не доведено факту протиправної відмови у працевлаштуванні осіб з інвалідністю з боку підприємства.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог Київського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено всі обставини справи у зв`язку із чим прийшов до правильного висновку, що у задоволенні позову слід відмовити у повному обсязі.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 грудня 2021 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя: Л.О. Костюк

Судді: Н.П. Бужак

А.Г.Степанюк