Рішення

від 26.07.2022 по справі 910/1114/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.07.2022Справа № 910/1114/22

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Ломаки В.С.,

за участю секретаря судового засідання: Видиш А.В.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом ОСОБА_1

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу"

2. Державного реєстратора Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації

про визнання припиненими повноважень та зобов`язання вчинити дії,

За участю представників сторін:

від позивача: Павличенко С.С. за ордером від 27.07.2022 року серії АІ № 1257482;

від відповідача-1: не з`явився;

від відповідача-2: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" (далі - відповідач-1) та Державного реєстратора Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (далі - відповідач-2) про визнання припиненими з 03.12.2021 року повноважень позивача на посаді директора відповідача-1, а також зобов`язання відповідача-2 виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про позивача, як керівника і підписанта Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу".

Ухвалою господарського суду міста Києва від 31.01.2022 року відкрито провадження у справі № 910/1114/22, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 02.03.2022 року.

Разом із тим, підготовче засідання у вказаній справі, призначене на 02.03.2022 року, не відбулося.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 18.04.2022 року підготовче засідання у справі № 910/1114/22 призначено на 01.06.2022 року.

У підготовчому засіданні 01.06.2022 року судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 29.06.2022 року.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 29.06.2022 року підготовче провадження у справі № 910/1114/22 закрито та призначено її до судового розгляду по суті на 27.07.2022 року.

Представник позивача у судовому засіданні 27.07.2022 року підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.

Відповідачі про дату час і місце розгляду справи також були повідомлені належним чином, проте явку своїх уповноважених представників у призначене судове засідання не забезпечили, про причини неявки суд не повідомили, будь-яких клопотань чи заяв, зокрема, по суті спору, на адресу суду не направили.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

За приписами частини 1 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Так, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, копія ухвали від 29.06.2022 року про закриття підготовчого провадження та призначення справи № 910/1114/22 до судового розгляду по суті була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача-2, зазначену в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 02094, місто Київ, бульвар Праці, будинок 1/1, відповідно до поштового повідомлення з трек-номером 0105492493623, згідно з яким відповідач-2 ухвалу суду отримав 04.07.2022 року.

Відповідно до пункту 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Крім того, копія ухвали господарського суду міста Києва від 29.06.2022 року була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача-1, вказану в позовній заяві та у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а саме: 02192, місто Київ, вулиця А. Малишка, будинок 9, квартира 77.

Проте, вищенаведене відправлення з трек-номером 0105492493615 було повернуто підприємством поштового зв`язку на адресу суду без вручення відповідачу.

Враховуючи відсутність в матеріалах справи підтверджень наявності порушень оператором поштового зв`язку Правил надання послуг поштового зв`язку, суд вважає, що у разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством зв`язку, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт не отримання заявником кореспонденції, якою суд з додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу.

Суд також звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси учасників справи є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому, отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника.

Отже, суд належним чином виконав свій обов`язок щодо повідомлення відповідачів про розгляд справи.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Приймаючи до уваги, що відповідачі в установлений строк не подали до суду відзивів на позов, а відтак не скористалися наданими їм процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Водночас, оскільки суд надавав можливість відповідачам реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року в справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 року в цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Усі ці обставини слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

14.08.1995 року державним реєстратором Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації було здійснено державну реєстрацію юридичної особи - Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" (далі - Товариство), дата запису: 26.04.2005 року, номер запису: 10671200000002810.

Згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань засновниками (учасниками) Товариства є ОСОБА_2 (яка є кінцевим бенефіціаром відповідача-1) та ОСОБА_3, а керівником (директором) цією юридичної особи є ОСОБА_1.

02.11.2021 року ОСОБА_1 скликала позачергові загальні збори учасників відповідача-1 шляхом направлення на адресу Товариства та на адреси його засновників повідомлення про скликання позачергових загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" 02.12.2021 року із порядком денним зборів, зокрема, про звільнення директора Товариства ОСОБА_1 з 03.12.2021 року за частиною 1 статті 38 КЗпП, за власним бажанням, а також призначення директора відповідача-1.

Однак, скликані позивачем на 02.12.2021 року загальні збори учасників Товариства не відбулися, у зв`язку з неявкою всіх учасників відповідача-1.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що питання про звільнення директора Товариства може бути вирішено виключно загальними зборами цієї юридичної особи, тоді як ігнорування заяви позивача про звільнення та не прийняття загальними зборами учасників відповідача-1 відповідного рішення порушує трудові права позивача. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 звернулася до суду з означеним позовом.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За умовами статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Так, для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року в справі № 910/7164/19.

Як було зазначено вище, згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником (директором) Товариства є ОСОБА_1 .

Згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору

Частиною 1 статті 29 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" загальні збори учасників є вищим органом товариства.

Загальні збори учасників можуть вирішувати будь-які питання діяльності товариства (частина 1 статті 30 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю").

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 98 Цивільного кодексу України загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом. Порядок скликання загальних зборів визначається в установчих документах товариства.

За умовами частин 1-3 статті 99 Цивільного кодексу України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому абзацом першим частини другої статті 98 цього Кодексу. Повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень.

Отже, відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні. Разом із тим, особливість звільнення директора полягає в тому, що воно відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства.

Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року в справі № 758/1861/18.

Як було зазначено вище, питання щодо звільнення директора вирішується тільки за рішенням загальних зборів, тому позивач як директор Товариства не має самостійних повноважень щодо вирішення питань про своє звільнення з посади директора.

Відповідно до частин 2, 3 статті 32 "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" виконавчий орган товариства скликає загальні збори учасників шляхом надсилання повідомлення про це кожному учаснику товариства. Виконавчий орган товариства зобов`язаний повідомити учасників товариства не менше ніж за 30 днів до запланованої дати проведення загальних зборів учасників, якщо інший строк не встановлений статутом товариства.

Судом встановлено, що 02.11.2021 року ОСОБА_1 , як директор Товариства, скликала позачергові загальні збори учасників відповідача-1 шляхом направлення на адресу Товариства та на адреси його засновників повідомлення про скликання позачергових загальних зборів Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" 02.12.2021 року о 10 год. 00 хв. за адресою: АДРЕСА_1 , із порядком денним зборів, зокрема, про звільнення директора Товариства ОСОБА_1 з 03.12.2021 року за частиною 1 статті 38 КЗпП, за власним бажанням, а також призначення директора відповідача-1.

Крім того, позивач направив Товариству та його засновникам власноручно підписану заяву про звільнення з посади директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" за власним бажанням з 03.12.2021 року за частиною 1 статті 38 КЗпП України.

Факт направлення на юридичну адресу Товариства та адреси його засновників вищенаведених документів підтверджується наявними у матеріалах справи копіями відповідних описів вкладення у цінні листи з відбитками календарного штемпеля відділення поштового зв`язку від 02.11.2021 року та фіскальних чеків від 02.11.2021 року.

Однак, судом встановлено, що скликані позивачем на 02.12.2021 року загальні збори учасників Товариства не відбулися, у зв`язку з неявкою всіх учасників відповідача-1 ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ). Означені обставини підтверджуються наявною в матеріалах справи копією відповідного протоколу від 02.12.2021 року, підписаного директором Товариства.

Зважаючи на викладене, 03.12.2021 року ОСОБА_1 видала наказ № 1-к "Про звільнення директора ТОВ "Центр фінансово-правового консалтингу" ОСОБА_1 ", яким звільнилась із посади директора відповідача-1 та зняла з себе виконання посадових обов`язків 03.12.2021 року за власним бажанням.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Конституційний Суд України у рішеннях від 07.07.2004 року № 14-рп/2004, від 16.10.2007 року № 8-рп/2007 та від 29.01.2008 року № 2-рп/2008 зазначив, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом.

Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей для його реалізації.

Незважаючи на те, що право на працю безумовно є правом, а не обов`язком, для належної реалізації свого права на звільнення за власним бажанням керівник (директор) товариства має не тільки написати заяву про звільнення за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України та подати/надіслати її всім учасникам товариства, а й за власною ініціативою, як виконавчий орган товариства, скликати загальні збори учасників товариства, на вирішення яких і поставити питання щодо свого звільнення.

Отже, неявка учасників Товариства на загальні збори для розгляду питання щодо звільнення позивача є прямим порушенням гарантованого йому Конституцією України права на працю та на припинення трудових відносин. У даному випадку положення закону щодо письмового попередження учасників (засновників) про бажання звільнитися за власним бажанням з боку засновників фактично нівелюється, а іншого порядку звільнення з ініціативи працівника (директора) чинне законодавство не передбачає, у той час як статтею 43 Конституції України використання примусової праці забороняється.

Разом із тим, у випадку відсутності рішення загальних зборів учасників товариства про звільнення керівника, зокрема через неможливість зібрати кворум для проведення загальних зборів, керівнику із метою захисту своїх прав надано можливість звернутися до суду із вимогою про визнання трудових відносин припиненими.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 року в справі № 758/1861/18.

Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів у розумінні статей 77-79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження розгляду по суті уповноваженим на звільнення директора органом Товариства заяви позивача про звільнення з посади директора відповідача-1 за власним бажанням на підставі частини 1 статті 38 Кодексу Законів про працю України, а також фактичного звільнення ОСОБА_1 з посади директора Товариства на підставі рішення загальних зборів учасників відповідача-1 у передбачений чинним законодавством України строк і внесення змін до відомостей про наведену юридичну особу про зміну її керівника.

Зважаючи на викладене, а також враховуючи те, що позивач у визначений чинним законодавством України строк повідомив Товариство про своє волевиявлення на звільнення з посади директора Товариства за власним бажанням на підставі частини 1 статті 38 Кодексу Законів про працю України, однак відповідач-1 (загальні збори його учасників) не вчинив жодних дій на припинення означених трудових відносин, суд дійшов висновку про те, що вимоги ОСОБА_1 в частині визнання припиненими її повноважень на посаді директора відповідача-1 (що за своєю суттю є припиненням трудових відносин між позивачем та відповідачем-1) є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Слід зазначити, що обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права, як визнання припиненими повноважень на посаді директора відповідача-1 (визнання припиненими трудових відносин) є належним та правомірним. У той же час, суд не погоджується з вимогою ОСОБА_1 щодо припинення її повноважень на посаді директора Товариства з 03.12.2021 року (з дати видачі наказу № 1-к "Про звільнення директора ТОВ "Центр фінансово-правового консалтингу" ОСОБА_1 "), оскільки рішення за результатами розгляду заяви про звільнення позивача з посади директора уповноваженим органом відповідача-1 прийнято не було. За таких обставин, трудові відносини позивача з відповідачем-1 та повноваження ОСОБА_1 на посаді директора Товариства слід вважати припиненими з дня набрання законної сили відповідним судовим рішенням, що свідчить про відсутність підстав для визнання припиненими спірних правовідносин з 03.12.2021 року.

Що стосується вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання державного реєстратора Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про позивача, як керівника і підписанта Товариства, суд зазначає таке.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців - офіційне визнання шляхом засвідчення державою факту створення або припинення юридичної особи, громадського формування, що не має статусу юридичної особи, засвідчення факту наявності відповідного статусу громадського об`єднання, професійної спілки, її організації або об`єднання, політичної партії, організації роботодавців, об`єднань організацій роботодавців та їхньої символіки, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, зміни відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, про юридичну особу та фізичну особу - підприємця, а також проведення інших реєстраційних дій, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про виконавче провадження", у тому числі щодо зобов`язання вчинення реєстраційних дій.

За змістом пункту 3 частини 5 статті 25 "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" суб`єкт державної реєстрації не пізніше наступного робочого дня з дати отримання судового рішення, передбаченого пунктом 2 частини першої цієї статті, проводить відповідну реєстраційну дію шляхом внесення запису до Єдиного державного реєстру (крім випадків, передбачених пунктами 1 та 2 цієї частини).

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з приписами статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 року в справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 року в справі № 910/7164/19.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити з його ефективності. Це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.06.2018 року в справі № 338/180/17 та від 07.11.2018 року в справі № 488/5027/14-ц.

Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року в справі № 338/180/17, від 11.09.2018 року в справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 року в справі № 910/3907/18.

За приписами частини 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З огляду на викладене, у зв`язку із прийняттям судом рішення щодо визнання припиненими повноважень ОСОБА_1 на посаді директора відповідача-1 (визнання припиненими трудових відносин), суд дійшов висновку про задоволення вимоги позивача в частині зобов`язання державного реєстратора Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про ОСОБА_1, як керівника і підписанта Товариства.

Згідно зі статтею 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 01.07.2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", заява № 37801/97, пункт 36).

Частиною 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачами не надано жодних доказів на спростування наведених вище висновків.

Враховуючи вищезазначені обставини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 .

Відповідно до приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача-1.

Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати припиненими повноваження ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) на посаді директора Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" (02192, місто Київ, вулиця А. Малишка, будинок 9, квартира 77; код ЄДРПОУ 22968660).

3. Зобов`язати державного реєстратора Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (02094, місто Київ, бульвар Праці, будинок 1/1; код ЄДРПОУ 37203257) виключити з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запис про ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) як керівника і підписанта Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" (02192, місто Київ, вулиця А. Малишка, будинок 9, квартира 77; код ЄДРПОУ 22968660).

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр фінансово-правового консалтингу" (02192, місто Київ, вулиця А. Малишка, будинок 9, квартира 77; код ЄДРПОУ 22968660) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) 4 962 (чотири тисячі дев`ятсот шістдесят дві) грн. 00 коп. витрат по сплаті судового збору.

5. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.

6. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

7. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

8. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 03.08.2022 року.

Суддя В.С. Ломака