Постанова

від 01.06.2022 по справі 545/82/21

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 545/82/21 Номер провадження 22-ц/814/290/22Головуючий у 1-й інстанції Путря О. Г. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2022 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.,

суддів: Карпушина Г.Л., Хіль Л.М.,

при секретарі Таценко Т.Р.,

імена (найменування) сторін:

позивач: Перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури Полтавської області в інтересах держави

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 09 листопада 2021 року у складі судді Путрі О.Г.

у справі за позовом першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, припинення права приватної власності, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння,-

В С Т А Н О В И В:

У січні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до Головного управління (далі - ГУ) Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, припинення права приватної власності, витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування позову зазначено, що наказом Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області за № 3312-СГ від 03.05.2018 року Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га для індивідуального садівництва, йому передана земельна ділянка з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100, що розташована на території Ковалівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту. На підставі цього рішення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис за № 28257286 від 03.10.2018 року про державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_1 на дану земельну ділянку.

Згідно договору купівлі-продажу від 16.10.2018 року право власності на вищевказану земельну ділянку набула ОСОБА_2 , про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис за № 28391394 від 16.10.2018 року.

Вказав, що наказ ГУ Держгеокадастру в Полтавській області № 3312-СГ від 03.05.2018 року прийнятий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться у межах заплави та водоохоронній зоні річки Коломак, тобто належить до земель водного фонду України та відповідно до ст. 84 ЗК України не може передаватись у приватну власність.

За даним фактом відкрите кримінальне провадження за ч. 1 ст. 364 КК України, відомості про яке внесені 18.05.2017 року до ЄРДР, досудове розслідування триває.

Також позивачем зазначено, що відповідачі не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянки перебувають у межах прибережної захисної смуги, а тому вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх, відповідачів, добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Зазначив, що підставою представництва прокурором інтересів держави в суді являється відсутність органів наділених повноваженнями для звернення до суду із вказаним позовом, оскільки ГУ Держгеокадастру у Полтавській області є відповідачем за основною вимогою про скасування спірного наказу, у зв`язку з чим не може бути позивачем, так як чиним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача та відповідача. Крім того, ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, його посадові особи, не вправі самостійно скасувати спірний наказ, оскільки на підставі нього за відповідачем ОСОБА_1 , а в подальшому за відповідачем ОСОБА_2 зареєстроване право приватної власності, тому вказане суперечитиме вимогам ч. 1 ст. 154 ЗК України.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 09 листопада 2021 року позовні вимоги Першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування наказу, припинення права приватної власності, витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області від 03.05.2018 року № 3312-СГ Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га для індивідуального садівництва.

Припинено право приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Ковалівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 16.10.2018 за № 28391394.

Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва, що розташована на території Ковалівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, у власність Держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Не погодившись із вказаним рішенням суду його в апеляційному порядку оскаржила відповідач ОСОБА_2 , просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з`ясування місцевим судом обставин, що мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що перший заступник Полтавської місцевої прокуратури Полтавської області не мав належних та допустимих повноважень для звернення до суду із вказаним позовом. Зазначила, що органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр), який самостійно має право звертатися до суду з метою здійснення захисту прав та охоронюваних законом інтересів держави.

Окрім того, вказала, що позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт того, що повністю вся земельна ділянка, що належить ОСОБА_2 перебуває у заплаві та водоохоронній зоні річки Коломак .

Зазначила, що звертаючись до суду з даним позовом в інтересах держави, позивач не наводить доказів наявності «суспільного» та «публічного» інтересу, не надано доказів, що перебування земельної ділянки у приватній власності ОСОБА_2 погіршує стан екосистеми річки Коломак , тому вважає, що держава намагається позбавити її права власності на земельну ділянку, яка була придбана нею на відплатній основі.

Вказала, що вона набула право власності на вказану земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом, тому в неї були відсутні сумніви у достовірності та законності документів на земельну ділянку.

Вважає, що судом першої інстанції було недотримано принцип справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав людини, а саме порушено право приватної власності ОСОБА_2 .

Окрім того, зазначає, що позивач звернувся до суду з пропуском строку позовної давності, який на думку ОСОБА_2 , почав свій перебіг з моменту початку досудового розслідування у кримінальному провадженні № 420171771010000088 по справі незаконної передачі у приватну власність земельних ділянок для індивідуального садівництва, а саме з 18.05.2017 року, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Від Полтавської окружної прокуратури до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили відмовити в її задоволенні, а рішення місцевого суду залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення ухвалене у справі не повною мірою відповідає вказаним вимогам.

Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи, що 03 травня 2018 року Головним управлінням Держгеокадастру в Полтавській області прийнято наказ № 3312-СГ «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність», затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність громадянину ОСОБА_1 для індивідуального садівництва за межами населених пунктів на території Ковалівської сільської ради Полтавського району Полтавської області та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га сіножатей (кадастровий номер 5324081900:00:001:0100) із земель сільськогосподарського призначення державної власності для індивідуального садівництва на території Ковалівської сільської ради Полтавського району Полтавської області за межами населених пунктів ( т. 1 а.с. 14 ).

Згідно інформаційної довідки № 233856737 від 24 листопада 2020 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 03 жовтня 2018 року внесено запис № 28257286 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна № 1661261353240, а саме земельну ділянку з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 площею 0,12 га (т. 1 а.с. 15, зворотня сторона).

В подальшому до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 16 жовтня 2018 року внесений запис № 28391394 про реєстрацію права власності на вищевказану земельну ділянку за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 16.10.2018 року, реєстровий № 650 (т. 1 а.с. 15).

Відповідно до частин першої-другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.

Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.

Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).

Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об`єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об`єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм, не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.

Відповідно до статті 1 ВК України заплавні землі - це прибережна територія, що може бути затоплена чи підтоплена під час повені (паводка).

Відповідно до пунктів 5, 8 частини першої статті 80 ВК України з метою охорони водності малих річок забороняється розорювати заплавні землі та застосовувати на них засоби хімізації та надавати земельні ділянки у заплавах річок під будь-яке будівництво (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних споруд), а також для садівництва та городництва.

Частина друга статті 80 ВК України встановлює те, що водокористувачі та землекористувачі, землі яких знаходяться в басейні річок, забезпечують здійснення комплексних заходів щодо збереження водності річок та охорони їх від забруднення і засмічення.

Заплавні землі є землями, на яких встановлено особливий режим та на які поширюється окремий порядок використання.

Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.

Такого висновку щодо застосування зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є його невідповідність вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

За результатами проведення досудового розслідування кримінального провадження № 42017171010000088 внесеного 18 травня 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 364 КК України установлено, що на території Ковалівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту у приватну власність передані земельні ділянки з цільовим призначенням для ведення індивідуального садівництва.

В ході досудового розслідування вищевказаного кримінального провадження, призначено судову земельно-технічну експертизу та експертизу з питань землеустрою, за результатами проведення яких 06 березня 2020 року складено висновок № 31248/19-41/6992?7002/20-41, якою підтверджено розташування земельної ділянки з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 в заплаві річки Коломак. Також експертизами встановлено, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 не відповідає за змістом вимогам земельного законодавства та іншим нормативним документам з питань землеустрою та землекористування, чинних на дату державної реєстрації земельної ділянки (т. 1 а.с. 53-75).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновок експерта відноситься до засобів доказування на підставі частини другої статті 76 ЦПК України.

У постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 (ЄДРСРУ № 95848812) зроблено висновок, що отриманий відповідно до вимог закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його.

Разом з тим, згідно з частиною п`ятою статті 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Такий висновок, узгоджується з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19).

Висновок експертів за результатами проведення земельно-технічної експертизи та експертизи з питань землеустрою від 06.03.2020 № 31248/19-41/6992?7002/20-41, вказаним вимогам закону відповідає.

У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 461/3675/17 зазначено, що статтею 110 ЦПК України визначено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Так, 15 квітня 2021 року в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 759/15556/18, провадження № 61-15236св20 (ЄДРСРУ № 96406834) зазначено, що у випадку незгоди з висновком експерта за результатами експертизи, проведеної у кримінальному провадженні, сторона не позбавлена можливості заявити клопотання про призначення експертизи, виклавши у клопотанні підстави незгоди з цим висновком та зазначивши вимоги до повторної експертизи.

Можливість використання в якості доказів (одного з доказів) при розгляді іншої справи, виконаних у кримінальному провадженні висновків експертиз, підтверджено Верховним Судом при розгляді справ № 678/364/15-ц (постанова від 17.10.2019 року (ЄДРСРУ № 85033223)), № 461/3675/17 (постанова від 05 лютого 2020 року) та № 9901/740/18 (постанова від 10.03.2020 року), але з дотриманням певних особливостей вказаних вище.

При дослідженні матеріалів справи встановлено, що сторони по справі будь-яких заперечень на вищевказаний висновок експертів не надавали, клопотань про призначення експертизи в суді першої та апеляційної інстанції не заявляли, таким чином даний висновок експертів є належним та допустимим доказом у даній справі.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що оскільки спірна земельна ділянка, знаходиться в заплаві та водоохоронній зоні річки Коломак та не може передаватися у приватну власність особам, тому наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області від 03.05.2018 року № 3312-СГ Про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,12 га для індивідуального садівництва є незаконним та підлягає скасуванню.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції, що за змістом вказаних норм права (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) земельна ділянка кадастровий номер 5324081900:00:001:0100 не могла передаватись у власність громадян для індивідуального садівництва, оскільки належить до земель, на яких діє обмежений режим використання.

Відтак, надання у приватну власність вказаної земельної ділянки, яка знаходиться у заплаві річки Коломак, для індивідуального садівництва суперечить вимогам статті 80 ВК України, а наказ ГУ Держгеокадастру в Полтавській області № 3312-СГ від 03.05.2018 «Про затвердження документації із землеустрою та надання земельної ділянки у власність» щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки кадастровий номер 5324081900:00:001:0100 площею 0,12 га для індивідуального садівництва є незаконним та підлягає скасуванню.

Разом з тим встановлено, що земельна ділянка, яка була передана у приватну власність ОСОБА_1 , в подальшому, на підставі договору купівлі-продажу, перейшла у приватну власність ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Задовольняючи позовну вимогу прокурора про припинення права власності та витребування спірної земельної ділянки від нового власника ОСОБА_2 , місцевий суд прийшов до висновку, що оскільки виділ земельної ділянки попередньому власнику відбувся з порушенням вимог законодавства та підлягає поверненню у власність держави, тому її витребування із незаконного володіння у нового власника ОСОБА_2 не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном.

Колегія суддів не погоджується з даним висновком місцевого суду з огляду на наступне.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу у суді.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у частині другій статті 16 ЦК України. Глава 29 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Перелік способів захисту земельних прав викладений у частині третій статті 152 ЗК України. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, зокрема визначеним вказаною частиною, або ж іншим способом, який передбачений законом (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У письмових поясненнях, наданих Полтавською окружною прокуратурою Полтавської області до суду апеляційної інстанції, зазначено, що пред`явлення прокуратурою віндикаційного позову до ОСОБА_2 є ефективним способом захисту прав власника (держави).

Колегія суддів з вищевказаним не погоджується з наступних підстав.

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (висновок Великої Палати Верховного Суду, сформульований у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц).

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

На негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.

Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як таке, що не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), пункт 97 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19)). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (абзац п`ятий пункту 143 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 цс18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452 цс 18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473 цс18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші).

Оскільки у даній справі заявлено вимогу про витребування земельної ділянки у відповідача у порядку віндикації, з посиланням як на правову підставу цієї вимоги на статтю 388 ЦК України, така вимога не підлягає задоволенню у зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту, зокрема не підлягають задоволенню вимоги прокурора про витребування з володіння ОСОБА_2 земельної ділянки і передання її у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області та припинення права власності ОСОБА_2 , оскільки прокурором заявлено не негаторний, а віндикаційний позов.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що у цій справі обраний позивачем спосіб захисту порушеного права у вигляді витребування земельної ділянки є неефективним.

Тому апеляційний суд вважає за необхідне частково задовольнити вимоги апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції в частині вимог про витребування земельної ділянки та припинення права приватної власності скасувати, ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у цій частині.

Оскільки за виниклих правовідносин ефективним способом захисту є пред`явлення негаторного позову, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав, заява відповідача про застосування позовної давності, висновки і мотиви суду щодо неї, не мають будь-якого правового значення.

Доводи апеляційної скарги, щодо відсутності підстав представництва прокурора інтересів держави колегія суддів відхиляє з наступних підстав.

Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України.

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.

Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду.

Аналогічні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19). У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

У справі, яка переглядається, прокурор зазначив підставою для представництва інтересів держави ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, його посадові особи, не вправі самостійно скасувати спірний наказ, оскільки на його підставі за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності, тому вказане суперечитиме вимогам ч. 1 ст. 154 ЗК України.

При цьому, суд першої інстанції правильно звернув увагу, що у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положеньстатті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Згідно із пунктом «є-1» частини першої статті 15-1 ЗК України, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» функції контролю за додержанням земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій та форм власності, родючості ґрунтів передано до Державної служби з питань геодезії, картографії та кадастру.

У силу частини четвертої статті 122 ЗК України, органом, уповноваженим державою здійснювати функції щодо розпорядження земельними ділянками державної власності сільськогосподарського призначення на території області на даний час є ГУ Держгеокадастру у Полтавській області.

Суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що у спірних правовідносинах вимоги статей 116, 118, 121 ЗК України при передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_1 порушені саме ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, яке реалізовувало повноваження розпорядника землі.

Тому захист інтересів держави в суді, який полягає у скасуванні оспорюваного наказу та повернення земельної ділянки, не узгоджується з інтересами зазначеного органу.

Отже, саме ГУ Держгеокадастру у Полтавській області є відповідачем за основною вимогою про визнання недійсним наказу №3312-СГ від 03 травня 2018 року, у зв`язку з чим не може бути позивачем, оскільки чинним законодавством не допускається збіг в одній особі позивача і відповідача (правова позиція Верховного Суду України, викладена в ухвалі від 02 березня 2011 рокуу справі № 6-58303св10).

Також, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, у пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18, у пункті 26 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц).

Враховуючи, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував, у чому полягає порушення цих інтересів, висновок місцевого суду про те, що прокурор звернувся з позовом з метою захисту інтересів держави, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини, є обґрунтованим.

Як вбачається з частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Отже, враховуючи вищевказане, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого суду в частині припинення права приватної власності ОСОБА_2 на земельну ділянку та витребування цієї земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_2 скасуванню.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідност. 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Оскільки ОСОБА_2 , ухвалою Полтавського апеляційного суду від 21.01.2022 звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що судові витрати, за подачу апеляційної скарги слід компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 09 листопада 2021 року в частині припинення права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 5324081900:00:001:0100 площею 0,12 га для ведення індивідувального садівництва, що розташована на тероторії Ковалівської сільської ради Полтавського району за межами населеного пункту, відомості про державну реєстрацію якої внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 16.10.2018 за № 28391394 та витребування цієї земельної ділянки із незаконного володіння ОСОБА_2 і стягнення з неї судового збору у розмірі 2270 грн. скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позову першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави до ОСОБА_2 про припинення права власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння відмовити.

В іншій частині рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 09 листопада 2021 року залишити без змін.

Судовий збір за подання апеляційної скарги ОСОБА_2 у розмірі 10215 грн. компенсувати за рахунок держави.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий: О.Ю. Кузнєцова

Судді Г.Л. Карпушин

Л.М. Хіль