Рішення

від 28.07.2022 по справі 640/17178/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2022 року м. Київ № 640/17178/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Територіального сервісного центру №8042 Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві,

Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Про Едюкейшн груп"

про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом Територіального сервісного центру №8042 Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві, Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві, в якому просить: визнати неправомірним рішення про відмову працівниками ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві та РСЦ МВС в м. Києві у допуску до складення теоретичного і практичного іспиту у ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві; зобов`язати ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві та РСЦ МВС в м. Києві допустити її, ОСОБА_1 , до складення теоретичного і практичного іспиту у ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відмова у допуску до складення теоретичного і практичного іспиту у ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві, оформлена листом від 06 липня 2020 року №31/26-Д-740, не ґрунтується на нормах законодавства, оскільки нею, позивачем, було надано всі документи, визначені постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1993 року №340.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2020 року відкрито провадження у справі, вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та залучено до участі у розгляді справи в процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Про Едюкейшн груп".

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач вказує, що відповідно до пункту 16 постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 1993 року №340 якщо особа з будь-яких причин не склала іспит у територіальному сервісному центрі МВС, видане свідоцтво про закінчення закладу вважається дійсним протягом двох років. Свідоцтво про закінчення закладу видане позивачу 12 січня 2018 року, а з документами для складання іспиту позивач звернулась 06 червня 2020 року, тобто з пропуском дворічного терміну.

Третя особа у письмових поясненнях вказує, що станом на час закінчення позивачем закладу в січні 2018 року, чинною була редакція постанови Кабінету Міністрів України від 18 травня 1993 року №340, відповідно до якої свідоцтво про закінчення закладу вважається дійсним протягом десяти років.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

В червні 2020 року позивач звернулась до Територіального сервісного центру №8042 Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві із документами для допуску до складення теоретичного і практичного іспиту у ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві.

У зв`язку із не допуском до складення теоретичного і практичного іспиту у ТСЦ №8042 РСЦ МВС в м. Києві позивач звернулась із заявою від 15 червня 2020 року до Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві про допуск її, позивача, до складення теоретичного і практичного іспиту.

Листом Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві від 06 липня 2020 року №31/26-Д-740 позивачу відмовлено у допуску до складання теоретичного та практичного іспиту.

Вважаючи рішення про відмову у допуску до складання теоретичного та практичного іспиту протиправним, позивач звернулась до суду з даним позовом.

Відповідно до приписів статті 15 Закону України «Про дорожній рух», кожний громадянин, який досяг визначеного цим Законом віку, не має медичних протипоказань та пройшов повний курс навчання за відповідними програмами, може в установленому порядку отримати право на керування транспортними засобами відповідної категорії.

Особа, яка бажає отримати право на керування транспортними засобами відповідної категорії чи типу, зобов`язана пройти медичний огляд, підготовку або перепідготовку відповідно до типової навчальної програми, успішно скласти теоретичний і практичний іспити. Порядок підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації водіїв транспортних засобів визначається Кабінетом Міністрів України.

Право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія транспортного засобу з установленим терміном дії. На території України відповідно до Конвенції про дорожній рух діють національні та міжнародні посвідчення водія. Порядок видачі, обміну та встановлення терміну дії таких посвідчень визначається Кабінетом Міністрів України.

Посвідчення водія, відповідно до абзацу1 пункту 16 Положення №340, видається особі, яка пройшла медичний огляд у порядку, установленому МОЗ, а також підготовку або перепідготовку відповідно до встановлених планів і програм та склала теоретичний і практичний іспити у територіальному сервісному центрі МВС.

Документами, що засвідчують підготовку і перепідготовку водіїв транспортних засобів, зокрема, є свідоцтво встановленої форми згідно з додатком 2, що вноситься закладом в електронному вигляді до Єдиного державного реєстру МВС (абзац 2 пункту 16 Положення №340).

При цьому, згідно з абзацем 5 пункту 16 Положення №340, якщо особа з будь-яких причин не склала іспити у територіальному сервісному центрі МВС, видане свідоцтво про закінчення закладу вважається дійсним протягом двох років з дня його закінчення.

Водночас пункт 4 Інструкції про порядок приймання іспитів для отримання права керування транспортними засобами та видачі посвідчень водія, затвердженої Наказом МВС України №515 від 07 грудня 2009 року (з наступними змінами і доповненнями) визначає, що до складання теоретичного і практичного іспитів для отримання права керування транспортними засобами допускається особа: яка досягла віку, визначеного законодавством на право керування транспортними засобами відповідної категорії; пройшла медичний огляд у порядку, установленому законодавством; пройшла підготовку або перепідготовку відповідно до встановлених планів і програм у закладі з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації водіїв (далі - заклад); подала в повному обсязі та з достовірними відомостями до ТСЦ МВС документи.

Чинний порядок допуску до керування транспортними засобами передбачає як обов`язкову передумову проходження особою-кандидатом відповідної підготовки водія транспортного засобу в акредитованому закладі. Така успішна підготовка засвідчується свідоцтвом про закінчення закладу, яке є дійсним упродовж двох років з дня закінчення відповідного закладу. З цього випливає також, що як відсутність свідоцтва про закінчення закладу, так і наявність свідоцтва, але яке було видане пізніше двох років, унеможливлює здачу теоретичного та практичного іспитів у територіальному сервісному центрі МВС і подальшу видачу посвідчення водія.

Основним аргументом, який виражений в позовній заяві є твердження, що до спірних правовідносин застосовується абзац 5 пункту 16 Положення №340 в редакції станом на 23 серпня 2017 року, чинній на момент видачі позивачу свідоцтва про закінчення закладу з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації водіїв, відповідно до якого якщо особа з будь-яких причин не склала іспит у територіальному сервісному центрі МВС, видане свідоцтво про закінчення закладу вважається дійсним протягом десяти років.

Суд зауважує, що з 19 жовтня 2019 року правове регулювання цього питання змінилося й чинне законодавство України регламентує дійсність свідоцтва впродовж двох років та вимагає наявність чинного документа про закінчення (виданого не пізніше двох років до цього) закладу з підготовки водіїв транспортних засобів.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Це означає, що за загальним правилом норма права діє стосовно відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто, до певних юридичних фактів застосовується той закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст.58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, від 5 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Отже, залежно від порядку набрання чинності нормативно-правового акта, може бути застосовано декілька способів його дії у часі. Зокрема, як зазначено у пункті 2 Рішення Конституційного Суду України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема: негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Перша форма застосовується у разі, якщо нормативно-правовий акт прийнято на момент виникнення правовідносин та він залишається чинним на час, коли правовідношення припинило своє існування. У випадку, якщо у новоприйнятому нормативно-правовому акті визначено особливий порядок набрання ним чинності, у тому числі визначено перехідний період, під час якого залишаються чинними окремі норми скасованого ним нормативно-правового акта, застосовується ультраактивна форма. Третя форма дії є актуальною у разі прийняття нормативно-правових актів, які пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

На підставі аналізу наведених вище рішень Конституційного Суду України, що містять офіційні тлумачення положень Основного Закону стосовно дії нормативно-правового акта у часі, доцільно зробити висновок, що суд під час розгляду справи має застосовувати той нормативно-правовий акт, який набув чинності та залишається чинним на момент виникнення та припинення відповідних спірних правовідносин.

Суд враховує, що наявне у позивача Свідоцтво про закінчення закладу з підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації водіїв, серії СВС №254611 від 12 січня 2018 року не містить строку чинності, а лише вказівку на дату видачі.

Суд зазначає, що строк чинності визначається відповідно до абзацу 5 пункту 16 Положення №340. Свідоцтво, як таке, самостійно не надає особі право керування транспортними засобами та отримання посвідчення водія. Для реалізації цього права особа зобов`язана пройти медичний огляд, підготовку або перепідготовку відповідно до типової навчальної програми, успішно скласти теоретичний і практичний іспити (частина 1 статті 15 Закону України «Про дорожній рух»).

Права особи не накопичуються потягом дії закону чи іншого нормативно-правового акту, який в подальшому втратив чинність. Визначене у нормативно-правовому акті право, якщо особою не було здійснено конкретних дій щодо його реалізації під час чинності такого нормативно-правового акта, не може бути збережене у майбутньому після того, як відповідний акт втратив свою чинність, а новим нормативно-правовим актом таке право не передбачено або встановлено у іншому обсягу.

Крім того це означає, що особа може скористатися правом та механізмом реалізації відповідного права лише за законом, чинним на момент прояву реального бажання скористатися відповідним правом та механізмом. При цьому, реальність бажань означає те, що особа звернулася до відповідно суб`єкта владних повноважень у встановлений спосіб та із заявою встановленої форми із наданням всіх необхідних документів (виконанням всіх вимог законодавства, що регулює порядок реалізації відповідного права).

Реалізація права особи має здійснюватися за нормами, чинними на момент вираження волевиявлення такої особи у формі конкретних дій (звернення до суб`єкта владних повноважень). Тобто до таких правовідносин мають застосовуватись ті норми законодавства, які є чинними на час вчинення відповідних значимих юридичних дій.

Як видно з матеріалів справи, позивач звернулася до Територіального сервісного центру №8042 Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві із заявою щодо допуску її до складання іспитів для отримання посвідчення водія у червні 2020 року. Тоді ж отримала відповідну відмову в допуску.

Отже, спірні правовідносини виникли в червні 2020 року на момент дії абзацу 5 пункту 16 Положення №340 в редакції Постанови Кабінету Міністрів України №320 від 03 квітня 2019 року, яка визначає дворічний строк чинності Свідоцтва.

Суд наголошує, що Закони, які встановлюються державою, не можуть бути абсолютними та передбачати незмінний механізм їх реалізації. Для встановлення справедливого балансу інтересів у суспільстві держава змушена змінювати механізми законодавчого регулювання. Встановлення більш суворого регулювання питання допуску до керування засобами підвищеної небезпеки має на меті забезпечення такого публічного інтересу, сприяє підвищенню кваліфікації водіїв транспортних засобів і є одним із механізмів позитивного врегулювання державою правовідносин у сфері дорожнього руху. Таким чином, відповідні зміни мають легітимну мету, обумовлені суспільною необхідністю, є пропорційними та обґрунтованими.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки судом встановлено правомірність відмови відповідачів у допуску позивача до складення теоретичного і практичного іспиту.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача судового збору у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 139, 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя А.І. Кузьменко