Рішення

від 18.09.2022 по справі 640/17050/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2022 року м. Київ № 640/17050/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарника К.Ю., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем»

про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі по тексту - позивач), адреса: 03150, місто Київ, вулиця Велика Васильківська, будинок 104 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» (далі по тексту - відповідач), адреса: 04116, місто Київ, вулиця Кирило-Мефодіївська, будинок 14/2, в якій позивач просить суд:

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 157600,00 грн;

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 1886, 70 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 22 лютого 2021 року відповідачем надано «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік за формою 10-ПОІ (Річна), відповідно до якого середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 78 осіб, відповідно до 4% нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано три особи з інвалідністю, проте, відповідачем працевлаштовано одну особу з інвалідністю.

На переконання позивача, відповідач не використав додаткових можливостей пошуку осіб з інвалідністю для зайняття вакантних посад на підприємстві.

З урахуванням статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», як вказує позивач, за два робочих місця, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятими ними, відповідач до 15 квітня 2021 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 157600,00 грн.

У зв`язку з не сплатою відповідачем вказаних вище санкцій, відповідачу нарахована пеня за період з 16 квітня 2021 року по 11 червня 2021 року у розмірі 1886,70 грн.

Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з цією позовною заявою.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що протягом 2020 року товариство неодноразово подавало через власний електронний кабінет до Шевченківської районної філії Київського міського центру зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) у формі №3-ПН, а саме щодо відкритих трьох вакансій для осіб з інвалідністю.

Додатково, як вказує представник відповідача, для пошуку осіб з інвалідністю на вакантні місця, товариство уклало договір з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 на виконання послуг по пошуку і підбору персоналу №0801/1 від 08 січня 2020 року.

Крім того, представник відповідача зазначив, що чинним законодавством не покладено на роботодавця обов`язку з пошуку працівників - осіб з інвалідністю, а тому, просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 червня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.

Так, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідно до звіту відповідача за формою 10-ПОІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2020 рік, який міститься в матеріалах справи, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21 березня 1991 року №875-ХІІ, становить 3 особа, середньорічна заробітна плата штатного працівника 78800,00 грн.

Як вбачається зі звіту Товариства з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» за формою 10-ПОІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2020 рік, Товариством працевлаштовано лише одну з трьох осіб з інвалідністю, відповідно до нормативу штатних працівників.

До позовної заяви Київським міським відділенням Фонду соціального захисту інвалідів додано розрахунок, з якого вбачається, що останнім не заперечується працевлаштування відповідачем одного штатного працівника, якому відповідно до чинного законодавства встановлено інвалідність, проте, зазначено про невиконання обов`язкового нормативу та не працевлаштування ще двох осіб протягом 2020 року.

Враховуючи викладене, позивач здійснив розрахунок суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що становило 157600,00 грн (78800,00*2), та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в розмірі 1886,70 грн.

З метою стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені з відповідача, позивач звернувся до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Частинами 1, 2 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 року №875-XII (далі по тексту - Закон України від 21 березня 1991 року №875-XII (в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)) передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Відповідно до статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року №875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Згідно частини 1 статті 238 Господарського кодексу України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями, про що йдеться, зокрема, у статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року №875-XII.

З наведеного вбачається, що законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Суд звертає увагу, що законом передбачені випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Так, загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини 2 статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Тобто, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Так, судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що відповідачем вживались заходи для недопущення господарського правопорушення, що полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу, а саме:

- подавались звітні форми №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» від 27 лютого 2020 року; від 28 травня 2020 року; від 28 липня 2020 року; від 27 жовтня 2020 року, що підтверджується наявною в матеріалах справи роздруківкою з електронного кабінету товариства;

- 08 січня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» (замовник) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (виконавець) укладено договір №0801/1 на виконання послуг по пошуку і підбору персоналу, відповідно до умов якого виконавець взяв на себе зобов`язання здійснити пошук кандидатів на вакансії, створені замовником для працевлаштування осіб з інвалідністю: сервісний інженер по ремонту проекторів та сервісний інженер по ремонту DLP-, LCD- і проекційних телевізорів.

Також, в матеріалах справи наявна копія листа від Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , в якому останні зазначила, що на виконання умов укладеного вище договору станом на 29 грудня 2020 року нею були проведені наступні дії: проведено пошук та відбір кандидатів на вакансії (відповідно до вимог, зазначених в договорі) в онлайн-ресурсах з пошуку роботи rabota.ua, work.ua, jobs.ua, headhunter, kiev.trud.com, офіційному сайті Державної служби зайнятості www.dcz.gov.ua та інші; проведено 8 співбесід з потенційними кандидатами на вакансії. Крім того, у листі зазначено, що за результатами проведених співбесід з кандидатами на вакансії, перелік яких зазначено вище, 5 кандидатів не відповідали заявленим у вакансіях вимогам, з урахуванням в тому числі рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації кандидатів на вакансії, 2 кандидата після співбесіди повідомили, що їм не підходять умови роботи, 1 кандидат не з`явився на другий фінальний етап співбесіди в офісі вашої компанії без повідомлення підстав.

Проте, суд не приймає, як належний та допустимий доказ, вказаний лист, оскільки він датований 29 грудня 2020 року, проте, відомості щодо його вхідної реєстрації на товаристві, вказаний лист не містить, що не дозволяє суду встановити, чи дійсно вказаний лист було подано товариству саме 29 грудня 2020 року та чи взагалі його було подано до звернення позивача до суду.

Більш того, слід зазначити, що відповідачем також не надано й доказів розміщення Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 розміщення відповідних оголошень в онлайн-ресурсах з пошуку роботи rabota.ua , work.ua, jobs.ua , headhunter, kiev.trud.com, офіційному сайті Державної служби зайнятості www.dcz.gov.ua щодо пошуку потенційних працівників - осіб з інвалідністю.

Проте, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини 1 статті 18 Закону України від 21 березня 1991 року №875-XII забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України від 21 березня 1991 року №875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом статті 18-1 Закону №875-XII пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Отже, на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування останніх та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук таких працівників.

При цьому, Законом України від 21 березня 1991 року №875-XII також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

Наведене в сукупності свідчить, що обов`язок по працевлаштуванню інвалідів, відповідно до встановленого Законом нормативу, покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Так, пунктом 4 частини 3 статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №5067-VI «Про зайнятість населення» передбачено, що роботодавці зобов`язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року №316 (який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин) затверджено Форму звітності №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Тобто, звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю і, водночас, запитом про направлення на підприємство осіб для працевлаштування.

Зазначене вище свідчить про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині 1 статті 18 Закону України від 21 березня 1991 року №875-XII.

Водночас, суд звертає увагу, що на підприємство покладається лише обов`язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування.

Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року по справі №805/402/17-а та від 24 лютого 2020 року по справі №820/2132/17, яка в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Суд звертає увагу, що Судова палата для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 26 червня 2018 року по справі №806/1368/17 відступила від висновку Верховного Суду, викладений у справі №825/1276/16, на яку послався апеляційний суд, як на підставу для задоволення позовних вимог.

У справі №806/1368/17 Судова палата зазначила, що періодичність подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлена, а встановлено лише, що така звітність подається не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії (в редакції наказу №316, чинного до 07 лютого 2017 року), тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано позивачем, відповідачем було працевлаштовано одну особу з інвалідністю у 2020 році.

Так, 22 лютого 2021 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Навігатор Систем» подано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт форми 10 - ПОІ, в якому зазначено про невиконання нормативу щодо працевлаштування інвалідів в кількості двох особи та працевлаштовано осіб з інвалідністю в кількості однієї особи.

Водночас, суд зауважує, що позивачем не надано жодних доказів, які б свідчили, що відповідачем не виділено та не створено робоче місце для працевлаштування ще двох осіб з інвалідністю, та не доведено факту протиправного ухилення або протиправної відмови позивачем у працевлаштуванні на вакантні посади таких осіб.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем було вжито усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та недопущення вказаного позивачем господарського правопорушення, а відтак товариство не може бути притягнуто до відповідальності.

На підставі викладеного, суд вважає, що відповідачем безпідставно були нараховані адміністративно-господарські санкції у розмірі 157600,00грн та пеня у розмірі 1886,70 грн, оскільки відповідачем виконано вимоги статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року №875-ХІІ.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 серпня 2021 року по справі №825/1790/18 та відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає врахуванню судом при розгляді цієї справи.

Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

На переконання суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а також з урахуванням того, що матеріали справи не містять доказів понесення позивачем, як суб`єктом владних повноважень витрат, пов`язаних з залученням свідків або проведенням експертизи, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 257, 262, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів - відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.

Суддя К.Ю. Гарник