Постанова

від 16.06.2022 по справі 400/122/18

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 червня 2022 року

м. Київ

справа № 400/122/18

провадження № 51-387км20

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального

суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 16 червня 2021року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42014120260000010, щодо

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої,

яка обвинувачувалась у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 20 серпня 2019 року ОСОБА_6 визнано невинуватою та виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, у зв`язку із тим, що не доведено, що в діянні обвинуваченої є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України.

Цивільний позов прокурора залишено без розгляду, а також скасовано арешт на майно.

Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 16 червня 2021 року вирок місцевого суду залишено без зміни.

Органами досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувалась у тому, що вона, перебуваючи на посаді директора приватного сільськогосподарського підприємства «Богнер», діючи умисно, з корисливих мотивів, з метою отримання неправомірних прибутків від вирощування та реалізації сільськогосподарської продукції на користь даного підприємства, будучи достеменно обізнаною про те, що договір оренди землі між ПСП «Богнер» та Петрівською районною державною адміністрацією Кіровоградської області від 17 жовтня 2002 року, зареєстрований в Богданівській сільській раді Петрівського району Кіровоградської області 06 листопада 2002 року за №7, яким підприємству були передані в оренду девять земельних ділянок, зокрема за контурними номерами: 197 площею 28,9241 га; 199 площею 18,4023 га; 257 площею 23,0327 га; 266 площею 33,7034 га; 268 площею 11,8098 га; 284 площею 11,9169 га; 286 площею 22,0765 га; 290 площею 52,2243 га; 322 площею 9,8214 га, всього загальною площею 211,9114 га, закінчився 06 листопада 2007 року, а у його поновленні відмовлено 24 січня 2008 року, діючи без належних на те правових підстав, у період з вересня 2013 року по листопад 2014 року надавала вказівки працівникам сільгосппідприємства здійснювати оранку, культивування, засівання даних земельних ділянок зерном озимого жита, ярого ячменю та насінням соняшника, а також збір урожаю. В результаті протиправного використання земельних ділянок ОСОБА_6 спричинила значну шкоду державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області та Богданівської сільської ради Петрівського району Кіровоградської області на загальну суму 206 477,55 грн.

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

В обґрунтування своєї позиції зазначає, що апеляційний суд при новому розгляді, всупереч приписів ст.439 КПК України, не виконав вказівки суду касаційної інстанції, викладені в постанові Верховного Суду від 12 листопада 2020 року.

Порушив принцип безпосередності так як дав іншу оцінку доказам ніж суд першої інстанції без повторного їх дослідження.

Ухвала не відповідає вимогам ст.370, 419 КПК України тому, що не містить відповідей на доводи апеляційної скарги сторони обвинувачення.

Крім того, із загального розміру завданої шкоди, що становила 206 477,55 грн., безпідставно вирахував кошти в сумі 197346,57 грн., сплачені ПСП «Богнер» як орендну плату за 2013-2014 роки, оскільки строк дії договору оренди закінчився у 2007 році, як наслідок зробив необґрунтований висновок про відсутність в діях ОСОБА_6 складу інкримінованого кримінального правопорушення.

Позиції учасників судового провадження

На касаційну скаргу прокурора від захисника ОСОБА_7 надійшли заперечення, у яких він просить залишити скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без зміни.

Прокурор ОСОБА_5 в судовому засіданні вимоги касаційної скарги підтримала та просила задовольнити.

Межі розгляду матеріалів кримінального провадження у касаційному суді

Відповідно до вимог ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

За змістом ст. 433 цього Кодексу Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 ст. 438 КПК України підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412- 414 цього Кодексу. При перевірці доводів касаційної скарги суд виходить із фактичних обставин, встановлених судами.

Мотиви Суду

Доводи прокурора про те, що апеляційний суд не виконав вказівок суду касаційної інстанції, а також надав іншу оцінку доказам, безпосередньо не дослідивши їх , не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Статтею 439 КПК України закріплено особливості нового розгляду справи після скасування судового рішення судом касаційної інстанції.

Зокрема, ч. 2 ст. 439 КПК Українипередбачено, що вказівки суду, який розглянув справу в касаційному порядку, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді.

Так, постановою Верховного Суду від 12 листопада 2020 року було задоволено частково касаційну скаргу прокурора, скасовано ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 29 жовтня 2019 року щодо ОСОБА_6 і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Підставою для скасування ухвали було допущення апеляційним судом істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, зокрема приписів ст. 404, 419 КПК України.

Верховний Суд у своєму рішенні звернув увагу на те, що суд апеляційної інстанції фактично виступає останньою інстанцією, яка надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції (ч. 1 ст. 409 КПК України), і це покладає на апеляційний суд певний обов`язок щодо дослідження й оцінки доказів, але з урахуванням особливостей, передбачених ст. 404 КПК України.

Положеннями ст. 404 КПК України регламентовано, що суд апеляційної інстанції за клопотанням учасників судового провадження зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями.

В ситуації, коли суд апеляційної інстанції вбачає, що доводи в апеляційній скарзі щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження виглядають обґрунтованими та потребують перевірки, таку перевірку він здійснює шляхом повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження. При цьому, виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, якщо цих доказів не було досліджено при апеляційному перегляді вироку.

З матеріалів кримінального провадження слідує, що під час нового розгляду апеляційний суд виконав вказівки касаційного суду, в порядку ч. 3 ст. 404 КПК України, за клопотанням сторони обвинувачення частково повторно дослідив докази та встановив, що висновок суду першої інстанції про виправдання ОСОБА_6 за недоведеністю, що в її діянні є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 197-1 КК України, є правильним. При цьому, залишаючи без зміни виправдувальний вирок щодо ОСОБА_6 , жодних інших обставин суд не встановлював, а погодився із фактичними обставинами справи, встановленими районним судом. До того ж слушно зауважив, що ці обставини підтверджені відповідними доказами, які є логічними, послідовними та не викликали у суду сумніву в їх достовірності, а їх сукупність є достатньою для прийняття у цій справі рішення про виправдання ОСОБА_6 . При перевірці вироку місцевого суду суд апеляційної інстанції не вдався до власної оцінки зібраних у матеріалах провадження доказів, а тому застосована ним процедура не суперечила встановленій статтею 23 КПК України засаді безпосередності судового розгляду, як про те безпідставно йдеться у касаційній скарзі. Окрім того, у скарзі прокурора взагалі не наведено який конкретно доказ, на його думку, без дослідження переоцінив апеляційний суд.

Також, як убачається зі змісту оскаржуваної ухвали, апеляційний суд виконав вказівки суду касаційної інстанції стосовно відповідності судового рішення приписам ст.419 КПК України.

У поданій апеляційній скарзі прокурор оспорював оцінку доказів, що була дана місцевим судом. Окрім того, вказував на неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду першої інстанції, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження.

Суд апеляційної інстанції проаналізував й зіставив з наявними у кримінальному провадженні матеріалами всі доводи, наведені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, дав на кожен із них вичерпну відповідь, пославшись на відповідну норму права. Разом із цим, установив, що судовий розгляд проведений повно, об`єктивно, у ході якого з`ясовані усі істотні у даному кримінальному провадженні обставини та не знайшов порушень, які б давали підстави для скасування вироку. Залишаючи заявлені вимоги без задоволення, в ухвалі чітко зазначив підстави, на яких апеляційну скаргу прокурора визнано необґрунтованою. Своє рішення у відповідності до вимог ст. 370, 419 КПК України належним чином мотивував, відтак доводи прокурора в цій частині також неприйнятні.

ОСОБА_6 обвинувачувалась у самовільному зайнятті земельних ділянок, що завдало значної шкоди їх власнику, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 197-1 КК України. Суб`єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що самовільно, з порушенням встановленого порядку займає (захоплює) чужу для неї земельну ділянку, передбачає, що власнику буде спричинена її діями значна шкода, і бажає цього.

В ході судового розгляду достовірно встановлено, що ОСОБА_6 не була обізнана про закінчення 06 листопада 2007 рокустроку дії договору оренди землі укладеного між ПСП «Богнер» та Петрівською районною державною адміністрацією Кіровоградської області від 17 жовтня 2002 року, яким підприємству були передані в оренду девять земельних ділянок. На момент укладення договору керівником сільськогосподарського підприємства був її батько ОСОБА_8 . Після закінчення дії договору оренди, ПСП «Богнер» продовжило користуватися земельними ділянками до 2014 року, тобто безпосередньо до моменту проведення перевірки, а також сплачувало орендну плату. ОСОБА_6 була призначена керівником ПСП «Богнер» у 2011 році, тобто під її керівництвом було продовжено використання земельних ділянок, які до цього використовувало сільськогосподарське підприємство, очолюване її батьком. Про відмову у продовженні строку дії договору її батьку вона дізналась лише в ході судових розглядів. Також, судом не встановлено жодних доказів щодо вилучення земельних ділянок у ПСП «Богнер», як і того, що з боку держави вживалися заходи повернення землі, після закінчення договору оренди.

На підставі встановлених фактичних обставин, що підтверджені належними і допустимими доказами, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у ОСОБА_6 умислу на самовільне зайняття земельних ділянок, так як органом досудового розслідування не доведено, що вона усвідомлювала, що самовільно, з порушеннями встановленого порядку займає (захоплює) чужі для неї земельні ділянки, передбачала, що їх власнику буде спричинена її діями значна шкода, і бажала цього.

Разом із цим, самовільне зайняття земельної ділянки це дії, які свідчать про фактичне використання певної земельної ділянки без будь - яких правових підстав (ст. 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель»).

В силу норм ст.1 цього Закону, відсутність відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки не є безумовною ознакою самовільного зайняття земельної ділянки.

Заслуговує на увагу той факт, що ПСП «Богнер» набуло право на користування дев`ятьма земельними ділянками, строком на п`ять років, на законних підставах, а саме на підставі договору оренди, укладеного 17 жовтня 2002 року із Петрівською районною державною адміністрацією Кіровоградської області, зареєстрованого в Богданівській сільській раді Петрівського району Кіровоградської області 06 листопада 2002 року за №7.

Водночас, статтею 34 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що у разі невиконання орендарем обовязку щодо умов повернення орендодавцеві земельної ділянки орендар зобов`язаний відшкодувати орендодавцю завдані збитки.

В свою чергу, ст. 54 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачено адміністративну відповідальність за порушення строків повернення тимчасово зайнятих земель або невиконання обов`язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням.

Тобто несвоєчасне повернення або неповернення тимчасово займаних земель, наданих на підставі договору у тимчасове (короткострокове або довгострокове) користування є не злочином (ст.197-1 КК України), а адміністративним правопорушенням (ст.54 КУПаП).

Із системного аналізу наведених законодавчих норм слідує, що несвоєчасне повернення орендарем тимчасово займаних земель, після закінчення строку дії договору оренди, тягне за собою не кримінальну, а адміністративну відповідальність, тому висновок судів про відсутність в діях ОСОБА_6 складу інкримінованого кримінального правопорушення є правильним.

З огляду на викладене, посилання касатора на безпідставне вирахування із загального розміру завданої шкоди орендної плати, сплаченої за 2013-2014 роки, та обчислення апеляційним судом розміру завданої шкоди всупереч формулі, визначеній Методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України №963 від 25 липня 2007 року, є недоречними, оскільки ця Методика спрямована на визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, псування земель, порушення режиму, нормативів і правил їх використання, проте в конкретній правовій ситуації вона не застосовується, оскільки факту самовільного зайняття земельних ділянок судами встановлено не було.

Беручи до уваги викладене та, керуючись статтями 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд вважає, що оскаржуване судове рішення слід залишити без зміни.

З цих підстав Суд ухвалив:

Ухвалу Кропивницького апеляційного суду від 16 червня 2021року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_9