Постанова

від 03.08.2022 по справі 760/12541/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 серпня 2022 року м. Київ

Унікальний номер справи № 760/12541/21

Апеляційне провадження № 22-ц/824/8032/2022

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,

суддів - Ратнікової В.М., Борисової О.В.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврюшенко К.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 лютого 2022 року, ухвалене під головуванням судді Шереметьєвої Л.А., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним шлюбного договору та визнання квартири особистою приватною власністю, -

в с т а н о в и в :

У травні 2021 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом, у якому просив визнати частково недійсним шлюбний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 листопада 2018 року, нотаріально посвідчений за № 938 приватним нотаріусом КМНО Кондрат Н.Л., а саме:

- визнати недійсним п. 3 договору наступного змісту: «Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності»;

- визнати недійсним у п. 11 наступну умову: «за виключенням квартири, вказаної в п. 3 цього договору»;

- визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю.

Позов обґрунтовано тим, що 12 травня 2007 року між сторонами було укладено шлюб, який розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 вересня 2020 року. Зазначав, що позивачу на праві власності належить двокімнатна квартира загальною площею 49,10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , яка була ним придбана на підставі договору купівлі-продажу від 21 червня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Кравченко І.С. за реєстровим № 4788. На час звернення з позовом у провадженні Солом`янського районного суду м. Києва розглядалася справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності. Вважає, що оскільки спірна квартира була придбана за особисті кошти позивача, він має правові підстави для визнання за ним права особистої власності на цей об`єкт нерухомості.

13 листопада 2018 року між ним та відповідачкою був укладений шлюбний договір, нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кондрат Н.Л. за № 938.

Як убачається з п. 3 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, які були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбане та/або зареєстровано. Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається. Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я гр. ОСОБА_1 , в подальшому буде належати гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до п. 11 шлюбного договору у випадку розірвання шлюбу будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, залишаються тому з подружжя, на чиє ім`я вони придбані та/або зареєстровані, за виключенням квартири, вказаної у п. 3 цього договору.

Зазначав, що він не дарував і будь-яким іншим шляхом не відчужував на користь відповідачки частку в спірній квартирі. Право власності на спірну квартиру зареєстроване за ним і квартира придбана за його особисті грошові кошти.

Вважає, що положення шлюбного договору щодо того, що ця квартира є спільною сумісною власністю подружжя ставить його у надзвичайно невигідне становище, порушуючи його права та інтереси, у зв`язку з чим він має право вимагати визнання цього положення шлюбного договору недійсним.

Звертав увагу на те, що з метою придбання квартири АДРЕСА_2 він продав власну квартиру загальною площею 59,1 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначена квартира належала йому на праві особистої приватної власності з 23 жовтня 2002 року на підставі договору дарування.

Купівля спірної квартири була здійснена за 641 350,00 грн., з них 186 850,00 грн. були його особистими коштами, отриманими від продажу власної квартири у м. Володимир-Волинському, а залишок у розмірі 454 500,00 грн. був взятий ним у кредит, що підтверджується договором про іпотечний кредит № 11172705000, укладеним з АКІБ «Укрсиббанк» 21 червня 2007 року. Починаючи з 2007 року до 2014 року позивач самостійно виконував кредитні зобов`язання перед банком.

Відповідно до п. 9 шлюбного договору зобов`язання, що виникають під час одержання одним з подружжя грошової позики (кредиту) у фізичних та юридичних осіб, є особистими зобов`язаннями того з подружжя, на кого вони оформлені та вважаються такими, що беруться не в інтересах сім`ї подружжя. Під час оформлення таких зобов`язань згода другого з подружжя не вимагається.

Таким чином, положення п. 3 та 11 шлюбного договору щодо того, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя суперечать п. 9 цього ж договору, відповідно до якого кредитні зобов`язання є особистими зобов`язаннями того з подружжя, на якого вони оформленні.

Вважає, що положення шлюбного договору щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 , що є єдиним виключенням з загального правила про те, що майно є особистою приватною власністю того з подружжя, на кого воно оформлене, ставить його у невигідне становище, є несправедливим та допускає нерівність сторін у правах та обов`язках, чим суттєво порушує його права та інтереси (т. 1 а.с. 1-6).

У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_2 - адвокат Фадєєва Н.І. заперечувала проти задоволення позовних вимог та зазначала, що відповідно до іпотечного договору сторони 21 червня 2007 року взяли кредит на придбання спірної квартири. Відповідно до п. 18 договору купівлі-продажу квартири від 21 червня 2007 року відповідач надала свою згоду на купівлю даної квартири.

Спростовуючи доводи позивача про те, що квартира фактично придбана за його кошти, посилалася на те, що відповідачка зареєстрована як ФОП ОСОБА_2 , з 2006 року має значні прибутки від підприємницької діяльності і також приймала участь у формуванні бюджету на придбання спірної квартири.

Продаж квартири позивача вчинено за 21 497, 00 гр., а не 186 850, 00 гр., різницю між вартістю проданої та придбаної в м. Києві квартири було надано саме нею, оскільки вона мала більший прибуток. Крім того, вона постійно працювала та працює, має стабільний прибуток і також надавала кошти на виплату кредиту за сімейну квартиру.

В п. 15 шлюбного договору зазначено, що нотаріус роз`яснив їх права та наслідки такого договору, сторони розуміли зміст укладеної угоди тощо. Більше того, станом на 06 вересня 2021 року шлюбний договір від 13 листопада 2018 року в судовому порядку не визнано незаконним, його не розірвано, а дію не припинено. Про законність шлюбного договору свідчить і той факт, що відповідачем до моменту подання нею позову про виділення ідеальної частки договір ним визнавався та не оскаржувався (т. 1 а.с.71а-74).

22 вересня 2021 року представник позивача - адвокат Мащенко А.Г. подав відповідь на відзив, в якому посилався на те, що заявляючи про існування прибутків у відповідача та відсутність у нього грошей, відповідач не надає жодних доказів цьому.

Окрім цього, вважає, що відповідач голослівно заперечує факти, які підтверджені ним належними доказами, зокрема, банківськими документами, які підтверджують знаходження на його рахунку з дня продажу його власної квартири у м. Володимир-Волинський 25 травня 2007 року до дня придбання спірної квартири у м. Києві - 21 червня 2007 року (трохи більше ніж через місяць після реєстрації шлюбу) грошової суми у розмірі 42 000,00 доларів США.

Вважає, що надані відповідачкою копії звітів суб`єкта малого підприємництва фізичної особи - платника єдиного податку за 4 квартал 2007 року та 4 квартал 2008 року не є належними доказами в справі. Так, звіт за 2008 рік не є належним доказом, оскільки спірна квартира придбана у 2007 році, тому розмір виручки відповідача у 2008 році не входить до предмету доказування.

Податковий звіт суб`єкта малого підприємництва щодо обсягу виручки за 4 квартал 2007 року також не є доказом її прибутків, тому що не є первинним бухгалтерським документом щодо доходів суб`єктів підприємництва та не відображає витрати при здійсненні підприємницької діяльності. Тобто з наданого суду звіту неможливо отримати інформацію про розмір її чистого прибутку.

Стверджував, що з вересня 2005 року також є фізичною особою-підприємцем і має відповідні заробітки.

З огляду на те, що у кожного з подружжя був окремий бюджет, всі платежі по кредитному договору, який був укладений для придбання спірної квартири, були здійснені ним особисто із власного бюджету, вважає несправедливим те, що за умовами шлюбного договору від 13 листопада 2018 року його кредитні зобов`язання є його особистими зобов`язаннями, а відповідачка отримала лише право на нерухомість (т. 1 а.с. 117-121).

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 01 лютого 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним шлюбного договору та визнання квартири особистою приватною власністю відмовлено (т. 2 а.с. 9-13).

Не погодившись з рішенням районного суду, 09 червня 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мащенко А.Г. подав до суду апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі (т. 2 а.с. 20-32).

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що рішення суду є необґрунтованим та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи. Зазначав, що спірну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 було придбано позивачем за власні кошти, тому квартира є його особистою приватною власністю. Вважає, що пункти 3 та 11 шлюбного договору, які позивач просив визнати недійсними, є несправедливими, порушують моральні засади суспільства, оскільки допускають істотну нерівність сторін.

Частиною 5 ст. 93 СК України встановлює пряму заборону на передачу шлюбним договором майна у власність. Отже, положення шлюбного договору, за якими відповідач набуває право спільної сумісної власності на особисте майно позивача - є незаконними. Крім того, суд не звернув уваги на вимогу, необхідну для чинності правочину, яка передбачена п. 5 ст. 203 ЦК України, а саме що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Хибним також є висновок суду, що положення договору, які відокремлюють квартиру від решти майна, яке вважається приватним кожного на кого оформлене і встановлюють спільну власність на квартиру, такими, що відповідає ст. 60 СК України. Вважає, що висновок суду про спільну власність на квартиру суперечить ст. 57 СК України, яка встановлює приватну власність на майно придбане за особисті кошти, що робить спірну квартиру приватною власністю позивача. Крім того, апелянт посилався на порушення судом норм процесуального права.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Фадєєва Н.І. подала відзив на апеляційну скаргу та просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін (т. 2 а.с. 57-65).

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Мащенко А.Г. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені належним чином, про що у справі є докази. Позивач ОСОБА_1 був сповіщений врученням повідомлення його представнику - адвокату Мащенко А.Г. про що у справі є докази і цих обставин останній в суді апеляційної інстанції не заперечував про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання. Представник ОСОБА_2 - адвокат Фадєєва Н.І. подала письмове клопотання в якому заперечувала проти скарги і просила її відхилити, оскаржуване рішення залишити без змін (т. 2 а.с. 54-56, 66-68).

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в судовому засіданні.

Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі "Мусієнко проти України", № 26976/06).

Зважаючи на вимоги ч. 9 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що укладений між сторонами шлюбний договір відповідає вимогам закону, в тому числі свободі договору, його умови, з точки зору закону, не є такими, що ставлять позивача у вкрай несприятливе становище.

Колегія суддів погодилась з такими висновками суду виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, з 12 травня 2007 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі (т. 2 а.с. 58).

21 червня 2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , право власності на яку було зареєстровано за позивачем.

Згідно з п. 18 договору купівлі-продажу квартири укладений за згодою дружини покупця - ОСОБА_2 , викладеної у вигляді заяви-згоди на купівлю квартири, справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_6 , приватним нотаріусом КМНО 21 червня 2007 року (т. 1 а.с. 11-11а).

21 червня 2007 року був укладений іпотечний договір № 57337 за яким придбана ОСОБА_1 за кредитні гроші вищевказана квартира була передана в іпотеку Банку на забезпечення виконання кредитних зобов`язань (т. 1 а.с. 18-19).

13 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом КМНО Кондрат Н.Л. (т. 1 а.с. 9-10).

За змістом п. 1 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, і особисті майнові права, які належали кожному з подружжя на праві особистої приватної власності до укладення шлюбу, належатимуть йому в майбутньому на праві особистої приватної власності, незалежно від тривалості спільного користування і спільних вкладень (поліпшень), що були зроблені після реєстрації шлюбу.

Відповідно до п. 3 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, що були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбано та/або зареєстровано. Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається. Зокрема, на момент підписання цього договору, у власності подружжя є автомобіль RENAULT KANGOO 1.5 СDІ, 2010 року випуску, який зареєстрований і в подальшому буде належати ОСОБА_7 на праві особистої приватної власності. Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я гр. ОСОБА_1 , в подальшому буде належати гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

У п. 11 шлюбного договору зазначено, що у випадку розірвання шлюбу будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, залишаються тому із подружжя, на чиє ім`я вони придбані та/або зареєстровані, за виключенням квартири, вказаної у п. 3 цього договору. Будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу як спільна часткова власність, розподіляються між подружжям відповідно до часток, визначених у відповідних договорах.

Згідно з п. 15 шлюбного договору зміст шлюбного договору, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, відповідальність, права ті обов`язки, а також зміст ст.ст. 9, 92-103 Сімейного кодексу України подружжю нотаріусом роз`яснено (т. 1 а.с. 9-10).

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 18 вересня 2020 року шлюб між сторонами був розірваний (т. 2 а.с. 58).

Частинами 1, 9 ст. 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

У частині 2 ст. 7 СК України закріплена можливість урегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям (ч. 1 ст. 92 СК України).

Згідно з частинами 1, 5 ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94 СК України).

Договір, у тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до ст. 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми ст. 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України). Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 цього Кодексу).

Згідно із частиною другою статті 16, частиною першою статті 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема у зв`язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 103 СК України встановлено, що шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.

Виходячи зі змісту ст. 9, 103 СК України, ст. 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частиною 2 ст. 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Частинами 4, 5 ст. 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Позивач просив визнати частково недійсним шлюбний договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 листопада 2018 року, нотаріально посвідчений за № 938 приватним нотаріусом КМНО Кондрат Н.Л., а саме: п. 3 договору наступного змісту: «Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_1 , в подальшому буде належати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності» та п. 11 наступного змісту: «за виключенням квартири, вказаної в п. 3 цього договору».

При цьому, як на підставу для визнання вказаних пунктів шлюбного договору недійсними позивач посилався на те, що такі умови ставлять його у невигідне матеріальне становище, є несправедливими та допускають нерівність сторін у правах та обов`язках.

Колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про недоведеність цих обставин виходячи з наступного.

За змістом п. 3 шлюбного договору сторони погодили, що будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, що були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбано та/або зареєстровано. Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається.

З аналізу вказаного положення шлюбного договору вбачається, що сторони домовилися, що будь-яке майно, набуте за час шлюбу є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно придбано та/або зареєстровано.

Зокрема, на момент підписання шлюбного договору, у власності подружжя був автомобіль RENAULT KANGOO 1.5 СDІ, 2010 року випуску, який зареєстрований і в подальшому буде належати ОСОБА_7 на праві особистої приватної власності (п. 3 шлюбного договору).

При цьому, позивач вважає несправедливим та таким, що погіршує його матеріальне становище, положення п. 3 шлюбного договору, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я гр. ОСОБА_1 , в подальшому буде належати гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у ч. 4 ст. 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України.

Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам закону є правильним.

Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі № 6-230цс14, постанові Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Умови шлюбного договору містять взаємні права та обов`язки сторін, при укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо.

При цьому, в суді апеляційної інстанції представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Мащенко А.Г. пояснив, що кредит за рахунок якого була придбана спірна квартира був погашений до укладення шлюбного договору про що свідчить протокол та звукозапис судового засідання (т. 2 а.с. 67-68).

За загальними правилами доказування, визначеними ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що п. 3, 11 шлюбного договору є несправедливими та не відповідають вимогам ч. 4 ст. 93 СК України, тому судом правомірно відмовлено у задоволенні позову в цій частині.

Оскільки вимоги позивача про часткове визнання недійсним шлюбного договору не підлягають задоволенню, слід відмовити також у задоволенні позовної вимоги про визнання квартири за адресою: АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю, враховуючи, що сторони у шлюбному договорі погодили правовий режим вказаного нерухомого майна.

З цих підстав, суд апеляційної інстанції відхилив доводи апелянта про порушення положень ст. 57 СК України

Посилання апелянта на допущені районним судом процесуальні порушення не можуть бути визнані підставою для скасування оскаржуваного рішення і ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Інші доводи скарги цих висновків не спростовують, тому колегія суддів їх відхилила.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі ст. 141 ЦПК України понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.

Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 375, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 01 лютого 2022 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення - 05 серпня 2022 року.

Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець

В.М. Ратнікова

О.В. Борисова