Рішення

від 20.02.2022 по справі 743/3/22

РІПКИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 743/3/22

Провадження № 2/743/121/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 лютого 2022 року Ріпкинський районний суд Чернігівської області у складі:

головуючої - судді Павленко О.В.,

при секретарі Воєдило О.В.,

у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Ріпки під час розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області в особі директора Марчан Світлани Валентинівни та Любецької територіальної громади в особі голови Костильова Валерія Миколайовича про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області в особі директора Марчан С.В. та Любецької територіальної громади в особі голови Костильова В.М., у якому просить визнати незаконним та скасувати наказ директора Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради від 08.11.2021 №26-к «Про відсторонення від роботи працівників» в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи, допустити її до роботи та стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 08.11.2021, судовий збір, витрати на професійну правничу допомогу та моральну шкоду.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 працює вчителем математики Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради. Наказом директора Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-III ступенів Любецької селищної ради від 08.11.2021 №26-к позивачку було відсторонено від роботи з 08.11.2021, у зв`язку з відмовою від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Вказане відсторонення від роботи позивачка вважає порушенням її права на працю гарантованого Конституцією України і таким, що суперечить приписам статті 46 Кодексу законів про працю України та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Позивачка та її представник у судове засідання надали заяву, у якій просять позовні вимоги задовольнити та справу розглядати у їх відсутність.

Представник Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області в особі директора Марчан С.В., у судове засідання надала заяву, у якій заперечує проти задоволення позовних вимог та просить справу розглядати у її відсутність. У відзиві на позов заперечувавала проти задоволення позову. В обгрунтування своїх заперечень посилалася на те, що при винесенні наказу відповідач керувався вимогами ст.46 КЗпП, ч.2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», а також наказом Міністерства охорони здоров`я №2153 від 04.10.2021, яким затверджений перелік працівників, професія яких віднесена до категорії таких, що становлять ризик зараження, а тому вони зобов`язані пройти профілактичне щеплення або бути відстороненими. Вказує на те, що зазначені норми містять пряму вимогу щодо вакцинації позивачки відповідно до переліку, який затверджений, оприлюднений та є чинним. Щодо вимоги позивачки про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати відсторонення, тобто з 08.11.2021 та моральної шкоди, вказує на те, що з 12.11.2021 позивачка перебуває у відпустці по догляду за дитиною, на підставі власної заяви, а тому не вбачає страждань, які зазнала позивачка. В матеріалах справи наявне клопотання відповідача про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, яке обґрунтоване тим, що справа є незначної складності, а тому не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних та аналізу первинних документів, крім того, не визначено кількість витраченого на ці послуги часу, тому витрати на професійну правничу допомогу не є співмірними.

Представник Любецької територіальної громади в особі голови - Костильова В.М. у судове засідання надав клопотання, в якому просив справу розглядати у його відсутність та заперечував щодо задоволення позову. У своєму відзиві просив відмовити в задоволенні позову, стверджуючи, що оскаржуваний наказ, виданий на реалізацію положень ст. 46 КЗпП України, ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153, яким затверджено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням, повністю відповідає приписам цих законодавчих актів. Щодо вимоги позивачки про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати відсторонення, та моральної шкоди, вказує на те, що з 12.11.2021 позивачка перебуває у відпустці по догляду за дитиною, на підставі власної заяви, а тому не вбачає страждань, які зазнала позивачка.

У відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Дослідивши матеріали справи, суд доходить наступного висновку.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивачка працює у Великозліївському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради на посаді вчителя математики, що підтверджується копією наказу №3 від 19.08.2005.

Наказом директора Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІII ступенів Любецької селищної ради від 08.11.2021 №26-к «Про відсторонення від роботи працівників» ОСОБА_1 , яка відмовилася від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, обов`язковість яких встановлена наказом МОЗ України від

04.10.2021 №2153, та не надала медичних висновків, виданих закладом охорони здоров`я, про наявність у неї абсолютних протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, відсторонено від роботи з 08.11.2021 до усунення причин відсторонення.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно статті 2-1 КЗпП забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, тендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Статтею 46 КЗпП передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Відсторонення працівника від роботи це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку.

Разом з тим, відповідно до статті 46 КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативно-правовим актом.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04.10.2021 № 336/1368/20 (провадження № 61-10147 св 21).

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є виключним; положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на яку відповідач посилається в наказі як на підставу відсторонення позивачки від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Отже, статтею 12 Закону щеплення від респіраторної хвороби СОVID-19 не визначене як обов`язкове.

Крім того, порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Окрім цього, відповідно до ч. 2 ст.27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

З наявних доказів вбачається, що відсторонення позивачки від роботи відбулося через ненадання останньою документа про вакцинацію чи медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19.

Частинами третьою, четвертою статті 12 Закону встановлено, що в разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2» в редакції, чинній на час винесення оскаржуваного наказу, передбачено відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти СОVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти СОVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти СОVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153.

Пунктом 3 зазначеного наказу МОЗ до переліку осіб, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19 віднесено працівників закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Суд наголошує, що право на працю та право заробляти працею на життя, яке гарантоване статтею 43 Конституції України, включено до розділу II Конституції і належить до основних прав і свобод людини та громадянина, що не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (стаття 64).

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Згідно статті 75, пункту 3 статті 85 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України, до повноважень якої належить, зокрема, прийняття законів.

Повноваження Кабінету Міністрів України визначені статтею 116 Конституції України, положеннями якої даний орган виконавчої влади не наділений правом ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У даній справі суд вважає, що відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, з урахуванням положення пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами.

За таких обставин, вимоги позивачки про визнання незаконним та скасування наказу директора Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради від 08.11.2021 №26-к «Про відсторонення від роботи працівників», яким відсторонено ОСОБА_1 від виконання роботи підлягають задоволенню.

Також суд зазначає, що скасуванням судом наказу про відсторонення позивачки від роботи поновлюється порушене її право та усуваються перешкоди доступу до роботи, а тому відсутні правові підстави для зобов`язання відповідача допустити позивачку до роботи, адже ця вимога є передчасно заявленою, у зв`язку із чим в цій частині позовних вимог позивачці слід відмовити, так як суд відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України здійснює захист порушених прав, а не прав, які можуть бути порушені у майбутньому.

Щодо стягнення середнього заробітку за час відсторонення суд виходить з наступного.

Частиною першою статті 115 КЗпП встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Також, абзацом 3 пункту 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100 (100-95-п) (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року N 348). (Абзац третій пункту 32 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду України N 18 (у0018700-95 ) від 26.10.95).

Аналіз даного роз`яснення дає підстави для висновку, що у випадку незаконного відсторонення від роботи підлягає стягненню саме середній заробіток, а не заробітна плата, які є різними за своєю правовою природою, на що вказує і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня у справі № 910/4518/16.

Крім того, як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 10 постанови від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Згідно з пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Пунктом 2 Порядку передбачено, що у випадку збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно із графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

З наданої відповідачем копії наказу №27-к від 12.11.2021 вбачається, що ОСОБА_1 , на підставі власної заяви, надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, починаючи з 12.11.2021.

Відтак, термін відсторонення ОСОБА_1 від роботи складає 4 дні, що підтверджується табелем за листопад 2021 року.

Згідно довідки про доходи позивачки від 30.11.2021 №7, її заробітна плата за останні два місяці (вересень та жовтень 2021 року) становить 21223,38 грн. Середньоденна заробітна плата 505,32 грн (21223,38 грн./42 робочих дні). Таким чином, середній заробіток за час відсторонення від роботи (4 робочих дні) складає 2021,28 грн. (505,32 грн. х 4 робочих дні), виплату якого належить провести після утримання податків та інших обов`язкових платежів на користь держави.

Що стосується позовних вимог в частині стягнення з відповідачів моральної шкоди, то суд вважає, що вони задоволенню не підлягають за недоведеністю, виходячи з наступного.

Згідно ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктом 5 даної Постанови визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно- правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Разом з тим, згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідачем подане письмове клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, яке мотивоване тим, що справа є незначної складності, а тому не потребує вивчення великого обсягу фактичних даних та аналізу первинних документів, крім того, не визначено кількість витраченого на ці послуги часу, тому витрати на професійну правничу допомогу не є співмірними.

Водночас суд наголошує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про стягнення понесених позивачкою витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з того, що наявні у матеріалах справи, а саме: Договір про надання правової допомоги від 21.11.2021, Попередній розрахунок витрат на оплату послуг адвоката від 21.11.2021, відповідно до якого сума гонорару адвоката становить 5000 грн., свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №665, Ордер про надання правової допомоги серія СВ №134338, на думку суду, не є підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу, оскільки відсутнє документальне підтвердження понесених позивачкою витрат на правову допомогу, що є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Таким чином, відповідно до статті 141 ЦПК України з Любецької територіальної громади на користь позивачки належить стягнути судовий збір у розмірі 908,00 грн.

Керуючись ст. 12, 13, 89, 258-259, 263-265, 268, 273 ЦПК України,

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради Ріпкинського району Чернігівської області в особі директора Марчан Світлани Валентинівни (місцезнаходження: с. Великий Зліїв Чернігівського району Чернігівської області, вул. Шкільна, буд. 2, код ЄДРПОУ: 33409416) та Любецької територіальної громади в особі голови Костильова Валерія Миколайовича (місцезнаходження: смт. Любеч Чернігівського району Чернігівської області, вул. Добринінська, буд. 60, код ЄДРПОУ: 04412478) про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ директора Великозліївського закладу загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Любецької селищної ради від 08.11.2021 №26-к «Про відсторонення від роботи працівників» в частині відсторонення ОСОБА_1 .

Стягнути з Любецької територіальної громади на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи у сумі 2021 (дві тисячі двадцять одна) грн. 28 коп., виплату вказаної суми провести після утримання податків та інших обов`язкових платежів на користь держави.

Стягнути з Любецької територіальної громади на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , судовий збір у сумі 908 (дев`ятсот вісім) грн.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Повне рішення складено 21 лютого 2022 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя О.В. Павленко