6/541ад
ГОСПОДАРСЬКИЙ
СУД
Луганської області
91016, м.Луганськ
пл.Героїв ВВВ 3а
тел.55-17-32
ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ
СУД
Луганской области
91016, г.Луганск
пл.Героев ВОВ 3а
тел.55-17-32
П О С Т А Н О В А
Іменем України
15.10.07 Справа № 6/541ад.
Суддя Василенко Т.А., розглянувши матеріали справи за позовом
Прокурора м. Алчевська Луганської області в інтересах держави в особі
Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ
до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма «Данко», м. Алчевськ Луганської області
про стягнення 3 120 грн. 00 коп.
в присутності представників сторін:
від позивача –Хазова Л.В., дов. № 03-01/72 від 15.01.07,
Шатських Т.І., дов. № 03-00/2254 від 19.07.07;
від відповідача –Каневський М.Д;
від заявника –Кадацький М.В.
в с т а н о в и в:
Суть спору: позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача 3 120 грн. 00 коп. несплачених адміністративно –господарських санкцій за невиконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2006 році.
Згідно п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, який набрав законної сили з 1 вересня 2005 року, до початку діяльності окружного адміністративного суду адміністративні справи, підвідомчі господарським судам відповідно до Господарського процесуального кодексу України, вирішуються відповідним господарським судом за правилами Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому підсудність таких справ визначається Господарським процесуальним кодексом України.
На підставі викладеного, та з урахуванням рекомендацій Верховного суду України, провадження у даній справі здійснюється за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач надав до суду заперечення на адміністративний позов, за яким, зокрема, зазначив, що підприємство здійснило всі необхідні заходи щодо створення робочого місця для працевлаштування інваліда та інформування відповідних уповноважених органів про необхідність та можливість працевлаштування інвалідів, а також відповідач надав до суду звіти форми 3-ПН за червень –грудень 2006 року з відомостями щодо працевлаштування інвалідів.
Дослідивши обставини справи, надані матеріали суд прийшов до наступного.
Відповідно до ст.19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, (далі Закон) для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік у кількості одного робочого місця.
Згідно з п. 14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою КМУ від 03.05.95 № 314, підприємства (об'єднання), установи та організації у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до ч.6 ст.20 Закону Кабінет Міністрів України постановою від 28.12.01 № 1767 затвердив "Порядок сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів".
Відповідно до п.2 "Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями установами, організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціальної захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.01 № 1767, підприємства щороку не пізніше 1 лютого подають до відділень Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою, що затверджується наказом Мінпраці України за поданням Фонду та погоджується з Держкомстатом.
На 2006 рік відповідачу визначено норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 5 чоловік.
З наявного в матеріалах справи звіту відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів по формі 10-ПІ (Поштова-річна) за 2006 рік вбачається, що середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила - 10 чоловік.
За розрахунком позивача, відповідач, повинен був створити трудові місця для працевлаштування інвалідів у кількості 1 чоловіка, тоді як останній вказані місця у необхідної кількості не створив та не працевлаштував жодного інвалідів, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача штрафні санкції у сумі 3 120 грн. 00 коп.
Стаття 20 Закону встановлює, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статі 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об‘єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Пункт 4 Порядку сплати підприємствами ( об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділення Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767 (далі - Порядок), передбачає , що штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
У разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку (пункт 11 Порядку).
Відповідач вищевказані штрафні санкції не перерахував, у зв'язку з чим позивач просить стягнути з відповідача суму несплачених штрафних санкцій за порушення нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у 2006 році у розмірі 3 120 грн. 00 коп.
Оцінивши доводи представників сторін та обставини справи у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають до задоволення, з огляду на наступне.
Згідно зі ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється самостійно підприємством. Підбір робочого місяця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявності у нього професійних навиків та знань, а також рекомендацій медико - санітарної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Згідно з п.п. 5, 10-14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314, підприємства розробляють заходи по створенню робочих місць для інвалідів, вносять їх в колективний договір, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів, і працевлаштування інвалідів здійснюється самостійно підприємствами з урахуванням побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Крім того, п.п.1, 3 Положення про робоче місце інваліда і порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314 (із змінами та доповненнями), зазначено, що робоче місце інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації незалежно від форм власності та господарювання, де створені необхідні умови праці інваліда. Робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестовано відповідною комісією за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів та введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
У відповідності із ст. 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з метою реалізації творчих та виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Як вбачається з матеріалів справи, у 2006 році відповідач інформував Алчевській міський центр зайнятості про необхідність у працевлаштуванні інвалідів (надавав звіти форми 3-ПН у червні – грудні 2006 року з визначенням посади –інженер –системотехнік), про що свідчить лист центру зайнятості від 16.04.07. № 02/7-565, а також направляв відповідну інформацію до Управління праці та соціального захисту населення Управління праці та соціального захисту населення, про що свідчить лист управління від 05.04.07. № 1654/1.
Разом з цим із листів Алчевського міського центру зайнятості від 01.10.07. та управління праці і соціального захисту населення від 12.10.07. вбачається, що інваліди , які бажають працевлаштуватися за зазначеною вище посадою до вказаних органів не зверталися.
Водночас з цим, зазначені вище органи для працевлаштування на підприємстві –відповідача інвалідів не направляли, а також позивачем не було наведено суду випадків відмови у працевлаштуванні інвалідам з боку відповідача.
Відповідно до норми ст.19 Основного закону держави –Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В Конституції України закріплено одне з основних прав людини і громадянина –це право на труд - ст. 43 Конституції, яка визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці в Україні забороняється.
Правилом ст.2 Кодексу Законів про працю України також визначено принцип вільного вибору роботи та виду професійної діяльності громадянином.
З огляду на викладене і з урахуванням норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", можна дійти висновку, що працевлаштування громадян в Україні відбувається виключно за їх вільним і самостійним побажанням, індивідуальних здібностей, професійного та освітнього рівний. Невідповідність або протиріччя норм Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ Основному Законі держави –Конституції України та Кодексу Законів про працю України не визначено повноважним органом влади в жодній нормі права.
Правилом ст.18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місяця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявності у нього професійних навиків та знань, а також рекомендацій медико - санітарної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством.
Згідно зі ст.18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91 № 875-ХІІ пошук роботи для інвалідів, які не досягли пенсійного віку, але бажають працювати, здійснює державна служба зайнятості.
Відповідно до ст. 4.Закону України "Про охорону праці", державна політика в галузі охорони праці базується на принципах, зокрема: пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці; встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Статтею 5 цього Закону передбачено також, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Згідно зі ст.12 Закону України "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Крім того, відповідно до п.32 Положення про медико-соціальну експертизу, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 № 83, медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якої проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда.
Аналізуючи норми Основного Закону держави –Конституції України та іншого вищевказаного чинного законодавства щодо права на працю і реалізації права на працю, а також соціальної захищеності інвалідів в Україні, має закономірність такий висновок:
- предметом позову про стягнення адміністративно-господарської санкції за вимогами
Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" може бути застосування такої санкції у разі звернення інваліда до підприємства з проханням працевлаштування і по причині не створення такого робочого місця юридичною особою (відсутності робочого місця) інваліду відмовлено в прийнятті на роботу. Дана санкція не може бути застосована за не працевлаштування без відповідних доказів про відмову у прийнятті інваліда на роботу по причині відсутності для нього робочого місця. Підставою такого позову повинно бути не створення робочих місць у разі звернення інваліда з проханням про працевлаштування. Необхідно враховувати норму ст.218 Господарського кодексу України, яка встановлює, що підставою для настання господарсько-правової відповідальності є вчинене правопорушення у сфері господарювання;
- не працевлаштування громадянина –це відмова в прийнятті на роботу;
- в трудових правовідносинах і в правовідносинах по працевлаштуванню інвалідів
первинно приймання на роботу особи, а потім створення для неї робочого місця;
- створення підприємством для інвалідів робочих місць, спеціальних робочих місць та
умов праці повинно здійснюватись з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і, взагалі, неможливе без наявності інваліда, який бажає працевлаштуватися на підприємство і звернувся до керівника цього підприємства з пропозицією укласти трудовий договір згідно з вимогами Кодексу про працю України та інших законів.
Таким чином, відповідальність для підприємства по Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" настає у разі відмови інваліду в працевлаштуванні по причині не створення робочих місць зі спеціальним використанням на підставі ст.218 ГК України.
При цьому ж, позивач звертається з позовом до суду про стягнення з відповідача адміністративно-господарської санкції в сумі 3 120 грн. 00 коп. за не виконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2006 році і трактує норму ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" як обов'язок відповідача самостійно працевлаштовувати громадян, не звертаючи уваги на посилання законодавця в цій статті на норму ст.18 даного Закону щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування і оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств.
Саме за таких підстав позивач, всупереч вимогам ст.71 КАС України, не надав доказів того, що адміністративно-господарська санкція в сумі 3 120 грн. 00 коп. ним застосована до відповідача на підставі правил ст.218 ГК України і саме за не створення відповідачем робочих місць для інвалідів, адже такі докази у позивача відсутні.
Разом з цим позивачем до суду не надано доказів вчиненого відповідачем правопорушення, а також того, що на підприємство відповідача звертались інваліди з приводу працевлаштування або такі особи направлялися компетентними органами, а відповідач відмовив у працевлаштуванні з причин не створення робочого місця або з причин відмови створити робоче місце для інваліда.
За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги є безпідставними, не підтвердженими належними доказами, матеріалами справи та такими, що суперечать Конституції України і не підлягають задоволенню, оскільки на відповідача не може бути покладена відповідальність за не створення робочих місць або за не працевлаштування інвалідів за 2006 рік, та у задоволені позову слід відмовити.
Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому законом порядку.
Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено представників сторін про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п'ятиденного строку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
п о с т а н о в и в:
1. У задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 17.10.2007. у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.
Суддя Т.А.Василенко
Помічник судді Т.В.Шкуть
Суд | Господарський суд Луганської області |
Дата ухвалення рішення | 15.10.2007 |
Оприлюднено | 26.10.2007 |
Номер документу | 1054155 |
Судочинство | Господарське |
Господарське
Господарський суд Луганської області
Василенко Т.А.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2023Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні