Постанова

від 06.06.2022 по справі 495/66/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2321/22

Справа № 495/66/20

Головуючий у першій інстанції Заверюха В. О.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.06.2022 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Гірняк Л.А.,

Комлевої О.С.,

за участю секретаря Хухрова С.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, апеляційні скарги ОСОБА_1 та представника ОСОБА_2 - адвоката Лупу С.С. на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26.01.2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про витребування з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 об`єкту нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 ,

встановив:

08.01.2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила витребувати з чужого незаконного володіння об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: будівлю магазину з кафетерієм - літ.«А», площею - 175,5 кв.м.; вбиральню - літ.«Б», ворота з хвірткою №1.

Позовні вимоги були обґрунтовані наступним.

Рішенням Приморської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області №249-XXIY від 18.07.2003 року було затверджено проект відведення земельної ділянки площею 0,0110 га для розміщення магазину продовольчої торгівлі в АДРЕСА_2 . Передано позивачці ОСОБА_3 в користування на умовах оренди строком на 25 років земельну ділянку площею 0,0110 га для розміщення магазину продовольчої торгівлі в АДРЕСА_2 ОСОБА_3 та зобов`язано ОСОБА_3 укласти договір оренди з Приморською сільською радою (т.1, а.с.14).

На виконання вказаного рішення Приморською сільською радою, в особі голови сільської ради Дьяченка B.C., та ОСОБА_3 було укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстрований у Білгород-Дністровському відділі ДП «ЦДЗК», про що в книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 02.04.2004 року №238. 03.01.2011 року до договору земельної ділянки від 02.04.2004 року №238 Приморською сільською радою, в особі голови сільської ради Козубенка В.О., та ОСОБА_3 було укладено додаткову угоду.

На вказаній земельній ділянці позивачкою ОСОБА_3 розпочато будівництво магазину продовольчої торгівлі з кафетерієм, тобто об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у складі: будівля магазину з кафетерієм літ.«А», площею 175,5 кв.м.; вбиральня - літ.«Б»; ворота з хвірткою - №1

Позивачка ОСОБА_3 вказала, що станом на 10.05.2012 рік об`єкт фактично було збудовано, з посиланням на дозвіл на виконання будівельних робіт від 05.04.2005 року №29, висновок відділу містобудування та архітектури Білгород-Дністровської районної державної адміністрації від 10.05.2012 року №162 (т.1, а.с.48).

Крім того, позивачка ОСОБА_3 вказала, що викладені обставини, а також належність об`єкту незавершеного будівництва позивачці ОСОБА_3 встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 03.10.2019 року справа №495/4603/16-ц.

Таким чином, на думку позивачки ОСОБА_3 , її суб`єктивне право на об`єкт нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у складі: будівля магазину з кафетерієм літ.«А», площею 175,5 кв.м.; вбиральня - літ.«Б»; ворота з хвірткою - №1 не підлягає доказуванню.

Також позивачка ОСОБА_3 вказала, що рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 11.07.2016 року, справа №495/4603/16-ц, за ОСОБА_1 визнано право власності на об`єкт нерухомого майна, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у складі: будівля магазину з кафетерієм літ.«А», площею 175,5 кв.м.; вбиральня - літ.«Б»; ворота з хвірткою - №1. Тобто, на підставі вищевказаного рішення суду першої інстанції за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказане нерухоме майно, а в подальшому на підставі договору дарування від 15.09.2016 року посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Одеської області, зареєстрований в реєстрі за №1559 вказане нерухоме майно перереєстроване на ОСОБА_2 .

Разом з тим, постановою Одеського апеляційного суду від 03.10.2019 року у справі №495/4603/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: ОСОБА_4 , про визнання права власності було відмовлено.

ОСОБА_3 вказала, що згідно тексту даного судового рішення колегія суддів прийшла до висновку, що факт наявності договірних правовідносин між сторонами, обумовлений наданням позики грошових коштів у розмірі 10000 грн., ОСОБА_1 не доведено, а права ОСОБА_3 при розгляді справи порушено.

Посилаючись на те, що майно вибуло з володіння ОСОБА_3 поза її волею на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасовано, позивач ОСОБА_3 з посиланням на положення ст.ст. 387, 388 ЦК України звернулась до суду з позовом про витребування у ОСОБА_2 об`єкту нерухомого майна, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у складі: будівля магазину з кафетерієм літ.«А», площею 175,5 кв.м.; вбиральня - літ.«Б»; ворота з хвірткою - №1.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26.01.2021 року позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: будівля магазину з кафетерієм - літ.«А», площею - 175,5 кв.м.; вбиральня - літ.«Б», ворота з хвірткою №1.

В апеляційних скаргах ОСОБА_1 та представник ОСОБА_2 - адвокат Лупу С.С. ставлять питання про скасування рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26.01.2021 року, ухвалення нового рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.1, а.с.238-245, т.2, а.с.1-8).

Вирішуючи питання про слухання справи в прядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засіання, у тому чяислі заявники апеляційних скарг ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - через свого представника адвоката Лупу С.С., як то передбачено ч.5 ст. 130 ЦПК України (т.2, а.с. 91-94).

Крім того, колегія суддів зазначає, що від представника апелянтів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - адвоката Вінчковського В.Л. 30.05.2022 року надійшло клопотання про розгляд справи у відсутності заявників апеляційних скарг (т.2, а.с. 98-100).

В свою чергу, 31.05.2022 року представник позивачки адвокат Кузьменко М.Б. надав заяву про відкладення розгляду справи (т.2, а.с. 101-102).

Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної інстанції більше одного року (т.2, а.с.58), представник позивачки не надав суду об`єктивних доказів щодо неможливості прийняти участі у справі, про що буде вказано далі, колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами, у відсутність учасників справи.

Крім того, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Таким чином, розгляд даної справи здійснений 01.06.2022 року в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи, оскільки учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання належним чином, про що вказано вище. Повний текст судового рішення складений 07.06.2022 року.

При цьому, відмовляючи в задоволенні заяви про відкладення розгляду справи, колегія суддів виходить із того, що її заявник не надав суду доказів неможливості прийняти участь у розгляді справи в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, як того вимагає ст. 212 ЦПК України, у тому числі участі таким же чином позивачки ОСОБА_3 .

Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосудді, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційних справ, виходячи з наступних підстав.

Ухвалюючи оскаржуване судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що спірне нерухоме майно вибуло поза волею ОСОБА_3 , яка була його власником, а тому має право на його витребування у незаконного володільця ОСОБА_2 .

Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вказані висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є наслідком неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, та недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, а також з огляду на наступне.

Так, судом першої інстанції залишено поза увагою, шо спірне нерухоме майно вибуло саме за волею ОСОБА_3 , а не поза її волею, як зазначено в оскаржуваному судовому рішенні.

При цьому суд першої інстанції відніс обставини вибуття спірного об`єкту із володіння власника - ОСОБА_3 поза її волею до преюдиційних, з посиланням на постанову Одеського апеляційного суду від 03.10.2019 по справі № 495/4603/16-ц (т.1, а.с.8-13).

Проте, зазначений висновок суду першої інстанції не відповідає дійсності.

Такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з того, що у вказаній постанові суду апеляційної інстанції по справі № 495/4603/16-ц судом апеляційної інстанції не було встановленовибуття спірного майна поза волею ОСОБА_3 , як не було встановлено і відсутність договірних правовідносин між та ОСОБА_1 , які виникли на підставі розписки від 01.12.2015 року про отримання грошових коштів позивачкою ОСОБА_3 від відповідача ОСОБА_1 у сумі 5500 умовних одиниць.

Як було вказано вище, вказаною постановою суду апеляційної інстанції по справі № 495/4603/16-ц від 03.10.20219 року було встановлено лише, що факт наявності договірних правовідносин між сторонами, обумовлений наданням позики грошових коштів у розмірі 10000 грн., ОСОБА_1 не доведено, а права ОСОБА_3 при розгляді справи порушено, так як вона не приймала участі у розгляді даної справи (т.1, а.с.12).

Разом з тим, вказаним судовим рішенням суду апеляційної інстанції було встановлено відсутність державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на нерухоме майно, а тому визнання права власності за ОСОБА_1 на майно, яке у встановленому законом порядку не пройшло державну реєстрацію є незаконним.

Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_3 по даній цивільній справі, відповідач ОСОБА_2 надала суду свій відзив, до якого, окрім іншого, було долучено розписку ОСОБА_3 від 01.12.2015 року про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 5550 умовних одиниць (т.1, а.с.93-96, 101).

Так, згідно вказаної розписки, яка написана особисто позивачкою ОСОБА_3 , остання отримала від ОСОБА_1 грошові кошти за об`єкт незавершеного будівництва - магазин продовольчої торгівлі з кафетерієм, розміщений на земельній ділянці площею 0,111 га, що розташована в АДРЕСА_2 , в розмірі 5550 умовних одиниць.

Під час судового розгляду ОСОБА_2 було заявлено клопотання про приєднання до матеріалів справи №495/66/20 Висновку експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи № 0159 від 17.03.2020, виконаного експертом Одеської філії ТОВ «Київська незалежна судово-експертна установа», у зв`язку з тим, що ОСОБА_3 заперечувала факт написання нею розписки від 01.12.2015 року (т.1, а.с.128-132).

Проте, суд першої інстанції необгрунтовано відмовив у задоволенні вказаного клопотання, зазначивши, що Висновок експерта за результатами проведення почеркознавчої експертизи №0159 від 17.03.2020 року, виконаного експертом Одеської філії ТОВ «Київська незалежна судово-експертна установа», не є предметом позову у даній справі № 495/66/20 та її залучення не матиме правового значення для вирішення справи по суті.

Разом з тим, із вказаного Висновку почеркознавчої експертизи № 0159 від 17.03.2020 року вбачається, що підпис від імені ОСОБА_3 під текстом розписки від 01.12.2015, складений від імені ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_1 грошей в розмірі п`ять тисяч п`ятсот п`ятдесят п`ять умовних одиниць за землю в АДРЕСА_2 , виконаний самою ОСОБА_3 . Рукописний текст розписки від 01.12.2015, складений від імені ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_1 грошей в розмірі п`ять тисяч п`ятсот п`ятдесят умовних одиниць за землю в АДРЕСА_2 , виконаний також самою ОСОБА_3 (т.1, а.с.132).

Таким чином, слід дійти висновку про те, що склавши розписку від 01.12.2015року, позивач ОСОБА_3 виразила волю на вибуття у неї спірного майна та вказана розписка свідчить про наявність договірних правовідносин щодо об`єкта незавершеного будівництва між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , оформлених у простій письмовій формі.

Однак, відмовивши у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про приєднання Висновку експерта, суд першої інстанції порушив фактично принцип змагальності сторін та позбавив ОСОБА_2 права на доведення тих обставини, на які вона посилалась як на підставу своїх заперечень проти позову, зокрема, щодо наявності договірних правовідносин між ОСОБА_3 і ОСОБА_1 та оплатного вибуття спірного майна за волею позивача ОСОБА_3 .

Крім того, суд першої інстанції не врахував обставини надання позивачкою ОСОБА_3 01.12.2015 (у той же день, коли й було складено розписку) довіреності на представництво власних інтересів ОСОБА_5 з усіх питань, що стосуються довірителя, як власника будівлі для персоналу, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . Причальна та земельної ділянки, площею 0,0110 га, на якій розташована будівля, надану для будівництва та обслуговування будівель торгівлі з правом розпорядження належним довірителю вищевказаним майном (продати, обміняти) за ціну та на умовах на свій розсуд або подарувати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т.1, а.с.99, 100).

Саме на виконання вказаної довіреності ОСОБА_5 представляла інтереси ОСОБА_3 в Приморській сільській раді Білгород-Дністровського району Одеської області при оформленні припинення права оренди на земельну ділянку та подала відповідну заяву вх. № Н-480 від 12.10.2016 року, на підставі якої рішенням Приморської сільської ради від 16.12.2016 № 278VII припинено право оренди земельної ділянки від 02.04.2004 між ОСОБА_3 та Приморською сільською радою, винесено рішення тієї ж сільської ради від 14 лютого 2017 року № 344-VІІ Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельбноїх ділянки в натурі (на місцевості) гр. ОСОБА_2 , після чого та укладено Договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер: 5120885600:04:001:0077, загальною площею 0,0110 га для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (будівлі магазину з кафетерієм) з гр. ОСОБА_2 строком на 49 років (т.1, а.с.22-29, 35, 102).

Крім того, в день, коли ОСОБА_3 видала ОСОБА_1 розписку, та видала ОСОБА_5 нотаріально посвідчену довіреність на відчуження від її імені на користь ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, а саме 01.12.2015 року, ОСОБА_3 видала також нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_2 , якою останню уповноважено представляти інтереси ОСОБА_3 з питань оформлення права власності (з присвоєнням номеру будівлі) та отримання документів на будівлю для персоналу, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 та земельну ділянку, площею 0,0110 га, на якій розташована будівля, надану для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (т.1, а.с.97, 98).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборона відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, вищевказана земельна ділянка, кадастровий номер 5120885600:04:001:0077, передана ОСОБА_2 в довгострокову оренду строком на 49 років, з правом пролонгації (т.1, а.с.51).

Зазначені обставини в своїй сукупності свідчать по те, що у ОСОБА_3 була воля на вибуття спірного майна на користь ОСОБА_1 , який є чоловіком ОСОБА_2 , що не було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення, рівно як і не враховано, що спірне нерухоме майно було об`єктом незавершеного будівництва.

При цьому, колегія суддів зазначає, що ч. 2 ст. 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Із дозволу Інспекції ДАБК по Білгород-Дністровському району на виконання будівельних робіт від 05.04.2005 року № 29 вбачається, що строк дозволу діє до 30.06.2006 року, що свідчить про те, що ОСОБА_3 мала завершити будівельні роботи та ввести вказане нерухоме майно в експлуатацію до 30.06.2006 року (т.1, а.с.48).

Крім того, відповідно до Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року №1243 (в редакції, чинній на момент закінчення дії дозволу на виконання будівельних робіт), прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об`єктів нового будівництва, реконструкції, реставрації, капітального ремонту будівель і споруд як житлово-громадського, так і виробничого призначення, інженерних мереж та споруд, транспортних магістралей, окремих черг пускових комплексів (далі - закінчені будівництвом об`єкти), їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому законом порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Пунктом 29 вказаного Порядку передбачено, що датою введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата затвердження акту державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію цього об`єкта органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив комісію.

Таким чином, державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Посилання суду першої інстанції на висновок відділу містобудування та архітектури Білгород-Дністровської районної державної адміністрації від 10.05.2012 року № 162, є безпідставним, враховуючи, що пунктами 11-12 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461,передбачено, що датою прийняття в експлуатацію об`єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката.

Тобто, закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється.

Таким чином, враховуючи, що спірне нерухоме майно не було введено в експлуатацію, слід дійти висновку, що ОСОБА_3 не набула право власності на вказаний об`єкт нерухомого майна, що не було враховано судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

В постанові від 13.03.2019 року по справі № 910/4032/18 Верховний Суд зазначив, що стосовно об`єкта незавершеного будівництва, то за визначенням ч.3 ст. 331 ЦК України він за своєю суттю є сукупністю будівельних матеріалів, які також є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво). З метою отримання можливості укладення цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, застави тощо) щодо такого майна (сукупності будівельних матеріалів), тобто можливості набути відповідні цивільні права та обов`язки власника майна, забудовник вправі, до завершення будівництва та досягнення його кінцевої мети у вигляді створення нерухомого майна, здійснити державну реєстрацію права власності на об`єкт незавершеного будівництва, надавши органу державної реєстрації визначений законодавством перелік документів.

Проте, факт здійснення державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні ст. 181 та ч. 2 ст. 331 ЦК України, оскільки така реєстрація не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.

Разом з тим, у даній цивільній справі судами встановлено, що будівництво нерухомого майна позивачем не завершена, спірний об`єкт в експлуатацію не введений та не зареєстрований, а отже не набув статусу нерухомого майна, як об`єкта цивільного права.

Тобто, визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено.

Такі правові позиції містяться не лише в нормах матеріального права України, а і в постановах Верховного Суду України від 19.09.2011 у справі № 3-82гс11, від 27.05.2015 у справі №6-159цс15 та підтверджується практикою Верховного Суду, зокрема в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 08.02.2019 у справі № 915/1344/17, постанові від 29.03.2018у справі №909/935/15 року.

За змістом ч. 3 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Зазначені обставини свідчать про те, що позивач ОСОБА_3 є лише власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі будівництва (створення) спірного майна та які були відчужені ОСОБА_1 за відплатним правочином.

В подальшому, на підставі Договору оренди земельної ділянки від 18.05.2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та Приморською сільською радою Білгород-Дністровського району Одеської області, про що йшлося вище (т.1, а.с.23-29), відповідач ОСОБА_2 на даний час є орендарем земельної ділянки, на якій розмішено вказані матеріали, обладнання тощо, які були використані ОСОБА_3 в процесі будівництва (створення) спірного майна.

Більше того, вказана земельна ділянка була передана ОСОБА_2 в натурі, що підтверджується відповідними актами, у тому числі актом прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 31.01.2017 року (т.1, а.с.30, 31).

Колегія судів зазначає, що ст. 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.Частиною 1 ст. 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у власності позивача, який указує на порушення своїх прав, як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

З огляду на викладене та враховуючи, що позивач ОСОБА_3 не є власником спірного нерухомого майна, яке крім того, вибуло від неї по її волі, слід дійти висновку, що її позовні вимоги про витребування спірного нерухомого майна на підставі статті 388 ЦК України, задоволенню не підлягають.

Таких правових висновків також дійшов Верховний Суд у постанові від 27.10.2020 по справі № 645/2994/18, в якій зазначено, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про те, що у оскільки у особи відсутнє право власності на нерухоме майно, як обов`язкової умови для пред`явлення віндикаційного позову в порядку ст.ст. 387, 388 ЦК України в результаті не дотримання нею адміністративного порядку введення закінченого будівництвом об`єкту в експлуатацію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів У країни № 461 від 13 квітня 2011 року, а також не дотримання позивачем ст. 376 ЦК України, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Отже, суд першої інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_3 безпідставно та необгрунтовано залишив поза увагою, що ОСОБА_3 не є власником об`єкта нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: будівлі магазину з кафетерієм - літ. «А», площею - 175.5 кв.м.; вбиральня - літ. «Б», ворота з хвірткою №1. а також, що спірне майно не вибувало поза волею ОСОБА_3 , а було відчужено останньою на користь ОСОБА_1 за відплатним договором.

В свою чергу, судом також не було враховано, що заявник апеляційної скарги ОСОБА_2 є орендарем земельної ділянки, на якій розміщено спірне майно, та є його набувачем за Договором дарування від 15.09.2016 року, укладеного між нею та ОСОБА_1 , якому ОСОБА_3 добровільно здійснила відчуження спірного нерухомого майна.

Тобто відповідач ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна і орендарем земельної ділянки, на якій воно розміщене за Договором оренди, який ні оскаржуваним судовим рішенням, ні позивачкою ОСОБА_3 не спростований.

Правові позиції щодо неможливості витребування нерухомого майна у добросовісного набувача містяться в постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц (провадження № 61-22378св19 (т.2, а.с.27-30).

З підстав викладеного, та враховуючи, що ОСОБА_3 не була власником спірного нерухомого майна, колегія суддів дійшла висновку про те, що посилання в оскаржуваному судовому рішенні на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, в якій зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений.

З цих підстав також є необгрунтованим посилання суду на п.9 ч.1 ст. 27Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а також на висновок постанови Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, згідно якого захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, та на правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявники апеляційних скарг надали суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх заперечень проти позовних вимог, оскаржуваного судового рішення та доводів своїх апеляційних скарг.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про незаконність і необґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційних скарг його спростовують, оскільки рішення постановлене не у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційні скарги слід задовольнити, оскаржуване рішення суду - скасувати і прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Відповідно до ч. 1, п.п.1-3 ч.2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що апеляційні скарги підлягають задоволенню, з ОСОБА_3 слід стягнути на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 судовий збір у розмірі по 1500,00 грн. кожному за розгляд справи у суді апеляційної інстанції (т.2, а.с.43, 51).

Керуючись ст. ст. 141, 367, 368, п.4 ч.1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Лупу Сергія Сергійовича, задовольнити.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 26 січня 2021 року скасувати.

Прийняти постанову, якою відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , та ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , судовий збір по 1500,00 (одна тисяча п`ятсот) грн. 00 коп. кожному за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання цього судового рішення.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Л.А. Гірняк

О.С. Комлева