Постанова

від 28.06.2022 по справі 200/7837/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1694/22 Справа № 200/7837/18 Суддя у 1-й інстанції - Цитульський В. І. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2022 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,

при секретарі Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритомусудовому засіданнів м.Дніпріапеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 19 жовтня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2018 року року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилалась на те, що на підставі договору дарування від 09.10.2009 року позивач набула у власність 55/100 частин домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31.10.2017 року вказаний договір було визнано недійсним, право власності визнано за ОСОБА_2 .

На підставі договору дарування від 05.12.2017р. № 1280 право власності на домоволодіння перейшло до ОСОБА_3 , а на підставі договорів дарування від 13.12.2017р. № 1988 та від 13.12.2017р. № 1991 до ОСОБА_4 .

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2018 року вказане заочне рішення цього ж суду скасовано.

Оскільки майно вибуло із її володіння поза її волею, вбачає наявність підстав для витребування майна від останнього набувача в свою користь.

Вказує, що право власності на відповідну частину земельної ділянки перейшло до неї при набутті у власність будинку.

У зв`язку з чим просила суд витребувати із чужого, незаконного володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 55/100 частин домоволодіння та 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також визнати право власності за ОСОБА_1 на 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 2-7).

Рішенням Бабушкінського районногосуду м.Дніпропетровськавід 19жовтня 2021року позовнівимоги ОСОБА_1 - задоволено частково.

Витребувано із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 55/100 частин будинку та 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

В частиніпозовних вимогпро визнанняправа власностіна майноу задовленнівідмовлено (т.1а.с.247-250).

Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати в частині витребування із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_1 .

Апеляційна скарга обгрунтована тим, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині витребування із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на її користь 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є безпідставними та необгрунтованими, оскільки ОСОБА_1 ніколи не була власником 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, а тому не має права витребовувати з чужого володіння на свою користь вказану частку земельної ділянки, у зв`язку з чим позивачем обрано неналежний спосіб захисту свого права (т. 2 а.с. 1-3).

Також, з таким рішенням суду не погодилась і ОСОБА_1 та подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати в частині відмови у визнанні за нею права власності на 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, в іншій частині рішення суду залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду в оскарженій частині не дає можливість в повній мірі захистити порушені права позивача та поновити права позивача належним чином шляхом реєстрації речового права на нерухоме майно у зв`язку з чим рішення суду не є ефективним, як того вимагає ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (т. 2 а.с. 12-15).

ОСОБА_1 скористалась своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України та подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в якому просить у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_2 відмовити, рішення суду скасувати в частині відмови у визнанні за нею права власності на 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, в іншій частині рішення суду залишити без змін (т. 2 а.с. 28-43).

Інші сторони по справі не скористались своїм правом подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 станом на час її розгляду апеляційним судом, але в силу вимог ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду без змін, з огляду на таке.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що між ОСОБА_6 , як дарувальником та ОСОБА_1 , як обдарованою укладено договір дарування від 09.10.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем А.С., реєстровий номер 598 (т. 1 а.с. 11-12).

Предметом договору визначено 55/100 частин домоволодіння номер АДРЕСА_1 (п. 1 Договору).

Згідно п. 2 Договору, на земельній ділянці площею 583 кв.м. розташовані: А-2 житловий будинок житловою площею 189,9 кв.м., загальною площею 362,3 кв.м.; Б гараж; 1-9 споруди.

Як вбачається із відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно в реєстрі міститься запис: реєстраційний номер 1991517; тип майна домоволодіння, загальна площа 362,3 кв.м., житлова площа 198,9 кв.м., площа земельної ділянки 0,0853 га, загальна вартість домоволодіння 888 779 грн.

У технічному описі майна вказано державний акт на право приватної власності на землю площею 0,0853 га на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 01.03.2006 року № 116/34. Рішенням виконкому Бабушкінської районної ради від 19.10.2001 року № 717 та від 20.12.2002 року № 923 узаконено переобладнання житлового будинку літ. А-2 та житлова прибудова літ. А1-1, внаслідок уточненя узаконена житлова площа складає 198,9 кв.м., загальна 362,3 кв.м.

Згідно відомостей про право власності на домоволодіння, 24.07.2003 року право власності на 45/100 частини домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, АВК № 684131 реєстр № 2612, 06.05.2000р., посвідчений ПН ДМНО Козіною А.В. 55/100 частини домоволодіння на праві приватної власності належало ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, АЕЕ № 621235 реєстр 3846, 24.10.2001р., посвідчений ПН ДМНО Рудкевичем Є.В. та 20.10.2009 року 55/100 частини домоволодіння було відчужено ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування, ВМК № 568296 реєстр 598, 09.10.2009р., посвідченого ПН ДМНО Кулінічем А.С. (т. 1 а.с. 29-40, 232-234).

На земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:376:0070 оформлено державний акт від 31.05.2006 року, де співвласниками вказано ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1 а.с. 43-44, 178-179).

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31.10.2017 року у справі № 202/168/17 визнано недійсним договір дарування 55/100 частини домоволодіння, який був укладений 09.10.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулініч А.С., зареєстрованмй в реєстрі за № 598; припинено за ОСОБА_1 право власності на 55/100 частини домоволодіння та повернуто сторони у первісний стан та зобов`язано їх повернути одна одній все одержане на виконання цього договору; визнано за ОСОБА_2 право власності на 55/100 частин домоволодіння; скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 31.05.2006 року на ім`я ОСОБА_6 , на земельну ділянку площею 0,0853 га кадастровий номер 1210100000:02:376:0070 та визнано право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 13-28).

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2018 року заочне рішення скасовано, а справу призначено до розгляду в загальному порядку (т. 1 а.с. 41, 207-208).

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29.06.2021 року у справі № 202/168/17 позов ОСОБА_8 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 про стягнення коштів та визнання права власності; зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_10 про визнання права власності та позов третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_11 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним та стягнення коштів залишено без розгляду.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30.11.2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 на ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29.06.2021 року задоволено частково, ухвалу Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 29.06.2021 року в частині залишення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_10 про визнання права власності, без розгляду скасовано, а справу направлено до суду для продовження розгляду.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06.12.2021 року прийнято до свого провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_10 про визнання права власності та призначено до розгляду.

Як вбачається із Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на 55/100 земельної ділянки по АДРЕСА_1 на підставі заочного рішення було зареєстровано за ОСОБА_2 05.12.2017 року та на підставі договору купівлі-продажу від 15.12.2017 року, номер 2003 за ОСОБА_4 .

Право власності на будинок за цією адресою: на підставі заочного рішення було зареєстровано за ОСОБА_2 05.12.2017 року, на підставі договору дарування від 05.12.2017 року, номер 1280 за ОСОБА_3 , на підставі договорів дарування від 13.12.2017 року, на 5/100 та 50/100 частин, за ОСОБА_4 (т. 1 а.с. 29-40).

Вирішуючи спір по суті суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки майно вибуло з володіння позивача на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, то воно вважається таким, що вибуло з володіння позивача поза його волею, а відповідно наявні підстави для його витребування від останнього набувача, що є належним способом захисту порушених прав власника віндикацією. Щодо земельної ділянки, то на переконання суду позивачка набула право власності на домоволодіння, яке включає як житловий будинок так і земельну ділянку. Крім того, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, враховуючи належність частини земельної ділянки попередньому власнику (до позивача), можна стверджувати, що земельна ділянка перейшла у власність позивача навіть при купівлі нею окремо житлового будинку. Відмовляючи у визнанні права власності за ОСОБА_1 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 суд виходив з того, що позивачка просить одночасно задовольнити віндикаційну вимогу (ст. 388 ЦК України) та визначати право власності на майно (ст. 392 ЦК України). Такі способи захисту є відмінними та самостійними і не можуть бути застосовані одночасно. А тому дійшов висновку, що за даних відносин належним способом захисту є саме віндикаційний позов.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.

Як видноз апеляційноїскарги ОСОБА_2 (т.2а.с.1-3)та апеляційноїскарги ОСОБА_1 (т.2а.с.12-15)рішення судупершої інстанціїоскаржується лишев частиніпозовних вимог ОСОБА_1 про витребуванняіз чужого,незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 55/100частин земельноїділянки,кадастровий номер1210100000:02:376:0070,що розташованаза адресою: АДРЕСА_1 та визнанняза ОСОБА_1 права власностіна вказануземельну ділянку,а томуколегія суддівв іншійчастині рішеннясуду першоїінстанції непереглядає.

Щодо позовних вимог про витребування із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , слід зазначити наступне.

Між ОСОБА_6 , як дарувальником та ОСОБА_1 , як обдарованим укладено договір дарування від 09.10.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем А.С., реєстровий номер 598 (т. 1 а.с. 11-12).

Предметом договору визначено 55/100 частин домоволодіння номер АДРЕСА_1 (п. 1 Договору).

Згідно п. 2 Договору, на земельній ділянці площею 853 кв.м. розташовані: А-2 житловий будинок житловою площею 189,9 кв.м., загальною площею 362,3 кв.м.; Б гараж; 1-9 споруди.

Як вбачається із відомостей з Реєстру прав власності на нерухоме майно в реєстрі міститься запис: реєстраційний номер 1991517; тип майна домоволодіння, загальна площа 362,3 кв.м., житлова площа 198,9 кв.м., площа земельної ділянки 0,0853 га, загальна вартість домоволодіння 888 779 грн.

У технічному описі майна вказано державний акт на право приватної власності на землю площею 853 кв.м. на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 01.03.2006 року № 116/34. Рішенням виконкому Бабушкінської районної ради від 19.10.2001 року № 717 та від 20.12.2002 року № 923 узаконено переобладнання житлового будинку літ. А-2 та житлова прибудова літ. А1-1, внаслідок уточненя узаконена житлова площа складає 198,9 кв.м., загальна 362,3 кв.м.

Згідно відомостей про право власності на домоволодіння, 24.07.2003 року право власності на 45/100 частини домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу, АВК № 684131 реєстр № 2612, 06.05.2000р., посвідчений ПН ДМНО Козіною А.В. 55/100 частини домоволодіння на праві приватної власності належало ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу, АЕЕ № 621235 реєстр 3846, 24.10.2001р., посвідчений ПН ДМНО Рудкевичем Є.В. та 20.10.2009 року 55/100 частини домоволодіння було відчужено ОСОБА_6 на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування, ВМК № 568296 реєстр 598, 09.10.2009р., посвідченого ПН ДМНО Кулінічем А.С. (т. 1 а.с. 29-40, 232-234).

На земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:376:0070 оформлено державний акт від 31.05.2006 року, де співвласниками вказано ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1 а.с. 43-44, 178-179).

Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування від 09.10.2009 року) особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування від 09.10.2009 року) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Згідно ч. 4 ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору дарування від 09.10.2009 року) при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2018 у справі №910/18560/16 (провадження № 12-143гс18, пункти 8.3 - 8.5) наголосила на тому, що:

- правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, у разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (у період з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України;

- стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України №1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Також, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_12 (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Тому в разі, якщо право власності на об`єкт нерухомості та на земельну ділянку, на якій цей об`єкт розташований, належать одній особі, подальше відчуження об`єкта нерухомості окремо від земельної ділянки, а також земельної ділянки окремо від об`єкта нерухомості не допускається.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду у справі № 200/606/18 від 22.06.2021 року не вбачала підстав для відступлення від наведених вище висновків, сформульованих у постановах Верховного Суду у складі колегії судді Касаційного господарського суду від 16 квітня 2019 року в справі № 907/68/18 і від 31 травня 2018 року в справі № 29/5005/17496/2011.

При цьому, також слід зауважити, що під час застосування положень ст. 120 ЗК України у поєднанні з нормою ст. 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій ст. 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду, стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Такі правові висновки викладені Верховним Судом України в постановах від11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16 та інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі №689/26/17 (провадження № 14-47цс20) не встановлено правових підстав для відступу від наведених висновків.

На земельну ділянку по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:02:376:0070 оформлено державний акт від 31.05.2006 року, де співвласниками вказано ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (т. 1 а.с. 43-44, 178-179).

З врахуванням наведеного до ОСОБА_1 з укладенням договору дарування від 09.10.2009 року перейшло право спільної сумісної власності на частину земельної ділянки, на якій розміщено 55/100 часток домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині витребування із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на її користь 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки ОСОБА_1 ніколи не була власником 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, а тому не має права витребовувати з чужого володіння на свою користь вказану частку земельної ділянки, суперечать вищевикладеним правовим позиціям Верховного суду, судом першої інстанції вірно встановлено загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, а у випадку переходу права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право на земельну ділянку виникає у набувача одночасно із виникненням права на зведені на ній об`єкти, а тому колегією суддів відхиляються.

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 31.10.2017 року у справі № 202/168/17 визнано недійсним договір дарування 55/100 частини домоволодіння, який був укладений 09.10.2009 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулініч А.С., зареєстрованмй в реєстрі за № 598; припинено за ОСОБА_1 право власності на 55/100 частини домоволодіння та повернуто сторони у первісний стан та зобов`язано їх повернути одна одній все одержане на виконання цього договору; визнано за ОСОБА_2 право власності на 55/100 частину домоволодіння; скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий 31.05.2006 року на ім`я ОСОБА_6 , на земельну ділянку площею 0,0853 га кадастровий номер 1210100000:02:376:0070 та визнано право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 13-28).

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2018 року заочне рішення скасовано, а справу призначено до розгляду в загальному порядку (т. 1 а.с. 41, 207-208).

Таким чином, сторони повернулись у першочергове положення.

Враховуючи все вищевикладене, оскільки земельна ділянка вибула з володіння ОСОБА_1 , право власності на яке перейшло до неї з укладенням договору дарування від 09.10.2009 року, на підставі рішення суду у справі № 202/168/17, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, то воно вважається таким, що вибуло з володіння позивача поза його волею, а відповідно наявні підстави для його витребування від останнього набувача, що є належним способом захисту порушених прав власника, у зв`язку з чим доводи ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту свого порушеного права колегією суддів не беруться до уваги, як безпідставні.

Щодо позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 55/100 частини земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів хоче зазначити наступне.

Як видно з позову ОСОБА_1 остання заявляє одночасно вимоги про витребування із чужого, незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 55/100 частин земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (віндикаційну вимогу) та про визнання права власності на вказану частину земельної ділянки.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 зазначила, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших.

Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 знов нагадала, що за загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

При цьому, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Такий висновок сформульований, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18, пункт 5.6).

Таким чином, враховуючи вищевказане, колегія суддів приходить до висновку, що позовна вимога про визнання права власності на частину земельної ділянки не відповідають належному способу захисту у цій справі.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52).

Тому, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності за останньою на 55/100 частини земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Доводи скарги про те, що рішення суду неможливо буде зареєструвати у державному реєстрі, оскільки ОСОБА_1 не зможе надати будь-яких документів, які б підтверджували, що раніше, спірна земельна ділянка була зареєстрована за нею, колегія суддів не бере до уваги, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 67 Порядку, затвердженого Постановою КМУ від 25.12.2015 р. №1127 Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Для державної реєстрації права власності у разі витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння на підставі рішення суду подаються необхідні для відповідної реєстрації документи, передбачені статтею 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та цим Порядком, що підтверджують право власності на нерухоме майно належного власника.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 27 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться зокрема, на підставі: - укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Між ОСОБА_6 , як дарувальником та ОСОБА_1 , як обдарованим укладено договір дарування від 09.10.2019 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кулінічем А.С., реєстровий номер 598 (т. 1 а.с. 11-12).

Предметом договору визначено 55/100 частин домоволодіння номер АДРЕСА_1 (п. 1 Договору) та знаходиться на земельній ділянці площею 583 кв.м. (п. 2 Договору).

Як було встановлено вище до ОСОБА_1 з укладенням договору дарування від 09.10.2009 року перейшло право спільної сумісної власності на частину земельної ділянки, на якій розміщено 55/100 часток домоволодіння, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .

Отже, договір дарування від 09.10.2009 року підтверджує вчинення сторонами договору ( ОСОБА_6 та ОСОБА_1 ) дій, спрямованих на передання нерухомого майна у володіння ОСОБА_1 , який згідно земельного та цивільного законодавства (на час укладення договору) імперативно передбачав перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі, та є підставою для державної реєстрації права власності за ОСОБА_1 .

Таким чином, ОСОБА_1 не позбавлена права звернутись за реєстрацією права власності на 55/100 частини земельної ділянки, кадастровий номер 1210100000:02:376:0070, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 у відповідності до вимог Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Інші доводи апеляційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Апелянти не скористались наданими їм правами, не обґрунтували свої позовні вимоги та доводи апеляційних скарг, не надали суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана надати суду докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційних скаргах зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Судові витрати понесені у зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційні скарги залишається без задоволення.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська від 19 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.В. Лаченкова

М.Ю. Петешенкова