Рішення

від 02.08.2018 по справі 631/2009/16-ц

НОВОВОДОЛАЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 631/2009/16-ц

провадження № 2/631/150/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 серпня 2018 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Мащенко С. В.

за участю:

секретаря судового засідання Євсюкової О. В.

розглянувши усно у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ВАТУТІНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ «Про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування»,-

в с т а н о в и в:

21.11.2016 року ОСОБА_1 звернулась в суду із позовом до Ватутінської сільської ради Нововодолазького району Харківської області «Про визнанняправа власностіна земельнуділянку впорядку спадкування»(вхідний № 6371/16-вх), на обґрунтування якого зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_2 . Після його смерті залишилась спадщина у вигляді земельної ділянки, розміром 8,07 гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), вартість якої становить 68792,31 гривень. Про існування зазначеної земельної ділянки їй стало відомо декілька місяців тому. За час свого життя померлий ОСОБА_2 не встиг здійснити державну реєстрацію права власності на неї та виготовити на власне ім`я державний акт на право власності на земельну ділянку. Право власності на зазначену земельну ділянку за померлим виникло на підставі рішення Красноградської райдержадміністрації від 03.03.1997 року. Враховуючи те, що право на земельну ділянку не було зареєстровано за померлим, тому ОСОБА_1 не має можливості зареєструвати дану земельну ділянку на своє ім`я. Просила визнати за нею право власності на земельну ділянку, площею 8,07 гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), для ведення колективного господарства, яка розташована на території КСП «Колос» в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 (а. с. 3 5).

Розпорядженням керівника апарату суду Столяренка С. В. № 387 від 22.08.2017 року призначено повторний автоматизований розподіл справи й згідно з відповідним протоколом, обліково-статистичною карткою справи та Контрольного журналу судових справ і матеріалів, переданих для розгляду судді, справу передано на розгляд головуючого судді Мащенко С. В. (а. с. 26, 27, 28).

Позивач ОСОБА_1 у судове засідання з`явилась, позовні вимоги підтримала у повному обсязі та надала пояснення, аналогічні змісту її позовної заяви. В подальшому у судове засідання не прибула, про причини своєї неявки не повідомила, проте надала заяву, зареєстровану під вхідним № 3957/18-вх від 03.08.2018 року, про розгляд справи за її відсутності (а. с. 45).

Представник відповідача Ватутінської сільськоїради Нововодолазькогорайону Харківськоїобластіу судове засідання не з`явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, про дату, час і місце засідання повідомлявся належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, але від сільського голови надійшла заява, зареєстрована за вхідним № 1953/17-вх від 05.09.2017 року, з проханням справу розглянути за відсутністю їх представника, із зазначенням, що вони не заперечують проти задоволення позову (а. с. 29).

Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Крім того, на підставі частини 3 статті 211 цього ж кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у сторін свідчать їх відповідні заяви, долучені до матеріалів справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги те, що підстав для визнання необхідним з`явлення до суду позивача, а також давання представником відповідача особистих пояснень не має, суд вважає за можливе закінчити розгляд справи за їх відсутності.

Здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об`єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з`ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторони та їх представники посилались як на підставу своїх вимог та при їх визнанні, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: заслухавши пояснення позивача, дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.

За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.

Оскільки на цей час Валківський окружний суд свою діяльність не розпочав, справа перебувала на розгляді належного суду.

Крім того, згідно з пунктом 9 частини 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями) справи у судах першої інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання нею чинності.

Таким чином, ця цивільна справа підлягає розгляду за правилами, визначеними Цивільним процесуальним кодексом України в редакції, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно частини 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.

Згідно із свідоцтвом про смерть (серія НОМЕР_1 ), виданим 07.09.1998 року Хрестищенською сільською радою Красноградського району Харківської області, ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 73 роки у селі Хрестище Красноградського району Харківської області, про що в книзі реєстрації актів про смерть в цей день зроблено запис за № 26 (а. с. 7).

Відповідно до Сертифікату на право на земельну частку (пай) (серії ХР № 0166616) від 05.03.1997 року, зареєстрованого 22.08.1997 року в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 20, ОСОБА_2 , який проживає у селі Крестище Красноградського району Харківської області, на підставі рішення Красноградської райдержадміністрації № 75 від 03.03.1997 року, належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває у колективній власності КСП «Колос», розміром 8,07 в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), вартість якої становить 33233,00 гривень (а. с. 8).

Як убачається з довідки Управління Держкомзему у Красноградському районі Харківської області від 05.08.2011 року № 2601, вартість земельної частки (паю), яка перебуває у колективній власності КСП «Колос», розміром 8,07 умовних кадастрових гектарах, станом на 07.09.1998 року, становить 68792,31 гривень з урахуванням коефіцієнту індексації (а. с. 14).

Наведеним доведений факт смерті фізичної особи та відкриття спадщини щодо наявного у померлого спадкового майна у виді права на земельну частку (пай).

Зі Свідоцтва про народження (серії НОМЕР_2 ), виданого 10.12.1957 року сільською радою села Крестище Красноградського району Харківської області, вбачається, що ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 у селі Крестище Красноградського району Харківської області, про що в книзі записів актів громадянського стану про народження 10.12.1957 року зроблено відповідний запис за № 23, та її матір`ю зазначено ОСОБА_4 . У графі батько стоїть прочерк (а. с. 12).

Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу (серії НОМЕР_3 ), виданого 18.09.1976 року Хрестищенською сільською Радою Красноградського району Харківської області, громадянин ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , уродженець села Ольховатка Нововодолазького району Харківської області, та громадянка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженка села Хрестище Красноградського району Харківської області, уклали шлюб 18.09.1976 року, про що в цей день в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис за № 6. Після укладення шлюбу присвоєні прізвища: чоловікові ОСОБА_6 , дружині ОСОБА_6 (а. с. 13).

Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що їх правове регулювання здійснюється нормами Цивільного кодексу Української РСР від 18.07.1963 року (із змінами та доповненнями) та Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями).

Отже, відносини, пов`язані із спадкуванням майна померлої особи є цивільно-правовими та підлягають регулюванню нормами цивільного законодавства України.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України зазначений кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пунктом 1 Прикінцевих та перехідних положень цивільного кодифікованого закону України передбачено, що він набирає чинності з 1 січня 2004 року.

Змістом пункту 5 цих же Положень обумовлено, що правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно з правилами частин 1 та 2 статті 1220 Цивільного кодексу України спадщина відкривається внаслідок смерті, а часом її відкриття вважається день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, що виданий відповідним державним органом реєстрації актів цивільного стану.

У відповідності із приписом статті 525 Цивільного кодексу Української РСР часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця.

Таким чином, оскільки ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому прийняття спадщини та відповідні спадкові відносини повинні регулюватись положеннями розділу VІІ Цивільного кодексу Української РСР.

Аналогічної думки є й Пленуму Верховного Суду України, який у абзаці 2 та 3 пункту 1 своєї Постанови № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснює, що відносини спадкування регулюються правилами Цивільного кодексу України, якщо спадщина відкрилась не раніше 01.01.2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 524 Цивільного кодексу Української РСР спадкоємство здійснюється за законом та за заповітом. Спадкування за законом має місце тоді, коли воно не змінено заповітом.

З огляду на положення статті 534 цивільного кодифікованого закону Української РСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його /не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку/ одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

У ході розгляду справи позивачем судові не доведено, що померлий ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 за життя зробив заповідальне розпорядження на випадок своєї смерті, тобто складав заповіт чи уклав спадковий договір, тому спадкування щодо його майна здійснювалось за законом, регламентованим розділом VІІ Цивільного кодексу Української РСР.

На підставі вимог статті 527 та 528 вказаного кодексу спадкоємцями можуть бути лише ті особи, які були живі на момент смерті спадкодавця, та якщо вони не скоїли злочину вбивства або замаху на нього відносно спадкодавця та його спадкоємців, або ухилялися, якщо вони повинні були, від покладених на них в силу закону обов`язку утримувати спадкодавця й існує рішення суду щодо цього, яке набрало законної сили.

Положення статті 529 цивільного кодифікованого закону Української РСР роз`яснюють, що при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти, подружжя та батьки померлого. Онуки є спадкоємцями спадкодавця за законом, якщо на час відкриття спадщини нема в живих того з батьків, який був би спадкоємцем.

Проте, звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 не довела у належний спосіб свого споріднення із померлим, так як у свідоцтві про народження, який засвідчує у законний спосіб факт походження дитини від батьків в графі «батько» стоїть ризька, тобто з огляду на це, юридично померлий не є батьком позивача.

Відповідно до положення статті 548 Цивільного кодексу Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

У свою чергу, положеннями статті 549 зазначеного нормативно-правового кодифікованого акту передбачений відповідний правовий порядок прийняття спадщини.

Так, вважається, що спадкоємиць прийняв спадщину:

- якщо він фактично вступив у керування або володіння спадковим майном;

або

- якщо він надав до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» при вирішенні вимог про встановлення факту прийняття спадщини і місця її відкриття суд має виходити з положень статей 526 і 549 Цивільного кодексу Української РСР, згідно з якими місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місце знаходження майна або його основної частини. Діями ж, що свідчать про прийняття спадщини, є фактичний вступ заявника в управління чи володіння спадковим майном у межах шестимісячного строку з дня відкриття спадщини або подача ним протягом цього строку до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини заяви про її прийняття.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24.06.1983 року «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (із змінами та доповненнями), передбачений статтею 549 Цивільного кодексу Української РСР шестимісячний термін для прийняття спадщини може бути продовжений судом за заявою зацікавленої особи, за доведеністю поважності його пропуску. Якщо у встановлений термін позивач вступив в управління чи володіння спадковим майном або його частиною, суд з цих підстав вирішує питання про визнання права власності на спадкове майно, а не про продовження строку прийняття спадщини.

Одночасно із цим, пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 18.06.1994 року, роз`яснено, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути:

?довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця;

?довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу;

?копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини;

?запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном.

Також, таким доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути й наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього.

Перелічені документи, як зазначає Інструкція приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

Наведене свідчить про те, що ОСОБА_1 тримаючи у себе Сертифікат на право на земельну частку (пай) (серії ХР № 0166616) від 05.03.1997 року, зареєстрований 22.08.1997 року в Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 20, та належний ОСОБА_2 , який проживає у селі Крестище Красноградського району Харківської області, вчинила дії, що свідчать про фактичне прийняття спадщини за умови належності її до кола спадкоємців померлого.

Натомість стороною позивача у законний та процесуальний спосіб не доведений не тільки той факт, що ОСОБА_1 є спадкоємицею за законом ОСОБА_2 , а й і те, що той не має інших спадкоємців за законом першої черги, які відповідно до приписів статті 549 Цивільного кодексу Української РСР прийняли спадщину, фактично вступивши у керування або володіння спадковим майном спадкодавця.

При цьому, згідно із змістом статті 529 цього кодексу такими спадкоємцями можуть бути той з подружжя, який пережив спадкодавця, його батьки та діти, за умови, що вони не усунуті від спадщини.

Відтак, суд не має можливості виключити факт наявності спадкоємців першої черги померлого, які прийняли спадщину фактично, тобто вступили у володіння будь-яким наявним у спадкодавця спадковим майном, зокрема, вкладами в Державному банку.

Наведене вбачається зі змісту частини 2 статті 564 Цивільного кодексу Української РСР, відповідно до змісту якої якщо вкладник не зробив розпорядження ощадній касі або банку, то вразі смерті вкладника його вклад переходить до спадкоємців на загальних підставах за правилами цього розділу.

Окрім того, такі спадкоємці могли мешкати із спадкодавцем на час його смерті разом із ним, та фактично вступити у керування або володіння спадковим майном.

Як обумовлює стаття 560 Цивільного кодексу Української РСР спадкоємці, закликані до спадкоємства, можуть одержати в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини свідоцтво про право на спадщину. Свідоцтво про право на спадщину видається також державною нотаріальною конторою при переході спадкового майна до держави.

Приписами частин 1 і 2 статті 561 Цивільного кодексу Української РСР передбачено, що свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям за законом після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини. При спадкоємстві як за законом, так і за заповітом свідоцтво може бути видане і раніше закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, якщо в державній нотаріальній конторі є дані про те, що крім осіб, які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає.

Отже у спадковій масі померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 наявне право на земельну частку пай у землі, яка перебуває у колективній власності КСП «Колос», розміром 8,07 в умовних кадастрових гектарах, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості).

Підстави виникнення права власності на нерухомість у суб`єкта власності кваліфікуються відповідно до законодавства України, чинного на час його виникнення.

Частиною 1 статті 81 Земельного кодексу України обумовлено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, прийняття спадщини.

Відповідно до змісту статті 25 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» № 469/97-ВР від 17.07.1997 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та статті 3 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» № 666/94 від 10.11.1994 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право на земельну частку (пай) та право на земельну ділянку, яка виділена в натурі (на місцевості), можуть бути об`єктом спадкування.

При цьому суд виходить з того, що приписами частини 9 статті 5 Земельного кодексу України (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами 6 і 7 статті 6 цього кодексу.

Також як обумовлено частиною 1 статті 22 наведеного вище кодифікованого акту України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право.

Отже, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Змістом частин 1 і 2 статті 23 Земельного кодексу визначено, що Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян.

Указом Президента України № 720/95 від 08.08.1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» регламентовано, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств. Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства. Право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю (пункти 1 і 2 Указу).

Відповідно до роз`яснень, наданих Пленумом Верховного Суду України у пункту 24 своєї Постанови № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю. Член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами Цивільного кодексу України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом колективного сільськогосподарського підприємства на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку.

Якщо спадкодавець не набув права власності на земельну ділянку згідно зі статтею 125 Земельного кодексу України, проте розпочав процедуру приватизації земельної ділянки відповідно до чинного законодавства України, а органами місцевого самоврядування відмовлено спадкоємцям у завершенні процедури приватизації, то спадкоємці мають право звертатися до суду із позовами про визнання відповідного права в порядку спадкування - права на завершення приватизації та одержання державного акта про право власності на землю на ім`я спадкоємця, а не права власності на земельну ділянку.

Нормою матеріального права, викладеною у статті 152 Земельного кодексу України регламентовано, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

?визнання прав;

?відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

?визнання угоди недійсною;

?визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

?відшкодування заподіяних збитків;

?застосування інших, передбачених законом, способів.

Відтак, позивач у своїй позовні заяві вимагає від суду саме визнання права власності на земельну ділянку, площею 8,07 гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), для ведення колективного господарства, яка розташована на території КСП «Колос» в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 .

Натомість пунктами 11 і 23 раніше згаданої Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» роз`яснено, що при вирішенні спору про спадкування права на земельну частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є сертифікат про право на земельну частку (пай). У разі його втрати, пошкодження аналогічного порядку видачі нового сертифікату на ім`я спадкодавця спадкоємцям особи, яка мала право на земельну частку (пай), не передбачено. Отже, належним способом захисту прав спадкоємців у разі відмови нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину на земельну частку (пай) є звернення спадкоємців з вимогами про визнання права на земельну частку (пай) в порядку спадкування.

Також, абзац 2 пункту 24 цієї ж Постанови Пленуму визначає, що при розгляді цих справ слід перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема, відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. За наявності у спадковій справі заяви спадкоємця про відмову від права на спадщину його вимоги про визначення додаткового строку для прийняття спадщини задоволенню не підлягають.

Отже, відповідно до положень статей 1 і 34 Закону України «Про нотаріат» № 3425-ХІІ від 02.09.1993 року (із змінами та доповненнями) видача свідоцтва про право на спадщину визнається нотаріальною дією, яка вчиняється нотаріусами.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Проте,Вищий спеціалізованийсуд Україниз розглядуцивільних ікримінальних справу пункті3.1.Узагальнення судовоїпрактики розглядуцивільних справпро спадкування,обговореного назасіданні Пленуму01.03.2013року танадісланого апеляційнимсудам відповіднимлистом №24-753/0/4-13від 16.05.2013року,звернув увагусуддів нижчихінстанцій нате,що у разі якщо відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме: відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові, а не відмови у відкритті провадження у справі, закриття провадження у справі або залишення позовної заяви без розгляду.

Відтак, наявність в матеріалах справи постанови про відмову нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину є обов`язковою і її відсутність пов`язується саме із відмовою у задоволенні позовних вимог.

Статтею 129 Основного Закону нашої Держави визначені основні засади судочинства, однією з яких, з огляду на зміст пункту 3 частини 2 вказаної норми права, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості.

Аналогічні за своїм правовим змістом норми містяться й у частинах 1 і 3 статті 12, а також частині 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна з яких повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

При цьому, у відповідності до змісту частини 6 статті 81 наведеного вище процесуального кодифікованого закону, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, нормативно закріплений принцип змагальності сторін полягає у прояві змагальної ініціативи та активних дій усіх осіб, які беруть участь у справі. Саме цей принцип забезпечує повноту дослідження судом обставин кожної судової справи.

Також, з огляду на зміст частини 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відтак, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, прямо передбачених законом.

Крім того, як обумовлено пунктом 2 частини 1 статті 43 та частиною 1 статті 49 цивільного процесуального кодифікованого закону України учасники справи, зокрема, сторони у цивільній справі, користуються рівними процесуальними правами щодо подання доказів, участі у їх дослідженні та у доведеності перед судом їх переконливості.

Вони зобов`язані самостійно визначити коло фактів, на які слід посилатись як на підставу своїх вимог чи заперечень, а також доказів, що містять інформацію про предмет доказування у справі, яким є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).

Проте, як роз`яснює частина 2 статті 78 вказаного кодексу, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Одночасно із цим, виходячи з засад змагальності сторін у справі, свободи у наданні ними своїх доказів та у доведеності їх переконливості перед судом, ураховуючи усе вищенаведене, а також оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу в справі окремо, і їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд вважає, що позивачем не доведені у процесуальний спосіб обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а наданих нею доказів не достатньо для визнання за нею права власності на земельну ділянку, площею 8,07 гектарів, без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), для ведення колективного господарства, яка розташована на території КСП «Колос» в порядку спадкування після смерті ОСОБА_2 , а тому доходить до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , у якому їй слід відмовити повністю.

Стаття 392 Цивільного кодексу України визначає, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Також у вищезгаданому Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ про спадкування обговорено, що якщо право власності на нерухомість підтверджується належними правовстановлюючими документами, а нотаріус в супереч приписам статті 67 Закону України «Про нотаріат» відмовляє в оформленні права й видачі відповідного свідоцтва про право на спадщину, то виникає цивільно-правовий спір, який підлягає розглядові у позовному провадженні.

При цьому, суддям також слід пам`ятати, що визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, який має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.

Зважаючи на наведене, належним відповідачем у таких справах є особа учасник цивільних правовідносин, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно, зокрема, житловий будинок, земельну ділянку, а згідно з приписами частини 3 статті 524 Цивільного кодексу Української РСР якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден зі спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави, суд вважає, що до участі у справі залучений належний відповідач виходячи з наявних у нього доказів.

Позивач, звертаючись до суду із цим позовом, не вимагає компенсації (відшкодування) понесених ним і документально підтверджених судових витрат.

На підставі викладеного, керуючись статтями 125 і 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтями 524, 525, 527 529, 534, 548, 549, 560, 561 і 564 Цивільного кодексу УРСР від 18.07.1963 року (і змінами та доповненнями); статтями 392, 1220 і Прикінцевими та перехідними положеннями Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями); статтями 5, 6, 22, 23, 81, 125 і 152 Земельного кодексу України № 2768-ІІІ від 25.10.2001 року (із змінами та доповненнями); Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» № 469/97-ВР від 17.07.1997 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин); статтею 3 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» № 666/94 від 10.11.1994 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин); Указом Президента України № 720/95 від 08.08.1995 року «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»; статтею 17 і пунктом 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року; Законом України «Про нотаріат» № 3425-ХІІ від 02.09.1993 року (із змінами та доповненнями); пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 18/5 від 18.06.1994 року; Постановою Пленуму Верховного Суду України № 4 від 24.06.1983 року «Про практику розгляду судами України справ про спадкування» (із змінами та доповненнями); Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» (із змінами та доповненнями); Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (із змінами та доповненнями); Узагальненням судової практики розгляду цивільних справ про спадкування, обговореним на засіданні Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01.03.2013 року (лист № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 року) і статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 17 19, 23, 42, 43, 48, 49, 58, 60, 62, 65, 67, 76 83, 89, 128 131, 133, 141, 211, 214, 223, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355 і пунктом 9 частини 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями), -

в и р і ш и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ВАТУТІНСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ «Про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування» відмовити повністю.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Апеляційного суду Харківської області через Нововодолазький районний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано, а у разі подання - після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення, що набрало законної сили, обов`язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_7 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_1 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_4 ), паспорт громадянина України (серія НОМЕР_5 );

Відповідач: ВАТУТІНСЬКА СІЛЬСЬКА РАДА, місцезнаходження (вулиця Центральна, будинок № 8, село Ватутіне Нововодолазького району Харківської області, 63212), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (22684737).

Скорочене рішення було ухвалено шляхом прийняття, складено за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею у нарадчій кімнаті в одному примірнику.

Повне рішення складено за допомогою комп`ютерного набору та підписано суддею в одному примірнику 13.08.2018 року.

Суддя: С. В. Мащенко