Ухвала

від 26.07.2022 по справі 756/2813/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 756/2813/20

провадження № 61-6863ск22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості, третя особа - Оболонська районна філія Київського міського центру зайнятості, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду,

ВСТАНОВИВ:

В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому, з урахуванням уточнених вимог, просила стягнути з Київського міського центру зайнятості на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 6 381,54 грн та середній заробіток за час затримки виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року у справі № 756/16157/18 в розмірі 188 278,77 грн.

Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що з 24 березня 2004 року вона працювала в Оболонському районному центрі зайнятості (перейменовано в Оболонську районну філію Київського міського центру зайнятості). Наказом від 08 листопада 2018 року № 322-К її було звільнено із займаної посади з 13 листопада 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників. Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 12 вересня 2019 року у справі № 756/16157/18, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, її було поновлено на посаді провідного фахівця з питань зайнятості сектору рекрутингу відділу взаємодії з роботодавцями Оболонської районної філії Київського міського центру зайнятості з 13 листопада 2018 року та стягнуто з Київського міського центру зайнятості на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 88 949,97 грн, а також - 9 023,81 грн на відшкодування моральної шкоди. Наказом Київського міського центру зайнятості від 13 вересня 2019 року № 200-к її було поновлено на вищезазначеній посаді з 13 листопада 2018 року, а наказом Київського міського центру зайнятості від 17 вересня 2019 року № 204-к її посадовий оклад з 13 вересня 2019 року було підвищено до 4 900 грн. Відповідач вчасно не повідомив суд про підвищення посадових окладів і не надав до суду відповідний перерахунок середньоденної заробітної плати з урахуванням коефіцієнту підвищення в період розгляду справи з 07 грудня 2018 року по 12 вересня 2019 року, чим спричинив затримку у виконанні рішення суду в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що є підставою для виплати незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час затримки відповідної виплати, яка належала їй, але не була вчасно нарахована відповідачем і, відповідно, не була виплачена. Рішення суду в частині виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу вважається виконаним з дня його виплати в сумі, яка їй належала, незалежно від того, чи зробив такий перерахунок відповідач. Виконання рішення суду від 12 вересня 2019 року в частині виплати їй середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не зважаючи на необхідність його негайного виконання, станом на 24 лютого 2020 року не відбулося, а отже, період з 13 вересня 2019 року до моменту виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу в повному обсязі є часом затримки виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди незаконно звільненого працівника.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 17 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

22 липня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 6 381,54 грн і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаної вимоги.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки скарга подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) не підлягають касаційному оскарженню: судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Відповідно до частини дев`ятої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» передбачено, що у 2022 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць установлено в розмірі з 01 січня 2022 року (на час подання касаційної скарги) - 2 481 грн.

Ціна позову в цій справі становить 194 660,31 грн (6 381,54 + 188 278,77), що станом на 01 січня 2022 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 481 грн х 100 = 248 100 грн). Тобто справа № 756/2813/20 є малозначною в силу вимог закону.

Касаційна скарга містить посилання на випадок, передбачений підпунктом а) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності якого судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню.

Необхідність розгляду справи в касаційному порядку ОСОБА_1 мотивувала тим, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а саме - щодо застосування статті 233 Кодексу законів про працю України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які заявлені після набрання законної сили рішенням суду про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відмови в задоволенні позову у зв`язку з наявністю такого рішення суду без визначення достатніх і необхідних умов для відмови.

Верховний Суд звертає увагу, що фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики означає, що заявник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Наведені заявником обставини, передбачені підпунктом а) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, так як судова практика щодо розгляду справ за подібних правовідносин є сталою, а касаційна скарга ОСОБА_1 не містить посилань на неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах, що б вказувало на необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.

Аргументи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17, від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17, від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18, які стосуються строку звернення працівника до суду з позовною вимогою про оплату праці, не заслуговують на увагу, оскільки в цій справі позивачу було відмовлено в задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з наявністю рішення суду, що набрало законної сили, яким така вимога вже була вирішена, а не у зв`язку із закінченням строку для звернення з такою вимогою до суду. Тобто висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать правовим висновками, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду.

Апеляційний суд в цій справі дійшов висновку про те, що вирішення питання про визначення іншого розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу та достягнення недоплаченої, на думку позивача, суми шляхом подання нового позову, є неможливим, оскільки вказане питання вже було предметом судового розгляду і суд ухвалив з цього питання судове рішення, яке набрало законної сили.

Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є винятком із загального правила, і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

В резолютивній частині оскаржуваної постанови апеляційного суду зазначено про те, що вона не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, за статтею 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Верховним Судом досліджено та взято до уваги: ціну позову, предмет позову, складність справи, а також значення справи для сторін і суспільства й не встановлено випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цих Рекомендацій скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитися з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов`язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі ZUBAC v. CROATIA (Зубац проти Хорватії) від 05 квітня 2018 року).

Оскільки оскаржувані заявником судові рішення ухвалено у малозначній справі і вони не підлягають касаційному оскарженню, то у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження у справі не підлягає окремому розгляду заява ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 17 червня 2022 року.

Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 2 частини шостої статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 червня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Київського міського центру зайнятості, третя особа - Оболонська районна філія Київського міського центру зайнятості, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко