Рішення

від 18.09.2022 по справі 160/9515/22

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2022 року Справа № 160/9515/22

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ніколайчук С.В.

розглянувши у порядку письмового провадження у м. Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (49000, м. Дніпро, вул. Старокозацька, 52, код ЄДРПОУ 25005978) до товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП-СОФТ» (50008, Дніпропетровська область, м. Кривий ріг, вул. Генерала Радієвського, 34а) про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

ВСТАНОВИВ:

06 липня 2022 року Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП-СОФТ», в якому позивач просить:

- стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП-СОФТ» на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік у розмірі 100 756,25 грн.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що відповідач перебуває на обліку в Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів. За 1 робоче місце, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте особами з інвалідністю у 2021 році, відповідач до 15.04.2022 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 100756,25 грн. Дана сума заборгованості по адміністративно-господарським санкціям підтверджується наданим відповідачем річним Звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2021 рік за формою №10-ПІ, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 р. № 42 та розрахунком суми позову щодо стягнення заборгованості по сплаті адміністративно-господарських санкцій за незайняті робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю. Оскільки, вищезазначена сума у визначений законодавством строк відповідачем не сплачена, утворилась заборгованість у зазначеному вище розмірі.

Частиною 2 ст. 257 КАС України встановлено, що за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 261 КАС України, відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.

У відповідності до ч.1 ст. 262 КАС України, розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи за правилами загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18 липня 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

05.08.2022 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, згідно з яким відповідач висловлює незгоду з вимогами позов, вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки підприємство не відмовлялося прийняти на роботу осіб з інвалідністю. Зі свого боку відповідач впродовж 2021 року надав звіти до Криворізького міського центру зайнятості щодо наявності вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів , що залишались вакантними у зв`язку з не направленням для працевлаштування інвалідів уповноваженими органами.

З 01.05.2019 року було працевлаштовано особу з інвалідністю, яка працювала у відповідача по 31.03.2021 року, тому заяви про наявність вільних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за період з січня 2021 року по березень 2021 року не подавались.

Тому, відповідач вважає, що ним не було порушено жодної норми Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

18.08.2022 року на електронну адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній підтримує правову позицію викладену в позові та заперечує проти заявлених відповідачем витрат на правничу допомогу.

У відповідності до положень ч. 4 ст. 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив наступні обставини справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю «ТОП-СОФТ» (код ЄДРПОУ 38788304) перебуває на обліку у Дніпропетровському обласному відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «ТОП-СОФТ» з квітня 2021 року по грудень 2021 року включно подавало до Дніпровського міського центру зайнятості звіти згідно форми №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії).

Доказів направлення відповідачу осіб для працевлаштування у 2021 році матеріали справи не містять.

Відповідно до Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2021 рік за формою 10-ПІ, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 10.02.2007 року №42 та розрахунку суми позову щодо стягнення адміністративно-господарських санкцій, позивач зазначає, що за наявні робочі місця призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих особами з інвалідністю у 2021 році, відповідач мав сплатити суму адміністративно-господарських санкцій у розмірі 100756,3 грн. (за 1 особу).

Станом на день звернення до суду відповідачем не сплачено суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу у працевлаштуванні осіб з інвалідністю, що і стало підставою звернення до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладеним в відзиві на позов, поясненням третьої особи, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон №875-ХІІ).

Відповідно до ч.2 ст.17 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо, з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Частинами 1, 2 ст.19 Закону №875-ХІІ передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до положень ч.ч.1, 4 ст.20 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

За приписами до ч.1 ст.18 Закону №875-ХІІ, забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Частиною 3 ст.18 цього Закону визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З аналізу вказаних норм вбачається, що обов`язок з працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Згідно з наказом Міністерства праці та соціальної політики України, звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів №42 від 10.02.2007 року, щорічною формою звітності є форма №10-ПІ, яка, заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 1 березня після звітного періоду.

З огляду на викладене, звіт за формою 10-ПІ є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів для працевлаштування.

Судом встановлено, що відповідач подав за 2021 рік звіт (за формою №10-ПІ) про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів. В цьому звіті містилась інформація про наявність відповідних вакансій.

Також, з матеріалів справи вбачається, що відповідач впродовж 2021 року надавав звіти до Криворізького міського центру зайнятості щодо наявності вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів, що залишались вакантними у зв`язку з не направленням для працевлаштування інвалідів уповноваженими органами.

З 01.05.2019 року було працевлаштовано особу з інвалідністю, яка працювала у відповідача по 31.03.2021 року, тому заяви про наявність вільних місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за період з січня 2021 року по березень 2021 року не подавались.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що відповідач сприяв працевлаштуванню інвалідів та виконував усі вимоги законодавства щодо забезпечення прав інвалідів на працевлаштування у повному обсязі.

Судом встановлено факт невиконання відповідачем нормативу по працевлаштуванню інвалідів у 2021 році.

Разом з тим, суд вважає, що вина відповідача в зазначеному відсутня, оскільки, відповідач вживав всі необхідні заходи по створенню робочих місць та працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2021 рік, не встановлено. Докази зворотнього у суду відсутні.

Тобто, ТОВ «ТОП-СОФТ» було вжито всіх заходів по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу.

Позивачем подання відповідної звітності та заявок не заперечується.

Відповідно до ч.1 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Таким чином, для стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності підприємства складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб`єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

При цьому, суд зазначає, що роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв`язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій, за відсутності вини юридичної особи.

Отже, елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв`язку між самим порушенням та його наслідками. Застосування принципу вини як умови відповідальності пов`язане з необхідністю доведення порушення зобов`язання.

З урахуванням вище наведеного, суд вважає, що роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, зокрема, відповідачем було вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю: ТОВ «ТОП-СОФТ» зареєстровано у Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звітувало про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, направляло до центру зайнятості відповідну звітність з інформацією щодо можливості працевлаштування осіб з інвалідністю, а, отже, зазначені адміністративно-господарські санкції до відповідача застосовані бути не можуть.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі №812/1140/18, відповідно до якої обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатися пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування, за умови, що відповідач ужив всі заходи по створенню робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого нормативу.

Відповідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Беручи до уваги вищенаведене, суд вважає, що відповідачем було виконано всі необхідні заходи по створенню робочих місць для інвалідів і їх працевлаштуванню та дотримано вимоги, встановлені статтею 19 Закону №875-ХІІ, а тому, підстави для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій відсутні.

Відповідно до положень ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно зі ст. 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Судом враховано, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, системно проаналізувавши приписи законодавства України, надавши оцінку з урахуванням усіх доказів у справі в їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд зробив висновок, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Представником відповідача у відзиві на позов заявлено клопотання про стягнення з позивача судових витрат на правничу допомогу.

Суд, дослідивши клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.

Статтею 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини другої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За змістом частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною п`ятою статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За положеннями статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року, у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 12 жовтня 2006 року, у справі «Двойних проти України» від 30 березня 2004 року, у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

На підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування останніх.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу представником позивача до суду було надано: копію свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю серія ДП № 3326, копію ордера на надання правничої (правової) допомоги, копію договору про надання правової допомоги № 25-07/22N від 25.07.2022 року, копію акта наданих послуг № 10 до договору про надання правової допомоги № 25-07/22 N від 25.07.2022 року.

Відповідно до договору вартість послуг адвоката за даним договором сторони визначили у розмірі 10 000 грн. 00 коп. Вартість послуг адвоката сплачується клієнтом протягом 5 (п`яти) робочих днів з моменту надання рахунку. Сторони погодили, що рахунок надається протягом 10 днів з моменту прийняття рішення Дніпропетровським окружним адміністративним судом у справі № 160/9515/22.

Відповідно до акту надання послуг № 25-07/22 N від 25.07.2022 року вартість наданих послуг адвоката становить 10 000 грн.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг та пов`язаністю таких послуг безпосередньо з веденням конкретної справи та реального факту понесення таких витрат, як то випливає зі змісту ст. 134 КАС України, а не відкладення їх на майбутнє, що передбачено вищевказаною додатковою договором про надання правової допомоги № 25-07/22 N від 25.07.2022 року.

Отже, як свідчать матеріали справи, відповідачем не було подано до суду жодних документів, які б підтверджували факт реального понесення позивачем витрат на правничу допомогу у розмірі 10000 грн.

Верховним судом в постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Суд зазначає, що здійснені адвокатом дії, визначені в рахунках на оплату, мали бути здійснені адвокатом фактично, та дійсність їх вчинення має бути підтверджена в матеріалах справи.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy), №34884/97).

Також, суд вважає, що доводами відповідача не доведено співмірність витрат на професійну правничу допомогу, що заявлені витрати є явно не спірмірними з ціною факту реального понесення відповідачем витрат на правничу допомогу у розмірі 10 000 грн, а тому заява про відшкодування витрат на професійну допомогу у загальному розмірі 10 000 грн. задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. 9, 72-77, 90, 132, 134, 139, 157, 246-247, 249, 255, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (вул. Старокозацька, 52, м.Дніпро, 49000, код ЄДРПОУ 25005978) до товариства з обмеженою відповідальністю «ТОП-СОФТ» (50008, Дніпропетровська область, м. Кривий ріг, вул. Генерала Радієвського, 34а) - відмовити.

Розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук