Рішення

від 27.06.2022 по справі 755/16409/21

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 755/16409/21

Провадження №2/755/4421/22

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"28" червня 2022 р. м. Київ

Дніпровський районний суд міста Києва в складі: головуючого судді - Коваленко І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовною заявою громадянина Туреччини ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державним органом, -

В С Т А Н О В И В:

28.09.2021 року до Дніпровського районного суду м. Києва звернулась представник громадянина Туреччини ОСОБА_1 - адвокат Покотило М.Б. з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державним органом.

Згідно заявлених вимог представник позивача просить суд:

«- стягнути з Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Держаної казначейської служби України на користь позивача заподіяну йому матеріальну шкоду в сумі 278 894 грн. та моральну шкоду в сумі 70 000,00 грн, завдану внаслідок прийняття протиправного рішення №372 від 28 листопада 2019 року;

- стягнути з Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області на користь позивача судовий збір у розмірі 2700 грн.

- вирішити питання про розподіл судових витрат».

Вимоги позову обґрунтовані тим, що позивач громадянин Туреччини ОСОБА_1 , починаючи з 2019 року, з моменту отримання дозвільних документів (дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства та посвідки на тимчасове проживання) на законних підставах перебував на території України.

30 червня 2019 року під час проходження позивачем реєстрації в аеропорту «Одеса» у пункті пропуску для повітряного сполучення через державний кордон України «Одеса» позивача зупинив інспектор прикордонної служби відділу прикордонної служби «Одеса-Аеропорт» та прийняв рішення про відмову у перетинанні державного кордону на в`їзд в Україну на підставі рішення уповноваженого державного органу України про заборону в`їзду в Україну. 28.10.2019 року на запит представника позивача від ЦМУ ДМС надійшла відповідь з переліком наступних документів: рішення про скорочення терміну перебування на території України громадянина ОСОБА_1; протокол №002097 від 05.04.2019 р., постанова №002097 від 05.04.2019 р.; рішення про примусове повернення від 05.04.2019 р; доручення 2019. Ознайомившись з вказаними документами, позивач встановив, що підставою для ухвалення рішення про відмову перетнути кордон від 30.09.2019 року є рішення про примусове повернення від 05.04.2019 року, яке повністю ґрунтується на обставинах, а вірніше, на припущеннях, зазначених відповідачем 1 в протоколі та постанові №002097 від 05.04.2019 року. Не погодившись з вищезазначеними протоколом та постановою відповідача ЦМУ ДМСВ позивач звернувся за захистом та відновленням своїх прав до Дніпровського районного суду міста Києва, який скасував рішення про примусове повернення від 05.04.2019 року (справа №755/18382/19, суддя Гончарук В.П.) та постанову №002097 від 05.04.2019 року (справа №755/18174/19, суддя Чех Н.А.). Рішення суду про скасування заборони набрало законної сили 08.05.2020 року, рішення суду про скасування постанови набрало законної сили - 04.03.2020 року.

Отримавши рішення судів, позивач направив відповідну заяву відповідачу 1 щодо виконання вказаних рішень, на що отримав відповідь, що 04.06.2020 року на виконання рішення суду відповідач 1 направив до Головного центру обробки спеціальної Державної прикордонної служби України повідомлення про відкликання Доручення ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 02.05.2019 року №8101.8.2.-15379/81.2-19 щодо заборони в`їзду на територію України громадянину Туреччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Проте, відповіді на заяву про виконання рішення суду від 02.06.2020 року, відповідач 1, на думку позивача, навмисно не надав.

У подальшому на запит позивача від 09.07.2020 р. з Центру обробки надійшов лист від 17.07.2020 року за №184/М-8066 про те, що на підставі повідомлення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області, виконання доручення даного органу від 02.05.2019 №8101.8.2-15379/81.2-19 - припинено, з вилученням інформації про позивача з відповідної бази даних Державної прикордонної служби України. Водночас повідомлено, що станом на 09:21 16.07.2020 року Державною прикордонною службою України виконується доручення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 18.03.2020 №8010.8.2-14696/80.2-20 щодо заборони в`їзду в Україну позивачу строком на 3 роки (до 18.03.2023), надане на підставі рішення про заборону в`їзду в Україну від 18.03.2020.

До отримання відповіді на запит позивача від 09.07.2020 р., 15.07.2020 року позивач спробував в`їхати на територію України, однак під час проходження реєстрації в аеропорту «Львів» у пункті пропуску для повітряного сполучення через державний кордон України «Львів» позивача знов було зупинено інспектором прикордонної служби відділу прикордонної служби «Львів-Аеропорт» та прийнято рішення про відмову перетнути кордон від 15.07.2020 року та позивача повторно відправлено до Туреччини.

На адвокатський запит № 3 від 16.07.2020 року ЦМУ ДМС листом №8010.8.2-29397/80.2-20 від 24.07.2020 року повідомило про те, що за інформацією щодо стану виконання повідомлення про відкликання доручення №8101.8.2.-15379/81.2-19 від 02.05.2019 року ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області щодо заборони в`їзду на територію України позивачу - необхідно звертатись до головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України; керуючись абз.6 ч. 1 ст.13 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відносно позивача було прийнято рішення про заборону в`їзду в Україну №159 від 18.03.2020 року строком на 3 роки. До відповіді було долучено повідомлення про відкликання Доручення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 02.05.2019 року №8101.8.2-15379/81.2-19, зареєстрований за №8010.8.3-22892/80.2-20 від 04.06.2020 року; рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року; Доручення 2020.

На адвокатський запит № 4 від 16.07.2020 року ЦМУ ДМС листом №8010.8.2-29502/80.2-20 від 24.07.2020 року повідомило, що, керуючись абз.6 ч. 1 ст.13 ЗУ «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відносно позивача було прийнято рішення про заборону в`їзду в Україну №159 від 18.03.2020 року строком на 3 роки та направлено доручення про заборону в`їзду в Україну №8010.8.4-14696/80.2-20 від 18.03.2020 року. До відповіді було долучено рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року; Доручення 2020; протокол №002097 від 05.04.2019 р.; постанова №002097 від 05.04.2019 р.

Ознайомившись зі змістом рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 р. виявилось, що єдиною підставою для заборони позивачу в`їзду в Україну терміном на три роки слугує: несплата штрафу у розмірі 5100 гривень призначеного на підставі постанови №002097 від 05.04.2019 року. При цьому, на момент прийняття рішення 18.03.2020 року про заборону позивачу в`їзду в Україну постанова №002097 від 05.04.2019 року, якою був призначений штраф, рішенням суду вже була скасована, а саме рішення суду станом на 04.03.2020 року вже набрало законної сили. На момент отримання відповіді у автоматизованій системі виконавчого провадження та Єдиному реєстрі боржників була відсутня інформація про відкрите виконавче провадження стосовно позивача, тобто відповідач 1 у рішенні про заборону в`їзду від 18.03.2020 року використав недійсні відомості, які лягли в основу цього рішення.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду по справі №755/18174/19 від 05.08.2020 року апеляційну скаргу ЦМУ ДМС залишено без задоволення.

На звернення позивача ЦМУ ДМС в листі №8010.8.2-35146/80.2-20 від 02.09.2020 р. повідомив, що на виконання рішення суду ним направляється до Центру обробки Повідомлення про відкликання Доручення 2020.

29.03.2020 року Центр обробки інформації у листі №184/М-12613 повідомило, що станом на 08:30 23.09.2020 року Державна прикордонна служба України рішень, доручень уповноважених органів щодо заборони в`їзду в Україну позивачу не виконує.

Лише 15.10.2020 року позивач зміг прибути до України, що стало можливим лише після вчинення позивачем вказаних вище дій.

На думку позивача, підставою для ухвалення ЦМУ ДМС рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року слугує несплата штрафу у розмірі 5100 гривень призначеного на підставі постанови №002097 від 05.04.2019 року, яка на момент ухвалення цього рішення була скасована. Жодним чином ЦМУ ДМС не пояснюється дата ухвалення рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року через 11 місяців та 13 днів від дати ухвалення постанови №002097 від 05.04.2019 року; докази звернення до Державної виконавчої служби відсутні; на момент ухвалення ЦМУ ДМС рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року рішення суду про скасування постанови набрало законної сили, та про існування цього рішення суду позивачу стало відомо з травня 2020 року. Відповідач-1, в порушення п.4 Інструкції про заборону в`їзду, будучи обізнаним про скасування постанови №002097 від 05.04.2019 р., самостійно не скасував рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 року. Через протиправне рішення про примусове повернення від 05.04.2019 р. позивача не впустили на територію України 30.09.2019 р., а через протиправне рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 р., коли вже були скасовані рішеннями суду про скасування заборони та постанови всі відомі позивачу заборони, його повторно не впускали на територію України 15.07.2020 р. відповідачем-1 не була надана відповідь на запит про виконання рішення суду від 02.06.2020 р. де серед інших вимог була вимога надати підтвердження про можливість безперешкодно в`їхати на територію України позивачу. Відповідач-1 одразу скасував рішення про заборону в`їзду від 18.03.2020 р. після направлення вимоги №1, тим самим де-юре та де-факто визнав протиправність свого рішення.

Позивач вважає, що внаслідок неправомірних дій відповідача 1 ЦМУ ДМС, які проявились у вигляді прийняття рішення від 05.04.2019 р. та рішення №159 від 18.03.2020 р., які були в подальшому були скасовані Дніпровським районним судом м. Києва, йому завдано матеріальну та моральну шкоду. Матеріальна шкода у вигляді реальних збитків полягає в тому, що позивач з 03.10.2019 року до 03.09.2020 року (включно) вимушено перебував поза територією України в країні свого громадянства - Туреччині та вимушений був орендувати квартиру АДРЕСА_1 у зв`язку із чим поніс матеріальні витрати у вигляді сплати орендної плати за оренду квартири за період з 03.10.2019 року до 03.09.2020 року становила 246 600,00 грн. Також, позивач витратив власні кошти на придбання авіаквитків, намагаючись в`їхати на територію України, на загальну суму 24 794,00 грн.

Окрім того, посилаючись на положення постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної шкоди» від 25.05.2001 року №5, просить стягнути з відповідача моральну шкоду у сумі 70 000,00 гривень, яку обґрунтовує психологічним напруженням, розчаруванням та незручностями, які виникли внаслідок порушення відповідачем 1 прав позивача, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров`я. Зазначає, що за наслідками протиправного рішення відповідача 1, позивач змушений був шукати юридичної допомоги в Україні, що зумовило витрачати досить великий час на пошуки та перемовини з адвокатами в тій ситуації, коли часу для цього було обмаль, оскільки він повинен був вирішувати ряд побутових проблем, з якими він зіткнувся, перебуваючи в Туреччині, а саме: пошук житла, тимчасової роботи. Моральні страждання позивач оцінює як тяжкі, оскільки переніс усі страждання та приниження, тобто усі негативні емоції, які були викликані у нього внаслідок порушення його прав з боку суб`єктів владних повноважень. Моральні страждання фактично тривають з моменту заборони в`їзду 30.09.2019 року і по цей момент, оскільки, так чи інакше наслідки неправомірних дій досі не усунуті. Приниження та ризики для здоров`я полягали у затриманнях позивача інспекторами прикордонної служби відділу прикордонної служби України в аеропорті та триманні протягом декількох днів в спеціально обладнаних приміщеннях аеропортів. Окрім того, представник позивача просить стягнути з відповідачів витрати, пов`язані з розглядом справи, а саме: витрати на професійну правничу допомогу) у розмірі 7 500 грн. та розмір судового збору за подання позову - 2 270 грн.

12 жовтня 2021 року ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва відкрито провадження в даній цивільній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. (а.с.62).

Положеннями ст.174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

29 грудня 2021 року до суду надійшов відзив Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити у задоволенні позову. Відзив обґрунтовано тим, що ЦМУ ДМС в м.Києві та Київській області вважає, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій чи бездіяльності цього органу чи його посадових осіб або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями чи бездіяльністю і заподіяною шкодою. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає цивільну відповідальність за заподіяну шкоду. У деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки органу державної влади та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою. Сам факт неправомірних дій суб`єкта владних повноважень за відсутності інших обов`язкових елементів (шкоди, причинно-наслідкового зв`язку між заподіяною шкодою та протиправною поведінкою) не є підставою для настання цивільно-правової відповідальності та не є підставою для відшкодування матеріальної шкоди. На думку, відповідача-1, наданих позивачем доказів щодо сплати останнім грошових коштів за оренду квартири недостатньо, оскільки неможливо достеменно встановити дійсність оренди квартири та чи мав право орендодавець передавати в оренду квартиру та отримувати кошти. Крім того, представника відповідача-1 виникають сумніви щодо передачі коштів за оренду квартири згідно з актом прийому-передачі, так як акт підписано 03.10.2019 р, а платежі в цьому акті здійснювались поетапно в період 03.10.2019 р. по 03.09.2020 р. Також, на думку представника відповідача-1, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди в розмірі 70 000 грн. є необґрунтованими, а тому не підлягають задоволенню, оскільки посилання позивача на те, що йому була спричинена моральна шкода не підтверджені ніякими належними та допустимими доказами.

05 січня 2022 року від представника позивача - адвоката Покотило М. до суду надійшла відповідь на відзив, в якій звертається увага суду на те, що відповідач не заперечує щодо заявленого розміру понесених матеріальних збитків; відповідач визнає факт порушення ним прав позивача на: свободу пересування територією України, вільне обрання місця проживання, працю; відповідач визнав, що його протиправні, безпідставні дії призвели до того, що поза своєю волею позивач змушений був більше року витрачати грошові кошти на оренду житла в Туреччині в період з 30.09.2019 по 15.10.2020; більше року позивач був позбавлений можливості повноцінно працювати та виконувати свої обовязки - заступника директора ТОВ «Піраміда Сава», чим принижено його ділову репутацію. Протиправні дії та рішення відповідача-1 завдали незручностей позивачу та змусили поза його волею нести додаткові витрати та змінювати устрій життя.

Згідно вимог ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У відповідності до ч.8 ст.279 ЦПК України при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Суд у порядку спрощеного позовного провадження без виклику у судове засідання сторін, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

08.12.2018 року позивач отримав Дозвіл на застосування праці іноземців та осіб без громадянства № 027098 серія АА, який дійсний до 18 грудня 2021 року.

18.02.2019 року позивач отримав Візу в Україну, як чинна до 18 травня 2019 року.

04.03.2019 року позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду заступника директора Товариства з обмеженою відповідальністю «ПІРАМІДА САВА» (ЄДРПОУ 41671042).

25.03.2019 року в межах дії візи на підставі рішення 04/04 позивачу була видана посвідка на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , дата закінчення строку якої 18 грудня 2021 року.

05.04.2019 року головним спеціалістом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області складено протокол про адміністративне правопорушення серії ПР ЦМУ 002097, де зазначено, що 28.03.2019 року о 14.30 годині за адресою: м. Київ, вулиця Петропавлівська, 11, було виявлено громадянина Туреччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який порушив правила перебування іноземців в Україні, а саме: працевлаштований без відповідного дозволу, за що передбачена відповідальність згідно ч. 1 ст. 203 КУпАП.

05.04.2019 року заступником начальника ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Пустовіт О.О. винесено постанову серії ПН ЦМУ 002097, згідно якої ОСОБА_1 порушив ч. 6 ст. 42 ЗУ «Про зайнятість населення», та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5 100,00 грн.

У поясненнях позивача, наданих головному спеціалісту відділу адміністративної діяльності управління міграційного контролю протидії нелегальній міграції реадмісії та видворення, зазначено наступне: в Україну прилетів літаком в Міжнародний аеропорт Одеса 25.02.2019 року. Його зустрічав брат АДРЕСА_2 , власником квартири є чоловік на ім`я ОСОБА_3 , сплачує оренду у розмірі 6 000,00 грн. В Україну прилетів з метою працевлаштування. Працює на столичному ринку «Троєщина», продає жіночий одяг. До органів міграційної служби для оформлення посвідки на тимчасове проживання та імміграцію, продовження строку на території України не звертався.

05.04.2019 року головним спеціалістом ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Тітаренко А.С. за погодженням начальника управління міграційного контролю, протидії нелегальній міграції та реадмісії ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Семиног І.О. прийнято рішення про примусове повернення до країни походження громадянина Туреччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , заборонено в`їзд на територію України строком на три роки до 05.04.2022 року та зобов`язано останнього покинути територію України у термін до 15.04.2019 року.

Не погодившись з прийнятими ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області рішеннями, ОСОБА_1 звернувся з відповідними позовними заявами до суду, за результатами розгляду яких судами прийняті наступні рішення:

18.02.2020 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва адміністративний позов громадянина Туреччини ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення - задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Пустовіт Олексія Олександровича від 05.04.2019 року серії ПН ЦМУ № 002097 про притягнення та накладення адміністративного стягнення на громадянина Туреччини ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 203 КУпАП, справу закрито.

05.08.2020 року постановою Шостого апеляційного адміністративного суду рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 18 лютого 2020 року залишено без змін.

20.01.2020 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва позовну заяву громадянина Туреччини ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області про скасування постанови про визнання незаконним та скасування рішення про примусове повернення до країни походження - задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області від 05 квітня 2019 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянина Туреччини ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до частин 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, і відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, а також відшкодування моральної (немайнової шкоди).

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загально конституційні засади відносин між державою та громадянином, зокрема щодо відповідальності держави, закріплено в конституційні та цивільно-правових нормах: ст. 56 Конституції України, ст.1173-1176 ЦК України.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статтями 1173 та 1174 ЦК України.

Так, відповідно до статті 1173 ЦК України, шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.

Відповідно до статті 1174 ЦК України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що в деліктних правовідносинах юридичною підставою відповідальності, яка виникає внаслідок заподіяння шкоди, є склад цивільного правопорушення.

Необхідними елементами складу цивільного правопорушення, як підстави деліктної відповідальності є шкода, протиправна поведінка, причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою винної особи. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

При цьому в деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Відповідно до роз`яснень, викладених в ч. 2 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" визначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Оскільки для наявності зобов`язання з відшкодування шкоди відповідно до статей 1173, 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв`язок між його діями та шкодою, ці обставини підлягають доказуванню на загальних підставах та відповідно до статей 12, 81 ЦПК України є обов`язком позивача. У свою чергу, відповідач має довести відсутність своєї вини у завданні потерпілому шкоди.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факти), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків ( ст.76 ЦПК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.03.2020 року у справі № 641/8857/17 зазначено, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

Згідно із частиною четвертою статті 58 ЦПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник або представник.

У свою чергу, під компетенцією розуміють сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав і обов`язків державного органу або посадової особи, що визначаються законодавством.

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі № 5023/10655/11, від 21.08.2019 року у справі № 761/35803/16-ц, від 18.12.2019 року у справі № 688/2479/16-ц) зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.

Згідно з частинами першою, другою статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Заявляючи вимогу про стягнення з Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України заподіяної матеріальної шкоди, позивач посилався на те, що внаслідок неправомірних рішень відповідача ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області, йому завдано реальні збитки, оскільки він у період з 30.09.2019 по 15.10.2020 року поза своєю волею був змушений витрачати власні грошові кошти на оренду житла у Туреччині на загальну суму 246 600 грн., а також на придбання авіаквитків на загальну суму - 24 794 грн, намагаючись в`їхати на територію України, які по своїй суті є вимогою про відшкодування збитків.

Разом з тим, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що внаслідок неправомірних рішень відповідача 1, а саме: прийняття постанови серії ПН ЦМУ 002097 від 05.04.2019 року про накладення на позивача адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 5 100,00 грн. та прийняття рішення про примусове повернення позивача до країни походження, із забороною в`їзду на територію України строком на три роки до 05.04.2022 року та зобов`язанням покинути територію України у термін до 15.04.2019 року, позивачем були понесені реальні збитки для відновлення свого порушеного права.

Також суд вважає безпідставними доводи представника позивача про те, що сам факт скасування судом прийнятих відповідачем ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області постанови та рішення від 05.04.2019 року є підставою для відшкодування матеріальної шкоди.

Під моральною шкодою необхідно розуміти втрати немайнового характеру, внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати у моральних переживаннях у зв`язку із знищенням чи пошкодженням майна, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

У пунктах 32, 60, 61, 66, 69, 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі №916/1423/17 зроблений висновок про наступне, що: «застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі.

За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування».

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17 та постанові від 23.01.2020 у справі № 580/1617/19), зокрема у постановах колегією суддів було зазначено: «Отже, моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

При цьому слід враховувати, що порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача»

Отже, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки моральна шкода має бути обов`язково аргументована поза розумним сумнівом із зазначенням того, які конкретно дії (бездіяльність) спричинили моральні переживання та наскільки вони були інтенсивними, щоб сягнути рівня страждань.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Як роз`яснено у п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань з урахуванням у кожному конкретному випадку вини відповідача та інших обставин. Зокрема, ураховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотних вимушених змін у його життєвих та виробничих стосунках.

Верховним Судом у постанові від 26.11.2020 у справі №826/18130/16 зазначено про наступне. «При цьому, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.»

Таким чином, сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України критеріїв, ключовим елементом у справах про відшкодування моральної шкоди є причинно-наслідковий зв`язок між діяннями посадової особи державного органу та заподіянням шкоди, при цьому у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Громадянин Туреччини ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області та Державної казнчейсської служби України з вимогами про відшкодування моральної шкоди, яку оцінює в розмірі в 70 000,00 грн., посилається, як на доведені факти, що мають преюдиційне значення для вирішення даного спору відповідно до вимог частини четвертої та п`ятої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України, встановлені судовими рішеннями обставини щодо чинення з боку працівників міграційної служби протиправних дій та прийняття незаконних рішень відносно позивача ОСОБА_1 . Тому, на думку позивача, з урахуванням наслідків скасування позивачу постанови заступника начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Пустовіт Олексія Олександровича від 05.04.2019 року серії ПН ЦМУ № 002097 про притягнення та накладення адміністративного стягнення на позивача за ч. 1 ст. 203 КУпАП та скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м. Києві та Київській області від 05.04.2019 року про примусове повернення позивача до країни походження або третьої країни та відновлення порушеного права за період з 30.09.2019 по 15.10.2020 року позивач перебував у стані тривалих моральних страждань, принижень з боку інспекторів прикордонної служби відділу прикордонної служби України під час затримання в аеропорті та до моменту його відправлення до Турції, був позбавлений можливості повноцінно працювати та виконувати свої обов`язки - заступника директора ТОВ «Піраміда САВА», що призвело до приниження його ділової репутації.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Виходячи з підстав позову відносно вимог про відшкодування моральної шкоди, з позиції позивача заподіяної неправомірними діями та прийняттям незаконних рішень посадовими особами Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, позивач посилається на взаємовиключні підстави, одночасне застосування до спірних правовідносин положень статей 1173 та 1174 Цивільного кодексу України, однак зазначені норми матеріального права регулюють різні підстави, умови, порядок відповідальності за завдану моральну шкоду та коло суб`єктів, на яких покладається така відповідальність.

Аналізуючи зібрані у справі докази у їх сукупності, надавши належну оцінку заявленим вимогам та наведеним позивачем нормам права, які регулюють спірні правовідносини, суд приходить до висновку, що позивач не мотивував та жодними доказами не довів, якими саме незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю посадових осіб Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було завдано матеріальну та моральну шкоду; в чому саме полягали ці дії чи бездіяльність, коли саме були вчиненні (не вчиненні) такі дії, які саме прийнятті рішення державним органом та/або його посадовими особами, внаслідок чого не доведено безпосереднього причинного зв`язку між протиправністю дій та бездіяльністю службових осіб відповідача та його наслідками у вигляді моральних чи фізичних страждань позивача.

Суд також виходить з того, що позивачем не доведено заподіяння йому моральної шкоди діями та бездіяльністю відповідача, натомість чинним законодавством, в тому числі і нормами КАС України, передбачено чіткі механізми захисту порушеного права особи у разі невиконання рішення у адміністративній справі.

Відповідно частин 1, 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

При цьому, в ст. 81 ЦПК України зазначається, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову громадянина Туреччини ОСОБА_1 до Центрального Міжрегіонального Управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державним органом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Стосовно вимоги позивача про стягнення з відповідача 7500,00 гривень в рахунок отримання правничої допомоги витрат на правову допомогу, слід зазначити наступне.

Частиною 2, 3 та 4 статі 137 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Так, для підтвердження витрат на правову допомогу позивачем було надано договір про надання правничої допомоги №16/07-21 від 16 липня 2021 року, додаткову угоду № 1 до договору про надання правничої допомоги №16/07-21 від 16 липня 2021 року, квитанцію № 0.0.2211678007.1 від 27.07.2021 року про сплату 7500,00 грн., як оплату за товари/послуги авдоката. ОСОБА_1.

Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

З огляду на те, що суд відмовляє у позові, а судові витрати понесені лише позивачем, на підставі статті 141 ЦПК України їх розподіл не здійснюється.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 19, 56, 129 Конституції України, статями 16, 23, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України, статями 12, 13, 81, 89, 133, 141, 247, 259, 263, 264-265, 273 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

У Х В А Л И В:

У задоволені позову громадянина Туреччини ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, Державної казначейської служби України, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державним органом - відмовити.

Відповідно до ч.1 ст. 354 ЦПК України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону № 2147-VIII від 03.10.2017 року, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення суду складений та підписаний суддею 28 червня 2022 року.

Суддя І.В.Коваленко