Рішення

від 29.05.2022 по справі 754/18520/21

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/2195/22

Справа №754/18520/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2022 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - Лісовської О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карара» про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ТОВ «Карара» про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку. Позовні вимоги мотивовані тим, що 23.04.2021 року між ним та відповідачем укладено трудовий договір. 07.07.2021 року позивачу був вручений наказ № 46 від 30.06.2021 року про звільнення з роботи за власним бажанням. Однак заяву про звільнення з роботи за власним бажанням позивач не подавав, а звільнення стало для нього несподіванкою. Крім того, у день звільнення з позивачем не був проведений розрахунок відповідно до вимог діючого законодавства. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить поновити його на посаді фахівця з інформаційних технологій в ТОВ «Карара»; стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.07.2021 року по день поновлення на роботі, заборгованість по заробітній платі у розмірі 13763, 00 грн., компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 864, 28 грн. та середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.

08.02.2022 року до суду надійшов відзив представника відповідача на позов. Заперечуючи проти позовних вимог, представник зазначає про те, що звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог діючого законодавства, оскільки він звільнився за власним бажанням, подавши відповідну заяву. Також при звільненні з позивачем був проведений повний розрахунок. На підставі викладеного представник відповідача просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, просив їх задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Вислухавши пояснення позивача, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 23.04.2021 року працював фахівцем з інформаційних технологій у ТОВ «Карара» на підставі трудового договору.

Відповідно до наказу № 46 від 30.06.2021 року позивач був звільнений з посади на підставі ст.. 38 КЗпП України за власним бажанням.

У своїх позовних вимогах ОСОБА_1 вказує про те, що його звільнення відбулося з порушенням вимог діючого трудового законодавства, оскільки він заяву про звільнення не подавав, що і стало підставою для звернення його до суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, 16.06.2021 року позивач ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «Карара» із заявою про звільнення за власним бажанням з 30.06.2021 року.

На підставі вказаної заяви був виданий наказ ТОВ «Карара» від 30.06.2021 року про звільнення позивача з займаної посади на підставі ст.. 38 КЗпП України.

Той факт, що позивачем було подано заяву про звільнення, знайшов своє підтвердження під час розгляду справи, а також не заперечувався позивачем у судовому засіданні.

Враховуючи викладене вище, вимоги діючого законодавства, суд приходить до висновку, що позивач був звільнений з дотриманням вимог діючого законодавства, оскільки особисто подав заяву про звільнення, був ознайомлений з наказом, будь-яких порушень процедури звільнення допущено відповідачем не було, а тому і позовні вимоги про поновлення на роботі задоволенню не підлягають.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі, то і позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також не підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, то слід зазначити наступне.

Згідно із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Нормами ч.1 ст. 47 КЗпП України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення працівника видати працівникові належно оформлену ним трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Частиною 2 статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Як встановлено при розгляді справи, при звільненні з позивачем був проведений розрахунок і сплачено компенсацію за 4 дні невикористаної відпустки у розмірі 690, 00 грн. Оскільки позивач не погодився із розміром вказаної компенсації, вона була сплачена шляхом здійснення поштового переказу на адресу позивача. При цьому слід зазначити, що поштовий переказ компенсації за невикористану відпустку був здійснений відповідачем 24.12.2021 року, що підтверджується відповідною квитанцією.

Одночасно судом встановлено, що заробітна плата виплачувалася позивачу відповідно до умов трудового договору у повному обсязі, при звільненні також було виплачено всі належні суми, що підтверджується відомостями про отримання грошових коштів, а тому заборгованості по заробітній платі на момент звільнення відповідач перед позивачем не має.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювань ним суму.

За правилами ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що відсутність фінансово-господарської діяльності або коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Така правова позиція, яка відповідно до положень статті 360-7 ЦПК України є обов`язковою для всіх судів України, викладена в постанові Верховного Суду України від 29.01.2014 р. у справі № 6-144цс1.

Розрахунок середнього заробітку за весь час затримки проводиться на підставі «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, згідно пункту 8 якого нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Як встановлено та судом та підтверджується належними письмовими доказами, при звільненні з позивачем не був проведений розрахунок у повному обсязі, оскільки не була виплачена компенсація за невикористану відпустку, виплата відповідачем була проведена лише 24.12.2021 року шляхом поштового переказу на адресу позивача. Той факт, що позивач не був згоден із розміром компенсації не звільняє відповідача від обов`язку проведення розрахунку безпосередньо у день звільнення.

Зважаючи на викладене вище, суд вважає, що за непроведення відповідачем повного розрахунку з позивачем при звільненні відповідач повинен сплатити позивача середній заробіток.

Розмір середнього заробітку за затримку розрахунку, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, становить 39802, 50 грн.

Розрахунок був проведений на підставі вказаного вище Порядку, за період з 30.06.2021 року по 24.12.2021 року, виходячи з середньоденного заробітку позивача у розмірі 318, 42 грн. та 125 робочих днів за вказаний період (125х318, 42 грн.).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку є підставними та обґрунтованими, а тому такими, що підлягають задоволенню, при цьому щодо інших позовних вимог, то під час розгляду справи позивачем не наведено достатньо доказів на підтвердження фактів порушення діючого трудового законодавства з боку відповідача та підстав для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, а тому дані вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 908, 00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 38, 116, 117 КЗпП України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карара» про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час затримки розрахунку - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Карара» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 39802, 50 грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористану відпустку, заборгованості по заробітній платі - відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Карара» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 908, 00 грн.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Карара», ЄДРПОУ 24370546, адреса: м. Київ, вул.. Турівська/Оболонська, 18/20.

Повний текст рішення виготовлений 09 червня 2022 року.

Суддя О.В.Лісовська