Рішення

від 20.07.2022 по справі 826/15566/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 липня 2022 року м. Київ № 826/15566/18

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Огурцов О.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу

за позовом Громадянина Судану ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Громадянин Судану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Київській області (04073, м. Київ, вул. Петропавлівська, 11, код ЄДРПОУ 37826158) про визнання протиправним та скасування рішення від 17.08.2018 № 252-18, зобов`язання вчинити дії щодо повторного розгляду заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення протиправно не було досліджено актуальну інформацію у країні походження, внаслідок чого зроблено неправильні висновки, внаслідок чого позивачу було необґрунтовано відмовлено у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.

Відповідач проти позовних вимог заперечив та надав суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог, зазначаючи, що позивачем не було повідомлено жодних конкретних фактів особистого переслідування або загрози життю, у зв`язку з чим у визнанні біженцем було відмовлено.

Позивачем подано відповідь на відзив, в якій вважає безпідставними викладені відповідачем у відзиві доводи, та наполягає на задоволенні позовних вимог.

Під час судового розгляду справи судом встановлено наступне.

13.03.2018 громадянин Судану ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 17.08.2018 № 252-18 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту».

Про прийняття зазначеного рішення позивача повідомлено листом Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 04.09.2018 № 124, яке отримано ним 19.09.2018, що підтверджується розпискою.

Позивач, не погоджуючись з рішенням про відмову у визнанні біженцем, вважаючи його протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся з цим позовом до суду.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про те, що права та інтереси, за захистом яких позивач звернувся до суду, не були порушені з огляду на наступне.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Як встановлено під час розгляду справи, позивачем підставою для надання йому статусу біженця визначено побоювання стати жертвою переслідувань в Судані з боку діючої влади через приналежність до соціальної групи лесбійок, геїв, бісексуалів та трансгендерів, а також політичних переконань.

Щодо першої причини позивач, згідно протоколу співбесіди від 19.03.2019, зазначив, що йому погрожував старший брат, який вимагав, щоб позивач поїхав з країни і не повертався, в іншому випадку погрожував вбивством.

Однак, під час додаткової співбесіди (протокол від 26.06.2018) позивач повідомив міграційний орган, що під час перебування в Україні проживав та мав спільний побут з жінкою, з якою припинились відносини через погані умови проживання та постійні сварки.

Також, під час попередніх звернень до міграційного органу позивачем подавалось свідоцтво про шлюб за законами шаріату з громадянкою України ОСОБА_2 .

Крім того, суд не може залишити поза увагою те, що у 2018 році позивач втретє звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При цьому, звертаючись до міграційного органу у 2003 та 2012 роках, позивач жодним чином не згадував зазначені вище обставини та не посилався на них.

У зв`язку з наведеним суд вважає, що твердження позивача під час попередніх звернень суперечать обставинам, які вказуються позивачем під час повторного звернення. Більш того, під час первинного та додаткових співбесід позивачем надавались заплутані та суперечливі пояснення. У сукупності зазначені факти дають підстави вважати їх непереконливими, оскільки, хоча в першу чергу інформація та докази мають надаватися заявником, позивач, окрім власних суперечливих тверджень, не надає жодних доказів на підтвердження зазначених обставин.

Отже, суд приходить до висновку, що повідомлені позивачем обставини стосовно можливої загрози життю, з урахуванням наданої позивачем інформації, повідомлених обставин, всебічного аналізу матеріалів особової справи, не містить ознак дискримінації або переслідування, не належить до конвенційних ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Обґрунтовуючи політичну складову власних побоювань, позивач зазначив, що внаслідок його прихильності до партії «Республіканське братство» та «Бежа-Конгрес», він побоюється переслідувань з боку місцевої влади. Позивач зазначає, що через участь в акціях та мітингах в нього були проблеми з правоохоронними органами, оскільки його неодноразово ув`язнювали.

При цьому, аналіз співбесід свідчить, що позивач вважає, що його ув`язнювали незаконно, проте, у подальшому стверджує, що знав про те, що партія «Бежа-Конгрес» офіційно не визнана урядом країни, а тому діяльність заборонена законом, через що можуть виникнути негативні наслідки після проведення мітингів та акцій.

Суд також критично ставиться до тверджень позивача щодо політичного переслідування, оскільки на додаткових співбесідах позивач зазначає, що вже не є прихильником партії «Бежа-Конгрес», оскільки вона не приносить жодного результату.

Оцінюючи критерії визначення статусу біженця, суд звертає особливу увагу на викладену позивачем інформацію під час його попередніх звернень, що він вирішив поїхати в Україну, оскільки було легше отримати візу, але він має на меті потрапити в більш економічно розвинені країни.

З огляду на наведене вбачається недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.12.2019 у справі № 802/1350/17-а.

Разом з тим, позивач більш за все є мігрантом, тобто особою, яка покидає країну походження в пошуках нового кращого життя, про що додатково свідчить те, що зі слів позивач він покинув Судан у 1998 році, вирушивши до Саудівської Аравії, де прожив близько чотирьох років. Причиною його переїзду до України було те, що йому не подобалась важка робота, яку йому пропонували у Саудівській Аравії, і він вирішив поїхати з країни, оскільки не бачив в ній майбутнього.

У даному випадку, правовідносини, пов`язані з в`їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" та "Про імміграцію" з відповідним набуттям правових статусів у Порядку, визначеному цими Законами.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених позивачем щодо підстав, за якими він покинув країну постійного проживання, органи міграційної служби, на думку суду, цілком обґрунтовано дійшли висновку про те, що твердження заявника про загрозу в країні громадянської належності є досить сумнівними і носять суперечливий характер.

Вищенаведені факти свідчать про те, що позивач насправді керується в своїх діях економічною вигодою та вибором країни, яка краще економічно розвинута, ніж країна його походження.

При цьому, суд приймає до уваги наявність дещо складної соціально-політичної ситуації у країні походження позивача, однак загальна інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Разом з тим, позивачем не було наведено конкретних та переконуючих обставин, за яких можна було б встановити, що позивач зазнавав системного переслідування та насилля за будь-якою із конвенційних ознак.

Тобто, при перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони побоювання стати жертвою переслідувань, враховано загальну ситуацію у країні походження, не встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними, та причинно-наслідкових зв`язків між загальною інформацією по країні походження та твердженнями позивача, що викладені у численних співбесідах.

Таким чином, суд доходить висновку, що оскаржуване рішення прийнято в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, з огляду на що відсутні підстави для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Керуючись статтями 241, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Судану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Київській області (04073, м. Київ, вул. Петропавлівська, 11, код ЄДРПОУ 37826158) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії - відмовити повністю.

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.П. Огурцов