Рішення

від 28.08.2022 по справі 495/4922/21

БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 495/4922/21

рішення

ІМЕНЕМ УКрАЇНи

29 серпня 2022 року м. Білгород-Дністровський

Білгород Дністровський міськрайонний суд Одеської області в складі:

головуючого одноособово судді Шевчук Ю.В.,

при секретарі Бучка В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Білгород-Дністровському справу за позовною заявою керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексія Вікторовича до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договорів, припинення права власності, звільнення земельної ділянки шляхом приведення у попередній стан та зобов`язання повернути земельну ділянку, -

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст та обґрунтування позовних вимог позивача

30 червня 2021 року керівник Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексій Вікторович звернувся до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області з позовною заявою до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договорів, припинення права власності, звільнення земельної ділянки шляхом приведення у попередній стан та зобов`язання повернути земельну ділянку, а саме просив суд:

Визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Комунальною підприємства «Агенція державної реєстрації» Махортова Ігоря Олександровича від 06.11.2018 року, індексний номер рішення: 43894406, про реєстрацію за ОСОБА_1 права приватної власності на магазин з кімнатами відпочинку, загальною площею 52,4 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 28776537, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1686595251103);

Визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21.10.2020 року за реєстровим №1144, посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріальною округу Кушнір І.В., на підставі якого, ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 придбала магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 ;

Скасувати право власності (номер запису про право власності: 38766908) на магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;

Припинити за ОСОБА_2 речове право власності на магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису 38766908 про державну реєстрацію права власності, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1686595251103;

Визнати незаконним та скасувати рішення Затоківської селищної ради від 05.10.2020 року №1629 про передачу в оренду терміном на 49 років земельної ділянки, цільове призначення якої: для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, площею 0.0700 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0700 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0116, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між Затоківською селищною радою та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Кушнір І.В. від 15.10.2020 року за № 1077, з додатковою угодою до нього від 21.10.2020 року за №1146, укладеною між Затоківською селищною радою та ОСОБА_2 , посвідченою приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Кушнір І.В.;

Припинити за ОСОБА_2 речове право оренди земельної ділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 5110300000:02:012:0116 за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису 38680542 про державну реєстрацію права власності, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2191131451103;

Зобов`язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку загальною площею 0,0700 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0116, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом знесення розташованого на ній самочинно збудованого магазину з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м.;

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути до земель комунальної власності Кароліно-Бугазької сільської ради земельну ділянку площею 0,0700 га з кадастровим номером 5110300000:02:012:0116, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ;

Стягнути солідарно з відповідачів на користь Одеської обласної прокуратури сплачений судовий збір за подачу позову на рахунок Одеської обласної прокуратури за наступними реквізитами: отримувач коштів - Одеська обласна прокуратура (адреса: 65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3); код отримувача (код за ЄДРПОУ): 03528552; рахунок отримувача: UA808201720343100002000000564; банк отримувача: ДКСУ у м. Києві; код банку отримувача: 820172; код класифікації доходів бюджету 22030101.

Свої позовні вимоги позивач - керівник Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексій Вікторович обґрунтовував тим, що реєстрація права власності на магазин з кімнатами відпочинку, об`єкт житлової нерухомості загальною площею 52,4 кв.м, що розташований за адресою; АДРЕСА_1 , за ОСОБА_1 , а в подальшому за ОСОБА_2 є незаконною, оскільки виданий ТОВ «ПРОМ-СТРОЙ ЛТД» замовником якого є ОСОБА_1 , розроблено на громадський будинок магазин з кімнатами відпочинку не містить інформацію про рік побудови вказаного об`єкту нерухомості, а також зазначене підприємство не відповіло на запит, та відносно зазначеного підприємства Головним управлінням ДПС в Одеській області будь-які перевірки не проводились, податкова звітність не надавалась, контакти представників даного підприємства відсутні, що на думку позивача свідчить про сумнівне походження технічного паспорту, який став підставою для державної реєстрації спірного магазину з кімнатами відпочинку. Також в обґрунтування своєї позовної заяви позивач зазначає, що підставою для державної реєстрації спірного магазину з кімнатами відпочинку став акт готовності об`єкта до експлуатації №254, виданий 16.06.2010 року Інспекцією ДАБК в Одеській області, однак станом на червень 2010 року прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту здійснювалось на підставі сертифікату відповідності, а не на підставі акту готовності об`єкта до експлуатації, який є лише підставою для отримання сертифікату. Враховуючи, що первинну державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на спірний магазин з кімнатами відпочинку проведено незаконно на думку позивача, то договір купівлі-продажу від 21.10.2020 року за №1144 зазначеного спірного об`єкту нерухомості, згідно з яким ОСОБА_2 придбала магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , - підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, а також похідне право власності ОСОБА_2 на зазначений об`єкт нерухомості підлягає припиненню шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису 38766908 про державну реєстрацію права власності, та похідне речове правооренди земельноїділянки площею 0,0700 га з кадастровим номером 5110300000:02:012:0116 за адресою: АДРЕСА_1 шляхом скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису 38680542 про державну реєстрацію права власності, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2191131451103.

Рух справи у суді

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 02.07.2021 року було відкрито загальне позовне провадження по зазначеній вище справі.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13.07.2021 року було задоволено заяву позивача про забезпечення позову.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 23.06.2022 року було закрито підготовче провадження по справі, справу призначено до судового розгляду по суті.

Короткий виклад позицій сторін по справі

Представник позивача прокурор Білгород-Дністровської окружної прокуратури Рубанова Наталія Олександрівна у судовому засіданні підтримала позовні вимоги, та просила їх задовольнити в повному обсязі, з підстав зазначених у позовні заяві

Представник відповідача - Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області у судове засідання не з`явився, проте надав на адресу суду заяву, згідно якої просив розглядати справу за його відсутності.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився. Був повідомлений належним чином, про причини неявки суду не повідомив.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася. У судове засідання з`явився її представник адвокат Царенко О.О., який просив відмовити в задоволенні позовної заяви, надавши суду відзив на позовну заяву, та у судовому засіданні посилався на те, що позивач не вірно визначив суб`єктний склад сторін, що є окремою підставою для відмови в задоволенні позовної заяви, а також зазначив що жодні докази надані позивачем не засвідчені належним чином, що свідчать про їх недопустимість, у зв`язку із чим суд не може на них посилатися в обґрунтування прийнятого рішення, а також зазначив, що позовні вимоги ґрунтуються на припущеннях, оскільки позивачем не заявлялося відповідне клопотання про витребування у державного реєстратора реєстраційної справи для встановлення обставин, на які в свою чергу посилається позивач в обґрунтування своєї позовної заяви.

Фактичні обставини встановлені судом, позиція суду та нормативно-правове обґрунтування

Розглянувши позовну заяву, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд дійшов до наступних висновків.

Статтею 5 ЦПК Українипередбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За загальними правилами статей15,16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першоюстатті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно достатті 41 Конституції Україникожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За змістом статей316,317,321,391ЦК України право власностіце право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Гарантуючи захист права власності, закон надає право власнику вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей16,386,391 ЦК України.

Устатті 328 ЦК Українизазначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зістаттею 331 ЦК України,право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Статтею 386 ЦК Українивстановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Відповідно до частини 1статті 376 ЦК Українижитловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Пунктом 1 частини першоїстатті 2Закону України «Про державну реєстрацію речових правна нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав28 серпня 2018 року, (надаліЗакон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далідержавна реєстрація прав)офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повнотивідомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першоїстатті 3 Закону №1952-IV).

У пунктах 1 та 2 частини 3статті 10 Закону №1952-IVзазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Згідно ч. 2 статті 18 Закону № 1952-IV зазначено, перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Особливості процедури державної реєстрації прав власності на нерухоме майно визначені Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою КМУ №1127 від 25.12.2005 року (даті Порядку).

Відповідно до п. 40 Порядку в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав06.06.2018 року, державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком.

Відповідно до п. 40 Порядку в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав06.06.2018 року, для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються:1) документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна; 3) документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси;4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

В своючергу позивачем не надано належних та допустимих доказів щодо неправомірності набуття права власності відповідачем ОСОБА_1 на магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , так само як і не надано жодних належних та допустимих доказів недостовірності декларації та технічного паспорту на магазин з кімнатами відпочинку, їх невідповідності закону, або будь яких інших обставин які вказували на недійсність таких документів суду не надавалося, у зв`язку із чим посилання позивача, на те, що це є об`єктом самочинного будівництва, не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію прозахист правлюдини іосновоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно достатті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція Українимає найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основіКонституції Україниі повинні відповідати їй. НормиКонституції Україниє нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставіКонституції Українигарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а такожстатті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенціїгарантувати права, які є практичними та ефективними, а нетеоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, ай право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесіпровадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 рокуу справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суднагадує,щоп.1статті6 Конвенціїзобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень,але це не може сприйматисьяквимоганадаватидетальнувідповідьнакожен аргумент.Межі цього обов`язку можуть бути різнимивзалежності від характеру рішення.Крім того,необхідно брати до уваги,між іншим,різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства,традиції,юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування,щовипливаєзістатті6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див.«Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинстваобґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює,що згідно з його усталеною практикою,яка відображає принцип,пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, урішенняхсудівта інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави,на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт1статті6Конвенції зобов`язуєсуди обґрунтовувати свої рішення,його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.Міра,до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтуваннярішення,можебути різноюв залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) від9грудня 1994 року,серія A,N 303-A,п.29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін,орган влади зобов`язаний виправдатисвоїдії,навівшиобґрунтуваннясвоїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v.Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначенняобґрунтованогорішення полягає в тому, щоб продемонструватисторонам, що вони були почуті. Крімтого, вмотивованерішеннядаєстороніможливістьоскаржитийого та отримати йогопереглядвищестоящоюінстанцією.Лишезаумови винесенняобґрунтованогорішенняможе забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див.рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland),N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1статті 2 ЦПК Українивизначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Устатті 11 ЦПК Українизазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2статті 13 ЦПК Українипередбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей12та81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Устатті 76 ЦПК Українизазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК Українипередбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно ч.ч. 1-6ст. 95 ЦПК Україниписьмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом.

Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.

Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу.

Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Порядок засвідчення копій документів визначений пунктом 5.27 Національного стандарту України, затвердженого Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики №55 від 07.04.2003 «ДСТУ 4163-2003», відповідно до якого відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом», назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії.

Всупереч зазначеним вимогам законодавства, стороною позивача надані копії письмових доказів, якими обґрунтовується позов, які не засвідчені в порядку, встановленому чинним законодавством.

У відповідності до ч. 1ст. 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6ст. 81 ЦПК України).

Статтями 77-80 ЦПК Українивстановлено критерії доказів, а саме їх належність, допустимість, достовірність та достатність.

Згідно ч. 1ст. 80 ЦПК Українидостатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ч. 2ст. 80 ЦПК України).

Вирішуючи позов по суті, суд також, звертає увагу на те, що відповідно до положень ст. ст.12,13,81 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язкомсуду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно дост. 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивномута безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно п. 2Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», обґрунтованим визнається рішення,ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як напідставусвоїхвимог і заперечень,підтверджених доказами,якібули досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогамзаконупроїхналежність та допустимість,або обставин,що непідлягають доказуванню,а також якщо рішення містить вичерпнівисновки суду, що відповідають встановленим напідставідостовірних доказів обставинам,які мають значення длявирішення справи.

Таким чином суд, приходить до висновку, що в такому вигляді, як надані копії письмових доказів стороною позивача, які не засвідчені в порядку, встановленому чинним законодавством, їх не можливо прийняти до уваги, оскільки такі документи не є допустимими доказами.

Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об`єктивноїістини. При цьому, питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Окремими положеннями статей95та83 ЦПК Українивизначено особливості використання як засобів доказування письмових доказів (копій та оригіналів), а також особливості їх подання до суду та учасникам справи.

Як зазначено у частині 1статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Важливою вимогою використання копії письмового доказу як допустимого доказу у справі є її належне засвідчення та передчасне надсилання іншим учасникам справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.04.2021 року по справі № 520/17947/18.

Відповідно до частини четвертоїстатті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідноправомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинствасуду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити,із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Таким чином, зважаючи на вищенаведене,суд вважає, що сторона позивача надала належні докази, в яких міститься інформація щодо обставин, які входять до предмета доказування,але ці докази являться недопустимими доказами у справі, які не можуть бути покладені судом в основу для прийняття обґрунтованого рішення, що в даному випадку є підставою для відмови в задоволенні позову.

Також, суд погоджується з доводами представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Царенко О.О., що позивачем не вірно визначено суб`єктний склад сторін у справі.

Так, у судовому засіданні, яке відбулося 21 липня 2022 року на запитання представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Царенко Олександра Олександровича, представник позивача прокурор Білгород-Дністровської окружної прокуратури Рубанова Наталія Олександрівна зазначила, що згідно відомостей з Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Затоківська селища рада не ліквідована та не перебуває в стані припинення.

Згідно ч. 1 статті 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Суд зазначає, що загальні засади державної реєстрації, а також її основні принципи визначені встатті 4 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IVПро державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань(далі - Закон № 755-IV). До них, зокрема, належать обов`язковість та публічність державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.

З метою забезпечення державних органів достовірною інформацією створено Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (даліЄдиний державний реєстр, Реєстр) (частина першастатті 7 Закону № 755-IV).

Відповідно до пункту другого частини першоїстатті першої цього Законувитяг з Єдиного державного реєстру (даліВитяг) містить відомості, які є актуальними на дату та час формування витягу або на дату та час, визначені у запиті, або інформацію про відсутність таких відомостей у цьому реєстрі.

Статус документів та відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру, закріпленийстаттею 10 Закону № 755-IV, яка, зокрема, визначає, що внесені до Реєстру документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі. Якщо ж відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не внесені до нього, вони не можуть бути використані у спорі.

В свою чергу позивач, визначивши відповідачем по справі Кароліно-Бугазьку сільську раду Білгород-Дністровського району Одеської області згідно заявлених позовних вимог просить суд:

Визнати незаконним та скасувати рішення Затоківської селищної ради від 05.10.2020 року № 1629 про передачу в оренду терміном на 49 років земельної ділянки, цільове призначення якої: для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, площею 0.0700 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 0,0700 га, кадастровий номер 5110300000:02:012:0116, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між Затоківською селищною радою та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Кушнір І.В. від 15.10.2020 року за № 1077, з додатковою угодою до нього від 21.10.2020 року за №1146, укладеною між Затоківською селищною радою та ОСОБА_2 , посвідченою приватним нотаріусом Білгород-Дністровського міського нотаріального округу Кушнір І.В.;

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути до земель комунальної власності Кароліно-Бугазької сільської ради земельну ділянку площею 0,0700 га з кадастровим номером 5110300000:02:012:0116, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Разом з тим, на час розгляду справи, як зазначив у судовому засіданні представник позивача в Єдиному державному реєстрі відсутні відомості про припинення юридичної особиЗатоківської селищної ради Білгород-Дністровської міськради. Відомості про перебування в стані припинення також у Реєстрі відсутні.

За такого правого регулювання та встановлених фактичних обставин, Затоківська селищна рада Білгород-Дністровської міськради не є припинена та є діючим органом місцевого самоврядування, який здійснює свою компетенцію, а тому саме Затоківська селищна рада може відповідати за даним позовом.

Визначений позивачем відповідач - Кароліно-Бугазьку сільську раду Білгород-Дністровського району Одеської області прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах не порушувала, оскільки оскаржуване рішення не ухвалювала, так само і не укладала спірний договір оренди земельної ділянки, та не можливо на думку суду повернути земельну ділянку до земель комунальної власності Кароліно-Бугазької сільської ради, оскільки зазначена земельна ділянка знаходиться в межах іншого населеного пункту.

Згідно п. 18 Перехідних положень Закону України «Про місцеве самоврядування», сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи розформованих територіальних громад припиняються як юридичні особи з дня внесення запису про їх припинення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.

Статтею175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких вінзаявляє позовні вимоги. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року по справі №523/9076/16-ц зазначила, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад. Такий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року по справі № 304/1500/17-ц (провадження № 61-1470св20).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступдо суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чиномчи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. theUnitedKingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснуваннядостатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, правові висновки Великої Палата Верховного Суду та Верховного Суду, застосовуючиЄвропейську конвенцію з прав людинита практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та наявні у справі докази, надані сторонами у справі, суд вважає, що, позивачем не надано було суду допустимих доказів по справі в підтвердження обґрунтованості позовних вимог.

Виникненню у відповідачів права власності на майно, виходячи з національної системи регулювання підстав та порядку набуття такого права на новостворене нерухоме майно, слугувала та передувала активна участь в такому процесі держави в особі відповідних органів архітектурно-будівельного контролю, які прийняли до експлуатації магазин з кімнатами відпочинку загальною площею 52,4 кв.м, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , закінчений після будівництва об`єкт. В зв`язку з чим, враховуючи, що право власності на житлове приміщення було набуте відповідачами в результаті проведення державними органами законодавчо встановлених процедур, то відповідальність за вказані процедури не може покладатися на останніх, які розраховувала на їх належність та легітимність.

Задоволення вимог прокурора призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку втручання держави у мирне володіння майном відповідачами є непропорційним.

За своєю юридичною природою позовце матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1статті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних правце застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК Українипередбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорені або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А такожу разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 рокуВерховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та другастатті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

За таких підстав, суд дійшов висновку про те, що позивачем, керівником Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексієм Вікторовичем не доведено належним чином те, що відповідачі порушують права Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, а тому у відповідності до статей15,16 ЦК Україниправо вказаних позивачів не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положеньЄвропейської конвенції з прав людинитапрактики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду першої інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовійпринципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідачі отримали ефективний засіб юридичного захисту свого порушеного права, що передбачено статтями6,13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободта статті 1 Першого протоколуКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. Вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Висновки за результатами розгляду справи та розподіл судових витрат

Враховуючи вищезазначене, аналізуючи наявні у справі докази у їх сукупності, виходячи із системного тлумачення норм чинного законодавства, які регулюють дані правовідносин у контексті з`ясованих судом обставин справи, суд вважає, що заявлені позовні вимоги керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексія Вікторовича до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договорів, припинення права власності, звільнення земельної ділянки шляхом приведення у попередній стан та зобов`язання повернути земельну ділянку не підлягають задоволенню з зазначених вище підстав.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід залишити за стороною позивача.

Враховуючи все вищенаведене, керуючись ст.ст.4,5,12,13,81,89,141,258-259,263-265,268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви керівника Білгород-Дністровської окружної прокуратури Уманець Олексія Вікторовича до Кароліно-Бугазької сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора, визнання недійсним договорів, припинення права власності, звільнення земельної ділянки шляхом приведення у попередній стан та зобов`язання повернути земельну ділянку відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення, (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.

Повний текст даного рішення виготовлено та проголошено 06.09.2022 року о 11 годині 15 хвилин.

Суддя: