Постанова

від 29.08.2022 по справі 920/750/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2022 року

м. Київ

cправа № 920/750/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників:

позивача - Заїки І. В. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

відповідача-1 - не з`явилися,

відповідача-2 - Мазнєвої С. Г. (адвоката, в режимі відеоконференції),

третьої особи-1 - Мазнєвої С. Г. (адвоката, в режимі відеоконференції),

третьої особи-2 - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 (колегія суддів: Станік С. Р. - головуючий, Тищенко О. В., Шаптала Є. Ю.) у справі

за позовом Сумської міської ради

до: 1) Фізичної особи-підприємця Макового Олексія Павловича; 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів: 1) ОСОБА_1 ; 2) Державний реєстратор Стецьківської сільської ради Сумського району Сумської області Білолюбська Ірина Вікторівна

про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. У липні 2020 року Сумська міська рада звернулася до Господарського суду Сумської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Макового Олексія Павловича (далі - ФОП Маковий О. П.), Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент" (далі - ТОВ "Рітейл Девелопмент"), у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний номер: 44445277 від 06.12.2018 10:39:25, на підставі якого внесено запис про право власності (номер запису: 29290781) на магазин "А-1" загальною площею 26,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1713456359101), за Маковим Олексієм Павловичем (далі - Маковий О. П. ).

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що державним реєстратором здійснено реєстрацію права власності на нерухоме майно з порушенням вимог Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та всупереч Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127. На думку позивача, оспорювана реєстрація права власності порушує права та охоронювані законом інтереси Сумської міської ради, оскільки стосується реєстрації майна на земельній ділянці комунальної власності. Сумська міська рада також зазначала, що ФОП Маковому О. П. земельна ділянка надавалася в оренду під розміщеною тимчасовою спорудою; дозволу на зведення на цій земельній ділянці об`єкта нерухомого майна орендодавець не надавав; реконструкція можлива виключно для введеного в експлуатацію об`єкта, однак зареєстрований за ФОП Маковим О. П. об`єкт в експлуатацію не був введений, а право власності на нього зареєстровано не було.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Сумської області від 18.01.2021 (суддя Жерьобкіна Є. А.) у справі № 920/750/20 відмовлено у повному обсязі у задоволенні позовних вимог Сумської міської ради до ФОП Макового О. П. та ТОВ "Рітейл Девелопмент" про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав.

2.2. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, господарський суд першої інстанції виходив із того, що, зареєструвавши декларацію про готовність до експлуатації об`єкта за адресою: вул. Металургів 5, м. Суми, 5, Управління державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради діяло як суб`єкт владних повноважень, та відповідно до покладених на нього законодавством обов`язків мало можливість перевірити як сам об`єкт нерухомого майна, який вводився в експлуатацію, так і підстави такого введення, а також відомості, зазначені в самій декларації про готовність об`єкта до експлуатації.

При цьому місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що у державного реєстратора були законні підстави для прийняття відповідного рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень, на підставі якого внесено запис про право власності (номер запису: 29290781) (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1713456359101) за Маковим О. П., оскільки рішення про державну реєстрацію за Маковим О. П. права власності на магазин було прийнято на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації, яка зареєстрована Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради та не скасована.

2.3. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 скасовано рішення Господарського суду Сумської області від 18.01.2021 у справі № 920/750/20 та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги Сумської міської ради до ФОП Макового О. П. та ТОВ "Рітейл Девелопмент" про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав задоволено у повному обсязі.

Визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обмежень (з відкриттям розділу), індексний номер: 44445277 від 06.12.2018 10:39:25, на підставі якого внесено запис про право власності (номер запису: 29290781) на магазин "А-1", загальною площею 26,5 м2, що знаходиться за адресою: вул. Металургів 5, м. Суми (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1713456359101) за Маковим О. П.

2.4. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний господарський суд виходив із того, що подана відповідачем-1 декларація про готовність до експлуатації об`єкта є декларацією про реконструкцію об`єкта нерухомості, та не свідчить про те, що цей об`єкт є новозбудованим об`єктом нерухомого майна, оскільки ФОП Маковому О. П. земельна ділянка, на якій розміщено протиправно зареєстрований об`єкт, надавалась під розміщеною тимчасовою спорудою для здійснення підприємницької діяльності. Апеляційний господарський суд зазначив, що оскільки дозволу на зведення на земельній ділянці комунальної власності об`єкта нерухомого майна не надавалось, то відповідач-1 здійснив самочинне будівництво.

Крім того, апеляційний господарський суд встановив, що зареєстрований за відповідачем-1 об`єкт не був введений в експлуатацію, право власності ніколи не було зареєстровано як на новозбудований об`єкт нерухомості, а в матеріалах справи відсутні докази введення в експлуатацію новозбудованого об`єкта, зареєстрованого за відповідачем-1. Разом з тим суд констатував, що ТОВ "Рітейл Девелопмент" як титульний володілець протиправно зареєстрованого майна звернулося до Сумської міської ради з вимогою припинити діючий договір оренди земельної ділянки від 22.08.2016, укладений між Сумською міською радою та ФОП Маковим О. П., і передати ТОВ "Рітейл Девелопмент" право користування земельною ділянкою, що знаходиться за адресою: вул. Металургів, 5, м. Суми, у зв`язку придбанням нежитлового приміщення, розташованого на цій земельній ділянці. З огляду на це суд зазначив, що у разі виконання наведених вимог Сумська міська рада позбавляється права користування та розпорядження земельною ділянкою, (кадастровий 5910136600:17:030:0044).

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 у справі № 920/750/20, до Верховного Суду звернулося ТОВ "Рітейл Девелопмент" з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначену постанову апеляційного господарського суду, а рішення Господарського суду Сумської області від 18.01.2021 у справі № 920/750/20 залишити в силі.

3.2. Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, ТОВ "Рітейл Девелопмент" зазначає, що оскаржувана постанова апеляційного господарського суду ухвалена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. ТОВ "Рітейл Девелопмент", звертаючись із касаційною скаргою, зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

3.3. Скаржник наголошує, що апеляційний господарський суд, ухвалив оскаржувану постанову без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19. Крім того, на думку скаржника, апеляційний господарський суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, не застосував положення частин 3, 4 статті 376 Цивільного кодексу України, і на цей час відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування зазначених положень законодавства у подібних правовідносинах.

3.4. Сумська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін. На думку Сумської міської ради, наведена скаржником постанова Великої Палати Верховного Суду ухвалена не у подібних правовідносинах. При цьому Сумська міська рада вважає, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 у справі № 920/750/20 є законною та обґрунтованою.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що 22.08.2016 між Сумською міською радою та підприємцем Маковим О. П. було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємцю Маковому О. П. передано в оренду земельну ділянку, яка знаходиться за адресою: м. Суми, вул. Металургів, 5, площею 0,0045 га (кадастровий номер 5910136600:17:030:0044), під розміщеною тимчасовою спорудою, для здійснення підприємницької діяльності (вид цільового призначення земель - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі).

4.2. Відповідно до пункту 2.2 договору оренди земельної ділянки, цей договір укладається строком до 15.04.2021.

4.3. Державна реєстрація права оренди Макового О. П. проведена 12.10.2016, відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку та відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

4.4. Господарськими судами зазначено, що 19.11.2018 Маковий О. П. в Управлінні державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради зареєстрував повідомлення про початок виконання будівельних робіт щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), зокрема нежитлового приміщення (магазину) за адресою: АДРЕСА_1 (вид будівництва - реконструкція).

4.5. 30.11.2018 Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Сумської міської ради зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, нежитлового приміщення (магазин), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 26,5 м2.

4.6. 04.12.2018 на підставі декларації про готовність об`єкта до експлуатації за Маковим О. П. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності на громадський будинок (магазин) загальною площею 26,5 м2, літ. "А-1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

4.7. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 19.12.2018 Маковий О. П. продав ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) громадський будинок (магазин) загальною площею 26,5 м2, літ. "А-1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Судами також констатовано, що право власності ОСОБА_1 на зазначений магазин зареєстровано 19.12.2018 та припинено 20.02.2019 у зв`язку з реєстрацією права власності за ТОВ "Рітейл Девелопмент" на підставі акта приймання-передачі майна від 18.02.2019 до статутного капіталу ТОВ "Рітейл Девелопмент" (рішення учасника (засновника) ТОВ "Рітейл Девелопмент" від 08.02.2019 № 221).

4.8. Сумська міська рада, вважаючи, що оспорювана реєстрація права власності порушує її права та охоронювані законом інтереси, звернулась до Господарського суду Сумської області із цим позовом.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга повинна бути частково задоволена з огляду на таке.

5.2. Предметом позову в цій справі є вимоги Сумської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

5.3. Підставою позовних вимог, на думку Сумської міської ради, є те, що оспорювана реєстрація права власності порушує її права та охоронювані законом інтереси.

5.4. Верховний Суд зазначає, що пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (тут і далі у редакції, чинній на момент здійснення оспорюваної державної реєстрації права власності) передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

5.5. Частиною 1 статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.

5.6. Частиною 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною 3 статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.

5.7. Відповідно до частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі: 1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката; 2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката; 4) виданого нотаріусом свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, чи їх дублікатів; 5) свідоцтва про право власності, виданого органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді, чи його дубліката; 6) свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого до 1 січня 2013 року органом місцевого самоврядування або місцевою державною адміністрацією, чи його дубліката; 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном; 8) державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року; 9) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 10) ухвали суду про затвердження (визнання) мирової угоди; 11) заповіту, яким установлено сервітут на нерухоме майно; 12) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об`єкта нерухомого майна релігійній організації; 13) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність; 14) інших документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

5.8. Верховний Суд також зазначає, що відповідно до статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб. Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

5.9. Частиною 1 статі 74 Господарського процесуального кодексу України установлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Частиною 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

5.10. Скасовуючи рішення господарського суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний господарський суд виходив із того, що подана відповідачем-1 декларація про готовність до експлуатації об`єкта є декларацією про реконструкцію об`єкта нерухомості, та не свідчить про те, що цей об`єкт є новозбудованим об`єктом нерухомого майна, оскільки ФОП Маковому О. П. земельна ділянка, на якій розміщено протиправно зареєстрований об`єкт, надавалась під розміщеною тимчасовою спорудою для здійснення підприємницької діяльності. Апеляційний господарський суд зазначив, що оскільки дозволу на зведення на земельній ділянці комунальної власності об`єкта нерухомого майна не надавалось, то відповідач-1 здійснив самочинне будівництво. Крім того, апеляційний господарський суд встановив, що зареєстрований за відповідачем-1 об`єкт не був введений в експлуатацію, право власності ніколи не було зареєстровано як на новозбудований об`єкт нерухомості, а в матеріалах справи відсутні докази введення в експлуатацію новозбудованого об`єкта, зареєстрованого за відповідачем-1.

5.11. ТОВ "Рітейл Девелопмент" не погоджується з висновками апеляційного господарського суду, а тому звернулося з касаційною скаргою. ТОВ "Рітейл Девелопмент", звертаючись з касаційною скаргою, зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5.12. Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.13. Касаційну скаргу з посиланням на положення частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивовано тим, що апеляційний господарський суд, ухвалив оскаржувану постанову без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19.

5.14. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.15. У пункті 39 постанови від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

5.16. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Самі по собі предмет позову та сторони справи можуть не допомогти встановити подібність правовідносин за жодним із критеріїв. Не завжди обраний позивачем спосіб захисту є належним й ефективним. Тому формулювання предмета позову може не вказати на зміст і об`єкт спірних правовідносин. Крім того, сторонами справи не завжди є сторони спору (наприклад, коли позивач або відповідач неналежний). Тому порівняння сторін справи не обов`язково дозволить оцінити подібність правовідносин за суб`єктами спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97, 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.17. Верховний Суд, проаналізувавши правовідносини у цій справі та у справі, на яку посилається скаржник, установив неподібність правовідносин у зазначених справах з огляду на таке.

5.18. Верховний Суд установив, що постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, на яку посилається скаржник, ухвалена у межах справи № 10/2180 про банкрутство (за заявою Управління Пенсійного фонду України в м. Сміла до Державного підприємства "Машинобудівний завод "Оризон") за заявою ліквідатора Державного підприємства "Машинобудівний завод "Оризон" до ОСОБА_3 про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на користь заявника нежитлової будівлі корпусу № 19, яка складається з виробничого корпусу літ. "А1" та адміністративно-побутових приміщень літ. А-3, реєстраційний номер 8334291711105, які розташовані на АДРЕСА_2 , площею 1 429,5 м2; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 27196984 від 25.07.2018 про право власності ОСОБА_3 на нежитлову будівлю корпусу; реєстрацію права власності Державного підприємства "Машинобудівний завод "Оризон" на зазначене нерухоме майно.

У справі № 925/1351/19 спірні правовідносини виникли з огляду на те, що нерухоме майно вибуло з володіння Державного підприємства "Машинобудівний завод "Оризон" поза його волею за результатами продажу на прилюдних торгах, які відбулись із порушенням Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 та статуту підприємства. При цьому легалізація покупцем придбаного майна шляхом нотаріального оформлення права власності та отримання свідоцтва про право власності на придбане майно не відбулася.

Господарські суди, розглядаючи справу № 925/1351/19 по суті позовних вимог, установили, що згідно з протоколом проведення прилюдних торгів (аукціону) з продажу арештованого майна, складеного Товариством з обмеженою відповідальністю "Стратег", 15.02.2008 на прилюдних торгах (аукціоні), проведених за ініціативною відділу державної виконавчої служби Смілянського міськрайонного управління юстиції, ОСОБА_4 придбав: - лот № 1 - "адміністративно-побутові приміщення корпусу № 19 "Машинобудівного заводу "Оризон" загального площею 383,48 м,2 які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 " за 122 144,00 грн; - лот № 2 - "виробничі приміщення корпусу № 19 "Машинобудівного заводу "Оризон", загальною площею 1 045,71 м2, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 ", за 218 900,00 грн.

5.19. Натомість у справі № 920/750/20, яка розглядається, спірні правовідносини виникли з огляду на те, що оспорювана реєстрація права власності порушує права та охоронювані законом інтереси Сумської міської ради, оскільки стосується реєстрації майна на земельній ділянці комунальної власності. Сумська міська рада також зазначала, що ФОП Маковому О. П. земельна ділянка надавалась в оренду під розміщеною тимчасовою спорудою; дозволу на зведення на цій земельній ділянці об`єкта нерухомого майна орендодавець не надавав; реконструкція можлива виключно для введеного в експлуатацію об`єкта, однак зареєстрований за ФОП Маковим О. П. об`єкт в експлуатацію не був введений, а право власності на нього зареєстровано не було.

У справі № 920/750/20 господарські суди встановили, що між Сумською міською радою та підприємцем Маковим О. П. було укладено договір оренди земельної ділянки, за умовами якого підприємцю Маковому О. П. передано в оренду земельну ділянку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0045 га (кадастровий номер 5910136600:17:030:0044) під розміщеною тимчасовою спорудою, для здійснення підприємницької діяльності (вид цільового призначення земель - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі). У подальшому Маковий О. П. продав ОСОБА_1 громадський будинок (магазин) загальною площею 26,5 м2, літ. "А-1", що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Судами також встановлено, що право власності ОСОБА_1 на зазначений магазин зареєстровано 19.12.2018 та припинено 20.02.2019 у зв`язку з реєстрацією права власності за ТОВ "Рітейл Девелопмент" на підставі акта приймання-передачі майна від 18.02.2019 до статутного капіталу ТОВ "Рітейл Девелопмент" (рішення учасника (засновника) ТОВ "Рітейл Девелопмент" від 08.02.2019 № 221).

5.20. Наведені установлені обставини у цій справі № 920/750/20 свідчать про те, що правовідносини у справі № 925/1351/19 на яку посилається скаржник, є неподібними зі справою № 920/750/20, що розглядається, з огляду на відмінні підстави позову, відмінне матеріально-правове регулювання та установлені фактичні обставини у цих справах, що впливають на зміст відповідних правовідносин.

5.21. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

5.22. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

5.23. Отже, наведені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилися під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій.

Щодо підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України

5.24. Скаржник вважає, що на цей час відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування частин 3, 4 статті 376 Цивільного кодексу України.

5.25. У контексті наведених доводів скаржника Верховний Суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 викладено такі висновки:

"6.23. За положеннями частини першої статті 376 ЦК України (у редакції, чинній станом на час звернення до суду із цим позовом) житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

6.24. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

6.25. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

6.26. Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

6.27. За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

6.28. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).

6.29. Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об`єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.

6.30. Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

6.31. Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

6.32. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

6.33. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті".

5.26. Крім того, у постанові Верховного Суду від 08.07.2020 у справі № 914/850/17 викладено такі висновки щодо застосування статті 376 Цивільного кодексу України:

"Згідно статті 376 цього Кодексу житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (ч.1). Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч.2). Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч.3). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч.4). На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч.5). Особа, яка здійснила самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат на будівництво, якщо право власності на нерухоме майно визнано за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій воно розміщене (ч.6). У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (ч.7).

4.5. Як вбачається із наведених вище положень статті 376 Цивільного кодексу України, ця норма передбачає декілька правових підстав для визнання нерухомого майна самочинним будівництвом. Положеннями цієї статті, зокрема, визначено, що будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети (ч.1); право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно (ч.3).

4.6. Отже, чинним законодавством для спірних правовідносин визначено єдину підставу для набуття права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, яка, як вбачається із встановлених судами обставин справи, не настала, з огляду на що, незважаючи на наведені вище доводи, викладені у касаційній скарзі, до відповідача-1 судами правильно застосовані положення статті 376 Цивільного кодексу України".

5.27. З урахуванням наведених висновків Верховний Суд констатує, що у спірних правовідносинах, які виникли у цій справі, належним способом захисту порушеного права Сумської міської ради має бути вимога про знесення самочинного будівництва.

5.28. Проте апеляційний господарський суд цього не врахував, а також не звернув уваги на те, що скасування рішення про державну реєстрацію прав, на підставі якого внесено запис про право власності за Маковим О. П. на магазин "А-1" загальною площею 26,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не призведе до автоматичного скасування наступних реєстраційних дій, зокрема реєстрації права власності за ОСОБА_1 та наступної реєстрації права власності за ТОВ "Рітейл Девелопмент". Водночас господарський суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, помилково відмовив у задоволенні позову з інших мотивів.

5.29. Верховний Суд зазначає, що статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

5.30. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

5.31. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

5.32. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

5.33. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

5.34. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

5.35. Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

5.36. Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

5.37. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та інших.

5.38. Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

5.39. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палаьи Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

5.40. Отже, Верховний Суд констатує, що позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки скасування рішення про державну реєстрацію прав, на підставі якого внесено запис про право власності за Маковим О. П. на магазин "А-1" загальною площею 26,5 м2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , не призведе до автоматичного скасування наступних реєстраційних дій, зокрема реєстрації права власності за ОСОБА_1 та подальшої реєстрації права власності за ТОВ "Рітейл Девелопмент", та не призведе до поновлення прав Сумської міської ради. Водночас Верховний Суд зазначає, що у цьому випадку належним способом захисту порушеного права Сумської міської ради має бути вимога про знесення самочинного будівництва. Апеляційний господарський суд наведеного не врахував, а тому помилково дійшов висновку про задоволення позовних вимог у цій справі. Натомість господарський суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, помилково відмовив у задоволенні позову з інших мотивів, та не врахував, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1-5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

6.3. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

6.4. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині. У статті 312 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

6.5. Враховуючи положення законодавства та встановлені судами обставини справи, колегія суддів зазначає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржувану постанову апеляційного господарського суду скасувати, а рішення господарського суду першої інстанції - змінити, виклавши його мотивувальну частини в редакції цієї постанови, в іншій частині рішення господарського суду першої інстанції слід залишити в силі.

7. Судові витрати

7.1. Судовий збір за подання касаційних скарг в порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, слід покласти на позивача.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 311, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 у справі № 920/750/20 в частині підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент" в частині підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, задовольнити частково.

3. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2022 у справі № 920/750/20 скасувати, а рішення Господарського суду Сумської області від 18.01.2021 у справі № 920/750/20 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Господарського суду Сумської області від 18.01.2021 у справі № 920/750/20 залишити в силі.

4. Стягнути з Сумської міської ради на користь Фізичної особи-підприємця Макового Олексія Павловича 2 102,00 (дві тисячі сто дві) грн витрат зі сплати судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

5. Стягнути з Сумської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Рітейл Девелопмент" 2 102,00 (дві тисячі сто дві) грн витрат зі сплати судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

6. Доручити Господарському суду Сумської області видати відповідні накази.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак