Рішення

від 31.08.2022 по справі 920/1258/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01.09.2022м. СумиСправа № 920/1258/21

Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. за участю секретаря судового засідання Бублик Т.Д. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/1258/21 в порядку загального позовного провадження

за позовом: Приватного підприємства «ОРІОЛ-ОЙЛ» (вул. Половки, буд. 64, м. Полтава, 36010, ідентифікаційний код 38223185),

до відповідача: Селянського (фермерського) господарства «ЄЛИСЕЙ» (с. Мефедівка, Середино-Будський район, Сумська область, 41025, ідентифікаційний код 37630927),

про стягнення 1 567 885,06 грн,

за участю представників учасників справи:

позивача - адвокат Салашний М.О. згідно ордеру від 09.09.2021 № 1057526 приймав участь у підготовчому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів,

відповідача - не з`явився.

УСТАНОВИВ:

23.11.2021 позивач звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом, відповідно до якого просить суд стягнути з відповідача сплачених авансом грошових коштів в сумі 1 516 981,00 грн, інфляційні втрати в сумі 180 217,34 грн, 3 % річних в сумі 67 129,73 грн; а також витрати по сплаті судового збору в сумі 26 464,92 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн.

Позовні вимоги обгрунтовано неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань щодо поставки товару попередньо оплаченого позивачем.

У позовній заяві позивачем наведено, що попередні (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи складається з судового збору в сумі 26 464,92 грн та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн.

Ухвалою від 29.11.2021 у справі № 920/1258/21 судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 920/1258/21 за правилами загального позовного провадження; призначити підготовче засідання на 20.01.2022, 10:30 з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання.

31.01.2022 представником позивача до суду подано заяву від 12.01.2022 № 12/01/22-1 (вх. № 130 від 13.01.2022) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою від 13.01.2022 у справі № 920/1258/21 судом постановлено заяву представника позивача - адвоката Салашного М.О. ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) від 12.01.2022 № 12/01/22-1 (вх. № 130 від 13.01.2022) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у справі № 920/1258/21 задовольнити; провести засідання у справі № 920/1258/21, призначене на 20.01.2022, 10:30 за участю представника позивача - адвоката Салашного М.О. ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою програмного забезпечення «EasyCon» (пошук в мережі Інтернет здійснюється за посиланням: https://easycon.com.ua).

У підготовчому засіданні 20.01.2022 судом постановлено протокольну ухвалу, які відповідно до приписів частини п`ятої статті 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання, та відповідно до якої постановлено продовжити строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів до 03 березня 2022 року.

У підготовчому засіданні 20.01.2022 судом оголошено перерву до 09.02.2022, 12:30.

Ухвалою від 20.01.2022 у справі № 920/1258/21 судом постановлено повідомити відповідача про дату, час і місце підготовчого засідання, призначеного на 09.02.2022, 12:30.

27.01.2022 від представника позивача до суду надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог (уточнення) від 24.01.2022 № 24/01/24-1 (вх. № 664/22 від 27.01.2022), де представник позивача просить суд стягнути з відповідача сплачених авансом грошових коштів в сумі 1 516 981,00 грн, інфляційні втрати в сумі 35 193,96 грн, 3 % річних в сумі 15 710,10 грн; а також витрати по сплаті судового збору в сумі 26 464,92 грн та витрати на правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн.

Ухвалою від 09.02.2022 у справі № 920/1258/21 судом постановлено заяву представника позивача - Приватного підприємства «ОРІОЛ-ОЙЛ» (вул. Половки, буд. 64, м. Полтава, 36010, ідентифікаційний код 38223185) про зменшення розміру позовних вимог (уточнення) від 24.01.2022 № 24/01/24-1 (вх. № 664/22 від 27.01.2022) задовольнити; подальший розгляд справи здійснювати виходячи із розміру зменшених позовних вимог згідно заяви позивача про зменшення розміру позовних вимог (уточнення) від 24.01.2022 № 24/01/24-1 (вх. № 664/22 від 27.01.2022), а саме щодо стягнення з відповідача сплачених авансом грошових коштів в сумі 1 516 981,00 грн, інфляційних втрат в сумі 35 193,96 грн та 3 % річних в сумі 15 710,10 грн; відкласти підготовче засідання на 28.02.2022, 10:30.

Водночас, підготовче засідання, призначене на 28.02.2022, 10:30, не відбулось у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану з 24.02.2022 та проведенням бойових дій території Сумської області.

22.03.2022 розпорядженням голови Верховного Суду № 12/0/9-22 змінено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Сумської області. Розпорядженням голови Верховного Суду від 22.04.2022 № 25/0/9-22 відновлено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Сумської області.

Ухвалою від 10.05.2022 у справі № 920/1258/21 судом постановлено призначити підготовче засідання на 09.06.2022, 10:30.

Відповідно до статті 185 ГПК України у підготовчому засіданні суд постановляє ухвалу (ухвали) про процесуальні дії, що необхідно вчинити до закінчення підготовчого провадження та початку судового розгляду справи по суті. За результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про: 1) залишення позовної заяви без розгляду; 2) закриття провадження у справі; 3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Суд з`ясовує думку сторін щодо дати призначення судового засідання для розгляду справи по суті.

За результатами підготовчого засідання 09.06.2022 судом постановлено ухвалу у справі № 920/1258/21, відповідно до закрито підготовче провадження та призначено справу № 920/1258/21 до судового розгляду по суті в судове засідання на 20.07.2022, 11:00 за участі представника позивача у цьому судовому засіданні у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою від 20.07.2022 у справі № 920/1258/21 судом постановлено відкласти розгляд справи по суті на 11.08.2022, 12:30, а ухвалою від 11.08.2022 у цій справі постановлено відкласти розгляд справи по суті на 01.09.2022, 12:00.

Представник позивача приймав участь у судовому засіданні по суті у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, позовні вимоги підтримав у повному обсязі з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог та просить суд їх задовольнити.

Представник відповідача у судове засідання по суті не з`явився, відзиву на позов не подав.

Копії ухвал суду від 09.02.2022, від 10.05.2022, від 20.07.2022 та від 11.08.2022 надіслано судом відповідачу за адресою, повідомленою позивачем у позовній заяві, а саме: с. Мефедівка, Середино-Будський район, Сумська область, 41025, повернуто на адресу суду відділенням поштового зв`язку з відмітками пошти «адресат відсутній за вказаною адресою».

Частиною четвертою статті 89 Цивільного кодексу України визначено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами частини першої статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Відповідно до інформації з ЄДР відповідач зареєстрований за адресою: с. Мефедівка, Середино-Будський район, Сумська область, 41025.

Згідно з пунктами 4, 5 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення, зокрема, є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 за № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою «Судова повістка» з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.

У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.05.2018 у справі № 910/15442/17, від 10.09.2018 у справі № 910/23064/17, від 24.07.2018 у справі № 906/587/17).

Ураховуючи висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 П/9901/87/18 направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду.

Таким чином, відповідач вважається таким, що належним чином повідомлений про розгляд справи Господарським судом Сумської області.

Станом на 01.09.2022 від відповідача на адресу суду не надходило відзиву на позов та письмових заперечень по суті позовних вимог.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Суд вважає за доцільне зазначити, що учасникам справи надано достатньо часу для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів. Приймаючи до уваги наведене та принципи змагальності і диспозитивності господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами у відповідності до частини другої статті 178 ГПК України.

Судовий процес, на виконання статті 222 Господарського процесуального кодексу України фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 01.09.2022 на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини.

02.03.2020 року між сторонами укладено договір купівлі-продажу товару, а саме, сої у кількості 172 384 кг за ціною 8 800,00 грн на загальну суму 1 516 981,00 грн, у тому числі, ПДВ 252 830,17 грн.

Договір купівлі-продажу/поставки у формі єдиного документу сторонами не складався.

Після отримання переплати відповідач зобов`язувався відвантажити проплачену кількість сої на автомобілі позивача та видати відповідні документи, що підтверджують відвантаження.

На виконання договору купівлі-продажу від 02.03.2020 позивач згідно, виставленого відповідачем рахунку № 3 від 02.03.2020 перерахував на розрахунковий рахунок відповідача платіжними дорученнями: від 03.03.2020 № 150 - 300 000,00 грн, у тому числі ПДВ 50 000,00 грн; від 03.03.2020 № 151 - 600 000,00 грн, у тому числі ПДВ 50 000,00 грн; від 03.03.2020 № 152 - 616 981,00 грн, у тому числі ПДВ 102 830,17 грн. Усього перераховано попередньої оплати в сумі 1 516 981,00 грн, у тому числі ПДВ 202 830,17 грн.

Вчинення певної дії щодо перерахування грошових коштів позивачем та приймання цих коштів відповідачем свідчить про укладення договору купівлі-продажу між сторонами та засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Проте відповідач не виконав свої зобов`язання стосовно відвантаження товару після отримання передплати його вартості.

19.05.2020 позивачем надіслано на адресу відповідача претензію № 19/05/20-2 на суму 1 516 981,00 грн з вимогою у семиденний строк з дня отримання претензії повернути грошові кошти в розмірі попередньо оплаченої суми. Одночасно направлений проект акту звірки взаємних розрахунків між сторонами станом 07.05.2020.

Відповіді на претензію відповідачем позивачу не надіслано, акт звірки взаємних розрахунків не узгоджено, попередньо оплачену позивачем суму коштів відповідачем не повернуто.

09.09.2021 позивачем повторно надіслано відповідачеві вимогу щодо передачі товару - сої у кількості 170,4 тон та або повернення суми попередньої оплати на суму 1 516 981,00 грн, проте відповідачем відповіді на претензію позивачу не надіслано, товар не поставлено та попередньо оплачену позивачем суму коштів не повернуто

Таким чином, сума боргу відповідача по виконанню своїх зобов`язань перед позивачем за непоставлений товар складає 1 516 981,00 грн.

Оцінка суду, висновки суду та законодавство, що підлягає застосуванню.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 174 ГК України визначено, що підставою виникнення господарських зобов`язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.

Статтею 193 ГК України встановлено обов`язок суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною першою статті 181 ГК України у редакції, яка діяла станом на 02.03.2020 встановлено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

У відповідності до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч. 2 ст. 640 ЦК України).

Згідно частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 656 цього Кодексу визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до статей 526, 629 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від зобов`язання не допускається; договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 662 ЦК України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.1 ст.663 ЦК України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Вимоги щодо моменту виконання обов`язку продавця передати товар закріплені у статті 664 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний прийняти товар, крім випадків, коли він має право вимагати заміни товару або має право відмовитися від договору купівлі-продажу.

Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За приписами статті 538 ЦК України виконання свого обов`язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання. У разі невиконання однією із сторін у зобов`язанні свого обов`язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов`язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов`язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі. Якщо зустрічне виконання обов`язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов`язку, друга сторона повинна виконати свій обов`язок.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною першою статті 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб`єктів, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення їм претензії чи звернення до суду.

Відповідно 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Боржник, який прострочив виконання зобов`язання, відповідає перед кредитором за завдані простроченням збитки і за неможливість виконання, що випадково настала після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Згідно зі статтею 693 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Визначене частиною другою статті 693 ЦК України право покупця вимагати від продавця повернення суми попередньої оплати за своїм змістом є правом покупця на односторонню відмову від зобов`язання, внаслідок якої припиняється зобов`язання продавця перед покупцем з поставки товару.

Відповідно до статті 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку.

Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора.

Боржник не має права на відшкодування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання.

Боржник за грошовим зобов`язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

Судом встановлено, що факт перерахування позивачем відповідачу попередньої оплати за товар у загальній сумі 1 516 981,00 грн (у т.ч. ПДВ в сумі 202 830,17 грн) повністю підтверджується матеріалами справи та не спростовується відповідачем. Доказів поставки відповідачем позивачу товару у повному обсязі матеріали справи не містять, відповідачем такі докази не подані. Доказів повернення позивачу сплаченої позивачем суми коштів, у зв`язку з не отриманням позивачем пального за переданими відповідачем талонами, відповідач також до суду не подав.

Враховуючи викладені встановлені судом обставини, суд вважає вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача суми сплаченої за придбання товару у розмірі 1 516 981,00 грн правомірними, обґрунтованими, і такими, що підлягають задоволенню.

Крім наведеного позивачем заявлено до стягнення також 3 % річних від простроченої суми в сумі 15 710,10 грн та інфляційні втрати в сумі 35 193,96 грн нарахованих за загальний період з 21.09.2021 по 24.01.2022.

Положеннями статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Здійснений позивачем розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат за загальний період з 21.09.2021 по 24.01.2022 суд вважає арифметично вірним.

Оскільки судом встановлено факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання, то вимоги позивача в частині стягнення з відповідача на його користь 3 % річних в сумі 15 710,10 грн та інфляційних втрат в сумі 35 193,96 грн за вказаний період визнаються судом правомірними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи, належними, допустимими, та достовірними доказами, у розумінні статей 76-78 ГПК України, а тому підлягають задоволенню з урахуванням вищевикладеного.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 129 ГПК України, судовий збір в сумі 23 518,28 грн підлягає відшкодуванню позивачеві за рахунок відповідача.

Щодо покладення на відповідача витрат позивача на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.

Зі змісту частини третьої статті 123 ГПК України вбачається, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною першою статті 126 ГПК України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до частини другої статті 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно з пунктами 1, 2 частини п`ятої статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи та чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору. З урахуванням ціни позову, значення справи для сторін.

В постанові від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що стаття 59 Конституції України гарантує кожному право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права. Отже, з викладеного слідує, що до правової допомоги належать й консультації та роз`яснення з правових питань; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; представництво у судах тощо.

Згідно з пунктом 6.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов`язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об`єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах.

Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг, а також копії свідоцтва адвоката, який представляв інтереси відповідної сторони, або оригіналу ордеру адвоката, виданого відповідним адвокатським об`єднанням, з доданням до нього витягу з договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій.

У разі неподання відповідних документів у господарського суду відсутні підстави для покладення на іншу сторону зазначених сум.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пунктах 34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який водночас повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 21.05.2019 у справі № 903/390/18, від 21.01.2020 у справі № 916/2982/16, від 07.07.2020 у справі № 914/1002/19).

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. (частині п`ята статті 126 ГПК України).

Частиною шостою статті 126 ГПК України встановлено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно з частиною першою статті 169 ГПК України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої, шостої статті 126 ГПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Частиною восьмою статті 129 ГПК України передбачено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

У позовній заяві позивачем наведено, що попередні (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи складається з судового збору в сумі 26 464,92 грн та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн.

На підтвердження судових витрат представником позивача додано до позовної зави ордер № 1057526 від 09.09.2021; копію договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1; копію додаткової угоди від 09.09.2021 № 1 до договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1; розрахунок витрат професійної правничої допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1; копію акту від 16.11.2021 № 1 до договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1; копію рахунку-фактури від 16.11.ю2021 № 116; копію платіжного доручення від 17.11.2021 № 748 на суму 25 000,00 грн та витяг із договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1.

Відповідно до пункту 1 додаткової угоди № 1 від 09.09.2021 до договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1 сторони домовились, що розмір гонорару адвоката становить 25 000,00 грн.

Згідно акту від 16.11.2021 № 1 до договору про надання правової допомоги від 09.09.2021 № 09/09/21-1 кількість витрачено часу адвокатом на консультації, складання документів та представництво інтересів позивача у Господарському суді Сумської області склала 10 год. 00 хв. і відповідно, вартість наданих правових послуг складає в загальному розмірі 25 000,00 грн.

Даний розмір судових витрат було наведено позивачем у позовній заяві та у заяві про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідача судових витрат.

Саме від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконання робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною, а не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права.

Оскільки проти розміру витрат на правничу допомогу має заперечувати обов`язково інша сторона і якщо вона не заперечує, то у суду відсутні підстави надавати оцінку кількості часу витраченому адвокатом на виконання робіт.

Зазначена правова позиція викладена в Постанові КГС ВС від 24.11.2020 № 911/4242/15.

Крім того, в постанові Об`єднаної палати КГС ВС від 22.01.2021 у справі № 925/1137/19 викладено правову позицію з приводу того, що за умови підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, не надання іншою стороною доказів невідповідності заявлених до відшкодування витрат критеріям співмірності, у тому числі спростування правильності відповідних розрахунків, витрати на надану професійну правничу допомогу підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено, чи тільки має бути сплачено.

Враховуючи те, що позивачем подано належні докази в обґрунтування обсягу наданих адвокатами послуг і виконання робіт та їх вартості, а відповідачем не подано заперечень проти розміру витрат на правничу допомогу, суд приходить до висновку про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 126, 129, 233, 236-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Задовольнити позовні вимоги.

2. Стягнути з Селянського (фермерського) господарства «ЄЛИСЕЙ» (с. Мефедівка, Середино-Будський район, Сумська область, 41025, ідентифікаційний код 37630927) суму сплачену за придбання товару у розмірі 1 516 981,00 грн (один мільйон п`ятсот шістнадцять тисяч дев`ятсот вісімдесят одна гривня нуль копійок), 3 % річних у розмірі 15 710,10 грн (п`ятнадцять тисяч сімсот десять гривень десять копійок), інфляційні втрати у розмірі 35 193,96 грн (тридцять п`ять тисяч сто дев`яносто три гривні дев`яносто шість копійок), відшкодування витрат по сплаті судового збору в сумі 23 518,28 грн (двадцять три тисячі п`ятсот вісімнадцять гривень двадцять вісім копійок) та відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в сумі 25 000,00 грн (двадцять п`ять тисяч гривень нуль копійок).

3. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Згідно із частинами першою, другою статті 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 256 та статті 257 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Суд звертає увагу учасників справи, що відповідно до частини сьомої статті 6 ГПК України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Повні реквізити сторін зазначені у пункті 2 резолютивної частини цього рішення.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 12 вересня 2022 року.

Суддя Ю.А. Джепа