Постанова

від 05.07.2022 по справі 372/1688/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

06 липня 2022 року

справа № 372/1688/17

провадження № 61-13432св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач -перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Обухівська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Державне підприємство «Київське лісове господарство»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , на рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року у складі судді Тиханського О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня

2021 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц.,

Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог заяви

У червні 2017 року прокурор Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду із позовом до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - Державне підприємство «Київське лісове господарство» (далі - ДП «Київське лісове господарство»), про визнання недійсними розпоряджень, державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння

Позов мотивований тим, що в ході проведення перевірки встановлено, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня

2007 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради» затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки загальною площею 1,5782 га в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району.

В подальшому на підставі вказаного розпорядження відповідачами отримані державні акти на землю: ОСОБА_1 - державний акт серії ЯЖ №040424, ОСОБА_2 - державний акт серії ЯЖ №040423.

Згодом ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу земельної ділянки від

26 червня 2008 року № 5201 відчужила частину земельної ділянки, площею 0,4008 га від земельної ділянки площею 0,7891 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154, на користь ОСОБА_3 . На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2008 року № 5201 управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 470451, площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281.

За договором купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2008 року

№ 5191 ОСОБА_2 відчужив частину земельної ділянки площею 0,3883 га від земельної ділянки площею 0,7891 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0153 на користь ОСОБА_3 . На підставі вказаного договору купівлі-продажу управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_3 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 470450, площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280.

Вказані розпорядження прийняті Обухівською районною державною адміністрацією поза межами компетенції, у зв`язку з чим видача в подальшому державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок відбулось із порушенням вимог земельного та лісового законодавства.

Згідно інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24 жовтня 2016 року та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Київський лісгосп» вказані земельні ділянки накладаються на землі лісового фонду.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), до яких, зокрема належить передача у власність, надання у постійне користування для не лісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності. Отже, вилучення земельних ділянок площею більше 1 га, а також зміна їх цільового призначення, відноситься виключно до компетенції Кабінету Міністрів України.

Вказані розпорядження Обухівської районної державної адміністрації прийнято поза межами компетенції, у зв`язку з чим набуття права власності на вказані земельні ділянки громадянами для ведення особистого селянського господарства, зміна цільового призначення, а в подальшому купівля-продаж частини цих земель відбулась із порушенням вимог земельного та лісового законодавства. Оскільки розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня 2007 року № 1043 передано у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та змінено цільове призначення земельної ділянки, загальною площею 1,5782 га, яка становить єдиний лісовий масив, та тим самим перевищено передбачені законом повноваження.

З урахуванням наведеного, просив суд:

- визнати недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 22 серпня 2007 року № 1043 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради»;

- визнати недійними державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ №040424 площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154, виданий ОСОБА_1 ; серії ЯЖ № 040423 площею 0,4008 га з кадастровим номером 03223187700:04:027:0153, виданий ОСОБА_2 ; серії ЯЖ № 921250 площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280 та серії ЯЖ №4 70451 площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281, видані ОСОБА_3 ;

- витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельні ділянки з кадастровими номерами 3223187700:04:027:0154, 03223187700:04:027:0153, 3223187700:04:027:0280, які розташовані в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області з незаконного володіння: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

- стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області судові витрати.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня

2017 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позов прокурором пред`явлено поза межами позовної давності, оскільки на підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Постановою апеляційного суду Київської області від 22 березня 2018 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2017 року залишено без змін.

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що уперше факт відчуження земельних ділянок органами державної влади мав місце у 2007 році, тому саме від цієї дати почався перебіг строку позовної давності. У 2008 році земельні ділянки відчужувалися й видавалися нові державні акти, а до суду з цим позовом заступник прокурора звернувся у 2017 році, тобто із пропуском установленого законом трирічного строку позовної давності.

Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 06 жовтня 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 22 березня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховний Суд вказав, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності. Такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі

№ 359/2012/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від

07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц. Суди першої та апеляційної інстанції наведені норми матеріального права не врахували, не перевірили та не встановили, з якого часу стало відомо органу, уповноваженому державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, в інтересах якого звернувся прокурор, про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Суди не перевірили наявність причин, які перешкоджають Кабінету Міністрів України, в інтересах якого подано позов прокурором Київської області, звернутися до суду самостійно за захистом інтересів держави.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України задоволено.

Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня 2007 року № 1043 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради».

Визнано недійсним державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ № 040424, площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154, виданий на ім`я ОСОБА_1 ; серії ЯЖ 040423 площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0153, виданий на ім`я ОСОБА_2 ; серії ЯЖ 921250, площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280, та серії ЯЖ 470451, площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281, виданий на ім`я ОСОБА_3 .

Витребувано на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з незаконного володіння земельні ділянки: ОСОБА_1 , площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154; ОСОБА_2 , площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0153; ОСОБА_3 , площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280, та площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281, які розташовані в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Стягнуто на користь прокуратури Київської області судові витрати за сплату судового збору за подачу позову, апеляційної та касаційної скарги в рівних частинах з Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у розмірі 5 320,70 грн з кожного, а всього 21 282,80 грн.

Суд виходив із того, що вилучення земельних лісових ділянок, площею більше 1 га, а також зміна їх цільового призначення, відноситься до виключної компетенції Кабінету Міністрів України.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1030цс16, від 16 грудня 2015 року у справі

№ 6-2510ц15, від 22 квітня 2015 року у справі № 6-65цс15, від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від 20 березня 2013 року у справі № 6-13цс13.

Отже, вказані розпорядження прийняті Обухівською районною державною адміністрацією поза межами компетенції, у зв`язку з чим видача в подальшому державних актів на право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок відбулось із порушенням вимог земельного і лісового законодавства.

Зважаючи на наведене розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня 2007 № 1043 прийнято всупереч вимогам статті 19 Конституції України, статей 19, 55, 56, 57, 84, 122, 149 ЗК України, статей 5, 27, 31 ЛК України.

Київське обласне управління лісового та мисливського господарства та ДП «Київське лісове господарство» погодження про можливість вилучення вказаних земель лісогосподарського призначення в кварталі 3 Козинського лісництва не надавались.

Разом з тим, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня 2007 року № 1043 передано у власність земельні ділянки загальною площею 1,5782 га лісогосподарського призначення для інших цілей, ніж визначені законом, за відсутності згоди землекористувача, без вилучення її з постійного користування ДП «Київське лісове господарство», всупереч вимогам частини першої статті 57, частини п`ятої статті 116, частини другої статті 149 ЗК України.

Крім того, надання спірних земельних ділянок у приватну власність для сільськогосподарських потреб відбулась з порушенням порядку зміни цільового призначення земельних ділянок.

Київським обласним управлінням лісового та мисливського господарства погодження на зміну цільового призначення вказаних земельних ділянок не надавалось та відповідні рішення органів державної влади про зміну цільового призначення земель лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб не приймались.

Тому в порушення статті 20 ЗК України, статті 57 ЛК України Обухівською районною державною адміністрацією передано у власність громадянам землі лісогосподарського призначення загальною площею 1,5782 га, що розташовані у кварталі 13 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарства» без зміни цільового призначення лісової ділянки, за відсутності погодження органу лісового господарства, що підтверджується листом Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 27 жовтня 2016 року.

Розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня

2007 року № 1043 прийнято всупереч статті 19 Конституції України, статті 20 ЗК України та статті 57 ЛК України, що є підставою для визнання його недійсним на підставі статті 21 ЗК України.

В порушення вимог раціонального використання земель Обухівською районної державною адміністрацією передано у власність відповідачам для ведення особистого селянського господарства землі лісогосподарського призначення, вкриті багаторічними лісовими насадженнями, без їх збереження.

Отже, держава як власник спірного майна делегувала Кабінету Міністрів України повноваження щодо здійснення права власності від її (держави) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом. Тобто воля держави як власника може виражатися лише в таких діях органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам держави.

Таким чином, здійснення Обухівською районною державною адміністрацією права власності, зокрема розпорядження землею не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі держави, що відповідно до статті 388 ЦК України дає підстави для витребування державою її майна від добросовісного набувача.

Суд приходить до висновку, що вірним способом захисту порушеного права є пред`явлення до суду віндикаційного позову в порядку, визначеному статтями 387, 388 ЦК України. Право відповідачів на спірні земельні ділянки виникло на підставі незаконних державних актів на право власності на земельні ділянки, що вказує на те, що до них перейшло право власності на спірні земельні ділянки від держави протиправно поза волею власника.

Зважаючи на те, що відповідачами спірні державні акти на право власності на земельні ділянки були зареєстровані у встановленому законом порядку, відновити становище, яке існувало до порушення можливо лише шляхом визнання недійсними цих державних актів на право власності на земельні ділянки та витребування їх на користь держави.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (стаття 1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття земельних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Крім того, витребування спірних земельних ділянок з володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь держави відповідає критерію законності: витребування з їх власності земельної ділянки здійснюється на підставі статті 153 ЗК України, статті 388 ЦК України у зв`язку з порушенням органом виконавчої влади вимог ЛК України та ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.

Таким чином, прокуратура Київської області звертається до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, як органу державної влади, уповноваженого на даний час державою на розпорядження землями лісогосподарського призначення.

Необхідність захисту прав та інтересів держави в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами опрацювання інформації різних органів державної влади, установ та організацій, а саме Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 24 жовтня 2016 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24 жовтня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 03 жовтня 2016 року, що є об`єктивними обставинами, пов`язаними зі складнощами своєчасного виявлення порушень земельного законодавства та інтересів держави, оскільки даних, що інформація щодо розташування спірних земельних ділянок у публічній кадастровій карті, яка наповнюється інформацією поступово з 2013 року суду, не надано.

Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником спірної земельної ділянки, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття Обухівською районною державною адміністрацією оскаржуваного розпорядження відомо не було до 2017 року (часу повідомлення про такі порушення прокуратурою), оскільки воно приймалось без його участі та погодження на вилучення спірних ділянок. Крім того, інформація про виведення землі із складу земель лісогосподарського призначення та їх передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня. Органами державного контролю своєчасно ці порушення не виявлено, у зв`язку з чим Кабінет Міністрів України на захист порушених прав держави до суду не звертався. Суду не надано доказів щодо повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати контроль у сфері земельних відносин та наявності повноважень щодо витребування та отримання інформації щодо ухвалень рішень з земельних питань, місця їх розташування тощо.

Таким чином, судом встановлено причини, які визнаються поважними, які перешкоджали Кабінету Міністрів України самостійно звернутись до суду, а від так право прокурора для звернення до суду є обґрунтованим.

Відповідно до листа прокуратури Київської області від 29 травня 2017 року, прокуратурою повідомлено про підготовку цього позову та описано ряд порушень земельного законодавства, позов подано 12 червня 2017 року, тобто вже після звернення до Кабінету Міністрів України.

Таким чином, суд доходить висновку, що позовна давність позивачем та прокурором не пропущений, оскільки Кабінету Міністрів України про факт таких порушень стало відомо у 2017 році, а відтак позов підлягає задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_4 , залишено без задоволення, рішення Обухівського районного суду Київської області від

20 липня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд зазначив, що системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, висловленими у постановах від 24 грудня 2014 року № 6-212цс14, від 25 січня 2015 року у справі № 6-224цс14, від

23 грудня 2015 року № 6-377цс15.

Суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про задоволення позовних вимог позивача, оскільки як вбачається із наданих копій документів, зокрема, листа ДП «Київське лісове господарство» від 03 жовтня 2016 року № 02-797, земельні ділянки із кадастровими номерами 3223187700:04:027:0280, 3223187700:04:027:0281 розташовані на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 3 виділ 3 (лісовпорядкування 2014 року); земельні ділянки 3223187700:04:027:0153, 3223187700:04:027:0154 розташовані на землях лісогосподарського призначення лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 3 виділи 1, 2, 3 (лісовпорядкування 2014 року). ДП «Київське лісове господарство» не погоджувалося вилучення із земель лісогосподарського призначення, відповідних рішень щодо вилучення не надходило.

Відповідно до листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 24 жовтня 2016 року №04-36/2257 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223187700:04:027:0280, 3223187700:04:027:0281 розташовані на землях лісогосподарського призначення, які знаходяться в постійному користуванні ДП «Київський лісгосп» (Козинське лісництво квартал 3 виділ 3) у відповідності до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року. Земельні ділянки із кадастровими номерами 3223187700:04:027:0153, 3223187700:04:027:0154, розташовані на землях лісогосподарського призначення, які знаходяться в постійному користуванні ДП «Київський лісгосп» (Козинське лісництво квартал 3, виділи 1, 2, 3) у відповідності до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування 2014 року. Управління та постійний лісокористувач ДП «Київський лісгосп» не надавали погодження на вилучення і зміну цільового призначення на земельні ділянки із наступними кадастровими номерами: 3223187700:04:027:0280, 3223187700:04:027:0281, 3223187700:04:027:0153, 3223187700:04:027:0154.

Вказані документи підтверджують факт належності спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення, вказані докази є належними і допустимими, оскільки стосуються предмета доказування, надані уповноваженими суб`єктами, які безпосередньо володіють необхідними знаннями та технічними можливостями для обробки інформації з державних лісового та земельного кадастрів.

Щодо доводів апелянта про те, що спірні земельні ділянки були вилучені із земель лісогосподарського призначення та було отримано відповідне погодження, а саме 22 листопада 2005 року Державний комітет лісового господарства України (Київське обласне управління лісового господарства) листом № 02-453 надало згоду на вилучення земельних ділянок лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 4 виділ 17 площею 0,8 га, апеляційний суд зазначив, що апелянт разом із позовною заявою надав копію документа Державного комітету лісового господарства України Київського обласного управління лісового господарства ДП «Київське лісове господарство» від

22 листопада 2005 року № 02-453, відповідно до якого ДП «Київський лісгосп» дає згоду на вилучення земельної ділянки лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 4 виділ 17 площею 0,8 га, кварталі 13 виділ 1 площею 0,8 га, загальною площею 1,6 га, при умові відшкодування збитків землекористувачу. Однак, по-перше, указаний доказ був наданий лише після ухвалення рішення по суті справи, а по-друге, вказаний документ не свідчить про те, що було дотримано процедуру зміни цільового призначення земельної ділянки площею більше 1 га та вилучення її з лісового фонду, оскільки відповідно до норм законодавства розпорядником земель лісогосподарського призначення є Кабінет Міністрів України, який погодження на вказані дії не надавав.

В порядку, визначеному ЛК України, Обухівська районна державна адміністрація Київської області не була наділена повноваженнями щодо розпорядження земельною ділянкою лісогосподарського призначення, яка перебувала в державній власності, враховуючи, що передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних ділянок площею більше як 1 га, що перебувають у державній власності, відповідно до статті 27 ЛК України, статті 149 ЗК України належить до виключної компетенції Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин, тоді як жодних дій щодо вилучення чи зміни цільового призначення спірної земельної ділянки Кабінетом Міністрів України не вчинялося.

Із доказів, наявних в матеріалах справи, вбачається, що спірні земельні ділянки мають статус земельних ділянок лісогосподарського призначення та належать до земель Козинського лісництва та перебувають в постійному користуванні ДП «Київський лісгосп». Оскільки передані у приватну власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельні ділянки відносяться до категорії земель лісогосподарського призначення, у встановленому законом порядку вони не вилучалися у законного користувача - ДП «Київське лісове господарство», цільове призначення землі з лісогосподарського на ведення особистого селянського господарства у встановленому законом порядку не змінювалось, а місцева державна адміністрація прийняла рішення з перевищенням наданих їй законом повноважень, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про незаконність розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 22 серпня 2007 року № 1043 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради».

Отже, заявлений прокурора позов є обґрунтованим, тому розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 22 серпня

2007 року № 1043 та видані на його підставі державні акти на право власності на земельні ділянки серії ЯЖ № 040424 площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154, виданий ОСОБА_1 ; серії ЯЖ № 040423, площею 0,4008 га з кадастровим номером 03223187700:04:027:0153, виданий

ОСОБА_2 ; серії ЯЖ № 921250, площею 0,3883 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280, та серії ЯЖ №470451, площею 0,4008 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281, видані ОСОБА_3 , обґрунтованого визнано судом першої інстанції недійсними.

Здійснення Обухівською районною державною адміністрацією Київської області права власності, зокрема, розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може вважатись вираженням волі КП «Київське лісове господарство» як постійного землекористувача та Кабінету Міністрів України як належного розпорядника цієї земельної ділянки на її передачу іншим особам, а тому земельна ділянка може бути витребувана у них на підставі статті 388 ЦК України. Подібний правовий висновок висловлений у постанові Верховного Суду України від 02 листопада 2016 року № 6-2161цс16.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ. Усунення перешкод державі у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Повернення у державну власність земельної ділянки, відчуженої фізичній особі незаконно (на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування), переслідує легітимну мету контролю за використанням майна в інтересах народу України, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. У матеріалах справи не має відповідачів. Право держави витребувати земельну ділянку з огляду на доведену незаконність і безпідставність її відчуження на користь фізичної особи передбачене у законодавстві України. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для витребування майна з чужого незаконного володіння є доступними, чіткими та передбачуваними.

При розгляді справи було встановлено, що власник волю на відчуження земельних ділянок взагалі не виявляв. З урахуванням викладеного Київський апеляційний суд доходить висновку, що майно (земельні ділянки) ?вибуло з володіння власника без його волі, а тому власник має право на його витребування.

Доводи апеляційної скарги про те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що вказані земельні ділянки вкриті рослинністю, а тому й відповідачі по справі не мали змоги здогадатись про те, що вказані земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення, спростовуються матеріалами справи: проектом організації та розвитку лісового господарства Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року, відповідно до якого спірні земельні ділянки у кварталі 4 Козинського лісництва покриті лісовою рослинністю та мають відповідні таксаційні характеристики. Вказані положення апелянтом не було спростовано належними і допустимими доказами, а твердження про те, що вказані документи є застарілими і не базуються на дійсних обставинах справи є лише припущеннями.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що апелянт ОСОБА_2 був позбавлений права на участь у розгляді справи, а оскаржуване рішення було прийнято у його відсутність, то в матеріалах справи міститься рекомендоване повідомлення про вручення на ім`я ОСОБА_2 , відповідно до якої він отримав копію ухвали про відкриття провадження, копію позовної заяви, рекомендоване повідомлення про вручення на ім`я ОСОБА_2 про отримання судової повістки на 01 березня 2018 року, рекомендоване повідомлення про вручення копії рішення суду першої інстанції, рекомендоване повідомлення про вручення копії ухвали, рекомендоване повідомлення про вручення судової повістки на

18 березня 2020 року, рекомендоване повідомлення про вручення копії ухвали та судової повістки на 29 травня 2020 року, рекомендоване повідомлення про вручення судової повістки на 20 липня 2020 року. Таким чином, вказані доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_2 був належним чином повідомлений судом першої інстанції про розгляд даної справи, а питання щодо прийняття ним участі у розгляді справи здійснюється ним на власний розсуд.

Матеріали справи також містять заяви представника ОСОБА_3 -

ОСОБА_5 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про застосування позовної давності.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18)). Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Встановлення початку відліку строку на звернення до суду, яким закон визначає момент, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах, означає встановлення цих обставин відносно компетентного органу, у цій справі - Кабінету Міністрів України, який є розпорядником земель державного лісового фонду, а не будь-якого іншого державного органу, оскільки іншого органу, уповноваженого на розпорядження землями лісів, закон не визначає. Аналогічні правові висновки містяться в постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №372/2952/15-ц (провадження

№ 61-9408св18).

Кабінет Міністрів України не був учасником спірних правовідносин щодо вилучення та передачі у приватну власність спірних земельних ділянок, зміни їх цільового призначення та подальшого відчуження. Матеріалами справи підтверджується, що про наявні порушення вимог закону та необхідність їх захисту в судовому порядку прокурору стало відомо лише у 2016 році за результатами опрацювання інформації органів державної влади, установ та організацій, а саме Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 24 жовтня 2016 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24 жовтня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 03 жовтня

2016 року, тобто саме з цього часу для прокурора повинен обчислюватися строк позовної давності.

В той же час Кабінет Міністрів України в силу статті 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими ЗК України, Законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» не мав можливості самостійно встановити обставини, які стали підставою для звернення до суд прокурора у цій справі, а тому довідався про порушення права власності держави на спірні земельні ділянки лише з момент отримання листа з прокуратури Київської області в травні 2017 року. За таких обставин, заступником прокурора Київської області строк позовної давності не пропущено.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що прокурором не було обґрунтовано підстави для представництва інтересів Кабінету Міністрів України в суді, то на обґрунтування права на звернення до суду з позовом прокурор вказав, що позовна заява подана як захід прокурорського реагування та направлена, насамперед, на захист інтересів держави, оскільки протиправне отримання відповідачами земельних ділянок у власність з порушенням вимог земельного законодавства суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, які закріплені статтею 14 Конституції України та статтею 5 ЗК України, що призводить до порушення інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації в Україні принципів регулювання земельних відносин. Прокуратура Київської області звернулася до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, як органу державної влади, уповноваженого на даний час державою на розпорядження землями лісогосподарського призначення. Судом встановлено, що відповідно до листа прокуратури Київської області від 29 травня 2017 року, прокуратурою повідомлено про підготовку позову та описано ряд порушень земельного законодавства, позов подано

12 червня 2017 року, тобто вже після звернення до Кабінету Міністрів України. Крім того представник Кабінету Міністрів України приймав участь у розгляді вказаної справи та підтримував вимоги заявлені прокурором в інтересах Кабінету Міністрів України.

Суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що суду не надано доказів щодо повноважень Кабінету Міністрів України здійснювати контроль у сфері земельних відносин та наявності повноважень щодо витребування та отримання інформації щодо ухвалень рішень з земельних питань, місця їх розташування тощо. Таким чином, судом встановлено причини, які визнаються поважними, які перешкоджали Кабінету Міністрів України самостійно звернутись до суду, а відтак право прокурора для звернення до суду є обґрунтованим та законним.

Аргументи учасників справи

У серпня 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подаладо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, позов залишити без розгляду або передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційним судом порушено норми процесуального права, оскільки згідно протоколу судового засідання від

07 липня 2021 року вбачається, що ОСОБА_2 та його представник небули присутні в судовому засіданні при розгляді апеляційної скарги. Представником апелянта було подане клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника у іншій справі, однак суд протиправно відмовив у поданому клопотанні, що порушенням права на справедливий суд. Суд на підставі поданого клопотання усупереч статті 372 ЦПК України судове засідання не переніс, мотивів відмови у судовому рішенні не виклав.

Суд не перевірив оригінал доказу, який поданий апелянтом, - надання згоди Державним комітетом лісового господарства України листом № 02-453 від

22 листопада 2005 року на вилучення земельних ділянок, що має суттєве значення, оскільки рішення ґрунтується саме на відсутності цієї згоди. Однак суд указаного не зробив і не застосував позицію Верховного Суду від 29 січня

2021 року у справі № 922/51/20, від 23 грудня 2020 року у справі

№ 757/28231/13-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 160/7887/18.

Суди не врахували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 912/2385/18, оскільки прокурор не підтвердив правомірності своїх дій щодо подання позову. Суди взагалі не досліджували питання наявності чи відсутності підстав для представництва прокуратурою позивача у справі, не встановлено обставин, які перешкоджають захисту прав та інтересів юго саме належним суб`єктом - Кабінетом Міністрів України.

Суд дійшов неправильного висновку щодо вилучення та зміни Обухівською державною адміністрацією цільового призначення земель лісового фонду у вигляді єдиного масиву земельної ділянки площею більше 1 га, оскільки

22 листопада 2005 року Державний комітет лісового господарства України листом № 02-453 надало згоду на вилучення земельних ділянок лісового фонду Козинського лісництва в кварталі 4 виділ 17 площею 0,8 га, однак третя особа у справі ДП «Київське лісове господарство» цей факт про згоду приховувало, участі у розгляді справи не брало.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня

2007 року № 1043 передано у власність відповідачів земельну ділянку загальною площею 1,5782 га, яка була сформована за рахунок земель вилучених з лісового фонду за його згодою з кварталу 4 виділу 17 та інших прилеглих земель, які не перебували у складі земель лісового фонду і знаходились за межами населеного пункту у розпорядженні Обухівської районної державної адміністрації.

Позивач мав довести обставини у справі належними і допустимими доказами, яким є висновок судової земельно-технічної експертизи, однак такої проведено не було.

Суд неправильно обчислив позовну давність, оскільки прокурор не надав доказів, що позивач самостійно не міг дізнатися про порушення свого права, а тому суду слід було відмовити у задоволенні позову саме з підстав пропуску позовної давності.

Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях порушив норми процесуального права та застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 січня

2021 року у справі № 186/599/17, від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, від 08 травня 2019 року у справі № 160/7887/18, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 травня

2020 року у справі № 912/2385/18, 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації від 22 серпня 2007 року № 1043 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність та передано у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства земельні ділянки, загальною площею 1,5782 га, в адміністративних межах Старобезрадичівської сільської ради Обухівського району.

На підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від

22 серпня 2007 року управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі видано 11 березня 2008 року ОСОБА_1 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 040424 на площу 0,7891 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833100218 та

ОСОБА_2 державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ

№ 040423 на площу 0,7891 га з кадастровим номером 3223187700:04:027:0153, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010833100217.

ОСОБА_1 відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки від

26 червня 2008 року № 5201 відчужила частину земельної ділянки, площею 0,4008 га, від земельної ділянки, площею 0,7891 га, з кадастровим номером 3223187700:04:027:0154 на користь ОСОБА_3 .

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2008 року № 5201 управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_3

24 лютого 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 470451, площею 0,4008 га, з кадастровим номером 3223187700:04:027:0281, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010933100010.

За договором купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2008 року

№ 5191 ОСОБА_2 відчужив частину земельної ділянки, площею 0,3883 га, від земельної ділянки, площею 0,7891 га, з кадастровим номером 3223187700:04:027:0153 на користь ОСОБА_3 .

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 червня 2008 року № 5191 управлінням земельних ресурсів в Обухівському районі ОСОБА_3

24 лютого 2009 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 470450, площею 0,3883 га, з кадастровим номером 3223187700:04:027:0280, який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010933100011.

Відповідно до листів та наданих фрагментів з публічної кадастрової карти ВО «Укрдержліспроект», ДП «Київське лісове господарство» та Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення, кварталу 4 Козинського лісництва згідно планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, які додаються.

Відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24 жовтня 2016 року та планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування ДП «Київський лісгосп» земельні ділянки, які перебувають у власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , розташовані у виділах 12, 13, 17 кварталу 4 Козинського лісництва, є земельними ділянками лісового фонду. Згідно матеріалів лісовпорядкування 2003 року накладаються на землі лісогосподарського призначення (кварталі 4 Козинського лісництва ДП «Київське лісове господарство»).

Відповідно до проекту організації та розвитку лісового господарства Державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» 2004 року спірні земельні ділянки у кварталі 4 Козинського лісництва покриті лісовою рослинністю та мають відповідні таксаційні характеристики:

- виділ 12: площа 0,2 га, склад - 10 дерев сосни звичайної, вік 93 роки (на момент відведення), висота - 26 м, діаметр 46 см., запас на 1 га - 340 метрів кубічних;

- виділ 13: площа 0,3 га, болото низинне, рослинність - осоково - сфагнова;

- виділ 17: площа 0,8 га, склад - 10 дерев сосни звичайної, вік 11 років (на момент відведення), рік створення 1996.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про визнання недійсним розпорядження та державного акту на право власності на земельні ділянки ОСОБА_2 .

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що «в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження

№ 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

109. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня

2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від

15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження

№ 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження

№ 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

146. Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі

№ 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження

№ 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі

№ 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

147. Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

148. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі

№ 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

150. Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження

№ 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі

№ 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

151. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від

14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94)).

154. З огляду на викладене, під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається.

155. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі

№ 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня

2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76)».

У справі, що переглядається, позивач, вважаючи себе власником, прагне витребувати своє майно від осіб, які незаконно, без відповідної правової підстави заволоділи ним (стаття 387 ЦК України).

За таких обставин та з огляду на зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, для витребування спірної земельної ділянки оспорювання рішень органів місцевого самоврядування і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Враховуючи викладене в задоволенні позовних вимог прокурора до Обухівської районної державної адміністрації Київської області та ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження та державного акту на право власності на земельну ділянку судам слід було відмовити в зв`язку з обранням неналежного способу захисту.

Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів, відповідно до закону (частини перша, друга статті 84 ЗК України, тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом (стаття 57 ЗК України).

У статті 57 ЛК України визначено вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, відповідно до частини першої якої зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України.

Аналогічне положення міститься й у статті 20 ЗК України.

Відповідно до статті 32 ЛК України (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 гектара, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення та припиняють права користування ними.

Порядок вилучення земельних ділянок визначений статтею 149 ЗК України, згідно з якою земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті (частини друга, п?ята статті 149 ЗК України).

Відповідно до частини дев`ятої статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, зокрема, ліси площею понад 1 гектар для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування(пункт 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суди встановили, що спірні земельні ділянки віднесені до земель лісогосподарського призначення, належать до земель Козинського лісництва та перебувають в постійному користуванні ДП «Київський лісгосп», вилучення для нелісогосподарських потреб спірних земельної ділянки державної власності площею понад 1 гектар і передання у приватну власність такої ділянки не належало до повноважень Обухівської районної державної адміністрації Київської області, тому проведено з порушенням положень ЗК України та ЛК України.

За таких обставин суди зробили правильний висновок про обґрунтованість позову прокурора про витребування земельних ділянок.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не перевірив оригіналу доказу про надання згоди Державним комітетом лісового господарства України листом № 02-453 від 22 листопада 2005 року на вилучення земельної ділянки (а. с.167, т. 2).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».

Тому суд апеляційної інстанції правильно відхилив посилання на вказаний доказ, який не подавався і досліджувався судом першої інстанції, оскільки згідно з частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

У пунктах 39-42, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18), на які міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «на віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає необґрунтованим висновок апеляційного суду про те, що позовна давність до правовідносин, пов`язаних з витребуванням майна, не застосовується. Вирішуючи виключну правову проблему, сформульовану Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 квітня

2018 року, для забезпечення єдності судової практики, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), а також висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.

Якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів».

Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог (пункт 140 постанови Великої Палати Верховного Суду від14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Суди встановили, що Кабінет Міністрів України, який відповідно до закону є розпорядником спірної земельної ділянки, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття Обухівською районною державною адміністрацією оскаржуваного розпорядження відомо не було до 2017 року (часу повідомлення про такі порушення прокуратурою), оскільки рішення приймалось без його участі та погодження на вилучення спірних ділянок, інформація про виведення землі із складу земель лісогосподарського призначення та їх передачу у приватну власність у загальнодоступних базах даних була відсутня, органами державного контролю ці порушення не виявлено.

Тому суди зробили правильний висновок, що перебіг позовної давності слід обчислювати з часу, коли прокурору стало відомо про необхідність захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах, тобто лише у 2016 році за результатами перевірки та опрацювання відповідної інформації Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 24 жовтня 2016 року, Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО «Укрдержліспроект» від 24 жовтня 2016 року та ДП «Київське лісове господарство» від 03 жовтня 2016 року.

За таких обставин апеляційний суд обґрунтовано вказав, що позивач не пропустив позовну давність, а тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в цій частині.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзац 1 частини третьої, абзаци 1-3 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру») .

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від

01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від

15 січня 2009 року).

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим».

Встановивши, що прокурор обґрунтував підстави звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки протиправне отримання відповідачами земельних ділянок лісогосподарського призначення у власність з порушенням вимог земельного законодавства суперечить принципам регулювання земельних відносин в Україні, направив лист від

29 травня 2017 року про звернення до суду та вказав порушення земельного законодавства, а до суду звернувся 12 червня 2017 року, представник Кабінету Міністрів України приймав участь у розгляді справи та підтримував вимоги заявлені прокурором, суди зробили правильний висновок, що наведені обставини у сукупності свідчать про наявність достатніх підстав для здійснення захисту інтересів держави прокурором.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги, що апеляційний суд протиправно відмовив у поданому представником апелянта клопотанні про відкладення розгляду справи 07 липня 2021 року у зв`язку із зайнятістю представника в іншій справі (а. с. 183, т. 3).

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (ALIMENTARIA SANDERS S.A. V. SPAIN, № 11681/85, § 35, ЄСПЛ, від 07 липня 1989 року).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 заверталася до апеляційного суду 16 червня 2021 року з клопотанням про відкладення розгляду справи з підстав її перебування на лікарняному і суд указане клопотання 16 червня 2021 року протокольною ухвалою задовольнив (а. с. 169, т. 3). Про дату, час і місце судового засідання 07 липня 2021 року ОСОБА_2 та його представник були належним чином повідомлені (розписка

ОСОБА_6 від 16 червня 2021 року).

За таких обставин неявка ОСОБА_2 та його представник у судове засідання 07 липня 2021 року не може бути підставою для скасування судового рішення, оскільки відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія судді відхиляє доводи касаційної скарги, що позивач мав довести обставини у справі щодо віднесення спірних земель до земель лісогосподарського призначення належними і допустимими доказами, яким є висновок судової земельно-технічної експертизи, оскільки прокурор надав належні докази на підтвердження наведених обставин, які відповідачами не спростовано, які клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи не заявляли, а згідно частин першої, третьої статті 13 ЦПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права щодо суті спору в частині позову про витребування у ОСОБА_2 земельної ділянки, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

У пункті 5 частини третьої статті 2 ЦПК України вказано, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

У справі, що переглядається, відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , до яких задоволено позовні вимоги в частині визнання недійними державних актів на право власності на земельні ділянки та їх витребування не скористалися своїм правом подачі касаційної скарги, приєднання до касаційної скарги. Така процесуальна поведінка цих відповідачів свідчить про згоду з судовими рішеннями.

Аналіз аргументів касаційної скарги свідчить, що ОСОБА_2 не навів доводів, яким чином оскаржені судові рішення в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 порушують його права та інтереси за умови, що вказані відповідачі не оскаржили рішення судів в цій частині, тобто погодилися з ними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), дають підстави для висновку, що судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним розпорядження та державного акту на право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові, а в іншій частині - залишити без змін.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, ? у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У зв?язку із частковим задоволенням касаційної скарги на користь ОСОБА_2 з прокуратури Київської області підлягає стягненню частина витрат на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в розмірі 4 800 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2021 року в частині задоволених позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_2 , третя особа - Державне підприємство «Київське лісове господарство», про визнання недійсним розпорядження та державного акту на право власності на земельну ділянку, виданого на ім`яОСОБА_2 , скасувати й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

В іншій частині рішення Обухівського районного суду Київської області від

20 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 липня

2021 року залишити без змін.

Стягнути з прокуратури Київської області на користь ОСОБА_2 частину витрат на сплату судового збору у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції в розмірі 4 800,00 грн.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Обухівського районного суду Київської області від 20 липня 2020 року та постанова Київського апеляційного суду від 07 липня 2021 рокув скасованій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук