Постанова

від 26.07.2022 по справі 308/9708/19

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/9708/19

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 липня 2022 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

судді-доповідачки Готри Т. Ю.,

суддів Мацунича М. В., Кондора Р. Ю.,

за участю секретарки судового засідання Бочко Л. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 лютого 2021 року, ухвалене суддею Бедьом В. І., повне судове рішення складено 11.02.2021,

в с т а н о в и в:

У серпні 2019 року ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулася до суду з позовом до Російської Федерації (далі - РФ) про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ проти України.

Позов обґрунтувала тим, що 11 листопада 2006 року вона одружилася з ОСОБА_4 . У цьому шлюбі в них народилося двоє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

14 грудня 1994 року її чоловік ОСОБА_4 був призваний на військову службу. З червня 1997 року він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_3. З жовтня 2013 року перебував на посаді головного сержанта взводу снайперів військової частини НОМЕР_3. У період з 18 травня 2014 року перебував у кризовому районі, а з 19 травня 2014 року по 06 серпня 2014 року залучався до участі у бойових діях у Донецькій та Луганській областях, пов`язаних із захистом суверенітету України.

06 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання ОСОБА_4 отримав вибухову травму та множинні осколкові проникаючі поранення тулуба, не сумісні з життям. Подія сталася у Луганському міжнародному аеропорту (смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області) приблизно о 03:10 год ночі під час обстрілу цього аеропорту найманцями окупаційної влади РФ на території Луганської області з БМ-21 «Град». У результаті отриманої травми її чоловік, старший прапорщик ОСОБА_4 , загинув.

Зазначала, що у результаті вказаних подій їй та її дітям завдано моральну шкоду. Внаслідок утрати чоловіка і батька ОСОБА_4 , який загинув у результаті військової агресії РФ проти України, а також з огляду на особливий цинізм, з яким РФ порушуються основоположні права й свободи людини в Україні, вона та її діти відчувають безперервний, невгамовний душевний біль і страждання. Вони втратили душевний спокій і віру в майбутнє, постійно відчувають незахищеність та розчарування, що не дає можливості нормально спілкуватись з оточуючими та підтримувати нормальний спосіб життя.

На її переконання, безпосереднім суб`єктом, через дії якого їй та дітям завдана моральна шкода, є іноземна країна РФ, її збройні сили, а також створені нею військові формування, які підтримуються, спонсоруються та керуються РФ і мають на озброєнні засоби, використання яких становить надзвичайну небезпеку для оточуючих.

Такими незаконними діями з боку РФ порушено невід`ємне право її чоловіка ОСОБА_4 на життя, гарантоване ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ст. 27 Конституції України, а також її право та дітей на повагу до сімейного життя, закріпленого ст. 8 Конвенції. Зазначене свідчить про численність порушень РФ її, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 законних прав, а отже, це є підставою для відшкодування завданої їм моральної шкоди.

Посилаючись на наведені вище обставини просила стягнути з РФ на свою користь та на користь її дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 суму відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 104 800 грн, що еквівалентно 180 000 євро за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день подання позову, тобто кожному по 1 701 600 грн, що еквівалентно 60 000 євро за офіційним курсом НБУ.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 лютого 2021 року в задоволенні цього позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із цим рішенням місцевого суду ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , подала на нього апеляційну скаргу внаслідок його незаконності та необґрунтованості через порушення судом норм процесуального і матеріального права.

Скарга мотивована тим, що судом першої інстанції неправильно застосовано положення ч.1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» і висновки суду щодо наявності у РФ судового імунітету у цій справі є хибними.

Зазначала, що на сьогодні у законодавстві і судовій практиці переважної більшості розвинених країн світу застосовується концепція обмеженого імунітету, що передбачає надання імунітету державі та її власності тільки у зв`язку з діяльністю, що має суверенну природу, відмовляючи в імунітеті тієї діяльності, що не пов`язана з виконанням державою суверенних функцій. При цьому правовий аналіз судових рішень Італії, Бельгії, Франції, Австрії та Німеччини свідчить про те, що всі ці країни сприйняли концепцію обмеженого імунітету держави як основну в сучасному міжнародному праві.

Звертала увагу, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), розглядаючи справу «Олєйніков проти Росії», зробив висновок про те, що Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовується відповідно до звичаєвого міжнародного права навіть, якщо відповідна держава і не ратифікувала зазначену Конвенцію, за умови, що вона не заперечувала проти неї. РФ цю Конвенцію не ратифікувала, але і не заперечувала проти неї, а підписала Конвенцію 01 грудня 2006 року (пункт 66 рішення ЄСПЛ «Олєйніков проти Росії» від 14 березня 2013 року).

На її переконання, норми Європейської конвенції про імунітет держави і Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності підлягають застосуванню українськими судами згідно зі звичаєвим міжнародним правом.

Указувала, що непублічний характер дій РФ під час збройної агресії проти України, застосування нею власних військових підрозділів і техніки без розпізнавальних знаків і без оголошення війни, повне заперечення участі російських військовослужбовців у бойових діях на території нашої держави, та інші дії однозначно свідчать, що збройна агресія РФ проти України не є актом публічної влади, вчиненим із публічною метою. Відповідно зазначена діяльність РФ не може розглядатися як така, що має суверенну природу і на неї не може поширюватися судовий імунітет.

Стверджувала, що приписи ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» не можуть бути застосовані до правовідносин у справах про відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої в результаті збройної агресії РФ проти України, оскільки їх учасники й обставини не відповідають критеріям, наведеним у пункті 2 ч.1 ст. 1 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Також зазначала, що місцевим судом не було враховано положення Законів України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганських областях», а також правову позицію щодо застосування українськими судами норм Європейської конвенції про імунітет держав від 1972 та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 2004, яка викладена в постанові Верховного Суду від 25.01.2019 у справі № 796/165/18.

З огляду на наведені вище обставини просила оскаржене рішення суду першої інстанції скасувати та її позов задовольнити.

Позивачка ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, хоча про дату, час і місце розгляду справи була належним чином повідомлена, а тому, на переконання колегії суддів і відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, її неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідачку, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів уважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин 1, 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 місцевий суд виходив із того, що відповідачем у судах держави кожна інша суверенна держава може бути тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди, висловленої через уповноважених на це осіб. Однак у цій справі немає згоди компетентних органів РФ на пред`явлення до неї позову та залучення її до участі у справі як відповідача.

Проте колегія суддів із такими висновками суду першої інстанції погодитися не може, оскільки таких суд дійшов із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права з огляду на таке.

Судом установлено, що відповідно до свідоцтва про шлюб від 11.11.2006 серії НОМЕР_1 ОСОБА_4 і ОСОБА_5 перебували між собою у зареєстрованому шлюбі (т.1 а.с.23).

У цьому шлюбі в них народилися діти: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що свідчать відповідні свідоцтва про народження (т.1, а.с.24, 25).

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 у віці 37 років, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 11.08.2014 серії НОМЕР_2 (т.1, а.с.29).

З довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) старшого прапорщика ОСОБА_4 убачається, що 06.08.2014 він одержав множинні проникаючі осколкові поранення грудної клітини за обставин: 06 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання отримав вибухову травму та множинні осколкові проникаючі поранення тулуба несумісні з життям військовослужбовця; подія сталася в Луганському міжнародному аеропорту в районі м. Луганськ Луганської області приблизно о 03:10 год, під час обстрілу цього аеропорту бойовиками ЛНР з БМ-21 «град», старший прапорщик ОСОБА_6 загинув; смерть настала під час виконання дій, що входять до обов`язків військової служби, та не пов`язана з учиненням ним кримінального чи адміністративного правопорушення або не є наслідком вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння, або навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи самогубства (т.1, а.с.28).

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Єдиного державного реєстру судових рішень.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31 травня 2019 року у справі № 274/1970/19, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт загибелі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , під час виконання обов`язку військової служби 06 серпня 2014 року в районі смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області України внаслідок збройної агресії РФ проти України.

Отже, у померлого ОСОБА_4 залишилася дружина ОСОБА_1 та двоє малолітніх дітей: ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які перебували на його утриманні.

Відповідно до пункту 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Частина перша ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Як передбачено ч. 4 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Водночас міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ указав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції (пункти 31, 68).

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, що обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Отже, можна дійти висновків про те, що держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю чи життю, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Необхідно зазначити і те, що Верховний Суд неодноразово переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 2-о/381/134/16 (провадження № 61-3789св18), Верховний Суд установив факт, що вимушене переселення фізичної особи у листопаді 2014 року з окупованої частини території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області України. При цьому Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частини Луганської області, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», ч. 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у листопаді 2014 року такої особи з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації РФ частини території Луганської області.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей унаслідок збройної агресії РФ проти України, викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року у справі № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831св18).

За таких обставин, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.

Наведені дії РФ учиняє з 2014 року та продовжує станом на момент постановлення цього судового рішення. Отже, після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Преамбулою Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також усупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

Преамбулою Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що Верховна Рада України, виходячи з того, що відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року застосування Російською Федерацією збройної сили проти України становить злочин збройної агресії та грубо порушує Меморандум про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року та Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року; констатуючи, що у світлі положень IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року, одним із наслідків збройної агресії РФ проти України стала тимчасова окупація частини території України; беручи до уваги, що РФ чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань РФ; відзначаючи, що дії РФ на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення, військовослужбовців Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає цей Закон, що має на меті визначити особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях.

РФ припинила бути членом Ради Європи у контексті процедури, розпочатої відповідно до ст. 8 Статуту Ради Європи. Відповідна Резолюція Ради Європи CM/Res(2022)2 про припинення членства РФ у Раді Європи, прийнята Комітетом Міністрів 16 березня 2022 року. Комітет Міністрів Ради Європи констатував, що агресія РФ проти України є серйозним порушенням РФ своїх зобов`язань за статтею 3 Статуту Ради Європи.

Колегія суддів ураховує, що у цій справі ОСОБА_1 , діючи у власних інтересах та від імені малолітніх дітей, звернулася до суду з позовом до РФ про відшкодування шкоди, завданої їй та її дітям у зв`язку з загибеллю її чоловіка та батька дітей унаслідок збройної агресії РФ на території України.

У цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії РФ) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ, оскільки такі дії іноземної держави вийшли за межі своїх суверенних прав, так як будь-яка іноземна держава не має права втручатися шляхом збройної агресії в іншу країну.

У пункті 4 ч. 1 ст. 2 Статуту ООН закріплений принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Статуту ООН Організація Об`єднаних Націй переслідує ціль підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією ціллю вживати ефективні колективні заходи для попередження та усунення загрози світу й актів агресії чи інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості і міжнародного права, залагодження чи вирішення міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

У міжнародному праві кодифіковані підстави для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» (англ. «tortexсeption»). Умовами, необхідними для застосування «деліктного винятку», є: 1) принцип територіальності: місце дії/бездіяльності має бути на території держави суду; 2) присутність автора дії/бездіяльності на території держави суду в момент вчинення дії/бездіяльності (агента чи посадової особи іноземної держави); 3) дія/бездіяльність ймовірно може бути привласнена державі; 4) відповідальність за дії/бездіяльність передбачена положеннями законодавства держави суду; 5) завдання смерті, фізичної шкоди особі, збитків майну чи його втрата; 6) причинно-наслідковий зв`язок між діями/бездіяльністю і завданням смерті, фізичної шкоди особі або збитків майну чи його втратою.

Визначаючи, чи поширюється на РФ судовий імунітет у цій справі, апеляційний суд ураховує таке: - предметом позову є відшкодування моральної шкоди, завданої фізичним особам, громадянам України, внаслідок смерті іншого громадянина України; - місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна; - передбачається, що шкода завдана агентами РФ, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; - вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН; - національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні фізичній особі в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту).

Юрисдикція судів України поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (ч. 3 ст. 124 Конституції України). Тобто, у разі застосування «деліктного винятку» будь-який спір, що виник на її території у громадянина України, навіть із іноземною країною, зокрема й РФ, може бути розглянутий та вирішений судом України як належним та повноважним судом.

Оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється донині, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Суд апеляційної інстанції також звертає увагу на те, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 у зв`язку з військовою агресією РФ проти України введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, указом Президента України від 17 травня 2022 року № 341/2022 продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.

У зв`язку з повномасштабним вторгненням РФ на територію України 24 лютого 2022 року Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що у свою чергу з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства РФ в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України.

Отже, починаючи з 2014 року відсутня необхідність у направленні до посольства РФ в Україні запитів щодо згоди РФ бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв`язку з вчиненням РФ збройної агресії проти України та ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А починаючи з 24 лютого 2022 року таке надсилання неможливе ще й у зв`язку із розірванням дипломатичних зносин України з РФ.

З огляду на те, що в Україні введено воєнний стан у зв`язку з триваючою повномасштабною збройною агресією РФ проти України, чим порушено її суверенітет, отримання згоди РФ бути відповідачем у цій справі наразі є недоречним.

РФ, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі - громадянину України. Названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 490/9551/19 (провадження № 61-19853св21), які, відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України, враховуються апеляційним судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Отже, зважаючи на те, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії РФ, суд першої інстанції помилково дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності у матеріалах справи згоди компетентних органів РФ на пред`явлення до неї позову та залучення до участі у справі як відповідача відповідно до ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

За наведених вище обставин рішення місцевого суду не може вважатись законним і обґрунтованими та таким, що відповідає завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.

За правилом ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Апеляційний суд, беручи до уваги установленого рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 31.05.2019 у справі № 274/1970/19, яке набрало законної сили, юридичного факту загибелі ОСОБА_4 під час виконання обов`язку військової служби 06 серпня 2014 року в районі смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області України внаслідок збройної агресії РФ проти України, доходить висновку, що безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого ОСОБА_1 та дітям ОСОБА_2 , ОСОБА_3 завдано моральної шкоди, є РФ.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Як кореспондують ч. 1, пункт 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

За загальним правилом моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 3-5 ст. 23 ЦК України).

Згідно з ч. 1, пунктом 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, установлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки.

Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (ч. 2 ст. 1168 ЦК України).

На переконання колегії суддів, позивачці та її дітям завдано моральної шкоди за обставин установлених у цій справі.

Відповідно до вимог «Правила суду - компенсація шкоди», які використовуються ЄСПЛ при розгляді справ із компенсації шкоди, зокрема підпункт 15 пункту 3 цих Правил, установлено, що заявники, які бажають отримати компенсацію за нематеріальну шкоду, мають право вказати суму, яка на їхню думку, була б справедливою. Заявник, який уважає себе жертвою більш одного порушення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод може вимагати або одну одноразову суму, яка покриває всі передбачувані порушення, або окрему суму щодо кожного передбаченого Конвенцією порушення.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч. 4 ст. 10 ЦПК України зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

При вирішенні вимоги позивачки про компенсацію завданої їй та її дітям моральної шкоди, а також розміру цієї шкоди, апеляційний суд застосовує практику ЄСПЛ та керується розміром задоволених вимог заявників по схожим спорам, що розглядалися ЄСПЛ, зокрема, у рішеннях ЄСПЛ «Хачукаєви проти Росії», «Сагаєва та інші проти Росії», «Ісламова проти Росії», «Султигов та інші проти Росії».

З огляду на це колегія суддів уважає належним обраний позивачкою спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені РФ відносно неї та її дітей.

Відповідно до частини 3 ст. 12, частин 1, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, окрім випадків установлених Законом, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене, апеляційний суд констатує, що позивачка довела належними, допустимими, достовірними, а в їх сукупності достатніми доказами свої вимоги, які знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів уважає слушними, оскільки вони ґрунтуються на вимогах закону і фактичних обставинах справи та спростовують висновки суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню.

За таких обставин, оскаржене рішення суду не може вважатись законним та обґрунтованим, а відтак, відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з одночасним ухваленням по справі нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

Згідно з п. 1 ч. 2, ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

За приписами ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що позивачка звільнена від сплати судового збору при зверненні до суду першої інстанції із цим позовом та за подачу апеляційної скарги, а також враховуючи розмір задоволених позовних вимог, то з відповідача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір у розмірі 72 037 грн 50 коп.

Керуючись статтями 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 лютого 2021 року скасувати.

Позовну заяву ОСОБА_1 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України - задовольнити.

Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 , неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , моральну шкоду в розмірі по 1 701 600 (один мільйон сімсот одна тисяча шістсот) гривень на кожного.

Стягнути з Російської Федерації на користь держави 72 037 (сімдесят дві тисячі тридцять сім) гривень 50 копійок судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду на протязі тридцяти днів із дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 08 серпня 2022 року.

Суддя-доповідачка

Судді