Постанова

від 16.08.2022 по справі 761/15245/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/3763/2022

Справа 761/15245/18

П О С Т А Н О В А

Іменем України

17 серпня 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Мороз Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року, ухвалене у складі судді Волошина В.О. в м. Київ, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «Профімпорт» про стягнення коштів,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

В квітні 2018 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із даним позовом, просив стягнути з відповідачів солідарно на свою користь кошти в загальному розмірі 17437,87 євро, з яких 16971 євро - сума грошового зобов`язання, 305,01 євро - відсотки (2 %) згідно угоди за період з 01 лютого 2017 року по 25 грудня 2017 року, 161,87 євро - відсотки (3 %) з користування чужими коштами за період з 26 грудня 2017 року по 18 квітня 2018 року, в гривневому еквіваленті згідно курсу НБУ станом на дату оплати; покласти на відповідачів судові витрати.

Заявлені вимоги мотивував тим, що між ним та відповідачами 01 лютого 2017 року у м. Києві було укладено угоду про неконкуренцію, згідно цього договору відповідачі повинні були сплатити на його користь кошти в розмірі 16971 євро при виконанні ним певних умов, які вказані у договорі, та стосовно яких між сторонами цього договору було досягнуто згоди, а саме: він не буде провадити особисто, не буде організовувати, не буде засновувати особисто або через родичів/знайомих бізнес, котрий полягає в оптових поставках світильників та/або меблів клієнтам з клієнтської бази компанії «Профімпорт» та подібним типам клієнтів на території України; не буде наймати для свого бізнесу або нового місця роботи працівників, котрі працюють у компанії «Профімпорт»; не буде працювати на будь-яку компанію-конкурента компанії «Профімпорт» як у вигляді працівника, так і у вигляді консультанта/радника; не буде розголошувати будь-яку інформацію про стан справ, комерційні умови та будь-яку іншу інформацію щодо компанії «Профімпорт», доступ до якої був отриманий за увесь час роботи в компанії на будь-якій посаді. Згідно п. 1 угоди кошти в розмірі 16971 євро мали бути нараховані на момент звільнення за власним бажанням з ТЗОВ «Профімпорт». Пунктом 2 згаданої угоди передбачено, що спірна сума буде сплачена йому в повному обсязі з нарахуванням процентів як за строковий депозит в розмірі 2 % річних у строк до 25 грудня 2017 року. Він звільнився з займаної посади 01 лютого 2017 року за власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України, про що виданий наказ від 01 лютого 2017 року № 12-к, усі пункти угоди виконав, проте всупереч угоди відповідачі йому кошти не сплатили до сьогоднішнього дня, добровільно виконати обов`язок за угодою відмовляються.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року позов частково задоволено, стягнуто з відповідачів на користь позивача грошові кошти за угодою про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року в розмірі по 8718,93 євро з кожного та судовий збір в розмірі 2810,16 грн., в решті позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року залишено без змін.

Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу після закінчення апеляційного розгляду справи, в якій, посилаючись на необґрунтованість рішення, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що суд першої інстанції повинен був застосувати ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 216 ЦК України. Суд першої інстанції, не встановивши, що угода про неконкуренцію є нікчемною в силу закону та не зазначивши цього в рішенні, вирішив справу всупереч норм чинного законодавства, угода про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року обмежує право позивача на вільний вибір професії та роду трудової діяльності, а умови угоди є завідомо нездійсненними.

Вважав, що суд в мотивувальній частині рішення невірно зазначив про відсутність підстав визнання такого правочину недійсним (повністю або його окремої частини) чи нікчемним, враховуючи, що угода від 01 лютого 2017 року суперечить нормам закону, обмежує гарантоване право ОСОБА_3 відповідно до ст. 43 Конституції України та ЦК України на вільний вибір професії та рід трудової діяльності.

Наводив зміст правових висновків Верховного Суду України від 02 березня 2016 року № 6-308цс16, Верховного Суду в постанові від 03 жовтня 2018 року в справі № 369/2770/16-ц, від 07 листопада 2018 року в справі № 357/3394/16-ц, згідно яких якщо недійсність правочину встановлена законом, визнання недійсним такого правочину судом не вимагається.

Вказував, що суд першої інстанції повинен був констатувати нікчемність угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року та зазначити, що в силу своєї нікчемності така угода не створює ніяких юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з її недійсністю.

Наголошував, що з мотивувальної частини рішення незрозуміло, за яких обставин суд дійшов висновку, що позивач виконав всі умови угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року, та якими доказами при цьому керувався.

Звертав увагу, що суд першої інстанції повинен був при ухваленні рішення врахувати, чи буде виконуватися рішення суду належним чином, якщо в резолютивній частині суд постановив стягнути грошові кошти з відповідачів як фізичних осіб, а згідно змісту угоди про неконкуренцію останні виступають як власники компанії, а тому незрозуміло, якими правовими нормами керувався суд. Фізичні особи, які не виступають в даній угоді про неконкуренцію навіть в якості ФОП, не можуть укладати подібні договори зі сторони роботодавця.

Зазначив, що в мотивувальній частині рішення зазначено, що відповідачі не надали суду доказів на підтвердження своїх доводів, що дружина позивача коли-небудь була працевлаштована на ТОВ «Профімпорт», однак дані доводи не відповідають обставинам справи, оскільки представник відповідачів в додатках до відзиву подав суду докази того, що ОСОБА_5 , була працевлаштована у ТОВ «Профімпорт», а саме заяву ОСОБА_5 про звільнення та копію наказу від 30 травня 2017 року № 39-к про звільнення ОСОБА_5 з посади. Тобто суд першої інстанції фактично зазначив висновки, що не відповідають обставинам справи.

Вважав, що суд першої інстанції в мотивувальній та резолютивній частинах рішення вийшов за межі позовних вимог, зазначивши, що відповідачі несуть відповідальність за взятим на себе зобов`язанням порівну, а не солідарно. Однак згідно ЦК України такий вид цивільно-правової відповідальності, як відповідальність «порівну», не передбачений, а передбачена часткова (дольова) цивільно-правова відповідальність, а також субсидіарна та солідарна цивільно-правова відповідальність, і позивач в своїх вимогах просив стягнути з відповідачів кошти солідарно. Суд першої інстанції при постановленні рішення, виходячи за межі позовних вимог, повинен був чітко вказати свій контраргумент та навести правову норму, чому вирішив застосувати інший вид відповідальності та чи взагалі такий вид відповідальності передбачено законом.

Від позивача ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Вважав, що доводи відповідача про нікчемність угоди про неконкуренцію, які наведені в апеляційній скарзі, не відповідають змісту спірної угоди. Як випливає зі змісту спірної угоди, нею врегульовані правовідносини сторін, що пов`язані з поведінкою позивача щодо реалізації ним його особистих немайнових прав, таких, як право на вільний вибір виду та роду діяльності, що за наведеного правового регулювання входить до обсягу його цивільної правоздатності за народженням. В свою чергу, реалізація особистих немайнових прав позивача є проявом його цивільної дієздатності, а не правоздатності. Таким чином, обсяг цивільної правоздатності позивача не є предметом регулювання спірної угоди про неконкуренцію та відповідно жодним чином не може нею обмежуватися.

Зазначив, що законодавець не встановлює такої підстави нікчемності правочину, як його нездійсненність, на що посилається відповідач в апеляційній скарзі. Відповідач не наводить жодного обґрунтування, чому, на його думку, спірна угода про неконкуренцію є нездійсненною, та такі посилання не відповідають обставинам справи, зокрема змісту спірної угоди. Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц, в якій Верховний Суд розтлумачив та застосував принцип contra proferentem слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав. В зв`язку з цим, будь-який ризик неясності щодо виконання таких дій повинен полягати на відповідачів, оскільки такі дії визначені в угоді за превалюючого впливу самих відповідачів, адже саме вони виступають щодо відповідної частини змісту спірної угоди зацікавленою стороною. Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 14 липня 2021 року в справі № 740/2904/17, згідно яких тлумачення змісту договору не може бути таким, що призводитиме до неможливості виконання договірного зобов`язання взагалі і ніколи.

Спростував твердження відповідача в апеляційній скарзі щодо порушення спірною угодою публічного порядку, посилаючись на те, що аргументи ОСОБА_1 не відповідають обставинам справи, зокрема характеру, змісту, обставинам та наслідкам укладення спірної угоди, що не можуть нести навіть ймовірної шкоди для суттєвих основ публічного правопорядку.

Звертав увагу на суперечливу поведінку ОСОБА_1 як на підстави для відмови в задоволенні апеляційної скарги, оскільки 11 лютого 2022 року, після подання апеляційної скарги, даний відповідач в межах виконавчого провадження сплатив на користь позивача частину суми, що підлягає стягненню з нього за цим рішенням, в розмірі 31667,67 грн. Також в апеляційній скарзі відповідач вказує, що позивач начебто не в повному обсязі виконав умови спірної угоди, чим, по суті, визнає її чинність.

Вважав, що посилання відповідача на незаконність спірного рішення через те, що суд вийшов за межі позовних вимог, мають бути відкинуті, адже з резолютивної частини рішення вбачається, що суд стягнув з відповідачів загальну спірну суму в рівних частках.

До відзиву на апеляційну скаргу додано новий доказ - паперову копію електронного файлу з зображенням, що містить інформацію про сплату ОСОБА_1 частини грошової суми, яку ухвалено з нього стягнути за рішенням суду першої інстанції.

Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).

Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

При цьому апеляційний суд враховує правові висновки Верховного Суду в постанові від 19 травня 2021 року в справі № 488/1449/16-ц (провадження № 61-9308св20), а саме, встановивши, що суд апеляційної інстанції, змінюючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції щодо розміру заборгованості, аргументував свою позицію тим, що розмір нарахованої банком заборгованості за процентами розраховано з застосуванням збільшеної процентної ставки, що не було передбачено умовами, які були узгоджені на час підписання довідок про умови кредитування від 20 вересня 2010 року та 12 січня 2011 року. Однак, до позовної заяви банк відповідних довідок не додавав, не приєднував в якості доказу під час розгляду справи в суді першої інстанції, подавши їх лише на стадії апеляційного перегляду справи. У порушення вимог статті 367 ЦПК України позивач не надав доказів неможливості подання зазначених довідок про умови кредитування до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не мав процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці довідки. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону.

В постановах Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 336/1461/19 (провадження № 61-17391св20), від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21), від 14 липня 2021 року у справі № 405/2098/18 (провадження № 61-106св21) зроблено правовий висновок про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

Оскільки докази, якими позивач обґрунтовує свій відзив, не існували станом на момент ухвалення рішення суду першої інстанції і не були предметом його оцінки, вони не можуть бути прийняті апеляційним судом.

Відповідно до ст. 370 ЦПК України якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. У випадку відкриття апеляційного провадження за такою скаргою суд апеляційної інстанції може зупинити дію раніше прийнятого ним судового рішення та рішення суду першої інстанції, що оскаржується. За результатами розгляду апеляційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вище вимогам закону.

Частково задовольняючи позов про стягнення коштів, суд першої інстанції виходив із того, що сторонами було укладено угоду про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року, за умовами якої відповідачі зобов`язалися сплатити позивачу кошти в розмірі 16971 євро при виконанні позивачем певних умов; оскільки судом встановлено, що позивачем виконано умови договору від 01 лютого 2017 року, однак відповідачі ухиляються від сплати передбачених в договорі сум, вони підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача в рівних частках, з врахуванням 3 % річних згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Із матеріалів справи вбачається, що на а. с. 7 т. 1 знаходиться копія угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року, укладеної власниками компанії «Профімпорт» ОСОБА_4 та ОСОБА_1 з одного боку, а також ОСОБА_3 , який до 01 лютого 2017 року займав посаду комерційного директора компанії «Профімпорт», з іншого боку, про те, що на момент звільнення за власним бажанням ОСОБА_3 йому повинен бути нарахований та виплачений бонус за результати роботи в 2015 - 2016 роках в розмірі 16971 євро, обидві сторони підтверджують коректність цієї суми і погоджуються з нею; ОСОБА_3 згоден, що вказана сума буде виплачена йому в повному обсязі з нарахуванням відсотків як за строковий депозит в розмірі 2 % річних в строк до 25 грудня 2017 року виключно за дотримання всіх умов, вказаних в п. 3, а саме: ОСОБА_3 не буде займатися особисто, не буде організовувати, встановлювати особисто або через родичів/знайомих бізнес, який складається з оптових поставок світильників і/або меблів клієнтам з клієнтської бази компанії «Профімпорт» або подібним типам клієнтів (магазини та салони, студії комплектації, архітектори/дізайнери-комплектатори, комплектатори) на території України; ОСОБА_3 не буде наймати для свого бізнесу або нового місця роботи співробітників, які працюють в компанії «Профімпорт»; ОСОБА_3 не буде працювати на будь-яку компанію-конкурента компанії «Профімпорт» як у вигляді співробітника, так і у вигляді консультанта/радника; ОСОБА_3 не буде розголошувати будь-яку інформацію про стан справ, комерційні умови і будь-яку іншу інформацію відносно компанії «Профімпорт», доступ до якої був отриманий за весь час роботи в компанії на будь-якій посаді. У випадку порушення будь-якого з пунктів даної угоди з боку ОСОБА_3 він не буде мати претензій відносно будь-яких сум або інших компенсацій до власників компанії «Профімпорт». Дана угода набирає законної сили і діє до 25 грудня 2017 року.

На а. с. 8 - 13, 83 - 88 т. 1 знаходиться копія витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно ТОВ «Профімпорт», згідно якого засновниками (учасниками) ТОВ «Профімпорт» є відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , розмір внесків яких до статутного фонду складає по 27250 грн. кожного. Види діяльності: КВЕД 46.15 Діяльність посередників у торгівлі меблями, господарськими товарами, залізними та іншими металевими виробами; 46.19 Діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту; 46.44 Оптова торгівля фарфором, скляним посудом і засобами для чищення; 46.47 Оптова торгівля меблями, килимами й освітлювальним приладдям (основний); КВЕД 46.73 Оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням; 46.74 Оптова торгівля залізними виробами, водопровідним і опалювальним устаткованням і приладдям до нього; КВЕД 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля.

На а. с. 14 - 16 т. 1 знаходиться копія наказу ТОВ «Профімпорт» від 01 лютого 2017 року № 12-к, яким ОСОБА_3 , комерційного директора, звільнено 01 лютого 2017 року за власним бажанням, а також копія обхідного листка та трудової книжки ОСОБА_3 з записом про звільнення з ТОВ «Профімпорт» з 01 лютого 2017 року.

На а. с. 77 - 82 т. 1 знаходиться копія витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відносно ТОВ «Лабораторія вашого дому», засновниками якого є ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , види діяльності КВЕД 46.41 Оптова торгівля текстильними товарами; КВЕД 46.47 Оптова торгівля меблями, килимами й освітлювальним приладдям; КВЕД 46.49 Оптова торгівля іншими товарами господарського призначення; КВЕД 46.65 Оптова торгівля офісними меблями; КВЕД 47.19 інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах (основний), КВЕД 74.10 Спеціалізована діяльність із дизайну. Реєстрацію проведено 01 червня 2017 року.

На а. с. 90 - 93 т. 1 знаходяться роздруковані електронні листи.

На а. с. 94 - 95 т. 1 знаходиться копія заяви менеджера з питань регіонального розвитку ОСОБА_5 від 29 травня 2017 року на ім`я генерального директора ТОВ «Профімпорт» ОСОБА_4 про звільнення з 09 червня 2017 року за угодою сторін, а також копії наказу ТОВ «Профімпорт» від 30 травня 2017 року про звільнення ОСОБА_5 з 09 червня 2017 року.

Згідно п. 5 статуту ТОВ «Профімпорт», учасники товариства несуть відповідальність у межах своїх вкладів. Товариство не несе відповідальності за зобов`язаннями учасників (а. с. 106 т. 1).

На а. с. 134 - 136 т. 1 знаходиться копія податкової декларації на додану вартість за 4 квартал 2017 року платника ТОВ «Лабораторія вашого дому» від 04 лютого 2018 року, а також квитанції про отримання податкової декларації Державною фіскальною службою України та Галицькою ОДПІ Сихівського відділення.

На а. с. 137 - 140 т. 1 знаходиться копія податкової декларації на додану вартість за 04 місяць 2018 року платника ТОВ «Лабораторія вашого дому» від 30 квітня 2018 року, та квитанції про її отримання Державною фіскальною службою України та Галицькою ОДПІ Сихівського відділення.

На а. с. 141 - 142 т. 1 знаходиться копія податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб, і сум утриманого з них податку ТОВ «Лабораторія вашого дому» за 4 квартал 2017 року, та квитанції про його отримання.

На а. с. 143 - 145 т. 1 знаходиться копія фінансового звіту суб`єкта малого підприємництва ТОВ «Лабораторія вашого дому» за 2017 рік від 01 січня 2018 року, та квитанції про його отримання.

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 626 - 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов`язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов`язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов`язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 622 ЦК України боржник, який сплатив неустойку і відшкодував збитки, завдані порушенням зобов`язання, не звільняється від обов`язку виконати зобов`язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Встановивши, що позивачем було виконано укладену з відповідачами угоду про неконкуренцію, якою на позивача за грошову винагороду покладалися умови не створення ним конкуренції компанії, у якій відповідачі є власниками, протягом визначеного періоду, однак відповідачі своїх зобов`язань за угодою не виконали і не сплатили передбачені угодою грошові кошти в установлений договором строк до 25 грудня 2017 року, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про стягнення з відповідачів цих коштів та 3 % річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, не застосувавши ч. 1 ст. 27, ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215, ч. 1 ст. 216 ЦК України, і що суд повинен був лише констатувати нікчемність угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року, зазначивши, що в силу своєї нікчемності така угода не створює ніяких юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з її недійсністю, оскільки законом не передбачено обмеження права фізичної особи на вільний вибір професії та роду трудової діяльності, апеляційний суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Відповідно до ст. 13 ЦК Українине допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 ЦК України правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов`язки, є нікчемним.

Відповідно до ст. 2, 5-1 КЗпП України право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності.

Разом із тим, апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що угодою про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року обмежено право позивача вільного вибору професії та трудової діяльності, з огляду на те, що зі змісту спірної угоди не випливає прямий обов`язок позивача утриматися від перелічених в ній дій, а лише зазначається про те, що у разі, якщо з моменту укладення спірної угоди та станом на 25 грудня 2017 року позивач не вчиняв жодну з наведених в угоді дій, у відповідачів виникатиме обов`язок із здійснення виплати на користь позивача виплати обумовленої суми грошових коштів.

Спірною угодою також не передбачається жодного забезпечення зобов`язань або відповідальності позивача у разі, коли він допустив вчинення ним вище перелічених дій, та вказується лише про те, що у такому випадку у відповідачів не виникатиме обов`язок сплатити позивачу обумовлену спірною угодою грошову суму, а у позивача не виникне право її вимагати, та він не матиме жодних претензій у зв`язку з цим.

Отже, спірна угода про неконкуренцію не породжує навіть негативного зобов`язання для позивача щодо невчинення ним перелічених в угоді дій, а відтак не може вважатися такою, що обмежує право позивача на працю, а також на будь-який інший вид чи рід занять, з характеру та змісту угоди для позивача не передбачається, що при невиконанні ним зазначених в угоді умов настануть будь-які негативні наслідки, що погіршували би його майновий чи інший стан порівняно з ним, який існував на момент укладення угоди чи під час її дії.

Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що угода про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року порушує публічний порядок в силу обмеження конституційних та цивільних прав позивача та завідомо нездійснених умов такої угоди, з посиланням на те, що в резолютивній частині рішення суд постановив стягнути грошові кошти з відповідачів як фізичних осіб, а згідно змісту угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року останні виступають як власники компанії, хоча фізичні особи не можуть укладати подібні договори зі сторони роботодавця, адже тоді така угода втрачає сенс взагалі.

Доводи апеляційної скарги щодо обмеження конституційних та цивільних прав позивача є необґрунтованими з наведених вище підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

В постанові Верховного Суду від 02 липня 2020 року в справі № 910/4932/19 сформовано правовий висновок, відповідно до якого виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При цьому законодавець не встановлює такої підстави нікчемності правочину, як його нездійсненність, на що посилається відповідач в апеляційній скарзі,і посягання укладенням спірної угоди на суспільні, економічні та соціальні основи держави відповідачем також не доведено, відтак в наведеній частині доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом.

Крім того, апеляційний суд враховує, що відповідачем не наведено жодного обґрунтування, чому, на його думку, спірна угода про неконкуренцію є нездійсненною, і такі посилання не відповідають змісту спірної угоди.

Як вбачається із угоди про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року, нею регламентоване потенційне ті імовірне виникнення у відповідачів обов`язку зі здійснення на користь позивача певної виплати, виникнення якого ставиться в залежність від вчинення або утримання позивача від вчинення низки обумовлених у спірній угоді дій протягом встановленого строку її дії. Зазначені дії є визначеними і конкретними, такими, що у повній мірі залежать від позивача, оскільки відносяться до його поведінки щодо реалізації ним його прав на власний розсуд відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України.

Апеляційний суд також враховує правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 14 липня 2021 року в справі № 740/2904/17, згідно яких тлумачення змісту договору не може бути таким, що призводитиме до неможливості виконання договірного зобов`язання взагалі і ніколи.

З огляду на доводи апеляційної скарги, що суд постановив стягнути грошові кошти з відповідачів як з фізичних осіб, а згідно змісту угоди вони виступають як власники компанії, то судом першої інстанції надано вірної юридичної оцінки правовій природі даної угоди, підписаної саме відповідачами як фізичними особами, без зазначення їх посад в ТОВ «Профімпорт» та без проставлення печатки підприємства, в якій вони взяли на себе особисті зобов`язання з виплати бонусів на користь позивача, відтак угодою створено права та обов`язки для позивача та відповідачів як для фізичних осіб, а не для третьої особи ТОВ «Профімпорт».

Апеляційний суд погоджується з такою оцінкою, оскільки вказівка в угоді на те, що відповідачі є власниками ТОВ «Профімпорт», не свідчить про те, що відповідачі виступали як керівний орган товариства, діючи від його імені та в його інтересах, а лише додатково ідентифікує відповідачів як сторону договору.

Є неспроможними та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що угоди про неконкуренцію в Україні не врегульовані на рівні законодавства та не встановлено істотні умови для такого виду договорів, з огляду на вимоги ст. 627, 628 ЦК України, якими встановлено принцип свободу договору та право сторін на укладення договору, в якому містяться елементи різних договорів, а також визначення умов договору на розсуд сторін і на їх погодження.

Є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що з мотивувальної частини рішення суду не зрозуміло, за яких обставин суд дійшов висновку, що позивач виконав всі умови угоду про неконкуренцію від 01 лютого 2017 року і якими доказами при цьому суд керувався.

Так, судом першої інстанції надано мотивованої оцінки кожному аргументу представника відповідача ОСОБА_4 щодо порушення позивачем умов угоди і обґрунтовано їх відхилено.

Так, суд першої інстанції встановив, що позивач є співзасновником ТОВ «Лабораторія Вашого дому», і що основні види економічної діяльності цього товариства (КВЕД 47.19 Інші види роздрібної торгівлі в спеціалізованих магазинах) і ТОВ «Профімпорт» (КВЕД 46.17 Оптова торгівля меблями, килимами та освітлювальним приладдям) не є однаковими, що також підтверджується податковою звітністю ТОВ «Лабораторія Вашого дому». При цьому основним видом діяльності, яким ОСОБА_3 зобов`язувався не займатися згідно угоди від 01 лютого 2017 року, є оптові поставки світильників та/або меблів, і факт того, що ТОВ «Лабораторія Вашого дому» ніколи не здійснювало вказаного виду діяльності, підтверджений в судовому засіданні показаннями свідка ОСОБА_5 , отже, порушення зі сторони позивача умов п. 3.1 угоди відсутнє.

Апеляційний суд погоджується з критичною оцінкою судом першої інстанції доводи сторони відповідача про те, що порушення позивачем умов угоди підтверджується електронними листами, які, згідно доводів відповідача, могли свідчити про факт співпраці ТОВ «Лабораторія Вашого дому» з клієнтом ТОВ «Профімпорт» - студією архітектури та дизайну О.М. Шумелда, а також факт співпраці з постачальниками ТОВ «Профімпорт», з огляду на недопустимість як доказів електронних листів без накладення електронного цифрового підпису.

Судом першої інстанції правильно звернуто увагу, що п. 3.2 угоди вимагав від позивача не наймати для свого бізнесу або нового місця роботи працівників, які працюють у компанії «Профімпорт», встановлено, що відповідачем не надано доказів на підтвердження своїх аргументів, що дружина позивача перебувала в трудових правовідносинах з ТОВ «Профімпорт», та враховано показання свідка ОСОБА_5 , яка повідомила, що була працевлаштована у ТОВ «Лабораторія Вашого дому» на посаді начальника проектного відділу з 03 липня 2018 року, тобто через понад шість місяців після закінчення строку дії угоди між позивачем та відповідачами. Крім того, судом першої інстанції правильно встановлено, що факт заснування ТОВ «Лабораторія Вашого дому» ОСОБА_3 спільно з ОСОБА_5 не може вважатися порушенням п. 3.2 угоди від 01 лютого 2017 року, оскільки умовою договору була саме заборона наймати колишніх працівників ТОВ «Профімпорт» на роботу, а не заборона створювати з ними спільно господарське товариство з іншими видами діяльності.

Є такими, що перекручують фактичні обставини справи, та відхиляються апеляційним судом, доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи і наданим відповідачем доказам, а саме в частині недоведення відповідачами доказів працевлаштування дружини позивача у ТОВ «Профімпорт».

Так, намагаючись спростувати ці висновки суду першої інстанції, відповідач в апеляційній скарзі посилався на докази працевлаштування ОСОБА_5 у ТОВ «Профімпорт», разом із тим, із матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_5 є дружиною позивача. Даючи показання як свідок, ОСОБА_5 пояснила, що ОСОБА_3 є її колегою, з яким вона зараз працює, і вони є співвласниками товариства.

Також апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що позивач просив суд стягнути кошти з відповідачів солідарно, однак суд першої інстанції стягнув кошти в рівних частках, встановивши, що відповідачі несуть відповідальність «порівну», вийшовши таким чином за межі позовних вимог і не навів правової норми, чому було вирішено застосувати інший вид відповідальності.

Відповідно до ст. 540 ЦК України якщо у зобов`язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов`язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Враховуючи, що зобов`язання зі сплати грошових коштів є подільним, і в цьому зобов`язанні беруть участь два відповідачі, кожен із них повинен виконати обов`язок в рівній частці, оскільки іншого не встановлено договором, відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову, стягнувши грошові кошти з відповідачів на користь позивача не солідарно, а в рівних частках, що відповідає положенням ст. 540 ЦК України і не вважається виходом за межі позовних вимог.

Доводи апеляційної скарги, що судом застосовано вид цивільно-правової відповідальності, який не передбачено ЦК України, заявлені з формальних підстав та відхиляються апеляційним судом, оскільки згідно резолютивної частини рішення судом застосовано саме часткову (дольову) цивільно-правову відповідальність боржників.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до незгоди із судовим рішенням, переоцінки доказів, яким судом першої інстанції було надано належної оцінки, та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 03 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 17 серпня 2022 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.