Рішення

від 30.05.2022 по справі 521/21223/21

МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ОДЕСИ

Справа № 521/21223/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 травня 2022 року

м. Одеса

Справа № 521/21223/21

Провадження № 2/521/2091/22

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого - судді Гуревського В.К.

за секретаря - Федорова А.В.,

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 .

Відповідач - Одеський регіональний структурний підрозділ державного підприємства

обслуговування повітряного руху України

Представник - Бондар В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю вакцинації COVID-19, поновлення на роботі та оплата за час вимушеного прогулу не з вини працівника, -

в с т а н о в и в :

До Малиновського районного суду м. Одеси звернулась з позовом ОСОБА_1 до Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України, за яким просить визнати незаконним та скасувати наказ від 08 грудня 2021 року № 447/о Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код ЄДРПОУ 19214577) про відсторонення ОСОБА_1 від роботи та поновити її на роботі; стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (ЄДРПОУ 19214577) на користь позивача заробітну плату за вимушений прогул в період з дня відсторонення від роботи до дати набрання рішенням суду законної сили; стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (ЄДРПОУ 19214577) на користь позивача понесені витрати на оплату судового збору у розмірі 908,00 грн; стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (ЄДРПОУ 19214577) на користь позивача понесені витрати на правову допомогу в розмірі 10000,0 (десять тисяч) грн 00 коп., посилаючись на обґрунтування своїх вимог на такі обставини.

08.12.2021 р. наприкінці робочого дня (в саме 16.20) позивачу ОСОБА_1 було надано на ознайомлення наказ Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 08.12.2021 447/о «Про відсторонення від роботи» у зв`язку з відсутністю вакцинації від COVID-19, роздрукований з програми електронного документообігу.

Зранку 09.12.2021 ОСОБА_1 не впустили до приміщення Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України. Після цього позивач написала заяву на отримання необхідних документів для звернення до суду. Заявлені документи були надані 13.12.2021 р.

ОСОБА_1 працює в Одеському регіональному структурному підрозділі Державного підприємства обслуговування повітряного руху України з 01.07.2016 р на посаді бухгалтера 2 категорії відділу бухгалтерського обліку та звітності, яке є основним та єдиним місцем роботи.

Позивач вважає, що на підставі наказу Одеського регіонального структурного підрозділу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 08.12.2021 р. № 447/о її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, що є неправомірним, її позбавили будь-яких засобів до існування.

Вказаний наказ мотивований тим, що у відповідності до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» та пункту 41-6 Постанови Кабінету міністрів України №1236 від 09.12.2020 року (із змінами, внесеними постановою КМУ №1096 від 20.10.2021 року) та виконанню окремого доручення в.о. директора Державного підприємства обслуговування повітряного руху України від 18.11.2021 № 62, необхідно здійснити в обов`язковому порядку щеплення від COVID-19 та надати роботодавцю документ, що підтверджує проходження такого щеплення.

Відсутність у позивача щеплення не є порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою відсторонення від роботи і тим більше позбавлення заробітної плати.

Постанова Кабінету Міністрів України № 1236, на яку посилається відповідач в наказі про відсторонення, є тимчасовою, оскільки введена на певний проміжок часу, який Кабінетом Міністрів України іменується як «карантин всієї території України». В преамбулі постанови зазначено, що вона прийнята в порядку ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». В цій статті зазначено, що встановлюючи карантин, Кабінет Міністрів України встановлює тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Отже, підставою видання оскаржуваного наказу є встановлені Кабінетом Міністрів України тимчасові обмеження прав.

Право на працю, включно з правом на захист від незаконного звільнення, є прямою нормою Конституції, безумовним, невід`ємним правом, згідно ст. 43 Конституції України.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 21 Конституції України, права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Статтею 22 Конституції України встановлено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Виключно законами України визначаються права і свободи людини (ст. 92).

Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Отже, слід стверджувати, що обмеження конституційного права людини на працю, встановлене ст. 43 Конституції України, оскільки іншого в цій статті не зазначено, можливе виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Такої ж думки дотримується й Конституційний Суд України у рішенні №10 від 28.08.2020 року. В пункті 3.2 мотивувальної частини цього рішення КСУ зазначає, такі обмеження (конституційних прав) можуть встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції У країни.

Таким чином, незалежно від будь яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі її норм, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

Постанова Кабінету міністрів України є підзаконним актом. Ця постанова повинна відповідати закону (акту вищої сили) та Конституції України (закону найвищої юридичної сили).

Відповідач позов не визнав, надав до суду відзив на позовну заяву, посилаючись на такі обставини.

20 жовтня 2021 року Кабінет Міністрів України вніс зміни до Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

П. 19 внесених зміни передбачає відсторонення від роботи працівників, які відмовляються від вакцинації, не маючи на це протипоказів. Так, відповідно до документу, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій потрібно забезпечити:

1)контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі - перелік);

2)відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3)взяття до відома, що:

-на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

-відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

-строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Внесені зміни набирають чинності з 8 листопада 2021 року. Міністерство охорони здоров`я України своїм наказом від 04.10.2021 № 2153 затвердило перелік організацій, представники яких підлягають обов`язковій вакцинації проти COVID-19.

До вказаного переліку включені працівники:

1.Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів;

2.Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів;

3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

4.Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади.

5.Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів.

6.Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83. (Перелік доповнено новим пунктом 6 згідно з Наказом Міністерства охорони здоров`я № 2393 від 01.11.2021).

Державне підприємство обслуговування повітряного руху України, код згідно з ЄДРПОУ 19477064, входить до вказаного переліку.

У ст. 46 КЗпП України визначено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу та перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

24.11.2021 позивач була ознайомлена з Повідомленням про обов`язкове щеплення від COVID-19, яким було доведено до відома необхідність профілактичних щеплень від COVID-19 (однією чи двома дозами), не надано довідки про абсолютне протипоказання до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, або довідки про одужання від COVID-19, дійсної 90 діб. Також проінформовано про можливість відсторонення від роботи з 09.12.2021 у разі ненадання відповідних документів до 06.12.2021.

У зв`язку з невиконанням вимог нормативних документів щодо профілактичних щеплень від COVID-19 (однією чи двома дозами), не надано довідки про абсолютне протипоказання до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, або довідки про одужання від COVID-19, дійсної 90 діб, 07.12.2021 було складено акт за № 21.1-25/7/21 про відмову або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень від COVID-19 та було надано ОСОБА_1 попередження про можливе відсторонення від роботи з 09.12.2021 до усунення причин, що його зумовили (закінчення дії карантину, отримання обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, тощо).

На виконання зазначеного вище, 08.12.2021 було видано наказ № 447/о «Про відсторонення від роботи працівника відділу бухгалтерського обліку та звітності Одеського РСП Украероруху», згідно з яким ОСОБА_1 відсторонена від роботи без збереження заробітної плати з 09.12.2021 на період дії карантину, або до усунення причин відсторонення що його зумовили.

Жоден з нормативних актів, на яких ґрунтується наказ № 447/о не скасовано, всі вони є чинними і обов`язковими до виконання, дія карантину продовжується, причин відсторонення, що його зумовили, не усунуті.

Конституційний Суд України виніс рішення від 09.07.1998 р. № 12-рп/98 у справі № 17/81-97/№ 1-1/98 за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»): термін «законодавство», що вживається у частині третій ст. 21 КЗпП щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

Кодекс законів про працю України не передбачає збереження середнього заробітку за працівниками, відстороненими від роботи, чи оплати цього часу з окладу чи з мінімальної зарплати.

Закон України «Про оплату праці» також не передбачає збереження середнього заробітку за працівниками, відстороненими від роботи, чи оплати цього часу з окладу чи з мінімальної зарплати.

Якщо працівника відсторонили від роботи, роботу, передбачену трудовим договором, він не виконує, то підстав нараховувати йому зарплату немає.

Згідно з частиною 1 статті 286 ЦК України фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Відповідно до частини 2 цієї статті забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Разом з тим, інформації про сертифікат вакцинації від COVID-19 та щеплення в переліку інформації, що підпадає під поняття лікарської таємниці в розумінні ч. 1 ст. 286 ЦК України, немає. Такий сертифікат підтверджує лише певний факт, а саме факт вакцинації.

Згідно з пунктом 9 Інструкції щодо заповнення форми первинної облікової документації №028-1/о «Висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України від 02.11.2021 №2394, анамнестичні дані та/або встановлений діагноз, що визначають протипоказання до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, зазначаються у додатку до форми №028-1/о. Додаток до форми №028-1/о не є обов`язковим до пред`явлення за вимогою.

Із зазначеного слід дійти висновку, що лише додаток до довідки про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 містить інформацію, яка підпадає під поняття лікарської таємниці, проте він не є обов`язковим до пред`явлення за вимогою.

Таким чином, вимога відповідача до позивача надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, зокрема, сертифікат або довідку про абсолютні протипоказання до такого щеплення, яка викладена у повідомленні №14 від 04.11.2021, не порушує права позивача на таємницю про стан її здоров`я.

При зверненні до суду позивач послалась також на ті обставини, що вакцинація від COVID-19 є добровільною, відсторонення її від роботи без збереження заробітної плати порушує її право на працю.

В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень. В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

В даному випадку обов`язкова вакцинація для позивача з подальшим її відстороненням у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19 або абсолютних протипоказань для такої вакцинації, тимчасово обмежила її право на працю з огляду на суспільні інтереси.

У поданій відповіді на відзив позивач вказав, що відповідач у відзиві звертає увагу на положення Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», за яким встановлюється перелік обов`язкових щеплень. При цьому цим законом щеплення від COVID-19 не встановлена як обов`язкова, а тому відсторонення працівника з підстав ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним.

Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я від 24.12.2020 № 3018 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 09.02.2021 № 213), встановлено, що вакцинація від короновірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп. Таким чином, не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від короновірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

Відповідно до ст. 2 Кодексу законів про працю України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Відсутність у позивача щеплення не с порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою відсторонення від роботи і тим більше позбавлення заробітної плати.

Разом з цим, ст. 46 КЗпП України, не передбачає підстав для відсторонення від роботи, у зв`язку з відмовою робітника від щеплення від COVID-19 без збереження заробітної плати.

Сторони надали до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що рішення у справі можливо постановити із задоволенням позову.

Встановлені судом обставини справи та відповідні правовідносини.

ОСОБА_1 працює в Одеському регіональному структурному підрозділі Державного підприємства обслуговування повітряного руху України з 01.07.2016 р. на посаді бухгалтера 2 категорії відділу бухгалтерського обліку та звітності.

24.11.2021 позивач була ознайомлена з Повідомленням про обов`язкове щеплення від COVID-19, яким було доведено до відома необхідність профілактичних щеплень від COVID-19 (однією чи двома дозами), не надано довідки про абсолютне протипоказання до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, або довідки про одужання від COVID-19, дійсної 90 діб. Також проінформовано про можливість відсторонення від роботи з 09.12.2021 у разі ненадання відповідних документів до 06.12.2021 р.

У зв`язку з невиконанням вимог нормативних документів щодо профілактичних щеплень від COVID-19 (однією чи двома дозами), не надано довідки про абсолютне протипоказання до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, або довідки про одужання від COVID-19, дійсної 90 діб, 07.12.2021 р. було складено акт за № 21.1-25/7/21 про відмову або ухилення від проведення обов`язкових профілактичних щеплень від COVID-19 та було надано ОСОБА_1 попередження про можливе відсторонення від роботи з 09.12.2021 до усунення причин, що його зумовили (закінчення дії карантину, отримання обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, тощо).

08.12.2021 р. було видано наказ № 447/о «Про відсторонення від роботи працівника відділу бухгалтерського обліку та звітності Одеського РСП Украероруху», згідно з яким ОСОБА_1 відсторонена від роботи без збереження заробітної плати з 09.12.2021 р. на період дії карантину, або до усунення причин відсторонення що його зумовили.

Позивач був відсторонений від роботи, однак з 01.03.2022 р. його фактично допустили до виконання трудових обов`язків, у зв`язку з введення воєнного стану (наказ № 81/о від 07 березня 2022 р.).

Суд вважає, що відсторонення позивача від роботи було протиправним з наступних підстав.

Правові підстави ухваленого рішення.

Відповідно до змісту ст. 3 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії (ст.8 Конституції України).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України).

Таким чином, суд приходить до висновку, що без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти строго у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України» при здійсненні правосуддя, у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України).

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України.

Зазначена стаття Закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України, головний державний санітарний лікар, ініціює таке лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, підпункт й) частини 1 статті 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

У відповідності до правової позиції Конституційного Суду України, яка викладена у рішенні Великої Палати КС України від 28.08.2020 р. по справі за № 1-14/2020(230/20), за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови КМ України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID 19, спричиненої короновірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частини першої, третьої ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого п. 2 розділ ІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначається, що згідно зі ст. 64 Конституції України, права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені 24,25,27, 28,29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України.

Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст. ст. 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

За змістом ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що користування правами та свободами, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до ст. 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Згідно ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

За змістом ст. 28 Конституції України, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Відповідно до п. 3 ст. 281 Цивільного кодексу України медичні, наукові та інші досліди можуть проводитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Згідно з резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27.01.2021 р. за № 2361 (2021) «Вакцини проти Covid-19: етичні, юридичні та практичні міркування», та профільним законодавством України, щеплення проти СОVID-19 не є обов`язковим.

Відповідно до ст. 12 Закону України № 1645-111від 06.04.2000 р. «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. ст. 42, 43 Закону України № 2801-ХІІ від 19.11.1992 р. «Основи законодавства України про охорону здоров`я», передумовою будь-якого медичного втручання є отримання відповідної на те інформованої згоди пацієнта (по дітям до 15 років законних представників (батьків).

Безспірним є той факт, що лікарські засоби від коронавірусної хвороби СОVID-19 на теперішній час знаходяться в стадії клінічного випробовування з метою дослідження їх для оцінки на ефективність та безпечність.

Відтак, в сенсі ст. ст. 3, 28 Конституції України, клінічні випробування на громадянах лікарських засобів без їх вільної згоди із застосуванням будь-яких засобів примусу є протизаконним.

Згідно з частинами першою, другою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі Закон), на яку відповідач посилається в наказі як на підставу відсторонення позивача від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, статтею 12 Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу; щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 за статтею 12 Закону не є обов`язковим. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Частинами третьою, четвертою статті 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку, що ухвалення рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень на відповідних територіях віднесено до виключної компетенції головного державного санітарного лікаря України, головного державного санітарного лікаря Автономної Республіки Крим, а також головних державних санітарних лікарів областей, міст Києва та Севастополя та за умови наявності відповідних епідемічних показань.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу (далі Постанова КМУ), передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 (далі Наказ МОЗ). Пунктом 3 Наказу МОЗ до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19 віднесено працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції, включено до розділу ІІ Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина.

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Суд констатує, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова КМУ і Наказ МОЗ.

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

Оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, суд доходить висновку про неможливість застосування до спірних правовідносин положень Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Підставою для відсторонення від виконання своїх посадових обов`язків позивача у наказі стало посилання на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19, складений Директором, який у своїх діях при відстороненні позивача керувався статтею 46 Кодексу законів про працю України, статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 №1645-ІІІ, наказом МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», пунктом 416 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236.

При цьому суд враховує, що у статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III чітко визначено, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, відсторонюються від виконання зазначених видів робіт у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом. Тобто відмова цих працівників від обов`язкових профілактичних щеплень має відбутись саме у такому порядку, який встановлений законом.

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у тій же самій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III у частині шостій, де зазначено, якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Іншого порядку відмови від обов`язкових профілактичних щеплень ані цей, ані будь-який інший закон не містять. Не містить цей закон і іншої підстави для встановлення юридичного факту відмови особи від обов`язкових профілактичних щеплень, аніж відібране лікарем письмове підтвердження особи від вакцинації або акт, складений лікарем у присутності свідків, про відмову скласти особою таке письмове підтвердження.

Враховуючи це, посилання відповідача у наказі як на підставу для відсторонення позивача від роботи на повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року № 1645-III.

Таким чином, вимога про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 по суті містить вимогу надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень.

Однак, Європейська хартія прав пацієнтів у статті 6 гарантує кожному право на конфіденційність особистої інформації, включаючи інформацію про свій стан здоров`я і можливі діагностичні чи терапевтичні процедури, а також на захист своєї приватності під час проведення діагностичних оглядів.

Конституція України (статті 32 і 34) та статті 285 і 286 Цивільного кодексу України гарантують ці ж права на національному рівні.

Так відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно ст. 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Фізична особа зобов`язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків або з інших джерел.

Фізична особа може бути зобов`язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством.

Тобто, вимога відповідача до позивача, щодо надання конфіденційної інформації була незаконною, а відтак правомірно відхилена позивачем.

В будь-якому випадку відповідач, здійснюючи відсторонення позивача, мав би діяти відповідно до закону.

За визначенням у статті 11 Закону України «Про інформацію» не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

З наведених судом нормативних актів вбачається, що вакцинація від COVID-19 не включена до календаря щеплень ані як обов`язкові, ані як обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Відтак, наказом відповідача про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення від COVID-19 порушено її права гарантовані Конвенцією про захист прав та основоположних свобод.

Таким чином, діями відповідача позивач був позбавлений можливості заробляти собі на життя, оскільки був відсторонений від роботи без збереження заробітної плати до поки вона не буде вакцинована.

За ст. 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення від роботи керівників підприємств, установ та організацій військовим командуванням допускається у випадках, визначених Законом України «Про правовий режим воєнного стану».

Відповідач мав керуватися нормами статті 46 КЗпП України, яка містить вичерпний перелік підстав відсторонення працівника від роботи.

Правовий висновок про те, що статтею 46 КЗпП України встановлений вичерпний перелік випадків відсторонення працівника від роботи висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18).

Окрім того, при розгляді справи суд враховує Положення п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», яким зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, посадові особи державної санітарно-епідеміологічної служби зобов`язані вносити подання про усунення працівників від роботи у визначений законодавством спосіб.

Відповідно до вказаного, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, вбачається неправомірним.

Відповідно до вимог ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Згідно ст. 129 Основного Закону України, суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Так, відповідно до ст. 10 Закону України «Про Основи законодавства України про охорону здоров`я», встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких зокрема передбачено:

а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Суд враховує, що у переліку інфекційних хвороб, які передбачають обов`язкове щеплення за ч. ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсутня хвороба COVID-19.

Наказом МОЗ України від 04.10.2021 року № 2153, відповідно до статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Згідно Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням до вказаного переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів, закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Сам наказ МОЗ України від 04.10.2021 року № 2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а лише затверджує «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (в подальшому Переліком).

Обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, визначено відповідним Переліком, який підписаний Генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності і який відповідно не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб.

Тобто, фактично обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 наказом МОЗ України від 04.10.2021року№ 2153 для певних професій, виробництв та організацій не визначена, а затверджено лише «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Відповідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що лише профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Тобто, фактично з прийняттям відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов`язковими не змінилось, а відтак відсторонення працівника, який і входить до переліку затвердженого наказом МОЗ України від 04.10.2021№ 2153 є незаконним, оскільки саме до компетенції МОЗ України входить повноваження визначати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, що відповідно і зобов`язує МОЗ самостійно визначати відповідні хвороби та інфекції.

Відповідно до п. 4 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, яке затверджене Наказом Міністерства охорони здоров`я України 16.09.2011року № 595 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України 11.08.2014 року № 551), щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами/анатоксинами згідно з Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595 (в редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.08.2014 № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку. Профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до вказаного Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем необхідності наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 з якимись датами, є незаконним.

Сама й по собі вимога відповідача надати позивачу докази проведення відносно нього проведення щеплень, є незаконною та порушує ст. 3 Конституції України, за якою людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Положення п. 5 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», зобов`язують, а не надають право підприємствам, установам і організаціям усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Враховуючи відсутність в оспорюваному наказі посилання, як на підставу його винесення, подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивача від роботи, він однозначно є безпідставним та підлягає скасуванню. Крім того, вказана норма права передбачає таку можливість щодо осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. В той же час МОЗ України не затверджувало на даний час переліку інфекцій, ухилення щеплення від яких може бути підставою для відсторонення від роботи.

Отже без внесення відповідних змін до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», КЗпП України щодо можливості відсторонення працівника від роботи у зв`язку з відмовою, або відсутністю відомостей про проведення вакцинації від COVID-19 неможливо стверджувати про законність Наказу про відсторонення, оскільки такі норми повинні бути встановлені саме Законом, а Постановою КМУ.

Окрім того, позивач працює на посаді бухгалтером 2 категорії відділу бухгалтерського обліку та звітності, а тому суд вважає, що професійні обов`язки позивача не пов`язані з наданням населенню медичної допомоги, а також позивач має можливість уникнути ризиків зараження інших осіб, дотримуючись встановлених карантинних заходів.

Європейський суд з прав людини (далі - Європейський суд) у кожній ситуації, де має місце застосування положень ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції (далі - Перший Протокол) досліджує, наскільки було дотримано державною владою справедливий баланс між інтересами суспільства і вимогами захисту приватних інтересів окремої особи. Встановлюючи наявність згаданої пропорційності, Європейський суд виходить з того, що втручання в право безперешкодного користування майном має супроводжуватися дотриманням «справедливої рівноваги» між інтересами суспільства і необхідністю дотримання фундаментальних прав людини. Зокрема вимагається, щоб існувала розумна пропорційність між вжитими державою заходами щодо обмеження права власності та метою, на яку вони були спрямовані (рішення Європейського суду у справах «Pressos Compania Naviera S.A. and others v. Belgium», «Sporrong and Lonnroth v. Sweden», «Chassagnou and others v. France», «The Former King of Greece and others v. Greece»).

Відсутність адекватної компенсації розглядається Європейським судом як індивідуальний і надмірний тягар, що порушує необхідний баланс, оскільки позбавлення власності без виплати розумного відшкодування, як правило, складає непропорційне втручання, яке не може вважатися виправданим згідно із ст.1 Першого Протоколу до Конвенції (рішення Європейського суду у справах «Amirkhanyan v. Armenia», «Barcza and Others v. Hungary», «Brumarescu v. Romania», «B.K.M. Lojistic Tasimacilik Tigaret Limited Sirketi v. Slovenia»).

Суд вважає, що відсторонення позивача від виконання посадових обов`язків без збереження заробітної плати, фактично позбавило право позивача на користування його майном, тобто заробітною платою, при цьому будь-якої компенсації від Держави, або від інших державних та приватних установ позивач не отримав.

Враховуючи викладене, суд вважає, що вимоги позивача про визнання незаконним та скасування Наказу від про відсторонення його від роботи, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Суд вважає вимоги позивача правомірними та такими, що підлягають задоволенню в частині скасування наказу від 08.12.2021 р. № 447/о про його відсторонення від роботи на час відсутності щеплення від COVID-19 оскільки відсторонення працівника від роботи можливе тільки з підстав, що визначені законодавством, зокрема також і статтею 46 КЗпП, а тому невиконання вимог керівника не може бути підставою відсторонення працівника.

Щодо вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивача від роботи, суд вважає необхідним зазначити таке.

За змістом ст. 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Відповідно до п. 4 ч.2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: відновлення становища, яке існувало до порушення.

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП). Розрахунок такої здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року.

Судом встановлено, що позивача було відсторонено від роботи 09.12.2021 р. та фактично допущено до роботи 01.03.2022 р., тобто сплинуло 57 робочих днів.

Суд при розрахунку середньомісячної заробітної плати виходить з останніх двох місяців, які передували відстороненню від роботи.

З довідки про доходи позивача від 13.12.2021 р. вбачається, що він отримав у жовтні 2021 р. заробітну плату у розмірі 14600,02 грн та у листопаді 2021 р. - 15469,40 грн.

У жовтні 2021 р. було 21 робочий день, у листопаді 2021 р. було 22 робочі дні.

Отже середньоденний заробіток позивача склав (14600,02+15469,40=30069,42 грн)/(21+22=43)= 699,29 грн.

На підставі викладеного, сума до стягнення середньої заробітної плати з відповідача на користь позивача склала (57 робочих днів х 699,29) 39859 гривень 53 копійки.

В той же час, суд вважає, що не підлягають позовні вимоги позивача в частині поновлення на роботі, оскільки відповідач не звільняв позивача з роботи. Окрім того, позивач на час розгляду справи приступив до виконання посадових обов`язків.

Позивачем заявлені вимоги про стягнення на його користь з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 10000,0 грн.

Відповідач надав до суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, посилаючись на те, що з матеріалів справи не вбачається надання позивачці будь-яких правничих послуг, відповідних документів не надано.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

16.05.2022 року позивачем через канцелярію суду, тобто до закінчення судових дебатів, на підтвердження витрат на правничу допомогу надані: засвідчена копія Акту прийому-передачі виконаних послуг від 16.05.2022 р. за договором про надання правової допомоги від 14.12.2021 р. з описом виконаних робіт, засвідчена копія прибуткової квитанції № 1 від 16.05.2022 р. на суму 10000,0 грн, засвідчена копія Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 2012 від 29.03.2011 р. адвоката Димовчі М.І., засвідчена копія Витягу з Єдиного реєстру адвокатів України адвоката Димовчі М.І.

За таких обставин суд має задовольнити заяву на відшкодування 10000,0 грн витрат на правничу допомогу на користь позивача.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 19, 81, 133, 137, 141, 259, 264, 265, 268, 274-279, 354 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю вакцинації COVID-19, поновлення на роботі та оплату за час вимушеного прогулу не з вини працівника - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ від 08.12.2021 р. № 447/о Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України про відсторонення ОСОБА_1 від роботи без збереження заробітної плати.

Стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код ЄДРПОУ 19214577, 65036, м. Одеса, Аеропорт) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 09.12.2021 р. по 01.03.2022 р. в розмірі 39859 гривень 53 копійки (тридцять дев`ять тисяч вісімсот п`ятдесят дев`ять грн 53 коп.).

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України про поновлення на роботі - залишити без задоволення.

Стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код ЄДРПОУ 19214577, 65036, м. Одеса, Аеропорт) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 908,0 грн.

Стягнути з Одеського регіонального структурного підрозділу державного підприємства обслуговування повітряного руху України (код ЄДРПОУ 19214577, 65036, м. Одеса, Аеропорт) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу в сумі 10000,00 гривень (десять тисяч гривень 00 копійок).

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду в повному обсязі складено 31 травня 2022 року.

СУДДЯ В. К. Гуревський