Рішення

від 17.08.2022 по справі 520/34/22

ХАРКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

18.08.2022р. справа №520/34/22 Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, сільська рада)провизнання бездіяльності протиправною та спонукання до повторного розгляду заяви, -встановив:

Позивач, ОСОБА_1 , у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправною бездіяльності Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області щодо не прийняття рішення при розгляді клопотання гр. ОСОБА_1 від. 23.11.2021 р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистою селянського господарства, площею 2.0000 га, яка розташована за межами населеного пункту с. Наталине Красноградського району Харківської області, на території Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області; 2) зобов`язання Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області на найближчій сесії повторно розглянути клопотання гр. ОСОБА_1 від 23.11.2021 р. про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2.0000 га. яка розташована за межами населеного пункту с. Наталине Красноградського району Харківської області, на території Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області.

Аргументуючи ці вимоги зазначив, що вчинене владним суб`єктом управлінське волевиявлення у формі відмови є протиправним і штучно створює вигадані перешкоди для набуття у власність земельної ділянки.

Відповідач з поданим позовом не погодився. Аргументуючи заперечення зазначив, що порушене заявником питання було розглянуто по суті, але не було вирішено позитивно у зв`язку із результатами проведеного голосування, де за проект рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства не проголосувала мінімально необхідна кількість депутатів. Стверджував, що орган місцевого самоврядування діяв добросовісно і розумно, у межах власної адміністративної дискреції, адже неприйнятий проект рішення є легітимним варіантом реалізації владної управлінської функції.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , документований паспортом громадянина України № НОМЕР_1 , унікальний номер запису в Єдиному державному демографічному реєстрі 20020419- 05506: орган що видав - 6343.

Зверненням від 23.11.2021 р., зареєстрованим за №Б-492, заявник ініціював перед органом місцевого самоврядування питання надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства площею 2.0000 га, яка розташована за межами населеного пункту с. Наталине Красноградського району Харківської області, на території Наталинської сільської ради.

Дане звернення стосувалось майбутнього утворення нової земельної ділянки за рахунок поділу вже сформованої земельної ділянки із присвоєним кадастровим номером - 6323383000:03:000:0045.

Листом від 10.12.2021 вих.№02-25/5900 відповідач відмовив у наданні дозволу, повідомивши, що 09.12.2021 р. відбулося засідання XVIII позачергової сесії VIII скликання Наталинської сільської ради, де було розглянуто порушено заявником питання, але за результатами голосування рішення не прийнято.

Не погодившись із правомірністю управлінського волевиявлення владного суб`єкта, заявник ініціював даний спір, вирішуючи який по суті і перевіряючи відповідність закону оскарженого волевиявлення владного суб`єкта, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі установлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Статтями 1 і 8 Конституції України проголошено, що Україна є правовою державою, де діє верховенство права.

У ч.2 ст.19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Суд відмічає, що суспільні відносини з приводу одержання громадянами України від Держави чи органу місцевого самоврядування безоплатно у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства регламентовані, насамперед, приписами Земельного кодексу України, а також Закону України "Про особисте селянське господарство", а конституційні засади місцевого самоврядування в Україні унормовані ст.ст.140-146 Конституції України та деталізовані у приписах Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

Так, правила одержання громадянами України від Держави чи органу місцевого самоврядування безоплатно у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства регламентовані, насамперед, приписами Земельного кодексу України, а також Закону України "Про особисте селянське господарство".

Згідно з п. "б" ч.1 ст.81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Абзацом 1 ч.1 ст.116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За приписами ч.2 ст.116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до п."в" ч.3 ст.116 Земельного кодексу України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Як указано у ч.6 ст.118 Земельного кодексу України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Оскільки положення Земельного кодексу України не містять визначення терміну "особисте селянське господарство", то суд вважає за необхідне керуватись нормами Закону України "Про особисте селянське господарство", згідно з ст.1 якого під особистим селянським господарством слід розуміти господарську діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Суд критично ставиться до відповідності інтересам особи, зареєстрованої на території міста Києва, наміру набуття у власність земельної ділянки для реального ведення особистого селянського господарства на території Харківської області, однак, оскільки у спірних правовідносинах владний суб`єкт не використовував цих суджень та не посилався на штучність та удаваність намірів заявника насправді вести особисте селянське господарство, то суд цих обставин не з`ясовує, не досліджує та не оцінює.

У ч.7 ст.118 Земельного кодексу України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Звідси слідує, що спеціальною нормою права ч.7 ст.118 Земельного кодексу України законодавець наділив, зокрема, орган місцевого самоврядування повноваженнями або надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, або умотивовано відмовити у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Системний аналіз змісту наведених норм права засвідчує формальну вичерпність кола підстав для вчинення владним суб`єктом волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Такий правовий висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 18.10.2018р. по справі №806/1316/18.

Між тим, згідно з правовими висновками Верховного Суду, сформульованими у постановах від 17.12.2018р. по справі №509/4156/15-а, від 27.11.2019р. по справі №671/464/17, від 25.04.2018р. по справі №461/2132/17, від 31.07.2019р. по справі №472/1286/17-ц, від 11.09.2019р. по справі №472/1284/17-ц, у межах формальних підстав для правомірного вчинення згаданої відмови існують змістовні виключення, котрі можуть полягати, зокрема, у істотних недоліках звернення громадянина, в об`єктивній потребі віддання переваги публічним інтересам суспільства чи одного із претендентів на одну і ту ж саму земельну ділянку тощо.

До того ж у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 04.05.2020р. у справі №802/1539/17 та постанови Верховного Суду від 10.08.2022р. у справі №160/999/20 - окремою легальною підставою для відмови у наданні владним суб`єктом згаданого дозволу є намір заявника - громадянина на безоплатне одержання у власність нової земельної ділянки за рахунок вже існуючої сформованої земельної ділянки, що призведе до припинення її фізичного існування як окремої речі матеріального світу.

Так, за змістом постанови Верховного Суду від 04.05.2020р. у справі №802/1539/17-а: 1) відповідно до ч.ч.1-5 ст.79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок; 2) У ч.6 ст.79-1 ЗК України визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок; 3) Відповідно до статті 1 Закону України Про землеустрій: - проект землеустрою - сукупність економічних, проектних і технічних документів щодо обґрунтування заходів з використання та охорони земель, які передбачається здійснити за таким проектом; - технічна документація із землеустрою - сукупність текстових та графічних матеріалів, що визначають технічний процес проведення заходів з використання та охорони земель без застосування елементів проектування; 4) Відповідно до статті 25 статті 1 Закону України Про землеустрій документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації. Видами документації із землеустрою є, зокрема: й) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок; 5) проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок та технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок є різними за своєю суттю документами із землеустрою, не є тотожними за процедурою виконання цієї документації; 6) згідно з Земельним кодексом України способами формування земельної ділянки, є, у порядку відведення земельної ділянки із земель державної, комунальної власності (за відсутності на даній частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок), шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки. На одній частині земної поверхні неможливим є існування двох одночасно зареєстрованих земельних ділянок, координати яких перетинаються, адже ч.2 ст.79 Земельного кодексу України встановлює, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий шар; 7) надання дозволу на розробку проекту землеустрою має на меті лише формування земельної ділянки як окремого об`єкта. Натомість, коли йдеться про формування земельної ділянки з частини вже сформованого земельного масиву, що має кадастровий номер, її відведення відбувається на підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки; 8) Згідно з ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України земельні ділянки для особистого селянського господарства є не окремою категорією цільового призначення земель, а лише видом використання земель в межах цільового призначення; 9) проект землеустрою та подальша відповідна процедура необхідні лише у разі: переведення земельної ділянки з однієї категорії, визначеної статтею 19 Земельного кодексу України, в іншу; зміни виду використання земельної ділянки в межах земель оборони; зміни виду використання земельної ділянки в межах земель сільськогосподарського призначення (окрім наданих для ведення ОСГ, які можуть використовуватись також для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення) (Таку позицію висловлено у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №806/5308/15); 10) Відповідно до ч. 1 ст. 28 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" рішення про передачу земельних ділянок можуть прийматись розпорядником землі за відсутності державної реєстрації права власності держави чи територіальної громади на таку ділянку в Державному реєстрі прав.

Наведеним правовим висновкам Верховного Суду слід віддати пріоритет у застосуванні як таким, що були сформульовані пізніше у часі і містять розширене тлумачення положень ч.7 ст.118 Земельного кодексу України.

Тому під легальними підставами для вчинення владним суб`єктом правомірного управлінського волевиявлення у формі відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки слід розуміти, зокрема: 1) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів; 2) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам прийнятих відповідно до законів нормативно-правових актів; 3) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам генеральних планів населених пунктів; 4) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам іншої містобудівної документації; 5) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць; 6) невідповідність місця розташування об`єкта вимогам проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів; 7) істотні недоліки матеріалів звернення громадянина; 8) потреба у віддані пріоритету публічному інтересу суспільства чи іншого учасника суспільних відносин; 9) намір заявника - громадянина одержати у власність земельну ділянку за рахунок вже сформованого об`єкта цивільного обороту (існуючої земельної ділянки з конкретним кадастровим номером) поза межами процедури за ст.79-1 Земельного кодексу України; 10) припинення відповідного суб`єктивного права громадянина за рахунок використання у минулому тощо.

Окремо суд зважає на те, що приписи ч.7 ст.118 Земельного кодексу України та приписи ч.2 ст.791, ч.4 ст.791 Земельного кодексу України кореспондуються між собою як дозвіл на початок процедури створення нової речі матеріального світу - предмету цивільного обороту та остаточний результат цієї процедури у вигляді появи нової земельної ділянки із присвоєним кадастровим номером як потенційного об`єкта цивільних прав.

Разом із тим, норми Земельного кодексу України не містять прямих застережень про те, що ініціатор створення нової земельної ділянки у порядку ч.7 ст.118 Земельного кодексу України має переважне право на набуття цієї ділянки у власність.

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом", у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей".

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, суд констатує, що у даному конкретному випадку заявником у порядку ч.6 ст.118 Земельного кодексу України була ініційована процедура відведення земельної ділянки за рахунок поділу вже сформованої земельної ділянки, але без застосування ч.6 ст.79-1 Земельного кодексу України.

Жодних доказів про протилежне учасниками спору до матеріалів справи не подано.

Проте владний суб`єкт у спірних правовідносинах цим судженням не керувався.

Суд зважає, що відповідно до ст.1, ст.5, ч.1 ст.10, ч.1 ст.11, ст.ст.12, 51, 53, 541 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органами місцевого самоврядування є, зокрема: 1) сільські, селищні, міські ради; 2) виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи; 3) міський, селищний сільський голова як головна посадова особа територіальної громади; 4) староста.

Звідси слідує, що орган місцевого самоврядування - рада, виконавчий комітет ради та виконавчі органи ради і міський, селищний, сільський голова є різними окремими та незалежними суб`єктами владних повноважень у розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України.

За правилами ч.1 ст.46 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997р. №280/97-ВР сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також засідань постійних комісій ради.

Частиною 1 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Абзацом ч.2 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

При цьому, у силу абз.3 ч.2 ст.59 Закону України від 21.05.1997р. №280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" рішення ради щодо безоплатної передачі земельної ділянки комунальної власності у приватну власність (крім земельних ділянок, що перебувають у користуванні громадян, та випадків передачі земельної ділянки власнику розташованого на ній жилого будинку, іншої будівлі, споруди) приймається не менш як двома третинами голосів депутатів від загального складу ради.

Розв`язуючи спір, суд зважає, що за загальним правилом п.18 ч.1 ст.19, п.19 ч.1 ст.4 КАС України, п.1 ч.2 ст.24, п.2 ч.2 ст.24, ч.3 ч.2 ст.24 Митного кодексу України рішенням суб`єкта владних повноважень є письмовий акт, дією суб`єкта владних повноважень є вчинок з приводу реалізації управлінського повноваження, а бездіяльністю є ухилення від виконання обов`язку.

Поза межами окреслених випадків відмова як волевиявлення органу публічної адміністрації може втілюватись як у вигляді письмового документу (листа), так і у вигляді фактичної відмови, тобто мати такий прояв реалізації управлінської функції, котрий за змістом, формою, способом реалізації повноваження не є ані рішенням, ані дією (вчинком), але призводить до створення перешкоди у реалізації публічного суб`єктивного права заявника (задоволення публічного інтересу приватної особи).

У спірних правовідносинах владним суб`єктом було розпочато процедуру прийняття рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, але вимог спеціальної норми матеріального права - ч.7 ст.118 Земельного кодексу України дотримано не було, а відсутність необхідної кількості голосів депутатів Ради як за підтримку проекту рішення про надання дозволу, так і за підтримку проекту рішення про відмову у наданні дозволу у даному конкретному випадку беззаперечно свідчить про вчинення бездіяльності.

За критерієм відповідності закону та об`єктивної неспроможності реалізації владного повноваження вчинена Сільською радою бездіяльність підлягає кваліфікації у якості протиправної.

З огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд зважає на правові висновки постанови Верховного Суду від 20.12.2019р. у справі №820/3914/17, де указано, що: 1) саме по собі порушення процедури прийняття акту адміністративного органу може бути підставою для скасування рішення суб`єкта владних повноважень лише за тієї умови, що таке порушення вплинуло або могло вплинути на правильність оскаржуваного рішення; 2) певні дефекти адміністративного акту можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі); 3) саме по собі порушення процедури прийняття акту не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом; 4) виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акту необхідно розуміти не як вимоги до самого акту, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття; 5) дефектні процедури прийняття адміністративного акту, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акту робить його неправомірним; 5) стосовно процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акту, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність; 6) у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акту адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості; 7) ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: "протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків" і, на противагу йому, принцип "формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення"; 8) Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Виконуючи завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України, перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши добуті докази за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що у даному конкретному випадку Рада як орган публічної адміністрації не забезпечив реалізацію владних повноважень із дотриманням ч.2 ст.19 Конституції України, позаяк діяв поза межами ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, а заявник має публічне суб`єктивне право на завершення ініційованої процедури прийняттям рішення по суті порушеного питання.

Тому позов підлягає задоволенню, але з обранням судом належного та дієвого способу захисту порушеного суб`єктивного публічного права приватної особи у порядку ч.2 ст.9 КАС України.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам сторін та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; вичерпно реалізував юридичні механізми з`ясування об`єктивної істини.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Так, заявником при звернення до суду був сплачений судовий збір у сумі 908,00 грн. що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією від 28.12.2021 р. на відповідну суму.

Отже, співвідносно до обсягу заявлених вимог, присудженню на користь позивача за рахунок владного суб`єкта підлягає сума у 454,00 грн.

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправною бездіяльність Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області з приводу неприйняття за зверненням ОСОБА_1 від 23.11.2021 р., зареєстрованим за №Б-492, про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2.0000 га. яка розташована за межами населеного пункту с. Наталине Красноградського району Харківської області, на території Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області, рішення у порядку частини 7 статті 118 Земельного кодексу України.

Зобов`язати Наталинську сільську раду Красноградського району Харківської області на найближчий після набуття даним рішенням суду законної сили сесії розглянути по суті заяву ОСОБА_1 від 23.11.2021р., зареєстрованим за №Б-492, стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства, площею 2.0000 га. яка розташована за межами населеного пункту с. Наталине Красноградського району Харківської області, на території Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області, із прийняттям рішення у порядку частини 7 статті 118 Земельного кодексу України.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Наталинської сільської ради Красноградського району Харківської області (ідентифікаційний код - 242880813; місцезнаходження - вул. І. Сенченка, буд. 89, с. Наталине, Красноградський район, Харківська область, 63343) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 , адреса реєстрації місця проживання - АДРЕСА_1 ) 454 (чотириста п`ятдесят чотири) грн. 00 коп. у якості компенсації витрат на оплату судового збору.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати виготовлення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко