Постанова

від 25.05.2022 по справі 206/6401/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/3475/22 Справа № 206/6401/18 Суддя у 1-й інстанції - Кушнірчук Р. О. Суддя у 2-й інстанції - Максюта Ж. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2022 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Максюти Ж.І.

суддів Свистунової О.В., Демченко Е.Л.

за участю секретаря Панасенко С.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив стягнути з відповідача суму боргу за договором позики.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого відповідач отримав від позивача у борг 170 000,00 грн та надав розписку про отримання грошових коштів.

Укладаючи вказаний договір, сторони домовились, що борг буде повернено до 01 вересня 2018 року, однак у визначений строк відповідач не повернув суму боргу.

01 жовтня 2018 року позивач направив на адресу відповідача лист-вимогу про повернення боргу протягом семи днів з моменту отримання вказаного листа, однак станом на 24 жовтня 2018 року ОСОБА_2 борг так і не повернув.

ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_2 зобов`язаний повернути суму основного боргу з урахуванням інфляційного збільшення, неустойки та 3 % річних у загальному розмірі 299 785,00 грн.

Враховуючи, що ОСОБА_2 в добровільному порядку не повертав отриману позику протягом тривалого часу, позивач вважав, що є підстави для її стягнення у судовому порядку.

У січні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , у якій просив визнати недійсним договір позики від 01 вересня 2013 року.

Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що договір позики від 01 вересня 2013 року носить фіктивний характер оформленої угоди, дійсною метою якої є покладення матеріальної відповідальності на ОСОБА_2 як на працівника у зв`язку з виконанням трудових функцій.

У зв`язку з виникненням недостач під час роботи у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 змусили підписати два договори позики та дві розписки про отримання коштів, які фактично ним не отримувались та йому не передавались, а саме: договір позики на суму 170 000,00 грн від 01 вересня 2013 року з граничним строком оплати до 01 вересня 2018 року та договір позики на суму 41 629,00 грн від 04 лютого 2015 року.

Обидва договори були оформлені в один день та на вимогу ОСОБА_1 до них внесено різні дати та суми коштів, які нібито отримано.

Розписки підписані свідками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 кульковими ручками одного кольору із зазначенням дат віддалених між собою більше року.

Між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були суто робочі стосунки.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_1 вимагав у ОСОБА_2 грошові кошти, він був змушений звернутись до поліції та за його заявою відкрито кримінальне провадження № 12017040700000903 за статтею 356 КК України.

В подальшому ОСОБА_1 звернувся до Самарського районного суду м. Дніпропетровська з позовом про стягнення з ОСОБА_2 суми основного боргу та штрафних санкцій за договором позики від 04 лютого 2015 року.

Стягнення недостач із працівників на підставі фіктивних договорів позики є звичайною практикою ФОП « ОСОБА_1 », про що свідчать чисельні рішення судів про стягнення боргу за подібними договорами позики.

ОСОБА_2 наполягав на тому, що спірний договір позики носить удаваний характер, у зв`язку з чим просив суд визнати його недійсним.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 травня 2021 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсним договір позики на суму 170 000,00 грн від 01 вересня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 768,40 грн, а також понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 15 100,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з недоведеності існування між сторонами правовідносин саме за договором позики, оскільки ОСОБА_1 зазначених у спірній розписці коштів не передав, а ОСОБА_2 вказані кошти не отримував, тобто в контексті статті 1046 ЦК України фактично договір позики не може вважатися укладеним, оскільки не відбулася реальна передача позикодавцем позичальникові грошових коштів, яка визначає момент укладення договору позики.

Суд посилався на те, що ОСОБА_1 у судовому засіданні під час розгляду цивільної справи № 206/7116/16-ц підтвердив, що час від часу виявлені нестачі він оформлював шляхом складання працівниками боргових розписок, на підставі яких в подальшому звертався до суду з метою стягнення грошових коштів, а тому ці обставини доказуванню не підлягають на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначав, що виходив з того, що відмовляючи у задоволенні первісного позову та встановивши, що за спірним договором позики від 01 вересня 2013 року не відбулось реального отримання грошових коштів, врахувавши оспорюваність договору позики ОСОБА_2 , суд дійшов висновку про те, що наявні підстави для визнання цього правочину недійсним.

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційного скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, я у якій просив касаційну скаргу задовольнити, скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити первісні позовні вимоги, у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 січня 2022 року по справі № 206/6401/18 касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 травня 2021 року скасовано та направлено справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.

На обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначав, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, при ухвалені застосував норми права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц (провадження № 61-41962св18), від 16 січня 2019 року у справі № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14.

Зазначав, що ОСОБА_2 до матеріалів справи залучено невідомий для ОСОБА_1 документ під назвою «розписка», яка відрізняється від наданого ОСОБА_1 оригіналу, зокрема тим, що там містяться підписи свідків. Йому не відомо про інший примірник розписки, який не має юридичної сили, оскільки знаходиться у самого позичальника, а не у позикодавця, підпису позикодавця він не містить, і встановити, коли саме його написано не можливо, що й не було встановлено судом першої інстанції.

Під час розгляду справи не було досліджено договору та розписку від 01 вересня 2013 року.

Допитані свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не змогли напевне повідомити, коли саме і які розписки вони посвідчували своїми підписами, та хто їх просив підписати, що підтверджується звукозаписом судового засідання. Також свідки не підтвердили факт наявності трудових відносин, а лише констатували факт існування взаємин між позивачем та відповідачем.

Свідок ОСОБА_4 під час розгляду справи № 206/7116/16 стверджувала, що розписка на 170 000 грн їй не відома (протокол судового засідання від 16 січня 2018 року). Однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вказав, що ОСОБА_4 особисто засвідчила своїм підписом розписку, складену ОСОБА_2 на суму 170 000 грн, про що її особисто попросив ОСОБА_1 , однак фактичної передачі коштів не відбувалося. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 домовилися між собою, а вона лише засвідчила розписку як свідок.

Вказане суперечить справжнім поясненням свідка ОСОБА_4 , яка не тільки не змогла напевне згадати, коли саме, де та скільки розписок посвідчувала своїм підписом, вона навіть не змогла відповісти на питання чи взагалі посвідчувала розписку.

Зазначені обставини судом першої інстанцій проігноровано.

Суд першої інстанції безпідставно ототожнив відносини у цій справі з іншими відносинами між позивачем та відповідачем, які були предметом розгляду іншої цивільної справи № 206/7116/16, однак правовідносини за договором позики від 01 вересня 2013 року виникли набагато раніше взаємин, які були предметом цивільної справи № 206/7116/16.

Також зазначав, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не було трудових відносин, оскільки відсутні копії трудової книжки, трудові договори, підписи у відомостях, бланках чи інших паперах, чи хоча б якісь похідні докази трудових відносин.

Крім того, висновки суду першої інстанції щодо неотримання ОСОБА_2 коштів за договором позики є хибними, оскільки у справі встановлено, що на час пред`явлення позову та виникнення спору оригінал договору позики з розпискою позичальника про отримання суми позики, знаходився у ОСОБА_1 (позикодавця), що згідно з положенням статті 545 ЦК України є одним із свідчень того, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Показаннями сторони та показами свідків не може доводитись факт виконання зобов`язання за договором. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-16630св19).

Окрім того, Верховний Суд у постанові від 19 вересня 2019 року у справі № 176/2967/13-ц (провадження № 61-41962св18) зробив висновок, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладання договору та змісту умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Верховний Суд при розгляді цивільної справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18) зазначив, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Вказане також узгоджується з висновками Верховного Суду України, які викладені у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13; від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.

Суд першої інстнції проігнорував наявність у ОСОБА_1 оригіналу договору позики від 01 вересня 2013 року та оригіналу розписки, що підтверджує існування між сторонами відносин позики. Суди всупереч обставинам справи та вищевказаним висновкам Верховного Суду, безпідставно зазначили у рішенні, що ОСОБА_1 не довів факт передачі грошових коштів ОСОБА_2 .

Окрім того, суд першої інстанції, задовольняючи зустрічний позов, взагалі не дав оцінки заяві про застосування строків позовної давності, поданої позивачем ОСОБА_1 12 квітня 2019 року.

Строк позовної давності про визнання недійсним договору позики від 01 вересня 2013 року закінчився ще 01 вересня 2016 року.

Зазначав, що суд, задовольняючи зустрічні позовні вимоги, взагалі не обґрунтував належним чином правові підстави для його задоволення.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діяв адвокат Трушев О. П., просив апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення суду першої залишити без змін, оскільки скаржник не зазначив конкретні порушення судом норм матеріального та процесуального права, а лише зводить свою позицію до переоцінки доказів, що одержали відповідну правову оцінку під час розгляду справи. Крім того, доводи скаржника про те, що судом не враховані позиції Верховного Суду, жодним чином не обґрунтовані, адже наведені скаржником рішення були прийняті за зовсім інших обставин справи.

При новому судовому розгляді судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з пунктом 1.1 договору позики (між фізичними особами, безпроцентної) від 01 вересня 2013 року № 1, який укладено між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник), позикодавець передає позичальникові безпроцентну позику в сумі 170 000,00 грн готівкою, а позичальник зобов`язується повернути отриману суму в строки і у порядку, зазначені в цьому договорі (т. 1 а. с. 6).

Відповідно до розписки про отримання позики від 01 вересня 2013 року, ОСОБА_2 підтвердив, що ним отримано від ОСОБА_1 грошові кошти у позику на підставі договору позики від 01 вересня 2013 року № 1 в сумі 170 000,00 грн в день складання цієї розписки. Грошові кошти зобов`язався повернути у строк до 01 вересня 2018 року (т. 1 а. с. 7).

Факт отримання грошових коштів за вказаною розпискою було посвідчено свідками ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 24).

Оригінал вказаної розписки у двох примірниках також було оглянуто в судовому засіданні та долучено до матеріалів справи (т. 1 а. с. 170, т. 2 а. с. 97).

01 жовтня 2018 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 лист-вимогу про повернення боргу у розмірі 170 000,00 грн протягом семи днів з дня отримання цього листа. Також попереджено, що у разі невиконання зазначених вимог протягом встановленого строку, будуть нараховані 3 % річних, інфляційні витрати та стягнено заборгованість у судовому порядку (т. 1 а. с. 8, 9).

Згідно з договором позики від 04 лютого 2015 року № 2 ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 безпроцентну позику у розмірі 41 629 грн з кінцевим строком повернення до 04 лютого 2016 року (т. 1 а. с. 25, 26).

На підтвердження отримання грошових коштів за вказаним договором ОСОБА_2 склав розписку про отримання позики у сумі 41 629,00 грн від 04 лютого 2015 року (т. 1 а. с. 27).

Крім того, згідно з витягом з кримінального провадження № 12017040700000903 слідчим Самарського відділення поліції Дніпровського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області 06 липня 2017 року було внесено відомості до ЄРДР за заявою ОСОБА_2 про кримінальне правопорушення, передбачене статтею 356 КК України (т. 1 а. с. 129).

Листом від 10 грудня 2018 року № 45.4/П-32 потерпілого у кримінальному провадженні № 12017040700000903 ОСОБА_2 повідомлено, що його скаргу розглянуто, досудове розслідування за кримінальним провадженням триває. Слідчим надано доручення оперативному підрозділу Самарського ВП на проведення слідчих (розшукових дій), включно на проведення допиту свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 130).

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснила, що з ОСОБА_2 вони разом працювали у ОСОБА_1 у період з 2013 року до 2015 року.

Вказувала, що вона працювала неофіційно на ОСОБА_1 , щодо офіційного працевлаштування ОСОБА_2 їй не відомо, однак вона бачила ОСОБА_2 кожен день на роботі, він виконував доручення ОСОБА_1 , їздив на машині, яку надав йому ОСОБА_1 . Вона виконувала функції комірника, а ОСОБА_2 працював водієм, він розвозив товар (картки поповнення рахунку) по точках та збирав гроші.

У ОСОБА_2 та ОСОБА_1 іноді були суперечки щодо нестач, які вирішувались шляхом написання розписки про те, що ОСОБА_2 позичив кошти та зобов`язаний їх повернути.

Вона особисто була свідком складання таких розписок. Також підтвердила у судовому засіданні той факт, що вона особисто засвідчила своїм підписом розписку, складену ОСОБА_2 за договором позики на суму 170 000,00 грн, про що її особисто просив ОСОБА_1 , однак фактичної передачі коштів не відбувалося. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 домовилися між собою, а вона лише засвідчила розписку як свідок.

Після звільнення вона залишилась в нормальних стосунках з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Крім того, зазначила, що всі документи вони підписували у будні дні, точно не у вихідні, однак коли саме це було вона не пам`ятає, бо пройшло вже багато років.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_3 пояснила суду, що вона працювала у «Точка-М» на ОСОБА_1 , займалася договірною роботою та вела бухгалтерію. Була знайома з ОСОБА_2 .

Наскільки їй відомо, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були друзями, у них знаходяться поруч дачі.

ОСОБА_2 офіційно не працював на ОСОБА_1 , однак фактично займався виконанням певних робочих доручень ОСОБА_1 , їздив на авто, яке надав йому ОСОБА_1 . Зарплату вона ОСОБА_2 не видавала, однак за дорученням ОСОБА_1 видавала ОСОБА_2 певні суми грошей. Між ними, скоріше, були бізнес-відносини.

Щодо особистих суперечок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 їй нічого не відомо. Зазначила, що вона дійсно засвідчувала своїм підписом розписки ОСОБА_2 , це було у 2015 році, однак в її присутності ОСОБА_2 ніяких грошових коштів від ОСОБА_1 не отримував. Також зазначила, що вона чула про наявність боргів ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 . Також, в судовому засіданні було оглянуто матеріали цивільної справи № 206/7116/16, зокрема досліджено протоколи та аудіозапис судових засідань та встановлено таке.

ОСОБА_1 звертався до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу та штрафних санкцій за договором позики від 04 лютого 2015 року.

В ході розгляду вказаної цивільної справи було допитано ОСОБА_1 , в тому числі і як свідка, та в судовому засіданні останній пояснив, що ОСОБА_2 дійсно працював у нього водієм-експедитором. Також зазначив, що на підприємстві траплялися крадіжки, недостачу він оформляв як позику на працівників, яку згодом стягували через суд. Пояснив, що ОСОБА_2 має два різні борги, за якими складав розписки. Підтвердив, що ОСОБА_2 має на руках примірник оригіналу розписки.

Свідок ОСОБА_3 підтвердила факт написання ОСОБА_2 двох розписок на суму 170 000,00 грн та 45 000,00 грн, однак факт передачі грошових коштів за вказаними розписками підтвердила лише у сумі 45 000,00 грн. Розписка про отримання грошей була складена десь через рік після отримання грошей. Також підтвердила існування двох фактів крадіжок. Зазначала, що сума 170 000,00 грн за розпискою фактично ОСОБА_2 не видавалась, так оформили недостачу, виниклу в результаті крадіжки.

Свідок ОСОБА_4 також пояснювала, що у ОСОБА_2 в ході роботи виникали нестачі, у зв`язку з тим, що він не міг їх повернути, ОСОБА_1 сказав, щоб він або повертав гроші, або писав розписку. Це було у 2015 році. Вона була присутня під час написання однієї з розписок ОСОБА_2 , та їй відомо, що ОСОБА_2 писав ще одну розписку. Її запросив ОСОБА_1 до кабінету та повідомив, що ОСОБА_2 буде писати боргову розписку. Після написання цієї розписки всі розійшлися, в той день гроші ніхто нікому не передавав. Після ознайомлення з оригіналами розписок свідок підтвердила, що на них стоїть її підпис, яким вона підтвердила факти отримання ОСОБА_2 грошових коштів, однак наполягала на тому, що при ній ніколи грошові кошти у борг за цими розписками не передавалися.

Свідок ОСОБА_5 пояснював, що на роботі чув що ОСОБА_2 брав гроші у ОСОБА_1 , однак, свідком передачі коштів він не був. Про ці обставини йому відомо лише з розмов колег.

Колегія суддів вважає, що первісний позов підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики є укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Зазначене узгоджується з висновками викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Як вбачається із умов договору позики від 01 вересня 2013 року, укладеного між сторонами, факт одержання позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником в момент передачі йому суми позики (пункт 1.2.).

Відповідно до пункту 2.1. позикодавець передає позичальникові зазначену в пункті 1.1. договору суму безпосередньо при підписанні сторонами цього договору готівкою.

Згідно з пунктом 2.4. договору повернення позики підтверджується розпискою позикодавця.

Позичальник має право в будь-який час повністю або частково достроково повернути позику, при цьому позикодавець зобов`язаний прийняти дострокове виконання та надати розписку про одержання відповідної суми (пункт 2.5. договору).

У пункті 7.1. договору також зазначено, що термін дії даного договору починається з моменту передачі позикодавцем позичальникові суми позики й закінчується після виконання прийнятих на себе зобов`язань сторонами відповідно до умов договору.

Текст розписки про отримання позики від 01 вересня 2013 року містить інформацію про те, що позичальник ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти на підставі договору позики від 01 вересня 2013 року № 1 в сумі 170 000 грн в день складання цієї розписки, тобто саме в момент підписання договору позики.

Таким чином, складена власноруч ОСОБА_2 розписка підтверджує як факт укладення договору позики та зміст умов цього договору, так і факт отримання ним від ОСОБА_1 грошової суми та обов`язок її повернути.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 16 січня 2019 року при розгляді справи № 388/1354/17-ц (провадження № 61-45859св18), у якому зазначено, що письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до статті 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, тоді як обов`язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

Під час розгляду цієї справи, відповідач ОСОБА_2 не надав належних доказів, які б підтверджували, що він не складав та не підписував розписку, датовану 01 вересня 2013 року.

Згідно з абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

З метою захисту майнових інтересів позичальника від недобросовісного позикодавця стаття 1051 ЦК України надає позичальникові право оспорювати договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Обставину стосовно передання чи навпаки, не передання грошових коштів або речей, доводить та сторона, яка посилається на таку обставину.

При встановленні судом факту неотримання позичальником від позикодавця грошей або речей, визначених родовими ознаками, договір позики вважається не укладеним. Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Доводи ОСОБА_2 про те, що договір позики є безгрошовим і він не отримував у борг грошові кошти у ОСОБА_1 за розпискою від 01 вересня 2013 року обґрунтовувались показаннями свідків, що суперечить положенням статті 1051 ЦК України та змісту договору позики та написаної ОСОБА_2 розписки.

Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19) дійшов висновку, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики.

Отже, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції належним чином не оцінив зміст договору позики від 01 вересня 2013 року та розписки про отримання позики від 01 вересня 2013 року і дійшов передчасного висновку, що вони не містять відомостей щодо отримання ОСОБА_2 грошових коштів у позику, оскільки не встановив справжню правову природу вказаного правочину.

Щодо висновку суду про застосування статті 82 ЦПК України у подібних правовідносинах слід зазначати таке.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що відмовляючи в задоволенні первісного позову, суд першої інстанції, виходив з того, що правовідносини у справі, що розглядається, та у справі № 206/7116/16 є тотожними за змістом та правовою природою, під час судового розгляду також встановлювались обставини укладання спірного договору позики та складання розписки про отримання коштів від 01 вересня 2013 року, що підтверджено показами свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та самого ОСОБА_1 , в судовому засіданні з розгляду цієї справи вказані обставини спростовані не були, а тому ці обставини доказуванню не підлягають на підставі частини четвертої статті 82 ЦПК України.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).

Однак слід зазначити, що у справі № 206/7116/16 не досліджувався договір позики від 01 вересня 2013 року, а лише договір позики від 04 лютого 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Крім того, у справі, що переглядається, ОСОБА_6 не було допитано як свідка, та ним не давалось свідчень про те, що він не давав грошей у позику ОСОБА_2 , а врахував недостачу, яку оформлено як позику, а тому відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2018 року, не мають преюдиційного значення для розгляду цієї справи.

Виходячи з викладеного колегія суддів вважає, що суд першої інстнції не з`ясували, які відносини мали місце між позивачем та відповідачем, не дослідили зміст договору позики та розписки від 01 вересня 2013 року, не встановили наявність чи відсутність правої підстави стягнення коштів на користь ОСОБА_1 , а тому, за таких обставин зробив передчасний висновок, без з`ясування змісту договору позики та розписки про отримання позики, про відмову в задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів.

Таким чином, апеляційна скарга є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню у повному обсязі.

За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про необхідність задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову позову ОСОБА_2 .

Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року - задовольнити .

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 01 липня 2020 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ), суму боргу у розмірі 299 785 ( двісті дев`яносто дев`ять тисяч сімсот вісімдесят п`ять ) грн. та судовий збір у розмірі 2997, 85 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий: Ж.І. Максюта

Судді: О.В. Свистунова

ЕЛ. Демченко