Рішення

від 27.04.2022 по справі 640/16318/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 квітня 2022 року м. Київ № 640/16318/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом

Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд»

про стягнення адміністративного-господарської санкції та пені,

ВСТАНОВИВ:

Київським міським відділенням Фонду соціального захисту інвалідів (адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, ідентифікаційний код - 22869098, ел. пошта - fondkiev26@gmail.com) (далі - позивач або Київське МВФСЗІ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» (адреса: 01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 75, прим. 162, ідентифікаційний код - 39535438) (надалі - відповідач або ГУ ПФУ в м. Києві), у якому позивач просить суд:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 67 800,00 грн. (шістдесят сім тисяч вісімсот гривень);

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 712,00 грн. (сімсот дванадцять гривень).

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що в порушення приписів Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» відповідач у 2020 звітному році не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в кількості однієї особи, у зв`язку з чим зобов`язаний сплатити адміністративно-господарські санкції в розмірі 67 800,00 грн та пені у розмірі 712,00 грн. Оскільки відповідачем вказані санкції в добровільному порядку до Державного бюджету України не перераховано, вони підлягають стягненню в судовому порядку, що і стало причиною звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.06.2021 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/16318/21, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Копію вказаної ухвали направлено за адресою місця реєстрації відповідача: 01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 75, прим. 162, однак поштове відправлення № 01051 0689741 3 повернуто без вручення з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Постановою Верховного Суду від 18.03.2021 по справі № 911/3142/19 зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Суду від 25.04.2018 по справі № 800/547/17 (11/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 по справі № 913/879/17 від 21.05.2020 по справі № 913/879/17, від 21.05.2020 по справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 по справі № 24/260-23/52-6).

Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Таким чином, відповідач належним чином повідомлений про відкриття провадження в адміністративній справі та про право надати свій відзив на позов або заяву про визнання позову. У встановлений судом строк відповідач відзив на позов та додаткові документи до суду не надав.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» 28.01.2021 надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік за формою 10-ПОІ (Річна), затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 27 серпня 2020 року № 591.

Згідно звіту відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 17 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштована 1 особу з інвалідністю, але відповідачем не працевлаштовано жодної особи з інвалідністю.

На підставі викладених вище обставин, відповідно до аналізу звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд», уповноваженим органом було застосовано адміністративно-господарську санкцію у розмірі 67800,00 грн.

Керуючись вищевикладеним та у зв`язку з несплатою відповідачем вказаної суми штрафу, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади соціальної захищеності інвалідів в Україні, що гарантують їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, врегульовані Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (надалі - Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»).

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» встановлено обов`язок для підприємств, установ та організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», і забезпечують працевлаштування інвалідів.

При цьому, згідно зі статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», підприємства (об`єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об`єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Частиною 2 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Відповідно до пунктів 2, 4 Порядку сплати підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, суми адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70, роботодавці сплачують суму адміністративно-господарських санкцій відділенням Фонду соціального захисту інвалідів за місцем їх реєстрації як юридичних осіб до 15 квітня року, що настає за роком, в якому відбулося порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а порушення строків сплати суми адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені у розмірі 120 відсотків річних облікової ставки національного банку України за кожний календарний день прострочення.

В даному випадку, виходячи з аналізу матеріалів справи, суд зауважує, що відповідач не дотримався вимог, встановлених частиною 1 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», оскільки беручи до уваги передбачені вказаною нормою приписи, останній зобов`язаний відповідно до закону сплатити до Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції в розмірі середньої річної заробітної плати за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.

Частиною першою статті 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Згідно з частиною 2 вказаної статті, види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у частині першій статті 239 Господарського кодексу України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Вказане також прописано у статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Суму адміністративно-господарських санкцій відповідач добровільно до Фонду соціального захисту інвалідів не сплатив, про що свідчить відсутність в матеріалах справи доказів зворотного.

В свою чергу, згідно з розрахунком, наданим позивачем, за порушення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідач зобов`язаний сплатити на користь Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 67 800,00 грн та пеню у розмірі 712,00 грн.

Під час розгляду судом даної справи, відповідачем не було надано до суду жодного доказу на підтвердження створення ним робочого місця для працевлаштування інвалідів, а також доказів того, що відповідач звертався до центру зайнятості або органів місцевого самоврядування про працевлаштування інвалідів, як і не було надано до суду доказів сплати суми адміністративно-господарських санкцій.

Отже, беручи до уваги вищевикладені обставини в сукупності, суд приходить до висновку про обґрунтованість адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів та наявності підстав для задоволення позовних у повному обсязі.

Згідно з частиною першою статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач суду не надав.

Докази, які б підтверджували сплату боргу на момент вирішення спору, у справі відсутні, що, за висновками суду, є підставою для його стягнення у судового порядку.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 22.01.2021 (справа № 420/4262/19).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі.

Згідно з ч. 2 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову суб`єкта владних повноважень з відповідача стягуються виключно судові витрати суб`єкта владних повноважень, пов`язані із залученням свідків та проведенням експертиз.

Оскільки у цій справі не залучалися свідки та не проводилися експертизи, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 6, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» про стягнення адміністративного-господарської санкції та пені задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» (адреса: 01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 75, прим. 162, ідентифікаційний код - 39535438) на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, ідентифікаційний код - 22869098, ел. пошта - fondkiev26@gmail.com) адміністративно-господарські санкції у розмірі 67 800,00 грн.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «БК Офісбуд» (адреса: 01135, м. Київ, вул. Дмитрівська, 75, прим. 162, ідентифікаційний код - 39535438) на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (адреса: 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104, ідентифікаційний код - 22869098, ел. пошта - fondkiev26@gmail.com) пеню у розмірі 712,00 грн.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Суддя К.С. Пащенко