Рішення

від 18.05.2022 по справі 308/15141/18

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/15141/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2022 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Іванова А.П.,

при секретарі судових засідань Боті О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Ужгороді в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом заступника військового прокурора Ужгородського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачеве до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння

встановив:

29.12.2018 заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону Крижановський О., діючи в інтересах держави, в особі органів, уповноважених здійснювати функції у спірних правовідносинах, Міністерства оборони України та квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве, звернувся до суду з позовом до відповідачів Ужгородської міської ради та ОСОБА_1 , в якому просить суд:

-визнати недійсним та скасувати рішення Ужгородської міської ради від 15.10.2010 №1609 про затвердження проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та надання у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_1 ;

-витребувати земельну ділянку площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0174, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірним рішенням органу місцевого самоврядування вищевказану земельну ділянку було протиправно вилучено з володіння власника. При цьому Міністерство оборони України, як орган управлінням майном, а також квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачеве, в користуванні якого знаходиться спірна земельна ділянка, згоди на її вилучення не надавали.

01.02.2019 представник Ужгородської міської ради Данканич А.Е. подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову, так як КЕВ м. Мукачеве не є державним органом, а тому представництво їх інтересів в суді прокурором не передбачено; прокурор не є належним суб`єктом захисту прав ЗСУ; право користування земельною ділянкою за КЕВ м. Мукачеве не зареєстроване; минули строки позовної давності, а позивач не клопоче про їх поновлення; право приватної власності є непорушним.

Окрім цього вказує на відсутність у КЕВ м. Мукачеве зареєстрованого права користування земельною ділянкою. При цьому звертає увагу суду на те, що на спірній земельній ділянці відсутні будь-які межові знаки, що чітко визначають зовнішні контури; земельна ділянка не огороджена; протягом тривалого часу засмічувалася; на земельній ділянці відсутні будь-які ознаки її використання. Також посилається на приписи постанови Ради Міністрів СРСР «Про видачу землекористувачам державних актів на право користування землею».

26.03.2019 до суду від представника позивача-1 надійшла відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав повністю. Відповідь на відзив обґрунтована тим, що відповідачами порушено процедуру передачі спірної земельної ділянки, тому вважає, що відповідна ділянка вибула поза волею власника.

Вважає посилання відповідачів на звернення до суду зі спливом строку позовної давності необґрунтованим, оскільки у заявах по суті відповідачі не вказують будь-якої іншої календарної дати, з якої необхідно обчислювати початок перебігу відповідного строку.

28.03.2019 до суду заступником військового прокурора Ужгородського гарнізону Крижановським О. подано відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав. Зазначив, що спірна земельна ділянка відноситься до земель оборони. Міністерство оборони України є органом державної влади, через які держава реалізує право власності на землі, що відносяться до земель оборони, а також здійснює управління земельними ділянками як об`єктами нерухомого військового майна. Вказує, що земельна ділянка вибула з володіння Міністерства оборони України поза його волею, була передана у власність третій особі оскаржуваним рішенням, без згоди позивача, що є підставою для витребування такої від добросовісного набувача. Наголошує на тому, що строк позовної давності не пропущено. Зазначає про обґрунтованість підстав для звернення прокурора в інтересах держави.

02.05.2019 до суду від представника позивача-2 надійшла відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав.

05.01.2021 представник Ужгородської міської ради Данканич А.Е. заявив про застосування строків позовної давності.

14.02.2022 прокурор Закарпатської спеціалізованої прокуратури Малик Ю.Л. інформувала суд про зміну назви військова прокурора Ужгородського гарнізону на Закарпатська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері.

В судове засідання представник Міністерства оборони України не з`явився, 13.05.2022 від ОСОБА_2 надійшла заява про проведення судового засідання без представника вказаного органу, позовні вимоги підтримує у повному обсязі. В судове засідання представник Закарпатської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері не з`явився, 19.05.2022 від прокурора Малик Ю.Л. надійшла заява про розгляд справи у відсутності прокуратури, позовні вимоги підтримує. 19.05.2022 представник КЕВ м. Мукачеве Дементєва С.М. подала заяву про розгляд справи за її відсутності.

В судове засідання представник Ужгородської міської ради не з`явився, однак з вищеописаних матеріалів справи видно позицію вказаного органу заперечення проти задоволення позову.

В судове засідання ОСОБА_1 не з`явився, повідомлявся належним чином про дату, час та місце розгляду справи, одна свою позицію щодо розглядуваних позовних вимог не висловив.

Врахувавши пояснення та заперечення учасників процесу та їх представників, усебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

За рішенням виконкому Ужгородської міської Ради депутатів трудящих від 09.01.1953 №001 за Мукачівським квартирно-експлуатаційним відділом в безстрокове та безкоштовне користування закріплено земельну ділянку загальною площею 50,61 га в межах плану, що додається. Вказане право постійного користування посвідчується державним актом №1 від 04.05.1981.

Розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 15 липня 2014 року № 218 «Про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості)» надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою на земельну ділянку площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_2 .

Витягом з рішення п`ятої сесії п`ятого скликання Ужгородської міської ради від 15.10.2010 №1609 затверджено проект відведення земельних ділянок та надано в приватну власність земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд в районі вул. Канальної ОСОБА_1 , мешканцю АДРЕСА_3 земельну ділянку, площею 0,0912 га поз. 11.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (№12881122 від 25.06.2018) земельній ділянці площею 0,0912 га присвоєно кадастровий номер 2110100000:35:001:0174 за адресою м. Ужгород, вул. Канальна й така на праві приватної власності належить ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

В листі військової прокуратури Ужгородського гарнізону від 21.11.2018 №1/2520 вих-18 вказано, що при виготовленні технічної документації із землеустрою на військове містечко № 43 було виявлено, що на частину земельних ділянок виготовлено документи, що посвідчують право власності громадян на 25 земельних ділянок на підставі рішень Ужгородської міської ради 2010 року. Окрім цього прокурор просив надати інформацію про вжиті заходи щодо скасування рішень Ужгородської міської ради та витребування земельних ділянок за адресою АДРЕСА_2 .

В листі КЕВ м. Мукачеве від 22.11.2018 №2402 вказано, що при погодженні меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) встановлено, що частину земельної ділянки площею 3,5 га Ужгородська міська рада четвертої сесії п`ятого скликання своїм рішенням від 18.07.2008 №790 надала дозвіл на підготовку проекту відведення земельної ділянки площею 3, 5 га зі складу земель для індивідуальної житлової забудови. Згодом прийнято рішення про надання земельних ділянок для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських споруд 25 громадянам, які згодом виготовили документи, що посвідчують право власності на земельні ділянки. Окрім цього КЕВ м. Мукачеве просив прокурора виступити на захист інтересів КЕВ м. Мукачеве щодо позитивного вирішення питання.

В інформаційній довідці від 07.11.2018 №2281 КЕВ м. Мукачеве вказує, що на обліку в останнього рахується військове містечко № НОМЕР_1 , яке розташоване за адресою АДРЕСА_2 . Загальна площа військового містечка становить 18,47 га з первісною вартістю 8094142 грн. Таким чином вартість 0, 0912 га даної земельної ділянки 39966, 74 грн.

З висновку експерта від 22.02.2021 за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи № 1078/1079 видно, що спірна земельна ділянка накладається (0, 0912 га) на земельну ділянку, що відведена згідно з рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 (державний акт №1 від 04.05.1981) під розміщення військової частини за адресою АДРЕСА_2 та відноситься до земель оборони.

Щодо представництва прокурором інтересів держави

Надаючи оцінку наявності у прокурора підстав для здійснення представництва інтересів держави у справі, яка розглядається, суд виходить з наступного.

Відповідно дочастини 2статті 4ЦПК Україниу випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Згідно із частиною 4 статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб

За правилами статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Відповідно до частини 4 статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано, серед іншого, статтею 23 Закону від №1697-VII, частина 1 якої детермінує, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Беручи до уваги викладене, суд вказує на те, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Додатково слід звернути увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті наведеного засадничого положення відсутність у Законі №1697-VII інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, відображеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі №911/2169/20.

Резюмуючи аналіз дотримання прокурором умов реалізації права на пред`явлення позову в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Мукачева, суд вказує на наступне.

Велика Палата Верховного Суду, здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII, в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц дійшла висновку про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала згаданий висновок та вказала на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом juranovitcuria («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Відповідно до частин 1 статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов`язки громадян України у сфері оборони унормовано Законом України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII (далі Закон №1932-ХІІ).

За приписами частини першої названого Закону Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Частиною другою Закону №1932-ХІІ закріплено, що Міністерство оборони України, з-поміж іншого: (1)здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; (2)здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил України, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

На виконання положень цитованої норми наказом Міністерства оборони України 03.07.2013 №448 затверджено Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі Положення №448), яке визначає організацію та завдання квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - ЗС України).

Абзацом другим пункту 1.1 зазначеного Положення встановлено, що організація квартирно -експлуатаційного забезпечення ЗС України (далі - квартирно-експлуатаційне забезпечення) - це комплекс заходів, спрямованих на безпечну експлуатацію, утримання казармено-житлового фонду, об`єктів соціально-культурного призначення, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок, забезпечення військових частин квартирним майном.

Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких, у тому числі, відноситься квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)).

Згідно з пунктом 5.14 Положення №448 фонди військових містечок та земельні ділянки, утримання яких фінансується за рахунок бюджетних асигнувань відповідно до кошторису МО України на квартирно-експлуатаційне забезпечення, обліковуються у КЕВ (КЕЧ).

Відповідно до пункту 5.19 Положення №448 уся документація з кількісного обліку фондів військових містечок та земельних ділянок зберігається у відповідному КЕВ (КЕЧ).

Бухгалтерський облік організовується і ведеться в КЕВ (КЕЧ) та у фінансових органах, які для КЕВ (КЕЧ) є розпорядниками коштів вищого рівня (пункту 5.22 Положення №448).

Тобто КЕВ є уповноваженим органом, який має виокремлені завдання та функції, реалізація яких є формою об`єктивації інтересу держави. Відтак прокурор наділений право звертатися до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м. Мукачеве.

Разом із цим, відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Як убачається з матеріалів справи, на виконання вимог процесуального закону прокурор, подаючи позовну заяву, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м. Мукачеве, які, за його твердженнями, усвідомлювали порушення інтересів держави та не вжили заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у державну власність.

Так, як вказано вище, заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону листом від 21.11.2018 №1/2520 вих-18 звернувся до Міністерства оборони України та КЕВ м.Мукачеве щодо надання інформації про вжиті заходи щодо скасування рішень Ужгородської міської ради та витребування земельних ділянок за адресою вул. Другетів, 91 в м. Ужгород.

КЕВ м.Мукачеве листом від 22.11.2018 №2402 просив останнього виступити на захист інтересів КЕВ м.Мукачеве щодо позитивного вирішення питання.

Від Міністерства оборони України жодного реагування за наслідками звернення прокурора не було, тобто з боку останнього мала місце бездіяльність.

Таким чином, з огляду на те, що позивачі не виявили наміру самостійно звернутися з позовом до суду та не спростували твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства, на переконання суду, прокурор обґрунтовано розцінив відповідну форму реагування суб`єктів владних повноважень як бездіяльність та самостійно звернувся до суду в інтересах держави з відповідним позовом.

За таких обставин суд дійшов висновку про необґрунтованість тверджень представника Ужгородської міської ради про відсутність підстав для здійснення прокурором представництва інтересів держави у справі, яка розглядається.

Щодо правового режиму земель оборони.

З висновку експерта від 22.02.2021 за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи №1078/1079 видно, що спірна земельна ділянка накладається (0, 0912 га) на земельну ділянку, що відведена згідно з рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 (державний акт №1 від 04.05.1981) під розміщення військової частини за адресою АДРЕСА_2 та відноситься до земель оборони.

Слід зауважити про те, що учасники справи правильність експертного висновку не оспорюють. Водночас у суду відсутні підстави вважити згаданий висновок недостовірним.

Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що правова регламентація спірних правовідносин забезпечувалася, з-поміж іншого, наступними нормативними актами:

1)Земельним кодексом Української РСР від 08.07.1970 №2874а-07 (далі ЗК УРСР №2874а-07);

2)Земельним кодексом України від 18.12.1990 №561-XII (далі ЗК України №561-ХІІ);

3)Земельним кодексом України від 25.10. 2001 2768-III (далі ЗК України №2768-ІІІ);

4)Постановою Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990 №562-XII (далі постанова ВР УРСР №562-ХІІ).

Так, частиною другою статті 3 ЗК УРСР №2874а-07 в редакції від 12.03.1981, яка діяла на момент видачі державного акта №1 від 04.05.1981, передбачено, що земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.

Суд звертає увагу на те, що ЗК УРСР №2874а-07 в редакціях від 12.03.1981 та від 25.10.1998 не передбачав таку категорію земель, як «землі оборони».

Тобто передані на користь Мукачівської квартирно-експлуатаційної частини землі перебували у державній власності.

Суд вказує на те, що редакція ЗК України №561-ХІІ почала діяти, починаючи з 15.03.1991. При цьому відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 ЗК України №561-ХІІ відповідно до цільового призначення всі землі Української РСР поділяються, зокрема, на землі промисловості, транспорту, зв`язку, оборони та іншого призначення.

Аналіз правового регулювання дозволяє суду стверджувати про те, що запровадження «земель оборони» як категорії земель запроваджено з прийняттям ЗК України №561-ХІІ.

За приписами частини першої статті 70 названого нормативного акта Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил і внутрішніх військ.

Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством Української РСР (частина друга статті 70 ЗК України №561-ХІІ).

На виконання цитованої норми наказом Міністра оборони України 22.12.1997 №483 затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями (далі Положення №483).

Згідно з пунктом 45 Положення №483 передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.

За змістом 5 постанови ВР УРСР №562-ХІІ встановлено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України №561-ХІІ, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування;

Тож передача місцевим органам влади території, в яку входить в тому числі спірна земельна ділянка, здійснювалася за нормативно детермінованою процедурою, яка встановлювала необхідність отримання згоди Міністра оборони України.

При цьому слід звернути увагу на те, що процесуальна форма передачі відповідних територій із прийняттям ЗК України №2768-ІІІ не змінилася, оскільки відповідно до частини 4 статті 77 згаданого нормативного акта в редакції від 25.10.2001, яка за своєю природою є бланкетною, порядок використання земель оборони встановлюється законом. У свою чергу, наведена правова норма відсилає до цитованих приписів Положення №483.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка, яка належить до земель оборони, вибула з державної власності поза волею титульного володільця усупереч нормативно регламентованій процедурі.

Щодо підтвердження наявності у позивачів речового права на спірну земельну ділянку.

Суд відхиляє доводи представника Ужгородської міської ради про те, що стороною позивача не надано доказів реєстрації речового права, зважаючи на те, що відсутність реєстрації речового права на спірне майно у Державному реєстрі речових прав за державою в особі компетентного органу не спростовує факту набуття державою такого права на спірне майно до початку функціонування вказаного реєстру.

У відповідності до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними, зокрема, якщо на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №911/1603/19 висловлено правову позицію про те, що речові права на нерухоме майно, які виникли до набрання чинності Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», не підлягали обов`язковій реєстрації.

Таким чином відсутність державної реєстрації не свідчить про відсутність права. Вказане узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10.05.2022 по справі №495/2183/16-ц.

Більше того, за приписами частини першої статті 20 ЗК УРСР в редакції від 12.03.1981, яка діяла на момент видачі державного акта, відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

КЕВ м. Мукачева була наділена правом постійного користування відповідною ділянкою на підставі державного акта №1 від 04.05.1981.

Останній, з огляду на вищевикладене, є належним доказом на підтвердження речового права.

На переконання суду, не заслуговують на увагу доводи представника Ужгородської міської ради про відсутність межових знаків, що чітко визначають зовнішні контури спірної земельної ділянки; не огородження відповідної ділянки; відсутність будь-яких ознак її використання, оскільки наведені обставини можуть свідчити про ефективність чи не ефективність обліку та утримання земель, а не про наявність чи відсутність речового права.

Суд відхиляє посилання представника Ужгородської міської ради на приписи постанови Ради Міністрів СРСР «Про видачу землекористувачам державних актів на право користування землею», зважаючи на те, що вказаний нормативний акт у редакції від 09.04.1975, яка діяла на момент видачі державного акта на право користування від 04.05.1981, не встановлював жодних імперативних вимог щодо форми і змісту державного акта.

Щодо застосування інституту позовної давності.

Статтею 256 ЦК України детерміновано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93,§ 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09,§ 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України 2004 року; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №391/1217/14-ц (провадження № 61-11197сво18).

Тобто у спірних правовідносинах, зважаючи на множинність відповідачів, суд повинен дослідити допустимість застосування інституту позовної давності до вимог, заявлених до кожного з відповідачів. Беручи викладене до уваги, суд виходить з того, що позовні вимоги про витребування спірної земельної ділянки заявлені до ОСОБА_1 а позовні вимоги про визнання недійсним та скасування рішення про затвердження проекту землеустрою та передачі земельної ділянки у власність до Ужгородської міської ради.

Допустимість застосування позовної давності у правовідносинах з ОСОБА_1 .

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина 2 статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).

З огляду на що, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень Земельного кодексу України, на переконання суду, треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

За таких обставин суд відхиляє доводи представника Ужгородської міської ради стосовно того, що до суду прокурор звернувся зі спливом строків позовної давності.

Суд вказує на те, що стосовно земель оборони закон установлює пріоритет державної власності, оскільки імперативно визначає, що відповідні землі перебувають у державній власності та можуть бути передані за умови погодження правомочним суб`єктом.

За таких обставин повернення спірної земельної ділянки позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Земельного України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Крім того ОСОБА_1 не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої.

Слід зазначити, що ОСОБА_1 не надано доказів того, що витребування спірної земельної ділянки становитиме для нього з урахуванням його майнового стану надмірний тягар.

Таким чином, за висновками суду, результат розгляду відповідного позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

Допустимість застосування позовної давності у правовідносинах з Ужгородською міською радою.

Слід наголосити на тому, що перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц)».

Тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Суд наголошує на тому, що у справах щодо витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

При цьому суд враховує правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 по справі № 359/3373/16-ц.

Отже, позовні вимоги у частині визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування слід залишити без задоволення. За наведених обставин суд вказує на те, що наслідки спливу позовної давності щодо аналізованої частини позовних вимог застосовуватися не можуть.

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Підсумовуючи викладене у сукупності суд дійшов висновку про те, що у позовні вимоги необхідно задовольнити частково.

Судові витрати.

Суд вирішує питання про розподіл судових витрат у відповідності до статті 141 ЦПК України.

З матеріалів справи вбачається, що КЕВ м. Мукачеве за подання відповідного позову сплачено судовий збір у сумі 3524 грн., що підтверджується платіжним дорученням №615 від 05.11.2018.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача.

Слід зазначити про те, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, заявлених до Ужгородської міської ради, суд виходив з того, що обраний засіб захисту порушеного права є неналежним. Разом із цим, указана обставина не нівелює того факту, що спір зумовлений прийняттям відповідачем рішенням про відчуження земельної ділянки, яка перебувала у державній власності.

За наведених обставин суд, враховуючи часткове задоволення позову, дійшов висновку про те, що з відповідачів до державного бюджету необхідно стягнути по 881 грн. (1762 грн./2).

Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов задовольнити частково.

Витребувати земельну ділянку площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0174, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка № НОМЕР_1 за адресою АДРЕСА_2 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Ужгородської міської ради (код ЄДРПОУ 33868924, місцезнаходження: 88000, м. Ужгород, пл. Поштова, 3) до Державного бюджету України судовий збір у сумі 881 (вісімсот вісімдесят одна) грн.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) до Державного бюджету України судовий збір у сумі 881 (вісімсот вісімдесят одна) грн..

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя А.П. Іванов