Рішення

від 07.06.2022 по справі 947/8040/20

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. ОДЕСИ

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ

Справа № 947/8040/20

Провадження № 2/947/983/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08.06.2022 року

Київський районний суд м. Одеси в складі:

головуючого судді Калініченко Л.В.,

при секретарі Матвієвої А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою

ОСОБА_1

до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 ,

ОСОБА_4 ,

про визнання договору позики недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 09.04.2020 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, в якому просить суд визнати недійсним договір позики від 15.12.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на підтвердження умов якого ОСОБА_3 складено 15.12.2018 року боргову розписку на суму 60000,00 доларів США.

В обґрунтування позову позивачка посилається на те, що 01.08.2013 року між нею та відповідачкою ОСОБА_3 був укладений договір позики у формі розписки, за умовами якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_3 в борг грошові кошти в сумі 50000 доларів США, зі сплатою 2% на місяць за користування коштами, в строк до 01.01.2014 року. 01.07.2016 року відповідачка на зворотній сторінці розписки зазначила, що зобов`язується повернути грошові кошти в строк до 01.10.2016 року.

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 доларів США, проценти за користування сумою позики за період з 01.08.2013 року по 01.10.2016 року в сумі 26591 долар 50 центів США, три відсотки річних від простроченої суми боргу за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року в сумі 1248 доларів 29 центів США, що в загальній сумі складає 77839 доларів 79 центів США.

Зазначене рішення суду набрало законної сили, та як стверджує позивачка перебуває на примусовому виконанні.

Надалі, ОСОБА_1 стало відомо, про те, що 15.12.2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики, на підтвердження умов якого ОСОБА_3 складено 15.12.2018 року боргову розписку на суму 60000,00 доларів США, зі строком виконання забовязань 15.03.2019 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 29.01.2020 року по справі №521/14188/19 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 задоволено, стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за борговою розпискою у сумі 60000 доларів США та судові витрати 9989,20 грн.

Позивачка - ОСОБА_1 незгодна з вищевказаним договором позики з наступних підстав.

За твердженнями позивачки, договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є безгрошовим, укладеним з метою унеможливлення звернення стягнення на майно ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 в рамках виконавчого провадження за судовим рішенням від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17 про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , а тому має ознаки фраудаторного правочину.

Договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладений боржником ОСОБА_3 у період настання в останньої зобов`язання із погашення заборгованості перед добросовісним кредитором, позивачем ОСОБА_1 , за договором позики, укладеним між ОСОБА_1 і ОСОБА_3 від 01.08.2013 року, на суму 50000 доларів США і сплатою 2% щомісяця, строк виконання зобов`язання ОСОБА_3 до 01.10.2016.

Внаслідок укладення фіктивного договору позики із ОСОБА_2 на суму 60000 доларів США ОСОБА_3 визнає себе боржником за даним договором, даючи змогу кредитору за фіктивним правочином ОСОБА_2 звернути стягнення на своє майно і тим самим перестає бути платоспроможною перед справжнім кредитором ОСОБА_1 .

Тому договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 порушує права та інтереси ОСОБА_1 , оскільки направлений на уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_3 по справі № 520/8555/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, який розглядався у Київському районному суді м. Одеси.

На підтвердження фіктивності договору позики, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 позивачка вказує на такі обставини:

- прострочення виконання зобов`язання ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 за договором позики від 01.08.2013 року настало з 02.10.2016 року;

- договір позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено 15.12.2018 року в період, коли для ОСОБА_3 настав строк виконання зобов`язання за договором позики від 01.08.2013 року перед кредитором ОСОБА_1 ;

- договір позики, укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_3 , за яким ОСОБА_3 не повернула грошові кошти в сумі 50000 доларів США і проценти, за позовами ОСОБА_3 недійсним не визнано, позовні заяви ОСОБА_3 про це залишено без розгляду внаслідок процесуальної бездіяльності позивача ОСОБА_3 ;

- із нібито позичених у ОСОБА_2 грошових коштів в сумі 60000 доларів США ОСОБА_3 не повернула ОСОБА_1 ані центу, що суперечить принципу добросовісності;

- укладання недійсного договору позики із ОСОБА_2 , визнання боргу в судовому порядку і виконання судового рішення на користь ОСОБА_2 явно порушує права та інтереси ОСОБА_1 як належного кредитора;

- інтереси ОСОБА_3 як відповідача у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 і інтереси ОСОБА_2 як позивача за позовом до ОСОБА_3 представляє один і той самий представник адвокат Прокопішина К.В.;

- інші представники ОСОБА_3 у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу є давніми компаньйонами ОСОБА_2 ;

- нібито уникаюча поведінка ОСОБА_3 як недобросовісного боржника, лише для виду описана у позовній заяві ОСОБА_2 , спростовується фактами реального безперервного спілкування між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , і донькою останньої;

- факт беззаперечного визнання ОСОБА_3 боргу перед ОСОБА_2 суперечить доводам позовної заяви ОСОБА_2 про переховування від неї ОСОБА_3 і вказує на не справжністьспірних відносин між ними;

- факт не нарахування у позовній заяві ОСОБА_2 процентів за користування грошима і 3% річних, з урахуванням неприхованого обурення позивача ОСОБА_2 зникаючою поведінкою ОСОБА_3 також вказує на формальність позовної заяви, її завідому безпідставність і недійсність правочину, оскільки сума позики, яку ОСОБА_1 видала ОСОБА_3 за договором позики складає 50000 доларів США, ОСОБА_3 і ОСОБА_2 вирішили, на думку позивача, відобразити шляхом укладення фіктивного правочину видимість заборгованості ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 на суму 60000 доларів США, для того, щоб мати можливість штучно звернути стягнення на майно ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 в рамках виконавчого провадження, з поглинанням суми реального боргу спів мірною сумою боргу за фіктивним правочином.

З урахуванням викладених у позовній заяві обставин і доданих до неї доказів позивачка вважає, що відносини, які в дійсності склались між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , мають ознаки фраудаторного правочину, тобто такого, який укладений умисно на шкоду кредитору ОСОБА_1 , з метою інсценування боргових відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , вирішення з цього приводу спору між ними в судовому порядку, відкриття виконавчого провадження, звернення стягнення на майно ОСОБА_3 нібито в інтересах ОСОБА_2 .

Вказані обставини стали підставою для звернення до суду з цим позовом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.

Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси Калініченко Л.В. від 10.04.2020 року позовну заяву ОСОБА_1 - залишено без руху, для усунення недоліків поданої заяви надання оригіналу документу, що підтверджує сплату судового збору.

27.04.2020 року до Київського районного суду м. Одеси надійшла заява від представника позивача по справі про усунення недоліків поданої заяви, до якої надано квитанцію на підтвердження сплати судового збору.

Приймаючи, що позивачем належним чином усунуті недоліки поданої заяви, ухвалою судді від 15.05.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по цивільній справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.

17.08.2020 року представником позивача надано до суду клопотання про витребування доказів, яке ухвалою суду від 26.08.2020 року задоволено. Витребувано з Головного управління Державної податкової служби в Одеській області інформацію стосовно місячного (річного) оподаткованого доходу: ОСОБА_3 за 2019 і 2020 роки; ОСОБА_2 за 2018 рік.

09.11.2020 року представником позивача надано до суду відповідь з Головного управління Державної податкової служби в Одеській області на виконання ухвали суду від 26.08.2020 року.

Тієї ж дати, Київським районним судом міста Одеси було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. Також судом було встановлено, що відповідачі не з`являлись до підготовчих судових засідань, відзив на позовну заяву не надали.

19.04.2021 року до суду надійшло клопотання від представника ОСОБА_4 ОСОБА_6 про залучення ОСОБА_4 в якості правонаступника ОСОБА_2 , з підстав того, що ОСОБА_4 набула право вимоги за договором позики від 15.12.2018 року, укладеним з ОСОБА_3 на підставі договору про відступлення права вимоги від 08.04.2021 року укладеним з ОСОБА_2 .

Тієї ж дати, до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики від 01.08.2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , недійсним.

19.04.2021 року судом було ухвалено задовольнити клопотання адвоката Коток А.М. та залучено ОСОБА_4 до участі по справі в якості правонаступника відповідача ОСОБА_2 .

Також судом 19.04.2021 року постановлено ухвалу, якою зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним провернуто ОСОБА_3 . Роз`яснено ОСОБА_3 , що вона має право звернутися до суду із зазначеним позовом у загальному порядку.

29.04.2021 року ОСОБА_3 будучи незгодною з вказаною ухвалою суду від 19.04.2021 року про повернення зустрічного позову, подала відповідну апеляційну скаргу, за наслідком чого судом було скеровано до Одеського апеляційного суду виділені матеріали цивільної справи №947/8040/20 щодо оскаржуваної ухвали суду.

09.06.2021 року судом залучено в якості співвідповідача по справі ОСОБА_2 .

Також, 08.06.2021 року до суду надійшов запит з Одеського апеляційного суду щодо скерування усіх матеріалів цивільної справи №947/8040/20 для розгляду апеляційної скарги ОСОБА_3 на ухвалу суду від 19.04.2021 року.

На підставі вказаного запиту 29.06.2021 року Київським районним судом міста Одеси скеровано вищезазначені матеріали цивільної справи до Одеського апеляційного суду.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24.01.2022 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 19.04.2021 року залишено без змін.

09.02.2022 року матеріали цивільної справи №947/8040/20 надійшли до Київського районного суду міста Одеси та повернуті головуючому по справі.

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 10.02.2022 року продовжено розгляд цивільної справи №947/8040/20 та призначено дату, час і місце проведення судового засідання.

В судове засідання призначене на 08.06.2022 року сторони по справі не з`явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлялись належним чином.

Однак, 08.06.2022 року до суду надійшла заява від представника позивачки ОСОБА_7 ОСОБА_8 про підтримання позовних вимог та розгляд справи за його відсутності. Також у заяві, представник зазначив, що наполягає на розгляді справи у разі відсутності відповідачів по справі, приймаючи строки розгляду справи.

Також в матеріалах справи наявна заява від представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_9 про розгляд справи за його відсутності.

Стосовно неявки відповідачів, суд зазначає, що останні повідомлені належним чином про розгляд справи, про причини неявки суд не зазначили, як і за весь час розгляду справи судом не скористались процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву.

Разом з тим, у відповідності до статті 43 ЦПК України, учасники справи мають право зокрема: брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом.

Учасники справи зобов`язані зокрема: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Частиною 1 статті 44 ЦПК України визначено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно зі ст. 210 ЦПК України, суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку.

Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Згідно з ч.4ст.10 ЦПК Українитаст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, суди застосовують рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його,утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободщодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.

З цього приводу прецедентним є рішення Європейського суду з прав людини у справі «Круз проти Польщі» від 19.06.2001 року. У вказаному Рішенні зазначено, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави.

З аналізу зазначених норм Конвенції та практики ЄСПЛ вбачається, що питання про порушення ст.17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом та потребою з боку держави регулювання доступу до суду.

Вищевказані норми процесуального права мають сприяти розглядові цивільних справ у розумні строки.

Як вбачається з матеріалів справи, провадження в цій справі відкрито 15.05.2020 року, тобто розгляд справи триває більше двох років, за який судом було надано можливість усім учасникам процесу в повній мірі скористатись усіма права передбаченими ЦПК України.

Починаючи з призначення судового засідання після повернення матеріалів справи з Одеського апеляційного суду, а саме з 10.02.2022 року вбачається наявність систематичних нез`явлень сторони відповідачів до судових засідань, без поважних причин та без повідомлення про причини неявки, як і не заявлялось жодних клопотання для розгляду судом, як і відсутні будь-які клопотання, які не вирішені судом та можуть вплинути на розгляд справи по суті. Разом з тим, судом приймається, що відповідачам по справі достеменно відомо про наявне судове провадження стосовно них.

На підставі викладеного, приймаючи, що судом розглянуті усі клопотання подані сторонами по справі для доведення заявлених вимог і заперечень щодо позову, стадію підготовчого провадження по справі для збору судом доказів закрито, будь-які строки для подання інших доказів чи клопотань сплили, судом зібрані усі докази за клопотаннями сторін по справі, враховуючи, що провадження по справі триває більше двох років, з метою дотримання строків розгляду справи, забезпечення проведення судового засідання та не допущення порушенняст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд вважає, що неявка сторін по справі не перешкоджає розгляду справи на підставі наявних в матеріалах справи доказів, за наслідком чого судом ухвалено провести розгляд справи в судовому засіданні 08.06.2022 року за відсутності сторін по справі.

Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі документи наявні в матеріалах справи, суд дійшов до висновку про задоволення позову з наступних підстав.

Судом встановлено, що в проваджені Київського районного суду міста Одеси на розгляді перебувала цивільна справа №520/8555/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, за наслідком розгляду якої 10.03.2020 року судом ухвалено рішення суду, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 доларів США, проценти за користування сумою позики за період з 01.08.2013 року по 01.10.2016 року в сумі 26591 долар 50 центів США, три відсотки річних від простроченої суми боргу за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року в сумі 1248 доларів 29 центів США, що в загальній сумі складає 77839 доларів 79 центів США.

Зазначеним рішенням суду встановлені наступні обставини.

01 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошей.

На підтвердження укладення даного договору відповідачем ОСОБА_3 01.08.2013 року була написана розписка, відповідно до якої вбачається, що вона отримала від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 50000 доларів США, які зобов`язалась повернути в строк до 01 січня 2014 року зі сплатою 2 % на місяць.

На виконання укладеного договору позики, ОСОБА_3 перші 5 місяців сплачувала передбачені договором проценти за користування грошима по 1000 дол. США щомісячно, але із січня 2015 року замість 1000 дол. США стала сплачувати по 5000 гривень, та в січні 2016 року передала 1000 дол. США, у загальному розмірі ОСОБА_3 було сплачено проценту в сумі 11408 доларів 50 центів США, після чого будь-які виплати за зобов`язаннями від неї припинилися.

У підтвердження свого зобов`язання ОСОБА_3 01 липня 2016 року на оборотній стороні аркуша, раніше наданою нею вказаної розписки, власноруч зазначила, що вона зобов`язується повернути ОСОБА_1 50000 доларів до 01.10.2016 року.

Судом також було встановлено, що в подальшому ОСОБА_3 свої зобов`язання за договором позики від 01.08.2013 року не виконувала, у зв`язку з чим, як судом встановлено, ОСОБА_1 через відділення поштового зв`язку 21.07.2016 року надіслала до Київського районного суду міста Одеси позов до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за вказаним договором (справа №520/8786/16-ц).

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2016 р. позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 загальну суму заборгованості за договором позики від 01.08.2013 р. у розмірі - 18317,50 доларів США, що за офіційним курсом НБУ (100 доларів США = 2556,3263) на день ухвалення рішення становить - 2078475,30 грн.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 20.07.2017 по справі №520/8786/16-ц року апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2016 року - скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.

Вказаним рішенням апеляційного суду встановлено, що у зв`язку з порушенням домовленостей щодо повернення позики та процентів сторони в подальшому досягли згоди щодо нового строку повернення позики, про що 01.07.2016 р. ОСОБА_3 у підтвердження свого зобов`язання власноруч зазначила на зворотній стороні розписки про повернення 50000 доларів США у строк - до 01.10.2016 року.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строком повернення грошових коштів за договором позики від 01.08.2013 року є дата -01.10.2016 року.

Оскільки суд встановив, що під час дії договору позики сторони узгодили новий строк повернення позики - до 01 жовтня 2016 р., а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася - 21 липня 2016, апеляційний суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки права позивачки до 01 жовтня 2016 року порушені не були, а остання звернулася до суду передчасно.

Зазначене рішення суду апеляційного суду набрало законної сили 20.07.2017 року.

Після спливу строку повернення позичених грошових коштів за договором позики від 01.08.2013 року, а саме через десять місяців, через невиконання умов вказаного договору з боку боржника ОСОБА_3 , 24.07.2017 ОСОБА_1 знову звернулась до суду з позовом про стягнення заборгованості, справа №520/8555/17.

Одночасно судом під час розгляду вказаної справи №520/8555/17 було враховано, що предметом позовних вимог у позовній заяві від 21.07.2016 року (справа №520/8786/16-ц) було визначено матеріально - правову вимогу по стягненню загальної суми заборгованості за договором позики від 01.08.2013 року, з передчасним зверненням до суду, до настання строку виконання зобов`язань, а підставою для звернення до суду із даним позовом стало настання строку виконання зобов`язання ОСОБА_3 з 01.10.2016 року і невизнання боргу договору позики, а також фактичне невиконання зобов`язання на 24.07.2017 року, у зв`язку із чим у позивачки виникло право звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Саме до такого висновку дійшов Одеській апеляційний суд у постанові від 26.03.2019 року по справі № 520/8555/17, скасовуючи ухвалу Київського районного суду м. Одеси про закриття провадження в цій справі.

Щодо розписки від 01.08.2013 року, суд у вказаному рішенні суду від 10.03.2020 року дійшов до висновку, що розписка від 01.08.2013 року, оригінал якої оглядався в судовому засіданні, є належним і допустимим доказом виникнення боргового зобов`язання у відповідача ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_10 , і укладення між сторонами по справі договору позики 01.08.2013.

Відповідачка ОСОБА_3 під час розгляду справи №520/8555/17, факт написання нею розписки ОСОБА_1 визнала, а факт отримання грошових коштів від ОСОБА_1 за цією розпискою жодним чином не спростувала.

За наслідком чого, суд під час ухвалення рішення суду від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17 дійшов до висновку, що ОСОБА_3 в обумовлений термін, а саме 01.10.2016 року не повернула грошові кошти в сумі 50000 доларів США, які отримала в борг за договором позики від 01.08.2013 року, що є істотним порушенням умов договору, внаслідок якого друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору, у зв`язку з чим вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за вказаним договором позики у розмірі 50000 доларів США є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Як вбачається, рішення Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року набрало законної сили 18.01.2021року.

Одночасно судом приймаються пояснення позивача стосовно тривалого набрання вказаним рішенням суду законної сили, що обумовлено поданням ОСОБА_3 апеляційної скарги, яку ухвалою Одеського апеляційного суду від 18.01.2021 року, ухвалено вважати неподаною та повернуто апелянту.

Відповідно до ч.4ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертоїст. 82 ЦПК України, суд не піддає сумніву та доказуванню вищезазначені обставини, встановлені рішенням Київського районного суду м. Одеси від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві.

Разом з тим, з поданих до суду доказів також судом встановлено, що в провадженні Київського районного суду міста Одеси на розгляді перебувала цивільна справа №521/14188/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 .

За наслідком розгляді вказаної справи, 29.01.2020 року Київським районним судом міста Одеси було ухвалено рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 15.12.2018 року в сумі 60000,00 доларів США.

Вказаним рішенням суду встановлено, що 15.12.2018 року ОСОБА_3 склала розписку на підтвердження отримання у ОСОБА_2 в борг грошових коштів в сумі 60000,00 доларів, які зобов`язалась повернути 15.03.2019 року.

Через невиконання ОСОБА_3 вказаних обов`язків з повернення грошових коштів, ОСОБА_2 звернулась до суду з вказаним позовом.

Як вбачається, зазначене рішення суду від 29.01.2020 року по справі №521/14188/19 набрало законної сили, за наслідком чого 06.03.2020 року Київським районним судом міста Одеси було видано виконавчий лист №520/8555/17.

З поданих до суду доказів, вбачається, що виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа перебуває на виконанні приватного виконавця виконавчого округу Одеської області Колечко Дмитра Миколайовича, ВП №61816656, що підтверджується копією постанови про зупинення виконавчого провадження від 30.04.2020 року.

В подальшому 08.04.2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого кредитор ОСОБА_2 передає, а новий кредитор ОСОБА_4 приймає на себе право вимоги, що належить кредиторові і стає кредитором за борговою розпискою від 15.12.2018 року, власноруч написаною ОСОБА_3 на суму 60000 доларів США. Тієї ж дати, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було складено акт прийому-передачі до договору про відступлення права вимоги від 08.04.2021 року, за умовами якого кредитор передав новому кредитору право вимоги за борговою розпискою від 15.12.2018 року, власноруч написаною ОСОБА_3 .

Позивач ОСОБА_1 , вважає вказаний договір позики від 15.12.2018року,укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ,на підтвердженняумов якого ОСОБА_3 складено15.12.2018року борговурозписку насуму 60000,00доларів США, фраудаторним, такими, що підлягає визнанню недійсним, оскільки укладений без реального наміру створення правових наслідків, а навпаки вважає, що ОСОБА_3 уклала цей договір з метою вибуття з її власності нерухомого майна, за рахунок якого можуть бути виконані рішення суду про стягнення з неї заборгованості на користь ОСОБА_1 , у зв`язку з чим, остання позивач позбавлена свого права на очікування виконання рішення суду про стягнення заборгованості, що стало підставою для звернення до суду з цим позовом.

Частиною першоюстатті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зістаттею 202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до частин першої, третьої та п`ятоїстатті 203 ЦК України,зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина першастатті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьоюстатті 215 ЦК України,недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до змістустатті 234 ЦК України,фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

У відповідності до ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Під час ухвалення рішення суду в цій справі, судом приймаються наступні висновки Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьоїстатті 13 ЦК Українивипливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора;

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) зазначено, що, укладаючи 01 квітня 2015 року оспорюваний договір дарування, сторони були обізнані про наявність спору щодо квартири та про існування рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 16 березня 2015 року, яким було припинено право власності ОСОБА_5 на 1/6 частку спірного майна, отже, могли передбачити негативні наслідки для себе у випадку набрання цим рішенням законної сили. […] Пунктом 6статті 3 ЦК Українидо засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність. Відповідно до частини другої-четвертоїстатті 13 ЦК Українипри здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи первісний позов в частині визнання недійсним договору дарування, суд апеляційної інстанції дійшов правильного по суті висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на встановлення ОСОБА_6 перешкод у розпорядженні спірною квартирою. Тобто дії відповідача свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав;

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) зроблено висновок, що згідно із частиною третьоюстатті 13 ЦК Українине допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першоїстатті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника.Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четвертастатті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII«Про виконавче провадження»).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третястатті 13 ЦК України).

Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду також вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування статей3,16,234 ЦК Україниз метою охорони прав та інтересів кредитора і забезпечення реальної можливості визнання недійсними договорів, вчинених на шкоду майновим правам та інтересам кредиторів, та для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року по справі №369/11268/16-ц зазначила, що вважає відсутніми правові підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, а також з метою формування єдиної правозастовної практики у подібних правовідносинах зазначила наступне.

Статтею 202 ЦК Українивизначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені устатті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені устатті 215 ЦК України.

За змістом частини п`ятої статті203 ЦК Україниправочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змістустатті 234 ЦК Українифіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятоїстатті 203 ЦК України, що за правиламистатті 215 цього Кодексує підставою для визнання його недійсним відповідно достатті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей203,215,234 ЦК Україниу спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що зазначені постанови Верховного Суду України, від правових висновків у яких висловила намір відступити колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, не містять узагальнюючих висновків щодо правильності застосування згаданих норм матеріального права. У постановах вказано, що справи вирішено всупереч процесуального закону та зроблені висновки про неможливість ухвалити законні й обґрунтовані рішення через невиконання судами попередніх інстанцій процесуальних дій. Зокрема, суди під час вирішення спорів не встановили обставин, що мають значення для справ, не надали їм юридичної оцінки, не дослідили та не надали оцінки всім доказам, наданим сторонам, що виключає можливість відступу від такої позиції, яка визначає обсяг зобов`язань суду щодо ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Велика Палата Верховного Суду також погодилась з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третястатті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбаченастаттею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбаченастаттею 228 ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів касаційного господарського суду у постанові від 28.11.2019 по справі №910/8357/18 зробив наступні Висновки щодо застосування норм права.

Відповідно до статей16,203,215 ЦК Українидля визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Цивільний кодекс Україниправом оспорювати правочин не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи».

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину оспорюваного заінтересованою особою правове значення має встановлення впливу наслідку вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи.

У даному випадку важливим є врахування, що таке звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущенняїх виникненняу майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

Тому у разі оскарження правочину заінтересованою особою необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третястатті 13 ЦК України) та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним.

Правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно (вчиняєінші дії,пов`язані іззменшенням йогоплатоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч іне порушуютьконкретних імперативнихнорм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.

Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Відповідно до статей12,81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Досліджуючи подані до суду докази та надаючи оцінку діям відповідачів під час укладення спірного договору позики від 15.12.2018 року, суд зазначає наступне.

З вищевикладеного судом встановлено, що відповідачкою ОСОБА_3 після укладення з позивачем договору позики від 01.08.2013 року на суму 50000 доларів США, та прострочення строку його виконання, який було встановлено терміном до 01.10.2016 року, уклала з ОСОБА_2 оспорюваний договір позики від 15.12.2018 року, за умовами якого отримала в борг грошові кошти в сумі 60000 доларів США, не з метою погашення боргових зобов`язань за договором позики від 01.08.2013 року.

Отже, відповідачкою було укладено оспорюваний правочин в період настання у неї зобов`язання із погашення заборгованості перед позивачем в цій справі.

Щодо надання оцінки діям відповідачки ОСОБА_3 під час розгляду цивільних справ щодо первісного договору позики від 01.08.2013 року та укладеного пізніше договору позики від 15.12.2018 року, суд зазначає наступне.

На підставі вище встановленого, судом встановлено, що судові провадження між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 стосовно виконання зобов`язань за договором позики від 01.08.2013 року тривали біля п`яти років, а саме починаючи з першого звернення ОСОБА_1 до суду - 21.07.2016 року та до набранням чинності рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17, а саме 18.01.2021 року.

Судом у рішенні Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року по справі №520/8555/17 було встановлено, що ОСОБА_3 неодноразово подавались до різних судів позови про визнання договору позики від 01.08.2013 року недійсним.

Так, у 2018 році ОСОБА_3 звернулась до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом визнання недійсним договору позики від 01.08.2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , однак зазначений позов було залишено без розгляду ухвалою суду від 18.12.2018 року (справа №520/2627/17).

З відкритих джерел, а саме Єдиного державного реєстру судових рішень, під час перевірки обставин для встановлення для наявності чи відсутності підстав для зупинення провадження по справі №520/8555/17, судом також було встановлено, що 29 жовтня 2019 року ОСОБА_3 знов зверталась до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору позики від 01.08.2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , однак зазначений позов було повернуто ОСОБА_3 ухвалою суду від 21.02.2020 року (справа №523/16811/19).

На підставі викладеного судом під час розгляду вказаної справи було встановлено, що ОСОБА_3 належним чином в порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України не доведено недійсність договору позики від 01.08.2013 року, який є чинним та підлягає виконанню.

Окрім того, судом встановлено, що ОСОБА_3 подавалися зустрічні позови про визнання договору позики від 01.08.2013 року недійсним також під час розгляду цивільної справи №520/8555/17 та цієї справи №947/8040/20.

Як вбачається з рішення Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року по цивільній справі №520/8555/17, 10.07.2019 року до суду надійшла зустрічна позовна заява від відповідача ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики від 01.08.2013 року недійсним, яка ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 11 липня 2019 року була повернута заявникові ОСОБА_3 , як такий, що поданий з порушенням процесуальних строків.

Також зазначеною ухвалою суду судом було встановлено, що станом на 03.10.2017 року відповідач по справі була обізнана про наявність цього судового провадження.

Не погоджуючись з ухвалою суду представник ОСОБА_3 ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу, в якій просив ухвалу суду скасувати, посилаючись на те, що ухвала суду суперечить нормам матеріального та процесуального права.

Постановою Одеського апеляційного суду від 23.10.2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 ОСОБА_9 - залишено без задоволення. УхвалуКиївського районного суду м. Одеси від 11 липня 2019 року- залишено без змін. 31.10.2019 року матеріали цивільної справи №520/8555/17 надійшли до Київського районного суду міста Одеси та були передані головуючому по справі для продовження розгляду справи.

Також є встановленим, подання ОСОБА_3 під час розгляду цієї справи також зустрічного позову про визнання договору позики від 01.08.2013 року недійсним, без подання заяви про поновлення процесуального строку, за наслідком чого Київським районним судом міста Одеси 19.04.2021 року постановлено ухвалу, якою зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 повернуто останній.

29.04.2021 року ОСОБА_3 будучи незгодною з вказаною ухвалою суду від 19.04.2021 року про повернення зустрічного позову, подала відповідну апеляційну скаргу, за наслідком чого судом було скеровано до Одеського апеляційного суду виділені матеріали цивільної справи №947/8040/20 щодо оскаржуваної ухвали суду.

Постановою Одеського апеляційного суду від 24.01.2022 року ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 19.04.2021 року залишено без змін.

Отже, в обох випадках зустрічні позови ОСОБА_3 щодо договору позики від 01.08.2013 року були подані поза межами процесуальних строків для вчинення відповідної процесуальної дії, без реалізації права на подання заяв про поновлення строку на звернення до суду із обґрунтуванням причин пропуску строку, або ж зверненням до суду в загальному порядку, разом з тим в обох випадках ухвали про повернення зустрічних позовів оскаржувалися ОСОБА_3 до апеляційного суду, що затримувало судові розгляди справ по суті у зв`язку із витребуванням матеріалів цивільних справ.

З рішення Київського районного суду міста Одеси від 10.03.2020 року по цивільній справі №520/8555/17 також вбачається встановленим судом факт систематичного не з`явлення ОСОБА_3 до судових засідань під час розгляду цивільної справи №520/8555/17.

Разом з тим, судом приймається, що в обох випадках інтереси ОСОБА_3 представляв адвокат Яворський Г.С., а відтак фахівець в галузі права, яким здійснюється надання професійної правничої допомоги.

Аналізуючи вищевикладені встановлені обставини, суд вважає доведеними твердження позивача ОСОБА_1 , про наявність зловживання процесуальними правами з боку ОСОБА_3 і наявності наміру затягування розгляду судових проваджень стосовно спору з ОСОБА_1 щодо виконання зобов`язань за договором позики від 01.08.2013 року.

Разом з тим, як вбачається, під час розгляду справи №521/14188/19, за наслідком якого ухвалено рішення Київського районного суду міста Одеси від 29.01.2020 року про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 15.12.2018 року, ОСОБА_3 визнала позов та боргові зобов`язання перед ОСОБА_2 . Вказане рішення суду ОСОБА_3 не оспорювалось.

Зазначене рішення суду було ухвалено під час тривалого розгляду справи і до ухвалення судового рішення по цивільній справі №520/8555/17.

Приймаючи викладене, судом встановлено, що ОСОБА_3 під час настання у неї зобов`язань із погашення заборгованості перед позивачем в цій справі на підставі договору позики від 01.08.2013 року, були здійснені наступні дії: з укладення нових боргових зобов`язань за договором позики від 15.12.2018 року, спрямованих не з метою погашення попередніх зобов`язань; а також під час судового провадження щодо стягнення заборгованості за договором позики від 01.08.2013 року, яке тривало п`ять років, ОСОБА_3 одночасно було безспірно визнано боргові зобов`язання за пізніше укладеним з ОСОБА_2 договором позики від 15.12.2018 року.

Також судом з поданих до суду доказів встановлено наступне.

Згідно копії апеляційної скарги представника ОСОБА_3 - ОСОБА_11 від 18.11.2016 щодо оскарження рішення Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2016 року по справі № 520/8786/16-ц, ОСОБА_3 наполягала на безгрошовості договору позики між нею і ОСОБА_1 , але доказів цього суду не надала.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 20.07.2017 року, на підставі апеляційної скарги ОСОБА_3 , вказане рішення Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2016 по справі № 520/8786/16-ц було скасовано, однак не з підстав, про які зазначала ОСОБА_3 в апеляційній скарзі, а з підстав передчасності звернення ОСОБА_1 із позовом.

Згідно копії заяви ОСОБА_3 від 16.12.2016 до Київського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області, остання повідомила про вчинений відносно неї кримінальний злочин з боку ОСОБА_1 , що полягає у шахрайстві. Так заявниця у зверненні зазначила, що ОСОБА_1 за завідомо продуманим планом має намір заволодіти її грошима. Так, з боку ОСОБА_1 за твердженнями заявниці були вчинені дії з вмовляння ОСОБА_3 скласти боргову розписку на суму 50000 доларів США, які насправді вона не отримала, а в подальшому намагання ОСОБА_1 в судовому порядку стягувати з неї грошові кошти. За вказаною заявою, до ЄРДР було зареєстроване кримінальне провадження із кваліфікацією за ст. 190 КК України за №12016160480005278 від 07.04.2017 (Шахрайство).

Згідно постанови начальника відділення СВ Київського ВП у м. Одесі ГУНП в Одеській області від 27.02.2017 року , орган досудового розслідування складу кримінального правопорушення у діях ОСОБА_1 не знайшов і кримінальне провадження за заявою ОСОБА_3 про нібито вчинення шахрайства з боку ОСОБА_1 закрито на підставі п. 2 ч. 2 ст. 284 КПК України (у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення).

На підставі вищевикладеного, приймаючи усі викладені обставини в сукупності, суд вважає встановленим факт недобросовісної поведінки ОСОБА_3 відносно ОСОБА_1 з питань, пов`язаних із заборгованістю ОСОБА_3 за договором позики від 01.08.2013 року.

Також судом встановлено,наступне.

У відповідності до інформаційної довідки від 21.07.2017 року за №92568326 вбачається, що станом на 21.07.2017 року відповідачці ОСОБА_3 належало на праві власності зокрема нерухоме майно: квартира АДРЕСА_1 та зокрема квартира АДРЕСА_2 .

Вказана квартира АДРЕСА_1 , була обтяжена на підставі іпотечних договорів до кредитів на суми 680613,17 грн. та 175000 доларів США з ПАТ «Укрсиббанк», зі строками виконання основних зобов`язань, 01.03.2019 та 01.03.2018, відповідно. Іпотечні договори укладені у 2007 та 2008 роках, відповідно.

У відповідності до інформаційної довідки № 24195576 від 27.01.2021 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, вбачається, що право власності на вказану квартиру АДРЕСА_1 , по Ѕ частці зареєстровано за ОСОБА_12 та ОСОБА_13 на підставі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 від 24.05.2019.

Враховуючи дані інформаційних довідок вбачається, що ОСОБА_3 здійснила відчуження належної їй на праві власності квартири АДРЕСА_1 , попередньо погасивши кредитні зобов`язання.

Також із довідки № 241909903 слідує, що на квартиру ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_4 , встановлено обтяження за ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 31.07.2017 по справі № 520/8555/17, а також арешт усього майна на підставі постанови приватного виконавця Колечко Д.М. від 13.04.2020 року.

Інформація про обтяження належного ОСОБА_3 нерухомого майна під час розгляду справи №521/14188/19 щодо стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 15.12.2018 року на користь ОСОБА_2 , відсутня.

У відповідності до ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження», звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Статтею 46 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що у разі якщо під час розподілу грошових сум у випадку, передбаченомупунктом 3частини першої статті 45 цього Закону, стягнутої суми недостатньо для задоволення вимог стягувачів за виконавчими документами, кошти розподіляються виконавцем між стягувачами в такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна;

2) у другу чергу задовольняються вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок кримінального або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, а також у зв`язку із втратою годувальника;

3) у третю чергу задовольняються вимоги працівників, пов`язані з трудовими правовідносинами;

4) у четверту чергу задовольняються вимоги стягувачів за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, вимоги щодо збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та вимоги щодо податків та інших платежів до бюджету;

5) у п`яту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після задоволення в повному обсязі вимог стягувачів попередньої черги. У разі якщо стягнутої суми недостатньо для задоволення в повному обсязі всіх вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми. Вимоги стягувачів щодо виплати заборгованості із заробітної плати та інші вимоги, пов`язані з трудовими правовідносинами, задовольняються в порядку надходження виконавчих документів.

У разі якщо виконавчі документи щодо виплати заборгованості із заробітної плати та інших вимог, пов`язаних із трудовими правовідносинами, надійшли протягом одного дня і стягнутої суми недостатньо для задоволення в повному обсязі всіх вимог за такими виконавчими документами, відповідні вимоги задовольняються пропорційно до належної кожному стягувачу суми.

Отже, стягувачі: ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належать до однієї черги.

За наслідком викладеного вбачається, що стягувачем за яким є ОСОБА_2 зменшує розмір грошових коштів, як задоволення вимоги ОСОБА_1 внаслідок вчинення дії зі звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_3 .

Виходячи з вище встановленого та одночасно приймаючи факт процесуальної поведінки ОСОБА_3 під час розгляду двох тотожних спорів щодо стягнення з неї заборгованості за договорами позики, що полягає у наявності ознак зловживання процесуальними правами з боку ОСОБА_3 під час розгляду цивільної справи з приводу стягнення заборгованості на користь ОСОБА_1 та вчинення дій з ускладнення набранням рішенням суду за наслідком розгляду вказаної справи законної сили, а також одночасного визнання позовних вимог щодо стягнення заборгованості за оспорюваним правочином, укладеним з ОСОБА_2 , під час наявності попередніх грошових зобов`язань, суд вважає доведеними доводи позивача про наявність у ОСОБА_3 мотивів на укладання договору з ОСОБА_2 з метою уникнення звернення стягнення на будь-яке майно в інтересах ОСОБА_1 .

Крім того, суд приймає як належний і допустимий доказ, якому надається оцінка в сукупності із іншими доказами по справі, відомості, витребувані під час підготовчого засідання по дійсній справі за клопотанням позивача ОСОБА_1 із ГУ ДПС в Одеській області про доходи відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 ..

За даними Державної податкової служби розмір доходу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 згідно поданої податкової декларації платника єдиного податку за 2019 р. склав 298000 грн.

Розмір доходу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за 2018 рік складав 480000 гривень, а за 2019 рік 620000 гривень.

Суд вважає обґрунтованими твердження позивача ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 не задекларувала як дохід неповернуту ОСОБА_2 на 15 березня 2019 року суму боргу в еквівалентні 60000 доларам США, що на той день згідно курсу НБУ складало еквівалент 1603200 гривень, в порушення вимог п.п. 165.1.31 п.165.1 ст. 165 Податкового кодексу України.

В той же час задекларований розмір доходу ОСОБА_2 у 2018 році в сумі 480000 гривень становив менше 1/3 суми, яку вона позичила ОСОБА_3 за спірним договором позики.

Дані факти узгоджуються із іншими доказами у справі, не спростовувались відповідачами під час розгляду справи, а тому додатково вказують на безгрошовість укладеного оспорюваного в цій справі договору позики між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .

Стосовно доводів позивача про те, що представниками ОСОБА_3 та ОСОБА_2 був один той самий адвокат, суд зазначає наступне.

Як вбачається з поданих до суду доказів, представництво ОСОБА_3 під час розгляду цивільних справ здійснювалось адвокатом: Прокопішиною Катериною Василівною, на підтвердження повноважень якої в матеріалах справи наявні ордери: серії ОД №390203, з зазначенням номеру свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №128 від 17.09.1993 року та серії ОД №470060 (І том, а.с.95), з зазначенням номеру свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №129 від 07.09.1993 року (І том, а.с.173).

Також з матеріалів справи вбачається, що представництво ОСОБА_2 здійснювалось адвокатом Прокопішиною Катериною Василівною, на підтвердження повноважень якої було надано ордер серії ОД №390171, з зазначенням номеру свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №2397 від 02.10.2012 року (І том, а.с.173).

З метою перевірки зазначених обставин стосовно встановлення однієї тієї ж особи, судом за допомогою Єдиного реєстру адвокатів України, який перебуває у вільному доступі встановлено, що в реєстрі значаться два адвоката з прізвищем, ім`ям, по батькові:

- ОСОБА_14 , з виданим свідоцтвом на право зайняття адвокатською діяльністю №2397 від 02.10.2012 року;

- ОСОБА_14 , з виданим свідоцтвом на право зайняття адвокатською діяльністю №128 від 23.12.2002 року.

Приймаючи вищезазначені обставини, суд вважає доводи позивача стосовно представництва ОСОБА_3 та ОСОБА_15 , одним тим самим адвокатом, необґрунтованими та безпідставними.

Також судом не приймаються доводи позивача стосовно наявності факту взаємної активності і дружнього спілкування ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також того, що ОСОБА_4 є дочкою ОСОБА_3 , на підставі поданих до суду роздруківок і скріншотів веб-сайтів, з огляду на наступне.

Згідно зі статтею 100 ЦПК України, електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Як зазначено у постанові Верховного Суду від 21 березня 2019 року у справі № 568/879/17 (провадження № 61-45041св18), "місцевим судом, на виконання вимог частини п`ятої статті 100 ЦПК України, обґрунтовано не було взято до уваги надані відповідачем паперові копії електронного доказу - знімків вмісту екрана монітора, у зв`язку із неподанням їх оригіналів та поставлення позивачем під сумнів відповідність таких копій оригіналу".

Верховний Суд у постанові від 30 жовтня 2019 року у справі № 711/9146/16-ц (провадження № 61-20453св18) зазначив про таке: "Посилаючись у спростування доводів апеляційних скарги на те, що факт здійснення публікації відповідного змісту підтверджується роздруківкою із веб-сайту, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що згідно з положеннями глави 5 "Докази" розділу І "Загальні положення" ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, роздруківки Інтернет-сторінок (веб-сторінок), які є паперовим відображенням електронного документа, самі по собі не можуть бути доказом у справі. Такі роздруківки визнаються доказом у разі, якщо вони виготовлені, видані і засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером, тобто набувають статусу письмового доказу. Веб-сторінки є електронними документами, які фізично не можуть надаватися суду, однак вони можуть містити відомості про обставини, які мають значення для справи, тому суд може провести огляд і дослідження таких документів у місці їх знаходження (на відповідному Інтернет-ресурсі за вказаним стороною справи посиланням) з фіксацією таких процесуальних дій у протоколі. Суди першої і апеляційної інстанцій не перевіряли наявність за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_2 статті із назвою "ІНФОРМАЦІЯ_5", тобто не встановили з належних і допустимих доказів факт поширення ОСОБА_2 оспорюваної інформації, що є обов`язковим при вирішенні справи про захист честі, гідності і ділової репутації".

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронні довірчі послуги".

Отже, відповідно до наведених положень Закону оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора.

Подані позивачем роздруківки з веб-сайтів не містять підписів автора, а також не містять інформації, що вони виготовлені, видані і засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером.

Також суд зазначає, що позивачем під час розгляду справи не заявлялось клопотань про огляд електронних доказів, оглядів сайтів в мережі Інтеренет, а також не надано доказів на підтвердження власників сторінок з соціальних мереж, роздруківки яких надано.

Також позивачем не надано до суду належних документів на підтвердження ідентифікації осіб, для огляду фотокопій наданих до суду.

На підставі вищевикладеного судом не приймаються подані стороною позивача роздруківки з веб-сайтів в якості належних і допустимих доказів по справі.

Разом з тим, судом встановлено, що відповідно до наданої до суду виписки стосовно юридичної особи ПП «ЕКОТОП-СЕРВІС», код ЄДРПОУ 39516609, вбачається, що засновниками підприємства у 2019 році були: ОСОБА_16 , ОСОБА_11 , а також ОСОБА_2 .

20.12.2019 року було здійснено зміну засновників: ОСОБА_16 та ОСОБА_11 на ОСОБА_17 , з часткою підприємства 66,67%, ОСОБА_2 належить 33,33%.

Одночасно судом встановлено, що 18.10.2016 року ОСОБА_3 було видано довіреність на ім`я ОСОБА_11 , ОСОБА_16 та ОСОБА_9 , ОСОБА_18 , на представництво інтересів, яка була посвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Бежаном А.В., зареєстрована в реєстрі за №3727.

На підставі викладеного вбачається, що представниками ОСОБА_3 були громадяни: ОСОБА_11 та ОСОБА_16 , які в свою чергу були співзасновниками підприємства разом з ОСОБА_2 до 20.12.2019 року, яка виступила позикодавцем ОСОБА_3 15.12.2018 року.

Інших доказів матеріали справи не містять.

Надаючи оцінку вищезазначеним обставинам, судом враховується, що у відповідності до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зч.1 ст. 76 ЦПК України,доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до п. 27Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі»під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до статті 89 ЦПК України,суд оцінюєдокази засвоїм внутрішнімпереконанням,що ґрунтуєтьсяна всебічному,повному,об`єктивному табезпосередньому дослідженнінаявних усправі доказів. Жоднідокази немають длясуду заздалегідьвстановленої сили.Суд оцінюєналежність,допустимість,достовірність кожногодоказу окремо,а такождостатність івзаємний зв`язокдоказів уїх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного СудуОбґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Приймаючи вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, приймаючи доведеність факту укладення ОСОБА_3 з ОСОБА_2 боргових зобов`язань в період існування попередніх зобов`язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_1 на підставі договору позики від 01.08.2013 року, враховуючи доведеність факту недобросовісної поведінки ОСОБА_3 відносно ОСОБА_1 з питань, пов`язаних із заборгованістю ОСОБА_3 за договором позики від 01.08.2013 року, враховуючи встановлення пов`язаності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , процесуальної поведінки ОСОБА_3 під час розгляду тотожних спорів, що призвело до зміни черговості отримання задоволення вимог під час примусового виконання судових рішень про стягнення заборгованості в разі звернення стягнення на належне боржникові нерухоме майно, що свідчить про спрямованість на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав, суд вважає обґрунтованими та доведеними доводи сторони позивача, що договір позики від 15.12.2018 року, був укладений ОСОБА_3 та ОСОБА_2 без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, за наслідком чого зазначений договір є фіктивним та підлягає визнанню судом недійсним.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає позов ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним обґрунтованим та підлягаючи задоволенню.

Відповідно до статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання зокрема як розподілити між сторонами судові витрати.

Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовни

Як вбачається, під час звернення позивача до суду з цим позовом, ОСОБА_1 було сплачено судовий збір в сумі 840,80 грн.

Враховуючи задоволенняпозову, з відповідачів на користь позивача, у відповідності до ст. 141 ЦПК України, підлягає стягненню у відшкодування витрат зі сплати позивачем вказаної суми судового збору, в рівних частках з кожного по 280,27 грн. (840,80 грн.)

При вищевикладених обставинах та керуючись ст.ст. 1, 2, 4, 10, 76-81, 89, 223, 263-266, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 (місцепроживання: АДРЕСА_5 )до ОСОБА_2 (місцепроживання: АДРЕСА_6 ), ОСОБА_3 (місцепроживання: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_4 (місцепроживання: АДРЕСА_8 )про визнаннядоговору позикинедійсним задовольнити.

Визнати договір позики від 15.12.2018 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , на підтвердження умов якого ОСОБА_3 складено 15.12.2018 року боргову розписку на суму 60000,00 доларів США, за яким право вимоги передано ОСОБА_4 на підставі договору про відступлення права вимоги від 08.04.2021 року недійсним.

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору 280 (двісті вісімдесят) гривень 27 (двадцять сім) копійок.

Стягнути з ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 280 (двісті вісімдесят) гривень 27 (двадцять сім) копійок.

Стягнути з ОСОБА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , у відшкодування витрат зі сплати судового збору - 280 (двісті вісімдесят) гривень 27 (двадцять сім) копійок.

Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи,якому повнерішення абоухвала судуне буливручені удень його(її)проголошення абоскладення,має правона поновленняпропущеного строкуна апеляційнеоскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 20.06.2022 року.

Головуючий Калініченко Л. В.