Рішення

від 26.07.2022 по справі 705/802/22

УМАНСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №705/802/22

2/705/1395/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2022 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:

головуючого судді Піньковського Р.В.

при секретарі судового засідання Прокопенко І.О.

за участю позивача ОСОБА_1

представників відповідача Кузьменко Л.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Умань в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі, в обґрунтування якого зазначив наступне.

Він працює вчителем фізики та інформатики Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області з 01.09.1995 року.

У листопаді 2021 року адміністрація Косенівського ліцею у нього постійно незаконно вимагала медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, що обмежувало його права, як працівника щодо повноцінної роботи.

Так, 05 листопада 2021 року йому було вручено наказ № 28/01-30 про його відсторонення вір роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 на підставі Наказу Міністерства охорони здоров`я України.

Вважає оскаржуваний наказ про відсторонення його від роботи таким, що порушує його права, а тому підлягає скасуванню, оскільки процес відсторонення від роботи регламентується вимогами ст. 46 КЗпП України, за змістом якої, такої підстави для відсторонення від роботи як відмова працівником від щеплення, яке перебуває у стадії клінічних випробувань, не передбачено. На його думку відсутність у нього щеплення не є порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою відсторонення від роботи і тим більше позбавлення заробітної плати.

Постанова Кабміну № 1236, на яку міститься посилання в оскаржуваному наказі, є тимчасовою, оскільки введена на певний проміжок часу, який Кабміном іменується як «карантин всієї території України». В преамбулі постанови зазначено, що вона прийнята в порядку ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і у ній зазначається, що встановлюючи карантин, Кабмін встановлює тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Тобто, підставою винесення оскаржуваного наказу є встановлені Кабміном тимчасові обмеження.

Оскаржуваний наказ порушує його конституційні права, оскільки Конституція України є законом найвищої юридичної сили, а Закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Позивач зазначає, що законною і такою, що не суперечить Конституції України процедура введення в Україні карантину мала б бути наступною: Президент України видає Указ про введення надзвичайного стану, Верховна Рада затверджує цей Указ, після чого він набуває законної сили, головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабміну з пропозицією про встановлення карантину, Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабміном питання про встановлення карантину, Кабмін встановлює карантин і карантин набирає чинності. При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними, чого в країні зроблено не було, а тому в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено. Тобто діюча постанов про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню.

Вважає, що діючий в Україні карантин містить норми (правила та заборони), що обмежують права і свободи людини, встановлені Конституцією України, зокрема, гарантоване ст. 43 Конституції України його право на працю.

Конституцією України чітко встановлено, що обмеження прав і свобод людини, у тому числі права на працю, може бути встановлено лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Таку ж позицію висловив і Конституційний Суд України у рішенні № 10 від 28.08.2020.

Зазначає, що оскільки в Україні не введено воєнного чи надзвичайного стану, пункт 41-6 Постанови Кабміну № 1236 від 09.12.2020 року, який покладає на керівника обов`язок забезпечити відсторонення особи, яка не є щепленою від COVID-19 суперечить ст. ст. 8, 19, 43, 64 Конституції України.

Також, у відповідності до п. 24 Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій зазначено, що порушення трудової дисципліни це невиконання чи неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов`язків, а тому відмова працівника від вакцинації не може вважатися порушенням трудової дисципліни.

Вакцинація не є обов`язковою і ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію, що підтверджується вимогами ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та пунктом 3 Резолюції 2361 (2021) Парламентської асамблеї Ради Європи.

Відповідно до ст. 2-1 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема, від стану здоров`я не допускається.

Зауважує, що ст. 43 Конституції України гарантовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується і громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

У зв`язку із незаконним його відстороненням від роботи, та у відповідності до вимог трудового законодавства позивач вважає, що з відповідача необхідно стягнути на його користь середній заробіток за весь період відсторонення від роботи.

Просить суд визнати протиправним та скасувати наказ відповідача про відсторонення позивача від роботи та стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь період відсторонення від роботи та судові витрати.

Після відкриття провадження у справі на адресу суду надійшов відзив відповідача, у якому зазначають, що позовні вимоги не визнають та просять суд відмовити задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що наказ № 28/01-30 від 05.11.2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » виданий відповідно до статті 46 КЗпП України, частини 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року, а саме у разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями.

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Міністерство охорони здоров`я України своїм наказом від 04.10.2021 року № 2153, зареєстрованим в Мін`юсті 07.10.2021 року за № 1306/36928, затвердило перелік організацій, представники яких підлягають обов`язковій вакцинації проти COVID-19. Згідно з наказом, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби, обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

У п. 41-6 Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 зазначено, що на час відсторонення від роботи оплата праці працівників здійснюється з огляду на положення ст. 94 КЗпП та ч. 1 ст. 1 Закону від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці»; відсторонення здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника підприємства з обов`язковим доведенням його змісту до відома працівника; строк відсторонення від роботи встановлюється до усунення причин, якими воно було обумовлене.

У Правилах внутрішнього трудового розпорядку Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради прописано: «Працівник допускається до роботи за наявності позитивного висновку медичної комісії з проведенням періодичного медичного огляду, відображеного у санітарних книжках, наявних обов`язкових профілактичних щеплень, передбачених чинним законодавством України, міжнародним свідоцтвом про вакцинацію (профілактику проти хвороби COVID-19)».

ОСОБА_1 не має позитивного висновку медичної комісії з проведенням періодичного медичного огляду у 2021 році.

Обов`язок відстороняти від роботи невакцинованих співробітників покладено на керівників підприємств, що потрапили до Переліку Наказу МОЗ № 2153. Тому за невиконання законодавчої вимоги саме керівнику, як посадовій особі загрожувала адміністративна відповідальність, передбачена ст. 44-3 КУпАП, у виді штрафу у розмірі від 2000 до 10000 НМДГ, тобто від 34000 до 170000 гривень).

Заперечує, що у листопаді позивач стикнувся з грубим порушенням конституційного права на роботу з боку відповідача, яке полягало в тому, що у позивача постійно незаконно вимагали на роботі медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19. Оскільки моніторинг вакцинації серед працівників закладу вимагався Управлінням освіти і науки Черкаської обласної державної адміністрації, відділом освіти, охорони здоров`я, культури, спорту та туризму Уманської районної державної адміністрації, Уманського управління Головного управління держпродспоживслужби в Черкаській області, розпорядження яких для керівника освітнього закладу є обов`язковими до виконання.

Учитель ОСОБА_1 був попереджений про можливе відсторонення від роботи, проте відмовився підписувати означений документ, про що складено відповідний Акт.

Повідомляє суд, що Косенівський ліцей Дмитрушківської сільської ради не має фінансового автономії та не є розпорядником коштів, а також зазначає, що 02 березня 2022 року позивач ОСОБА_1 допущений до роботи (наказ №06/01-30 від 02.03.2022 «Про допуск до роботи працівників, відсторонених від роботи»), ознайомлений з наказом про допуск до роботи через засоби електронного зв`язку (електронна пошта та телефонний зв`язок), а також володів інформацією про допуск до роботи через спілкування з колегами. Проте, до роботи так і не приступив, свідомо ігноруючи і своє право на працю, і освітній процес в Косенівському ліцеї.

Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні в повному обсязі підтримав позовні вимоги та факти, викладені у позовній заяві та просив суд позов задовольнити. Вважає, що наказ, яким його відсторонили від роботи є протизаконним та таким, що порушує його конституційні права та вимоги чинного законодавства.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, вважає позов безпідставним та необґрунтованим. Зазначила, що при прийнятті оскарженого рішення діяла в межах своїх посадових обов`язків та у відповідності до вимог чинного законодавства, на підставі розпоряджень керівництва. Крім того, зазначила, що позивач попереджався про можливе відсторонення, у разі невиконання ним умов щодо обов`язкової вакцинації проти COVID-19, але він проігнорував зазначене попередження, відмовляючись ставити свій підпис у наказі. Більше того, в подальшому його було поновлено на роботі, про що його повідомлено у визначеному порядку шляхом направлення на його електронну адресу, а також на мобільний телефон копії наказу про поновлення на роботі, але до роботи він так і не приступив. Також підтримала обставини, викладені у направленому на адресу суду відзиві на позов та просила суд відмовити у задоволенні позову.

Суд, вислухавши позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, вважає, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно дост. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідност. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

29.10.2021 року за № 09 на ім`я вчителя фізики та інформатики ОСОБА_1 , директором Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області Кузьменко Людмилою направлено повідомлення про те, що з 08 листопада 2021 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників закладів освіти. На підставі наказу МОЗ «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153 та пункту 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236, ОСОБА_1 необхідно до 05 листопада 2021 року надати документ, який підтверджуватиме наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

А також попереджено, що якщо до цієї дати ОСОБА_1 не надасть ні один із зазначених документів, 08 листопада 2021 року він буде відсторонений від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП та статті 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» та роз`яснено, що таке відсторонення від роботи не увійде до страхового стажу для пенсії та оплати тимчасової непрацездатності, адже за цей період роботодавець не сплачуватиме за нього страховий внесок на соціальне страхування, а також цей період не увійде й до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

Вказане попередження вручено ОСОБА_1 учителю фізики та інформатики, 01.11.2021 року, але він відмовився його підписувати, але сфотографував, щоб проконсультуватися з юристом, що підтверджується актом, складеним 01.11.2021 за № 08 директором Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області ОСОБА_2 та заступником директора з НВР цього ж ліцею ОСОБА_3 . У акті наявна відмітка про те, що 05.11.2021 року ОСОБА_1 ознайомився із цим актом.

Згідно копії наказу № 28/01-30 від 05.11.2021 року директора Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області, керуючись статтею 46 КЗпП, частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 р. № 1645-ІІІ, наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153, пунктом 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236, Постановою КМУ від 20 жовтня 2021 року № 1096, Правилами внутрішнього трудового розпорядку Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради, ОСОБА_1 , вчителя фізички та інформатики, відсторонено від роботи з 08 листопада 2021 р. на час відсутності щеплення від COVID-19, без збереження заробітної плати. Бухгалтеру відділу освіти, культури, молоді та спорту Дмитрушківської сільської ради тимчасово припинити оплату праці відстороненого працівника, вчителя фізики та інформатики з 08.11.2021 року. У вказаному наказі позивач ОСОБА_1 зазначив, що не погоджується із цим наказом, оскільки він суперечить законам України та поставив свій підпис.

Згідно із ч.1ст. 3 КЗпП Українизаконодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Положеннями частини 1 статті 46 Кодексу законів про працю України передбачено перелік підстав відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом, серед яких зокрема й в інших випадках, передбачених законодавством.

При визначенні поняття «законодавство» суд враховує рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно доКонституції України і законів України.

Отже за змістом вказаної статті КЗпП Українидопускається відсторонення працівника як у конкретних випадках, прямо зазначених у статті, так і в інших випадках, які передбачені певним нормативним документом (правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18)).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та статтею 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов`язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.

При цьому передбачається, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється Міністерством охорони здоров`я України (ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Наразі, наказом МОЗ від 04.10.2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники: центральних органів виконавчої влади та їхніх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їхніх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Цим наказом передбачається, що щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019 року № 2070).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ МОЗ № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.

Державна реєстрація нормативно-правового акту полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов`язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992 № 731)

Таким чином, у разі виникнення недовіри до вказаного наказу МОЗ та питань щодо його законності, не має бути сумнівів зважаючи на те, що необхідну процедуру введення його в дію він пройшов.

Отже, при вирішення питання обов`язковості вакцинування для працівників, зазначених у переліку, визначеному наказом МОЗ № 2153, слід враховувати, що його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень. Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтерміновання через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.

Позивач ОСОБА_1 ні роботодавцю, ні суду не надав доказів, що він має такий стан здоров`я, що є перешкодою для вакцинування, або довідку про те, що він уже вакцинований.

Також суд враховує, що відповідно до постанови КМУ № 1236 (в оновленій редакції) саме керівники державних органів (державної служби), керівники підприємств, установ та організацій мають забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України,частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

Строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Отже, бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей», яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.

Таким чином, суд враховує, що відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено на рівні законодавства, а саме у відповідних нормативно-правових актах органів державної влади, прийнятих у межах їх повноважень та відповідно доКонституції та законів України.

Разом з тим, суд бере до уваги, що згідно наказу № 06/01-30 від 02.03.2022 року директора Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області, у зв`язку із зупиненням дії наказу Міністерства охорони здоров`я від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим щепленням» ОСОБА_1 , учителя фізики та інформатики, допущено до роботи з 02 березня 2022 року.

Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (стаття 2 КЗпП).

Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного суду України, викладеними у пункту 10 Постанови від 24.12.1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», якщо буде встановлено, що на порушення статті 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП).

Також судом враховується, що в законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. А саме, навіть якщо щеплення обов`язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.

Розглядаючи цю справу, суд зазначає, що обов`язковість щеплень є втручанням у право на повагу до приватного життя, яке гарантовано ст.8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Однак, на думку суду, такі втручання є цілком припустимими з огляду на наступне.

Так, для визначення законності таких втручань Європейський суд вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».

Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08.04.2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):

«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15листопада 2016р., з додатковим посиланням).»

ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов`язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.

В Україні таким законом єЗакону України «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов`язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):

«Що стосується мети, яку переслідує обов`язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров`я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров`я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».

А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов`язкової вакцинації суд наводить такі доводи:

«285. … Хоча система обов`язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров`я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.

В контексті охорони здоров`я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров`я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов`язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.

Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов`язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».

З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов`язкову вакцинацію має вагомі причини.

Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов`язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров`я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.

Щодо доводів позивача про сумнівність ефективності вакцини, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров`я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров`я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов`язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів».

Стосовно порушення прав на працю, про що зазначає позивач, ЄСПЛ зазначив таке:

«306. Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов`язку, метою якого є захист здоров`я.

Верховний суд цілком послідовно стверджує наступне (постанова від 10.03.2021р. у справі №331/5291/19):

«Вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб, є виправданою. Тобто в даному питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави тобто було виправданим.

Пунктами «а», «б» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері здоров`я, зокрема, піклуватися про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законом випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

Можливість продовження роботи на посаді вчителя лише за умови проходження вакцинації від COVID-19 не може вважатися дискримінацією по відношенню до працівників за критерієм наявності або відсутності вакцинації. Вимога проходження вакцинації фактично є лише однією з вимог для зайняття тієї чи іншої посади поряд з іншими вимогами, до яких також відносяться, в залежності від виду посади, наявність профільної освіти, стажу роботи, проходження медичного огляду, досягнення певного віку тощо.

Судом не вбачається ознак порушення конституційних прав та свобод позивача.Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він обирає або на яку вільно погоджується. Разом з тим, згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканість і безпеки визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Тобто не робота, а саме життя, здоров`я і безпека людини визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Тому, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на роботу, яку вона обирає. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплення проти COVID-19 особа не може бути допущена до роботи на посаді вчителя, не тільки реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учнів та працівників в школі, а й захищає таким чином і самого працівника, який не отримав профілактичного щеплення.

Варто зазначити, що відсутність вакцинації є перешкодою і в інших сферах суспільного життя, зокрема, обмеження відвідування розважальних закладів, торгових центрів, закладів громадського харчування тощо.

Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов`язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.

Отже, право позивача на працю у навчальному закладі було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не надав підтвердження того, що за станом здоров`я він не може бути щепленим або про те, що профілактичне щеплення ним уже отримано.

За встановлених обставин втручання у приватне життя позивача у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві і не може вважатися порушенням Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Таким чином суд вважає, щокерівник навчального закладу, на якого покладено обов`язок забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 .

У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто є виправданим.

На думку суду, доводи позивача про те, наказ № 28/01-30 від 05.11.2021 «Про відсторонення від роботи» є незаконним, оскільки внаслідок його винесення порушено його конституційне право на працю та вчинено дискримінацію за ознакою стану здоров`я є необґрунтованими, адже вимога про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83, з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, так як таке втручання має об`єктивні підстави, та є виправданим.

У даному випадку індивідуальне право (інтерес) позивача відмовитися від щеплення при збереженні обсягу права на працю, в тому числі на заробітну плату, відпочинок та соціальний захист, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, в тому числі співробітників та дітей, які навчаються у Косенівському ліцеї Дмитрушківської сільської ради.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини першоїстатті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першоюстатті 1 Закону України «Про оплату праці»,заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Основна заробітна плата це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

У відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП України виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінністатті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.

Таким чином, оскільки суд прийшов до висновку про те, що вимога позивача про визнання протиправним та скасування Наказу №537-к/тр від 17.11.2021 року про відсторонення позивача від роботи задоволенню не підлягає, тому не підлягає до задоволення і вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідност. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до приписів ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Як зазначено у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, який широко використовується в практиці ЄСПЛ, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

На підставі вищевикладеного, за встановлених судом обставин та враховуючи роз`яснення, надані Верховним судом у листі за №3223/0/208-21 від 24.12.2021 «Щодо правового регулювання на національному рівні питання відсторонення працівників у зв`язку з відсутністю у них щеплення від гострої респіраторної хвороби «COVID-19», спричиненої корона вірусом SARS-CoV-2», суд вважає, що в задоволенні позовних вимог позивачу слід відмовити, оскільки вони є необґрунтованими та не доведеними належними та допустимими доказами.

Відповідно до положень ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, оскільки в задоволенні позовних вимог відмовлено, то витрати зі сплати судового збору з відповідача стягненню не підлягають.

Керуючись ст. ст. 46, 232, 233 КЗпП України, ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. ст. 7, 10, 12, 13, 76, 81, 89, 258, 259, 263-265, 273, 354, 355 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Косенівського ліцею Дмитрушківської сільської ради Уманського району Черкаської області про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: Р. В. Піньковський